Неквапливо скінчився ще один навчальний рік. Ми відписали усі контрольні і самостійні, отримали атестати з більш-менш добрими оцінками. Проте завершальна промова Лізки тепер трохи відрізнялася від попередніх семи.

Практично всім нам уже пішов п’ятнадцятий рік, а значить, ми мали ставати більш відповідальними і готуватися до важливої події, що очікувала на нас наступного року – державно-підсумкової атестації. Хтось з нас мав відучитися повноцінних одинадцять років, і вже потім, іти здобувати вищу освіту у престижних ВНЗ, а комусь кортіло відділитися від нашої дружньої зграйки уже за рік, і продовжувати навчання у дещо скромніших коледжах, не розраховуючи на повноцінне майбутнє. З нашої компанійки ніхто поки що йти не збирався: у Маринки в планах було вивчення методів роботи з програмуванням, у Гліба - вступ до музичного училища, в Артема – до художнього… а от Роза всерйоз цікавилася педагогікою: виявляється, наша скромна однокласниця обожнювала дітлахів і давно мріяла стати вчителькою.

… Перші два тижні канікул минули без особливих пригод. Маринка, як то вона зазвичай робила, рвонула з батьками кудись за кордон, та й Артем тим часом задніх не пас і теж кудись виїхав. Я ж, будучи з народження страшенною домосідкою, особливо кудись не рвалася і вдовольнилася скромним перебуванням у рідному містечку, Гліб також залишався.

Звісточок від Руслани не було – окрім однієї-єдиної, з випускного балу, що надійшла увечері дванадцятого червня – а саме до того часу одинадцятий «В» клас київської гімназії успішно поздавав всі випускні іспити, і Руслана з Агнесою винятком не стали. Мене замилували образи кузинки та її подруги під час балу - Руслана убрала сукню свого улюбленого кольору, густо-синю з воланами (стояла дівчина в парі, звісно, зі своїм же Грицьком), а Агнеса – ніжно-голубу, що напрочуд личила їй до кольору очей.

Честь співати на випускному, звісно, випала моїй кузинці, котра виконувала Гімн України. Більше з того дня звісток я від неї не чула, хоча й отримувала чимало листів від Агнеси – з тієї інформації, що надавала вона мені, випливало, нібито Руслана не покинула заняття вокалом і співає й надалі, ретельно готуючись до кастингу – адже до нього залишалось якихось три тижні.

Ну звичайно, Руся амбітна й талановита, їй в кращому випадку світить виграш на Ікс - Факторі, подальші гастролі, присвоєння звання Заслуженої артистки, виступ від України на Євробаченні (ой-ой, це я вже щось замріялась)…ну а в гіршому – визнання у соц. Мережах , як мінімум. А от я? Хто я в цьому світі така? Чого досягну років через десять? Хіба.. Зрештою, я ж продовжувала писати вірші, які,попри відсутність Русі у мережі, регулярно скидала їй на мейл.

І читала. Перечитувала старі твори, свою улюблену фантастику, і відкривала в них щось таке, чого нібито не помічала раніше. Чомусь, затримуючи подих, я зупинялась на тих місцях, коли мова йшла про кохання. Раніше я на таке не сильно зважала, проте зараз… Зрештою, що зі мною сталося? Невже надійшла якась різка раптова переміна?

Так, на Гліба я тепер дивилася інакше, ніж ще кілька років тому. Він вабив до себе якоюсь незрозумілою силою, дії котрої я пояснити не могла. А ще починали з’являтися дивні думки ( соромно про них зізнаватися, та зрештою, чого ще чекати у чотирнадцять з половиною років) – про те, коли він нарешті мене поцілує. По-дорослому, тобто.

Цікаво, який же це має вигляд – перший поцілунок закоханих? Як то кажуть, всі це перепробували, та відчуття в кожного були абсолютно різні. Спитати в сестри, котра в таких справах вже мала досвід? Ба ні: вона презирливо чмихне і заявить, що я ще слинявчика не зносила. А на помідорах, чи чому там, тренуватися навіть не варто: особливої техніки це не вимагає, а має бути щиро, від душі.

