Зрештою,зима залишилась позаду.

Після новорічних свят усі ми все ще були, як то кажуть, «на розслабоні» і про навчання о цій порі не думали взагалі. Після довгого шкільного дня уроки були останнім, що ми хотіли робити: щойно лунав останній дзвоник, як ми ракетами вилітали надвір і кидалися борюкатись в снігу, або бігли кататись на санчатах чи ковзанах, будучи безтурботними як маленькі діти.

Проте наша класна Єлизавета Ігорівна, або ж просто Лізка, не стомлювалась нагадувати нам про нашу подальшу долю.

- Не забувайте, дітки, що менш ніж за півтора року на вас чекає державно-підсумкова атестація, - безупинно повторювала вона. – І про це краще подумати заздалегідь, щоб потім не кусати намарне ліктів.

Але ніхто не сприймав її слова серйозно. Ну скажіть, як пояснити людині, що в запасі є ще цілих ПІВТОРА РОКУ і за цей час треба встигнути відірватися на повну?Життя ж-то не вічне, і треба отримувати від нього задоволення, поки воно є. Так і проминали наші будні, коли ми, як каже моя мама, «з головою вдарились в дитинство». Але все добре коли-небудь кінчається. І зрештою, зима таки залишилась позаду.

Стояло двадцять восьме лютого. Цього дня ми зібрались вдома у хлопця Маринки, Артема Чегодаєва. Нас було п’ятеро – я, сам Артем, Марина, Гліб та Роза. Асі не було, у неї в цей час відбувалися заняття в гуртку з малювання. Усі займалися хто чим хотів: Артем, звісно, з головою поринув у своє малювання( як я знала, він змалечку хотів стати художником), Марина з Розою за столом бавились у чергову комп’ютерну цяцьку, натомість Гліб гортав якісь свої старі записники. Я ж була єдиною, хто не мав якоїсь конкретної справи: вмістившись на килимку поруч з Артемом, я спостерігала, як народжується новий його шедевр.

- Що на цей раз? – запитала я, поки він опускав свій пензель в склянку з водою.

- Зимовий ранок, - замислено відповів він мені. – Перший день по Новому році. Сніг, сонце, ялиночка…

- Теж мені – шедевр! – Марина на мить відірвалась від комп’ютера. – Що ж там малювати? Сніг? Він же безбарвний.

- Як то? – здивувалась я. – Сніг так само має свою барву, сріблясту. Подекуди вона є ніжно-синьою, а часом і малиновою. А коли сніг іскриться під сонечком, то може стати і золотавим. Бач, як багато кольорів! А ти таке кажеш – безбарвний…

- Так отож, - поважно мовив Артем. – Це дуже важливо, уява. От Свєта все це правильно розуміє і виставляє в правильному світлі. Тобі би, Марин, повчитися у неї.

- Так… - Подруга прикинулась, ніби дуже сердиться. – Не треба при мені розказувати, що Свєта краща за мене, окей? Від таких розмов, я, знаєш, нервувати починаю.

- Та що ти розвела, Марино? – засміявся хлопець. – Все нормально. І дружити я можу з тим, з ким захочу. – Він підморгнув мені.

- Між іншим, а ви пам’ятаєте, що в Гліба завтра день народження? – завважила я, щось згадавши. – Чотирнадцять років. Важлива дата. Значить готуйте, малята, подаруночки.

- Післязавтра взагалі-то, уточнив Гліб. – Наразі ж високосний. І тому готуватися треба до іншого… До того, що завтра станеться велика трагедія.

- Ой, брате! Припини згущувати фарби, - скривився Артем. – Мало нам тих марновірних днів? П’ятниці тринадцятого не досить? В травні, між іншим, буде. А ви тут сидите і розводите на свою голову, наче баби базарні…

- Та ми вже зрозуміли, Тьом, - відмахнулась Марина. – До речі! Вісімнадцятого у Артема день народження був. І з цієї нагоди дорослі взяли нас погуляти до клубу – сказали, що ми вже достатньо дорослі для такого. Ми там і на дискотеці відривалися, і коктейлів смачнючих, безалкогольних, звісно, пробували, і в дартс трохи погуляли. А ще, оскільки сніг уже розтанув, Артем вчив мене кататися на скейті, у нього це прекрасно виходить…

- Розо, а коли в тебе день народження? – щойно доказала Марина, спитала я. Як я вже згадувала, я страшенно марновірна і вірю, що астрологічні символи людини можуть чимало про неї розповісти. 