Були в моєму житті і інші зміни, що надійшли з появою однієї крихітної людинки, Таньки. Можливо, хтось цього не зрозуміє, але ж яке задоволення це приносить – годинами сидіти над колисочкою з немовлям і щось йому розповідати, а воно, ця твоя мініатюрна копія, дивиться з таким виразом на тебе, наче все розуміє. Та була в Тані одна невеличка особливість, котра значущо відрізняла її від дітлахів її віку: прокидаючись, вона практично не плакала (це надавало чималі переваги, коли треба було навшпиньки прослизнути до дівочої кімнати), не гукала, взагалі не намагалась видавати жодних звуків «дитячою мовою» - а тому треба було регулярно сушити голову над тим, щоб збагнути, чого вона на даний момент хоче. Та попри все це, вона була жвавим, безтурботним дитятком, котре так проникливо дивиться на тебе великими карими очиськами. А щодо говоріння перейматися не варто – хіба потрібно так багато вимагати від дитини, котрій лише минув місяць? Їй ще варто трошки підрости.

Незважаючи на постійне перебування в рідному місті, канікули минали доволі чудово, аж тут їх зіпсувала прикра несподіванка. Сталося це увечері дев’ятнадцятого червня…

Була вже пора пізня, і небо так і хилило на захід. Я саме поверталася додому з продуктової крамниці, щось весело наспівуючи собі під ніс. Дарма мама трильйон разів повторювала мені, що вулиця – зона підвищеної небезпеки, і саме в такі часи треба бути винятково обережною, всі ці зауваги були мені абсолютно паралельними. Я не ховала своїх емоцій і була такою безтурботною, як і зазвичай.

Раптово мою увагу щось насторожило. Хлопчисько, приблизно ж мого віку, сидів на лавочці кроків за двадцять від мене і невпинно глипав на мене своїми очиськами, що скидались на два смарагди. Таких я ще ні в кого ніколи не бачила, хіба що в Єви. А ще ця Русланина манія: вона як і рудоволосих обожнює, так і стверджує, що люди з зеленими очима, особливо такими яскравими, володіють якоюсь незбагненною чаклунською силою. А я взагалі-то в містику вірю…

Проте в усіх, кого я знала – скажімо там, Маринки чи Рози, - очі були просто зелені, такого, знаєте, ліщинового відтінку. А тут – ніби дві палючі зірки, що ніби пронизують тебе наскрізь…

Хлопець був не занадто високий, проте доволі міцної статури. На обличчі і кирпатому носі тут і там сиділи веснянки. Волосся було доволі густим, темно-русявого кольору. І видавався мені цей тип якимсь на диво знайомим…

« Невже те саме «дитя терористів», котре ми узимку здибали біля Палацу?» - промайнула раптова здогадка. А раптом місцевий? І ті риси, якими він мені так несподівано нагадав Лілю…

- Ледям негоже розгулюватись о такій порі одним-однісіньким, - єхидно зауважив він, обриваючи мої роздуми. Так, говір точно не місцевий. Можливо, він київський, а тут проїздом? – Дай-но мені свою лапку, проведу аж до пункту призначення. Не панікуй, я тебе не з’їм.

І ця його говірочка аж ніяк мені не сподобалась.

- Чого треба, дурню? – озвалась я, дивлячись йому просто в очі. – Попереджаю: насмілишся мені щось зробити – зателефоную за номером 102. Або ж просто прямісінько в палату для розумово відсталих. Чеши собі в свій Київ, сюди то з якого доброго дива приперся?

- А звідки ти знаєш, що я столичний? – здавалося, він був неабияк шокований такою моєю заявою.

- Авжеж не тупа, - стенула я плечима. – До речі, як в тебе є якісь серйозні наміри, на майбутнє просто попереджаю: у мене є хлопець. Ну, гуд бай. – І, не чекаючи, поки з нього спаде заціпеніння, рушила у напрямок свого будинку.

А вже на півдорозі виникла думка, що так і просила мене розреготатися:

«Невже Ковалевська згубила десь тут своє близня, про котрого і сама не знає?»

…. Наступного дня я була вдома сама, якщо не враховувати Гліба, що був у мене в гостях. Кожен з нас займався своєю справою: я читала книжку, а Гліб щось там переглядав на своєму мейлі.

Марно я намагалась зосередитись на пригодах юної чарівниці Ніни. Безсоромні, нахабні думки так і лізли мені в голову: підійти й поцілувати Гліба. Не можу збагнути: це такий період просто, що наразі всім у голову лізе подібна каламуть?!