Роза якусь мить мовчала. Потім мовила:

- У мене-то? П’ятого червня. Близнята я.

- Щось ти не надто балакуча, - завважила Марина.

Та лиш плечима стенула:

- Не було ще такої можливості.

На мить запала тиша. Здавалося, кожен з нас міркував про щось своє. Зрештою Роза подала голос:

- Між іншим, скоро літо… Канікули… Уже вирішили, як будете проводити?

- О-о-о, ми з Саньком вже давно все запланували, - змовницьки проказав Гліб. – Ми цього літа поїдемо до Хмельницького. Там кузинка наша живе, Ніною звати. До одинадцятого класу саме переходитиме. Я сподіваюсь, ми з нею добряче там потусуємось…

- У тебе є двоюрідна сестра? А ти не казав? – здивувалась було Марина.

- Таж є. Правда, у Львові вона лише один раз була. Мені тоді літ, здається, чотири як минуло. Це все наша родина частіше до неї їздить.

- А яка вона з себе?..

- О-о-о, справжній хлопчисько – уже по чистіше Агнеси нашої буде! Без розмов може полізти в будь-яку бійку. Вулиця, де вона мешкає, вся аж на вухах стоїть. І особливо вона ні з чим не церемониться – і музику може увімкнути на таку гучність, що весь квартал чує, і вскочити без проблем о п’ятій ранку… Щоправда, дівча вона таки не кепське. Середняк, і читати полюбляє. От лише з нашим братом вона надто вже не хороводиться – їй всі пацики лиш за друзів зійдуть.

- Людина дожила… е-е, до шістнадцяти років, і в неї жодного разу ніяких шур-мур не було? – насмішкувато поцікавилася Роза.

- Коханню ж кожен вік покірний… - процитував Гліб, анітрохи не знітившись. – Не всі ж мають бути, як Діана. А у Ніни все ще все життя попереду, їй ще освіту здобувати треба. Виб’ється якось. Слухай, Свєто, а ти цього літа до Києва поїдеш?

- Це ще остаточно не вирішили, - відказала я, заскочена такою несподіваною зміною теми. – У Русі трошки інші плани, уже давно всім і точно відомі. Значно масштабніші, аніж якесь ЗНО.

- Ну і?..

- Ікс-Фактор, - відповіла на те я, зненацька усвідомивши, що пишаюсь сестрою.

Діти витріщились на мене, мовби не йняли віри вухам.

- Та ти що… - проказала Роза, зненацька мовби утративши всю свою манірність. – І що? Вона пройде?

- Ти так говориш, ніби вже кастинг розпочався, - я враз трохи знітилась. – Поперед батька в пекло лізти не треба. Це ж як мінімум у липні відбудеться, а телепоказ вже десь аж у вересні. Так що ще понад півроку можна марно не хвилюватися.

- Слухай… - замислено сказала Марина…. – а зі скількох років туди беруть?

Я почала зосереджено пригадувати.

- З чотирнадцяти, по-моєму. Максимум – сімдесят сім.

- А Русі сімнадцять. А усім нам, крім Розки і Гліба, по чотирнадцять вже є. Ну, до літа саме стукне. А що як… сколотити нам банду і теє… Гліб он на піаніні грає… а ти б, Свєто, була б солісткою…

- Та що ти мелеш? – вигукнула я, оскільки такий поворот подій мені був аж ніяк не до душі. – солісткою, аякже! Таж мені слон на вухо наступив, і в нотах я нічого не тямлю! А Руся, крім того, що вокалом займається, ще володіє і клавішними, і струнними інструментами.

- І має крутого спонсора… - процідила було Роза, але зненацька осіклась. Я рвучко зиркнула на неї:

- Ти щось хотіла сказати?

- Е-е… та, власне, нічого, - поспіхом мовила вона. Я лиш плечима стенула – Розині недомовки мені явно не сподобались.

Тим часом Марина зиркнула на настінний годинник.

- Овва, а вже ж п’ята! Народ, а чи не пора нам додому розходитись? Уроки, домашні справи як-не-як…

- Марин, та ну, - відмахнувся Гліб, - Санько ще ж навіть додому не повернулась. Може, посидимо ще хоч трошки?

А проте на підтримку Марини став Артем, а затим і я. Хоч-не-хоч довелося Глібові погодитись.

- Свєто, - озвалась до мене Роза, - можна, я проведу тебе?

- Нема питань, - всміхнулась я.

… Поспішати додому нам особливо не хотілося, тож ми з Розою спинились на дитячому майданчику. Роза сперлась на поручні каруселі, явно не знаючи, про що зі мною говорити.

- Отже… - почала вона якось невміло, -…. Що ж, вітаю вашу родину з майбутнім поповненням.

- Гліб, - відповіла вона на моє німе запитання, - його слів справа. Але в класі про це ще не знає ніхто. Отже, це дівчинка? Як назвати, вже вирішили?

- Таня. Ім’я підібрала я.

- А чому саме так? З цим іменем щось пов’язано?

Я на хвильку замислилась.

- Навіть не знаю… Чомусь з дитинства саме це ім’я було мені дуже близьке. Можливо, це все через Таню з м’ячиком? Та грець вже з ним. Підібрали, то й добре, головне, щоб дитині з ним щастило.

Ми обидві знову замовкли. Тоді моя супутниця озвалась:

- Слухай, а… чому б тобі не піти стопами кузини і не спробувати сили в Ікс-Факторі? Ти ж така незвична, тобі все точно вдасться…

- Народжений повзати літати не може. Я ніколи особливо не любила вокал і професійно цим не займалась. В нашому роду он уже є одна співачка, годі з нас. А я писатиму для неї тексти.

- А-а-а… - невпевнено протягнула Роза. Здавалось, в цю мить вона хотіла ще щось сказати, але замовкла. А я неспокійно підвела на неї очі:

- Щось іще?

І тоді вона з превеликою натяжкою видушила із себе:

- Та…. Нічого.

Понад два тижні потому. Чотирнадцяте березня….

Саме пролунав останній дзвоник, що означав завершення робочого дня, тому гомін у вестибюлі наразі стояв неабиякий. Усі дітлахи, що вже були доволі стомлені за п’ять годин робочого дня, наввипередки поспішали додому. Проте була одна особа, котрій нікуди спішити не було потрібно, а саме навпаки – варто було десь усамітнитись від усіх, і привід тому був поважний. То була я.

Для своєї місії я обрала куточок за футбольним стадіоном, поруч з крісельцями. Там саме було трошки гектарів землі – достатньо, аби виконати справу. Скинувши рюкзак на грунт, я видобула з нього невеличкий новенький ящик, а з кишені курточки – жменю пелюсток айстр, що пообсипались з тих, які кілька днів тому подарував мені Андрій на Жіноче свято. Нащо я, власне, все це робила? Бо саме сьогодні була дуже важлива для мене дата. Каті виповнювалось чотирнадцять років.

Щороку чотирнадцятого березня – байдуже, був то будній день, а чи неділя, - у різних куточках Львова я робила так звані «капсули часу» - і закопувала їх, помічаючи потім заповітні місця у своєму нотатнику. У «капсулі» могла бути якась іграшка, цукерка чи шоколадка, або просто дрібничка – защіпка, годинничок і т.п. – а ще обов’язково пелюстки айстр, Катиних улюблених квітів. Цього разу у якості «скарбу» я прихопила новесенького ведмедика. Я знала, що екс-подруга обожнює м’які іграшки, а от я сама в дитинстві їх терпіти не могла, надаючи перевагу саморобним лялькам. Катин подарунок – горопашна однорука Кнопка, котра отримала своє ймення в честь героїні «Татових дочок» - досі зберігалась у мене як згадка про давню дружбу. Я, між іншим, і досі з нею сплю, просто про це ніхто не знає…

Я впоралась зі своєю задачею доволі швидко за допомогою позиченої Андрієвої іграшкової лопатки. Потім, завершивши справу, обережно утрамбувала «діяння» носком кросівки. Зрештою, посипала то місце айстровими пелюстками. Щойно я все закінчила, хотіла було йти додому обідати… Але не змогла навіть зрушити з місця. Щось тримало мене тут, отож я стояла непорушно, ніби стовп. Зрештою я таки збагнула, ЩО. Здогад змусив мене отетеріти. Але тут я таки не витримала.

- З днем народження, Катю! – з розпачем я бухнулась просто на місце схованки і розридалась.