Не знаю, скільки б іще мені довелося боротися з цими думками, якби Гліб не вигукнув:

- Є чудова ідея! За два тижні ми поїдемо у гості!

- Ми? – здивовано уточнила я. – Ти вже став говорити у множині? Як це ти так переконаний, що твої друзі захочуть мене бачити?

- Тому що про це йшла пряма мова. Пригадуєш мою кузину, Ніну? Вона саме запрошує нас з Саньком до себе в гості та ще й додає, щоб ми друзів скликали. Можна буде взяти тебе, Маришу.. ще когось прихопити…

- Вочевидь Сонька захоче поїхати, - значущим тоном підсумувала я. – Кому, як не їй, слід дивитися за нами, шибайголовами. На Ніну, я ж так розумію, покластися абсолютно не можна?

- Що правда, то правда: такого хлопчиська ще світ не бачив. А як тобі, Свєтко, в ролі старшої сестри?

Я спрямувала погляд на Тетянку, котра протягом всього цього часу мирно щось собі висвистувала в колисці. Унікальна дитина: їй що гармати просто під вухом, що типове для всіх дітей «мама відійшла» абсолютно паралельно – спить собі і в вус не дує.

- Ну як, в ролі старшої? Все-таки це новий досвід, певна відповідальність – як-не-як, ми в родині всі більш-менш одного віку і тому виховувались якось самі по собі. А Танька – це якийсь новий епізод в житті. Тільки… не можу збагнути, чом вона не балакає...

- Іще не час, - відповів Гліб, - можливо, їй варто трохи підрости.

А сам Гліб в проблемах «братів-сестер» теж не сильно розуміється. Його різниця з меншенькою складала якихось менше, ніж два роки, та Асьчин характер добре давав про себе знати: кругла відмінниця, вона, подібно Маринці, дуже любила «все по правилах» і не раз намагалася командувати своїм братом, даючи йому зрозуміти, що, мовляв, Глібе, ти поводишся і так і сяк, але тільки не так, як треба. ( Що наштовхує на думку, що Земні знаки – люди за натурою дуже вибагливі… а Ася саме Козеріг…) Сестричка була точнісінькою Глібовою подібністю в дівочому образі – димчасто-сірі очі,пшеничне з золотавим відблиском волосся такої ж довжини до плечей – для хлопчика занадто довге, а дівчинці щось закоротке.

- То я пішов. – І він покинув мене наодинці, вкотре змусивши картатися через свою слабкодухість.

…. Софія, як виявилося, поїхати з нами не захотіла – її місце зайняв Герман, котрий саме повернувся з Києва на канікули. За той час, що минув від нашої останньої з ним зустрічі, він став набагато милішим і приємнішим.

- Треба ж комусь дивитися за вами, малявками – жартома покепкував з нас він.

Отож, ми їхали вп’ятьох: я, Герман, Маринка та Щербини. Перед самим від’їздом нам з дівчатами доводилось вислухати дрібку ненав’язливих повчань від Віти Мельник – дівчини Гери. Віта, котра цього року лиш закінчила школу, була доволі милим і неревнивим дівчам. З нею можна було поводитись, як зі своєю, а ще вона часто забігала до нас у гості.

Повчання були простими: вона прохала стежити нам, аби за її відсутності Герман когось там собі не уподобав. А це, знаєте, діло важкеньке – за ним ті дівчата табунами бігають…. Але, судячи з того, що Гліб казав про Ніну, перейматися особливо не було варто.

…. Дорога до Хмельницького була недалека, тим паче я всю дорогу прокуняла ( ще з дитинства мене сильно нудить в машинах).

Я гадала, що діставшись до пункту А, перед нами стане якась пишна багатоповерхівка, подібно тих, що я бачила у рідному Львові: та до таких будинків ми навіть і не під’їжджали, а як побачили те, що треба, то це була для нас справдешня диковинка.

З усіх вуличок, на яких тільки можна було б тут зупинитись, ми заїхали на найскромнішу: брудна, обшарпана, вона тут вже містила не повноцінне місто, а якесь СМТ. А там, де припаркувались ми… Коротше, це справді трохи моторошно.