Я взагалі рідко плачу, навіть тоді, коли усамітнена. Можливо, ця моя поведінка не дуже жіноча, але сльози я вважаю смертним гріхом. Що? Я не впоралась? Я здалася? Тоді я слабачка нікчемна, от хто я. А таким людям в цьому світі не місце. Такою була моя філософія. Хоч по-справжньому, як ото зараз, я плакала лише у п’ятирічному віці, коли розбила колінко, іноді сльози все ж давали про себе знати. Коли я реально стомлювалась від несправедливості цього світу і вже не знала, у який бік звертати…

От і зараз я сиділа на землі і гірко плакала, витираючи очі руками, попри те, що зір в мене й так не стовідсотковий, а тут замащені грошима, мобільником, а тепер ще й грязюкою руки. Я відчувала, що за сім літ я так і не змогла забути подруги, котра просто одного разу розвернулась і пішла від мене. Думала, що якби в той момент вона не була настільки малою, не вчинила би настільки безрозсудно, а отже, фактично її вини в цій ситуації не було. Гадала, чи не є це настільки явною зрадою до Маринки, з котрою я дружу вже з п’ятого класу і жодного разу не посварилась. Та з Маринкою ми були негативними іонами, а Катею – позитивними…

Раптово чиясь тепла долоня лягла мені на щоку. Від цього доторку я аж здригнулась і забула про все на світі…

- Ти чого тут? – запитав Гліб, здивовано зиркаючи на мене. – Щось сталося?

- Ти знаєш, який сьогодні день?

Він хитнув головою.

- День народження Миронець. У який мене поруч з нею не буде. І от… Прийшла сюди, покричати від самотності… А може, й застрелитися…

- Та ти гониш… - здивовано проказав Гліб, а тоді мовив: - А от зараз давай розмірковувати об’єктивно. Якщо посудити чесно, тобі тяжко наразі без Каті, так?

Я кивнула головою.

- Так. А тепер подумаємо… Ви не бачились з нею уже сім років. Як гадаєш, як ти можеш зараз до неї ставитись? Якби ти випадково зустрілася з нею знову… що би ти їй сказала в такому разі?

Над цим мені навіть міркувати довго не довелося. Тому що я точно знала, що відповісти.

- Попри усе, що сталося, я хочу, щоб вона просто була щасливою, - мовила я. – Я завжди, щоб не сталося, бажатиму їй щастя. Тому що, як-не-як, а я ще досі вважаю її своєю подругою. І все ще думаю, що вона повернеться. Ти памятаєш скалки люстра, розбитого під Новий рік?

Він коротко кивнув.

- У ту мить я побачила її у тому люстрі. І одразу чомусь подумала, що з нею приключилась якась біда. Чорна мара все не сходила з мене упродовж цієї зими. Тому я хочу… просто пересвідчитися, що їй добре, вона сита, вдягнена і в безпеці… І просто знову побачити її… - Далі я вже не договорила, бо почала різко хлипати.

Стоячи позад мене, Гліб міцно мене пригорнув. У якусь мить, відчуваючи його тепло, його бажання довести, що з ним зі мною нічого не станеться, я рвучко затамувала подих. Мій коханий був тут, поруч, я би хотіла залишитися з ним назавжди… його погляд, спрямований просто на мене, випромінював ніжність і доброту. Щойно він притулився своєю головою до мого волосся, у голову мені закралась підступна думка… а раптом він мене зараз поцілує? Від продуманого я одразу зніяковіла, спаленівши, мов маків цвіт.

Та Гліб вочевидь цього робити не збирався. Натомість прошепотів мені на вухо:

- Свєто, ти хороша людина, ти це довела. А з Катею все однозначно буде добре. Можливо, котрийсь твій знайомий просто в цю хвилину знаходиться поруч з нею, просто ти цього не знаєш… усі ми так чи йнак знайомі через кілька осіб. Можливо, минуть роки, але я точно знаю – ти побачиш її знову. Та, власне… я маю показати тобі дещо. – Раптово відхилившись від мене, він почав копирсатись у своєму ранці, що доти валявся на землі і мав форму доволі об’ємну. Зрештою він витягнув звідти велетенську фірмову коробку з прозорою кришкою. Простягнув її мені.