За абияк зробленим парканчиком розташовувалась біла хатка – звичайнісінька сільська хатинка, із солом’яною стріхою, з димарем, з тьмяними віконцями. А якщо чесно, назвати її білою вже язик не повертався – тут і там була потьмяніла або облуплена фарба. Дворик побіля хатки теж своєю обстановкою викликав кращих сподівань; побіля повітки метушилися кури і сторожовий пес.

Поки Герман прилаштовував машину, ми всі повагом проштовхались в оцю «неземну красу». Витягнувши з кишені смартфон, я стурбовано клацнула по розділу налаштувань, і помітила, що «пірамідка» вгорі згасла і зникла остаточно.

- Дідько! І як же вони тут живуть без Інтернету? - поскаржилась я.

- Нормально живуть, як люди, в котрих мізки ще не вивихнуті, - стенув плечима Гліб. – А взагалі, на що ж тобі нарікати?Ти ж щороку їздиш до тітки в село на Черкащину.

- Ти смієш будиночок Єви порівнювати з ОЦИМ? – сторопіла я. – Хто заважав твоїм родакам придбати нормальну хату, як усі люди?

- Звідки я знаю? Певно, Нінині батьки так захотіли. А хто без викрутасів?

- Хто вже там припхався на мою голову? – почувся дівочий голосок з хати. – Глібе, Саньку? Ви, чи що?

- Ну а хто ж іще? – закинула Ася. – Давай, вимітайся, зустрічай гостей.

Двері цієї халупки відчинилися і на порозі постала юна хазяйка цього дому.

Ніна була абсолютно не подібна до своїх білявих і світлошкірих кузенів. Засмагла протягом року, з розпатланим чорнявим волоссям, блідавими голубуватими очицями, вона суттєво від них відрізнялася. Лише довге і кучеряве волосся видавало в ній дівчинку; убрана вона була в дещо задовгі для неї брюки, картату сорочку, пом’яту батьківську куртку, і не зашнуровані кросівки. Власне, якби не довгі кучері, то в принципі її можна було би сприйняти за пацанку.

Ніна прискіпливим поглядом змірила Щербин-молодших:

- Ну, довго ж ти, братику, до нас не навідувався. Певно, уже й позабути встиг про свою непутящу кузинку?

- Ну чому одразу – забув? – дещо знітився Гліб. - Просто, сама розумієш, не вистачає часу… Уроки, навчання… А Аська все ніяк не нагадувала..

- Кгхм… - менша Глібова сестра зробила вигляд, ніби вельми розлючена.

А тим часом Ніна миттєво підхопила його дудочку і завела:

- Ну так, звісно, - це на нашого Санька аж ніяк не схоже. Та це тебе не виправдовує. А оці двійко, між іншим, хто такі? Гаррі Поттер і Рон Уїзлі?

Кілька секунд промайнуло в тиші, аж поки я втямила, що натякає вона на нас з Маринкою.

- А то ти не знаєш, - мовив Гліб і взяв мене за руку. – Свєта – моя дівчина, а це наша однокласниця, Маринка.

Щербина-старша пхикнула:

- Дівчина? В горщиковій групі? Може, ти мені ще й доповіси, що й у Санька є хлопець?

- Не хлопець, друг, Свєтин менший брат. – З вигляду Асі було помітно, що вона занервувалася.

Видно було, що Ніна явно кепкує з нас, та робила вона це якось по-доброму, явно не зі зла.

Та у відповідь демонстративно закотила очі:

- Ох же і молодь нині пішла. Ще й вивчитись не встигли, як гляди – стосунки почалися! От в мої часи…

- А ти тут як стара баба не балакай, - мовив Гліб. – Не в дев’ятнадцятому столітті живемо, як-не-як. Ти мені краще скажи, бо ж дівчатка питала: як ви тут без Інтернету мешкаєте?

- Ну чому одразу без Інтернету… Наче ти не знаєш! На нашій ділянці він, звісно, не ловить, це треба в когось тусуватися. А взагалі, мені й так є чим зайнятися – скотинку доглядаю, насіннячко всяке вирощую… Правда, вже восени доведеться все це покинути – мати вздумала мене на одинадцятий клас до Києва відправити. Мовляв, на підготовчі курси! – Ніна демонстративно закотила очі. – Ніби я й без цього в цьому світі не проживу..