Крізь кришку було добре видно вміст коробки – там знаходилась велика лялька-пупс, зодягнена у рожеві штанята і білу розцяцьковану кофтинку зі слинявчиком, а на лисій голові мала шапочку - пов’язку. Лялька мала велетенські очі, привідкритиий ротик та невеличку кнопку збоку на животі. У комплекті також були пляшечка з соскою, пустушка, брязкальце та невеличкий набір одягу.

- Це для малої, - пояснив Гліб. – Вона там ще каже «мама-тато», плаче, сміється, їсть і ходить на горщик по-маленькому.

- Скільки? – ошелешено запитала я, перебуваючи у масштабному шоці від того, що Гліб не поскупився викинути свої дрібні багатства на іграшку для Тетянки.

Він лиш всміхнувся.

- Хіба настільки воно важливо – вартість? Головне, що я захотів. І впевнений, що мій дарунок без уваги не обійдеться. Ну, я пішов. Здоров’я малечі. – Він підняв із землі свій ранець, та перш ніж іти, розвернувся до мене і чмокнув мене просто у проміжку між носом і верхньою губою.

…. Минали тижні.

Попри наближення канікул, весна також означала для школярів ще одну важливу подію: термінову підготовку до річних контрольних. А тому протягом усіх трьох місяців, включно з Великодніми канікулами, з дому я не вилазила – і не поясниш уже, що ДПА лише за рік. Сестра, хоч теж мала купу домашніх завдань, проте завжди чітко контролювала мій графік, щовечора нависаючи наді мною, мов шуліка, і не відпускала до тих пір, поки я не виконаю всі домашні завдання. Та й до того ж, це було мені лиш на руку – я сама час від часу випробовувала свою силу волі, скажімо, відмовляючись на деякий час від солодкого або комп’ютера, для покращення здоров’я. А тут випадає така можливість ще раз потренуватися.

Та все ж і «гра в радість» у цих скрутних, на думку більшості школярів, обставинах, була наявна. Протягом цих днів я отримувала безліч відео дзвінків від Руслани, маючи змогу досхочу наговоритися з нею.

Попри підготовку до ЗНО та вступних іспитів, сестра аж ніяк не здавалась перевтомленою, а навпаки – жвавою, як ніколи.

- Ти все це так витримуєш? – приголомшено коментувала це я, водночас відчуваючи деяку гордість за кузинку.

- Аякже. Я особливо не втомлююсь, це в мене виробляє лиш стимул. Ти ж марновірна, отже, мою натуру все-таки не забувай: для Водолія все життя – гра! Їжа, туалет і сон – то невдахам!

- Та щось я за тобою не встигла помітити, що ти, виявляється, настільки легковажно ставишся до навчання! – здивовано вигукнула я.

Сестра на хвильку замислилась.

- Ну, не зовсім. Я ж не Агнеса, яка дрібницями світу сього взагалі не переймається. Воно радше приносить мені задоволення: це як ти полюбляєш читати книжки, тільки трошки інакше. Навчання для мене – як гра: не перемога головне, участь. А те, що оцінки в мене завжди відмінні – то, мабуть, чисто фарт.

- А які, власне, плани на літо? Ти ще за такого розкладу маєш знаходити час на вокал?

- Та ж я вдома під фонограму тренуюся, поки час є. Звісно, влітку я пройду кастинг Ікс-Фактору, а там видно буде.

…Шкільні дні були до такої міри завантажені уроками, що навіть на звичні пообідні прогулянки часу вже практично не залишалось. Все більше й більше було чутно від вчителів говору про майбутнє ЗНО,до якого лишалося мінімум років три і про те, як це вплине на наше подальше життя. Чесно кажучи, я вважала такі розмови чистими побрехеньками: ну невже теперішні оцінки настільки важливі для майбутнього? Адже знання, набуті в школі, не допоможуть мені стати ні щасливою в особистому житті, ні створити міцну сімю, ні налагодити стосунки з друзями. На кого я вчитимусь? На філолога, в університеті імені Шевченка. Українську мову я знаю відмінно – недарма ж галичанка – успіхи роблю й в українській та зарубіжній літературі, ну і з інформатикою, в принципі, теж справляюсь. На біса мені здалась та довбана математика? Утім, цими думками я ні з ким ділитися не поспішала, бо за них ще й можна добряче отримати в одне місце. Тим часом з уроками я не відставала, а художня література на моїх поличках все частіше припадала пилом, поступаючись місцем науковим роботам.

З кінця квітня я з трепетом чекала на ще одну подію – народження нашої меншої сестрички, що вже ось-ось мала з’явитися. Насправді я дуже обожнюю немовлят і мріяла про той час, коли нарешті зможу поняньчитись з крихіткою. Три роки тому, коли народилася моя менша двоюрідна сестричка Емма, під час канікул я часто допомагала Єві з нею, а могла й приглянути за дитиною, як тітки не було вдома. Та й, зростаючи у багатодітній сімї, обов’язково матимеш досвід поводження з дітьми, дарма що наймолодшому братові вже десять років і це вже практично забулося.

Андрій, здавалося, був такої самої думки щодо появи Тетянки. Ба більше – мені здавалося, що та обставина, що буде молодша за нього дитина, його вельми тішило. Затьмарювала радісні події лиш одна обставина: Герман не міг побачити своєї сестрички, адже цими днями він мав сесію і приїхати міг лиш посеред червня. Тим не менш, він попросив надіслати фотки дитини, щойно вона з’явиться.

… На День Перемоги приїхала Єва – на цей раз сама – допомогти підготуватися до пологів. Мама через свій стан здоров’я уже просто не мала сил займатися хатніми справами, отож Єва, котра насправді отакі штучки просто обожнювала, сміливо взяла всю роботу на себе. Крім того, вдома тепер куховарила винятково вона, а я скажу, що коли Єва щось готує – це вже маленьке свято. Ми просто обожнюємо її домашню їжу: картоплю-пюре з котлетами, омлети, смачнючий червоний борщ… А її макарони! Коротше, до кінця дня з-за столу просто ніхто не вилазить. Я ж сама давно мріяла навчитись куховарити, і цими днями тітка залюбки допомагала мені освоювати ази. А крім того, ще й уроки, наведення ладу в кімнатах, весь посуд винятково на мені лежить…. Одним словом – роботи непочатий край.

….. Четвер, дванадцяте травня. Четверта година вечора. Я саме впоралась з усіма уроками і зручно собі вмостилась за столом, читаючи книжку. Хлопці чимось там займались у своїй кімнаті, мама наразі відпочивала, Софія була на гуртку, ну а Єва пішла за покупками. Раптово пролунав дзвінок у вхідні двері. Знехотя відклавши повість, я мотнулась до коридору і відчинила. Переді мною, звісно ж, стояла сестра.

…. – День уже точно відомий? – спитала вона мене, коли ми були уже в нашій кімнаті.

- Так, - мовила я, відгорнувши волосся з чола. – Завтра. І без відстрочень.

- Завтра, говориш? – чомусь насторожено мовила вона. – А яке, власне, завтра число?

- Тринадцяте, а що?

- І п’ятниця, правильно?

- Так.

- Нічого собі! Догралися, на проклятий день аж випало. Для Таньки то не до добра…

- Ну чому ж одразу так – проклятий? – заперечила я. – Звідки взагалі таке повір’я, що тринадцять – прокляте число? Ні на що не ділиться, чи що? Та таких чисел до чортиків. Воно просто, скажімо так, трохи містифікаційне. І в п’ятницю тринадцять обов’язково стаються якісь знаменні події…

- Ага, два бали з фізики, - бовкнула Софія.

На що я лиш відмахнулася від неї.

- Душу-то не рви. Ти ж то добре знаєш, що послугувало отриманню цієї оцінки.

- Гм… Тому, що хтось просто не підготувався до уроків?

- А нащо філологам усі ці ваші закони тяжіння? – тут же парирувала я. – І взагалі, йшов би к бісовій матері той диплом, я йому мамка, чи що, - захищати?; сам упорається якось. Навчання – це не те, на чому тримається світ. Є речі й важливіші. Можна жити на вулиці, прекрасно розуміти їх і бути щасливою людиною; а декому, як показує наша нинішня політика, вони елементарно недоступні. Згадаєш мої слова.