- Отак, наша людина, - на знак згоди я відстовбурчила великий палець. – Всі так мчаться до того Києва, а що ж нам, простим смертним, там робити? Нас і тут непогано годують.

Поки ми так собі базікали, в дворі несподівано заявився Герман.

- Припаркувався я, шмаркачі, - весело заявив він. – Ох і доріжки ж тут, ну ніяк не прокладуть нормальної… А де тут, власне, хазяйка?

- Знайомся, моя двоюрідна сестра, Ніна, - буркнув Гліб. – Ніно, а це Свєтин брат Герман… Ніно? Що з тобою?

Ні для кого не залишилось непоміченим, як перемінилося у цю мить Нінине обличчя: самовдоволена посмішка так і злізла з нього, мовби її змили водою, а на зміну їй прийшов густий червоний рум’янець. Кілька хвилин вона стояла, переминаючись з ноги на ногу, а вже потім, мовби до неї дійшло, що вона зараз накоїла і хотіла мерщій виправити ситуацію, бовкнула:

- Я в хату… А ви не стовбичте тут. Заходьте бігом, у гості ж приїхали. – І, не чекаючи, поки ми зреагуємо на запрошення, сама мерщій рвонула в приміщення – тільки її й бачили.

Здавалося, мій брат на дивну поведінку хазяйки ніяк не зреагував. Гліб розгублено пробелькотів(до хлопців такі речі доходять повільніше, це давно відомо):

- Що за маячня тут щойно відбулася?

- Приїхали, - впалим голосом мовила Марина, - тільки, здається, не в гості. Глібе, де тут туалет?

- Там, за повіткою… Ви туди вдвох зібралися, чи що?

- Ну власне, - мовила вона, тягнучи мене за руку, - нам зі Свєткою треба терміново обговорити дещо наше, жіноче.

…- Отже, - почала вона, коли ми опинилися подалі від сторонніх очей, - ти пам’ятаєш, про що говорила Вітка? Перед від’їздом? Про Германа і дівчат…

- Ну говорила, - стенула плечима я, - але ж це Ніна на мого братика заглядається, а не він на неї. Судячи з його… гм, реакції, то було видно, що йому абсолютно по цимбалах.

- Ой, та не лізь ти поперед батька в пекло. Може, це одразу було й не так помітно, але те, що рано чи пізно він здогадається про її симпатію і конкретно для Віти добром це не закінчиться – це й їжачкові зрозуміло. А тому ми нашою невеликою жіночою командою мусимо цьому запобігти…

- Та що тут запобігати? – якось нервово всміхнулась я. – Серцю не накажеш, мозку не доведеш!

- А тобі не здається, що з його боку це буде справжнісіньке бабійство? – спалахнула Маринка. – І не вигороджуй ти мені свого братика, ліпше про Віту подумай! От уяви на хвильку: мине рочків два-три, і тут Гліб заявляє, що проміняв тебе на якусь вуличну дівку? Приємно тобі буде, га?

Я здригнулася, болісно збагнувши, що вцілила подруга не в брову, а в око. Так, якби якась нахаба отак безсоромно забрала б в мене Гліба… Втім, договорити нам не вдалося – почувся голос мого хлопця:

- Дівчата, ну де ви там застрягли?

- Око за око? – Марина простягнула мені п’ятірню .

- Зуб за зуб! – я ляснула по ній, і ми бігом помчались до решти, що вже нас зачекалася.

… Два тижні спливали доволі монотонно.

Тут, у так званій «сільській місцевості» ми розважалися як могли: гуляли по парках, ходили до «кіна», вудили рибу на Південному Бузі. Особливо я полюбляла такі прогулянки коло річки – казали, там купатися мало хто волів, а от стосовно мене… Я обожнюю воду. Щоправда, тут далеко не морське узбережжя, та можна було би приблизно це уявити, коли у ледь хмарну погоду на річці здіймаються доволі зграбні хвильки, і, розганяючись, розлітаються піною об похилий схил. А коли ти нахиляєшся донизу, то вода, мов яке чарівне люстерко, відбиваючи у собі твоє віддзеркалення, ніби дає тобі змогу стати якимсь більш чистим у думках і замислитися про щось справді піднесене.