На що Соня лиш непевно стенула плечима: мовляв, свою точку зору ти ще й зміниш не раз. А потім мовила:

- Я оце думаю: а що ж буде завтра? З появою Таньки… Все так багато зміниться… Десять років у цій квартирі не було справжнього дитяти. Ти розумієш взагалі, наскільки це все важливо? Усі ми четверо мусимо стати більш відповідальними і поміркованими. Нам то що, для нас це не в новинку, а от хлопцям, я певна, доведеться ой як несолодко… отак зразу вирости…

- Послухай, Соню, - відповіла я, - я розумію, це на тебе вельми впливає – перехід у випускний клас, видача паспорту, побудова кар’єри та-се. Але мене в цьому плані хоча б можеш не зачіпати! Мене це не стосується! Відповідальність, вона, звісно, прийде згодом, але зараз я всього-на-всього безтурботна маленька чотирнадцятирічна дівчинка, у котрої є ВСЕ! І єдине, що я зараз відчуваю – це безмежне щастя. Уперше в житті я стану старшою сестричкою… буду няньчитись з малою скільки захочу… от у чому суть. Проблеми мене наразі абсолютно не турбують, НІЧИЇ.

Сказала я то і спаленіла. Чому так? Чому я не сказала те, що хвилювало мене насправді? Капець. Десь там, далеко наді мною, моя планочка між раєм і пеклом різко похитнулась у бік провалля – уперше в своєму житті я збрехала.

Сестра подивилась на мене співчутливо:

- Ой, Свєтко, ти ще мала, ото таке й несеш. Ну знаю я, ти про відповідальність знаєш не з чуток, але просто… словом, прийде час, і ти все збагнеш. Отак зразу візьмеш і виростеш.

І пішла, покинувши мене на одинці зі своїми думками.

….. До кінця дня ніхто ні про що так і не взнав. Зате тієї ночі подушка була неймовірно вологою.

Я тихо лежала, дивилась на зоряне небо напроти мене і думала: чому протягом кількох місяців думки про Миронець все мене не полишають? Здавалося, за сім літ я мала забути її, як лихий сон… Ба ж ні. Все не дає мені спокою те кляте розтрощене люстерко… Я постійно переживаю: невже з нею щось не так? Можливо, вона в біді? Те видіння, пов’язане з нею, спливло так раптово… Аж ось несподівано я згадала випадок в Палаці – з Ковалевською і тим вуличним розбишакою.

В тому, що дівчиськом серед натовпу була Ліля, я навіть і не сумнівалася. По-перше, кому, як не їй під Новий рік вештатися по всіляких світських раутах, причому неодноразово. Ну а друга причина… Манера говірки. Ця дивовижна впевненість у собі. Так, то точно була вона.

Я оте хлопченя з вулиці? Яким боком ВОНО взагалі до усієї цієї катавасії? Але то був не Котик, точно. Я би упізнала.

Щойно я вже хотіла була облишити цю плутанину і нормально влягтися, як раптом мені в голову стрельнула думка – слова, що їх не так давно зронив Гера:

«ДНР завжди була прилистком даунів. Якби ця зграйка недоумкуватих хоч трошечки намагалась відстояти свої права і показати, що ними ноги не витирають, їм би зараз не довелось ні про що шкодувати!»

А тоді ще слова, промовлені торік класною Лізкою:

«Ліля не корінна львів’янка – дванадцять років свого життя вона мешкала у Донецьку, час від час з родиною перебираючись до різних його районів».

Моя душа при цій думці завмерла.

Згадався той незапам’ятний шостий клас – осінні канікули 2013-го року, коли ми з Маринкою, Глібом та ще декількома пацанятами гралися у «війнушку»: кидалися м’ячиками, обливали один одного водою з водяних пістолетів (жовтень того року видався теплим) з вигуками : «Рятуйся, хто може! Третя Світова гряде!»

… Але ми, безтурботні дітлахи, не знали справжню вартість тих слів – поки ми собі гралися, за сотні кілометрів від нас, на горезвісному Майдані Незалежності в ту ж саму секунду бунтували люди, вимагаючи скинути свого президента. Звістку про це сповідомили у львівських новинах аж наступного дня.

А вже три місяці потому почалося ВОНО. Пекло. Апокаліпсис. Зрештою, та сама Третя Світова. На територію Донбасу ввели російські танки… і почався розкол.