Цікаво було за усім цим спостерігати, але, як то кажуть, найцікавіше – всередині. У дні особливої спеки, коли сонце палило вже аж занадто немилосердно, я скидала з себе всю свою вдяганку, і, не вагаючись, ступала просто у прохолодну водичку. Насправді я дуже добре вмію плавати: на канікулах у невеличкому селі Вербівка на Черкащині я часто бігала до річки, де, власне, і навчилася. У воді я почувалась дуже комфортно: вправно розтинаючи руками річкові хвилі і булькочучи ногами, я неквапливо рухалась по гладіні, впиваючись невимовною насолодою. Ніна звірялась, що вона й сама полюбляла призволитися тут, у водній стихії; натомість Маринка та Щербини-молодші не ризикували.

Неквапно минули два тижні канікул, і от настав день від’їзду. Увесь цей час ми з моєю найліпшою подругою спостерігали за стосунками мого брата та кузини Гліба, не звіряючись при цьому йому та Асі. Так, Герман і Ніна багато часу проводили разом, потайки від нас, молодших часто ходили до річки, на міську площу чи просто за покупками у крамниці. Взагалі Щербина-старша за цей період стала більш сміхотливою, а Герман – не таким норовливим і скутим.

Певне, ці події в інакшому випадку не змусили би нас з Маринкою так непокоїтись… та в будь-якому нібито адекватному випадку знайдеться якесь «якби». Що скаже Віта? Упродовж кількох шкільних років Герман терпляче зносив причіпки численних залицяльниць, насправді ж серцем будучи відданим їй. Та тепер, коли на обрії завидніла ймовірна суперниця… Як же можна було б убезпечити бідолашну «третю зайву»? Невже це і була найперша проблема дорослого життя, з якою нам довелось стикнутись?

… А проте у день від’їзду лице Ніни було таким же незворушним та погідним, і вона з нерушимою терпимістю мовила, що палко чекатиме наступного нашого візиту.

…Останній липневий день виявився дощовим.

Прилипнувши щокою до злегка вологого віконного скла, я замріяно спостерігала, як люті краплини дощу з тріском падали об дах, розбиваючись при цьому на міріади маленьких бризок. Може, комусь це здасться і вельми дивним, але що я ненавиджу в літі – так це оцю пронизливу спеку: після кількох годин такої «погодки» починаєш почуватися не краще, аніж якби довелося посидіти поруч з розпеченою лавою. Коли ти на природі, це ще якось стерпно, та тут, у місці, нереальна духота випікає всіх і все, змушуючи піт просто літрами стікати зі спини. Та нарешті, після кількатижневої потуги таки надійшла винагорода – не якась там дрібненька мжичка, що покапає собі та й перестане, а цілком солідна злива, що знай собі періщить, тамуючи жагу спраглої природи.

Я зіскочила з батареї, на якій сиділа біля вікна. Доволі приємно було прошльопати босими ногами по прохолодній підлозі, не боячись застудитися. Це був один із тих днів, коли родина знай собі гайнула у справах, а я, не надто палка поціновувачка всього цього, вирішила за краще зостатися вдома. Сама-самісінька, якщо не брати до уваги ще одного зовсім крихітного члена родини.

З боку вікна я наблизилась до свого ліжка. Поруч з ним у колисці мирно посопувала Тетянка, така ще зовсім манюня, та батьківську відсутність вже здатна абсолютно спокійно перенести. Я обережно взяла в руку малесеньку долоньку сестри, котра була не більшою за ручки іграшкових пупсів. Абсолютно виключеним було те, що я можу розбудити дитину – те, що Танька на свій вік маля унікально спокійне й тихе, ми вже встигли переконатись.

Та дивним в ній було не тільки це. За два з половиною місяці її доволі короткого життя жодного словечка, - чи то пак, подоби на нього, - не злетіло з її крихітних вуст. В принципі це було ніби й нормально, коли не взяти до уваги ту маленьку обставину, що в її віці ми всі вже торохтіли як папуги – «дитячою мовою», звичайно, та все ж… А поки що сестра висловлювала всі думки лиш велетенськими шоколадними очиськами, що дивились тепло і так довірливо, що в них просто можна було розтанути.

А що, як Танька на все життя залишиться німою? Не буде здатна принагідно висловити свою мислю, постояти за себе як слід, дати відсіч кривдникам… А в такої дитини з дефектом їх чимало буде, однозначно. Може, варто було би дати цьому раду вже зараз?..

… Десь я читала, що, чим нижча в кімнаті сплячого температура повітря, тим більша ймовірність, що насниться кошмарний сон. Так, наступного дня я ще не раз прокляла себе за те, що таки вирішила відчинити на ніч кватирку; а проте через багато років я все ж збагнула, що повернись події інакше, я б собі цього ніколи не простила.

Вулиця. Небо наче й денне, а проте геть сіре і захмарене. Дорогу поперед вкривав густий колючий терен – за народними переказами, символ бід і страждань. А перед ним я… боса, простоволоса та ще й в нічній сорочці. Знову якийсь таємничий знак, видіння? Чи чергова бридня, як часом казала Софія?

І я зрозуміла – я мушу іти уперед. Попри муки і страждання… Мушу здолати ці колючі зарослі.

Я різко рвонула одну гілку. Та зачепила обличчя, руки страшними колючками, лишаючи на частинах тіла криваві сліди. Не зважаючи на те, що це всього лиш сон, шкіру миттєво обпекло вогнем від ударів. Тим не менш довелося заповзти в гущавину.

Кілька таких різких рухів, під час яких довелося поборотися з гострими колючками – і все, я вибралась з чагарника. Переді мною – жадана мета. Але стоп.. Що це? Переді мною красувалася огорожа цвинтаря, причому ворота, на мій подив, були незамкнені: ключ стирчав у звисаючому замку на хвіртці, котра на вітрі самотньо теліпалася то туди, то сюди.

Прочинивши хвіртку, я увійшла всередину, злегка здригнувшись. Як же тут було моторошно і незатишно! Скрізь мене оточували могили – самотні пам’ятки, котрі попід собою зберігали тих, хто вже давно став нікчемним, нікому не потрібним порошком… поживою для слимаків. Та чи ж є хтось у сім грішнім світі бажаючим досягнути подібної долі?!

Враз я згадала свою бабусю Аллу з батьківського боку – мама розповідала, ніби вона померла ще тоді, коли всі саме були в очікуванні мене, хоч не мала ще й півсотні літ; та все зробила жорстка пневмонія. Про неї казали, буцім свого часу вона була дуже вродливою дівчиною на всю Вербівку, а тато і Єва завжди з теплотою згадували про неї. Як же я шкодувала в ті миті, що не застала її! Та зараз не час про це міркувати… варто повернутися до своєї місії, котра захована десь там.

І я рушила цвинтарем, з легким благоговінням і ледь відчутною огидою минаючи місця поховання. Невже десь тут могла бути захована і бабуся? Яке ж щастя, що крім неї та дідуся це лихо не торкнулося нікого з моєї родини! Беее…. Не хотілося б мені миритися з думкою про скоро настанучу смерть.

Зрештою – ось вона, та могила. Начеб я до неї вже і дійшла. От лишень… Чому на холоднім камені не просвічувалось імені? Невже його ще не поховали? Чи її? Але дві дати тут були, точно. Так.. Перша – 14 березня 2002 року. Капець… Тобто це сталося десь у найближчому майбутньому? З моїм ровесником? А от і друга – 1 червня 2019 року. Так, за ідеєю цей хтось має лягти сюди через три роки… Дитина?! В свої сімнадцять?! Навіть для сну це була вже занадто моторошна маячня.

Раптом я знов зиркнула на грубий надмогильник – і дико, нестямно, до зупинки крові заверещала. Дат уже не було… А було дещо інше: нехитрі римовані рядочки, що тут і там почали проступати на сірім камені. Треба лиш було детально вдуматись в їх зміст… А написано там було от що:

В прийдешнє майбутнє дороги дві йдуть,

Сама ж обирай, де є істинна путь.

Та знай, юна панно: то вибір тяжкий,

Завис над тобою той час нелегкий:

Минулого гріх заховав в кайдани,

На душу малу враз напав з—за спини,

І лиш на тобі вже той вибір лежить,

Що юнці життя подарує хоч мить.

Прийшов же твій день… Отож вибирай,

Й за вибір розумно свій відповідай:

Чи знов дві душі воз’єднає любов,

Чи совість заплямить невинная кров.

Та чи можете ви собі уявити, якими мурашками вкривалась моя шкіра, а волосся підіймалося, наче наелектризоване, поки я читала ЦЕ?! Неможливо було уявити, що на МЕНІ, простій школярці, висить доля якоїсь дитині, а в разі типового «щось пішло не так» я навіть можу бути її вбивцею.

Враз і без того чорне небо мовби налилося смолистими барвами. Пролунав страшенний гуркіт: навіть і пеньок міг здогадатися, що це означає, і що…

НЕ СЛІД СТОЯТИ ПІД ДЕРЕВОМ!!!

Я й не помітила, що просто за надгорбком, що був переді мною, розгорнувся великий тінистий клен: ну як я, ідіотка, могла його не помітити завчасно? А тепер доведеться розплачуватися. 

І враз небо пронизливо зблиснуло, немов фотоапарат під час фіксації зображення. Моя голова враз спалахнула нестерпним, сильним болем, а поле мого зору фактично було втраченим: усе навколо засліпило пронизливим білим сяйвом…

- Ой!

Рвучко розплющивши очі, я збагнула (це вже наяву), що лежу я на підлозі, а голова по-справжньому дико, нестерпно болить. Мені вистачило не надто багато часу, аби збагнути – я конкретно гепнулася з ліжка, ще й так, що вдарилася головою об самісінький гострий кут. От який влив на сни має навколишнє середовище…

Тремтячою рукою я помацала себе за маківку, аби перевірити чи не вологе волосся. Мої побоювання виявились марними: все сухо, і дірки начебто немає. Добре, що мені зараз чотирнадцять, а не стільки, як Таньці, інакше це могло б справді обернутися трагедією. От лишень… А чи не говорила я цього разу уві сні?

Я обережно глипнула не годинник. Пів на другу ночі, а небо, як то зазвичай буває улітку, почало набувати злегка малинового кольору. Я зиркнула на другий край кімнати, там, де спали сестри: спокійно мружилась уві сні Софія, мирно посопувала в колисці Таня. Полегшено зітхнувши, я повернулась до свого ліжка і взялась досипати.

…. – Ти ж ані крихти не взяла до рота, - занепокоєно відзначила моя старша сестра за сніданком. – Ти ж наче завжди любила товчену картоплю…Чи нема в тебе температури, та ще й влітку? Он, поглянь, як хлопці наминають.

Справді, Максим з Андрієм захоплено поглинали страву, не турбуючись тим, що відбувалось довкола. Наразі на сніданок була справді моя улюблена їжа – картопля-пюре з солоними огірками, копченою ковбасою і сиром, - одначе мені немов камінь у роті застряг, і я навіть дивитись на тарілку не могла.

- Доцю, з тобою справді все добре? – я помітила, як мама почала нервуватись. – Чи не варто навідати лікаря?

- Ні, мам, все добре, - якось понуро відповіла я, - просто я, власне, без настрою.

.. Після невдалої трапези, уже в своїй кімнаті, примостившись за столом, я розгорнула сонник. Це була чи не моя настільна книга, оскільки я палкий фанат усіляких там гороскопів, ворожінь, прогнозів на тиждень, і т.д., і т.п..

Так, цвинтар… «Вас очікує довге і щасливе життя». Гм… останні події точно не свідчили про подальшу хорошу долю.

Я зиркнула на календар. Понеділок. Що ж скаже ворожіння на сон за днем тижня? «Сон із неділі на понеділок не можна нікому розказувати. Ці сни відтворюють емоційний стан. Вони, як правило, пов’язані зі щоденними клопотами». А може, це справді через напряг? Та ні, звідки б йому тут узятися? Канікули, жодних завантажень немає… Значить, справді варто пошукати в цьому сні віщі знаки.

У тому вірші було сказано: якщо я не прийму якихось негайних мір, то через мою необачність загине якась людина. Відомо мені було те, що я її колись добре знала, і дата народження: чотирнадцяте березня, дві тисячі другий рік. Тобто, за суттю, мій ровесник. Чи «ця»… Ану, хвилинку... Га, Подільська, а що ти робиш в той день щороку? Чи не гіркими сльозами умиваєшся, що якась шалапутна дівка тебе зрадила? А зараз вона за крок від смерті… «Чи знов дві душі возєднає любов, чи совість заплямить невинная кров»…

У мене фактично не залишалось варіантів. Факти, які постали переді мною, були справді страшні. Блідими вустами я прошепотіла:

.. – Катю.. Невже ти?...