Тим же часом, поки наші військові на далекому Сході намагалися відстояти Україну, вибухнула бомба між простим людством, не причетним до воєнних дій – українцями та росіянами. Я завжди вважала, що не можна винуватити людину в тому, в якій країні вона народилася – Батьківщину не обирають. Агнеса ж продовжувала й понині стверджувати, що це лише заплутані ігри політиків, котрі з часом розсмокчуться. Але… зовсім недавно я дійшла висновку: коли вже мізки в людини ватні, ти їх їй не вправиш понині. Як же було боляче й несправедливо вичитувати в Інтернеті побрехеньки, що « ваша страна єсть ліш нікчемной колонієй русскава міра!» Як принизливо чути, коли твою мову-неньку, на якій ти виросла, називають «убогім какляцкім язиком!» А ще…

Звісно, мені як корінній галичанці не в новинку було, що на будь-якого приїжджого російськомовного ( і це ще до Майдану) на Львівщині витріщалися, як на інопланетянина. У нас в класі не те що говорили винятково українською без жодного суржику – дехто ще й вживав так звану «галицьку говірку». Це наші пацани влаштовували підпільні бійки за те, що хтось виявляв бодай найменшу підтримку «доброго сусіди». Це мої однокласники обписали увесь тротуар і всі паркани не надто добрими висловами про російського президента і затягували ці вислови вголос. Наш клас був у Львові чи не найбільшою спілкою пропатріотів.

Між іншим… А звідки Ковалевська так добре володіє українською? А, точно, я ж забула… Мати ж черкащанка.

Може, такий паскудний характер їй дістався внаслідок того, що їй довелося вирости на тій місцині? На відміну від Львова, там умови були доволі жорсткі та проросійські настрої. Більша частина Донецька та Луганська ще від самого початку вважала себе частиною Російської Імперії. А потім… багато там вимерло, багато мігрувало… Може, й зараз Лілі несолодко від того, що ночами вона потайки плаче за Батьківщиною? Такі думки гризли мене. Аж допоки я не заснула.

Тої ночі я спала більш-менш спокійно, без зайвих сновидінь( принаймні так здалося мені на самому початку). Аж допоки… Різко заболіла голова, мовби в неї заїхали ножем, і волею-неволею довелося розплющити очі.

- А, чорт!

Виявляється, під ранок я гепнулася з ліжка, при чому так, що вдарилась головою об найгостріший куток, а це відчуття не з приємних. Я підвелася і зиркнула до вікна. Небо було малиново-рожевим, забарвленим промінцями сходячого сонця. Так… А на годиннику – п’ять по восьмій. Пора до школи. Цікаво,чому мене досі ніхто не підняв.

Йдучи до кухні, я по дорозі зазирнула до кімнати батьків – як виявилось, вона пустувала. Євина розкладачка теж чомусь була порожньою. Оце так… невже вони в пологовому? І, я так розумію, давно? А де ж в такому разі Софія з пацанами?

Як виявилося, брати з сестрою в той момент перебували на кухні і чекали мене: поки я не з’явилася, сніданку ніхто і не торкнувся.

- А де мама з татом і Єва? – спитала я, займаючи своє місце.

- В пологовому, де ж іще, - відповіла Софія, накладаючи мені млинців. – Єва встигла ще нам сніданок залишити і сказала, що би ми самі нормально зібрались до школи.

- Як думаєш… Вони надовго там затримаються?

- Хтозна? Головне, щоб пологи минули безболісно і Танька могла нормально народитися. Але… Можливо, там щось піде не по плану і… - сестра раптово замовкла.

- Не кажи так, - Андрійчик міцно стис її за руку. – Наша сестричка неодмінно народиться, і мама буде здоровенькою. Правда?

- Так, звісно, правда, - посміхнулася Софійка і пригорнула його. – Ну а зараз хлоп’ятам і дівчатам пора збиратися до школи.

… Стояла третя година дня.

Шкільний день сьогодні промайнув доволі напружено – всі думки були лиш про новонароджену. А що, раз сьогодні Проклята П’ятниця, щось дійсно може піти не так? Невже Танька не могла народитися хоча б на день раніше чи пізніше? Саме ці мислі і не давали мені спокійно зосередитись на читанні. Зайнята шиттям сестра теж раз у раз нервувала, і голка повсякчас випадала з її рук просто на канву. Братів ж ми спровадили до іншої кімнати.

Так ми вдвох і сиділи, напружені і в цілковитому мовчанні, аж поки не пролунав дверний дзвінок.

- Ну нарешті! – відклавши книгу, я підскочила і прожогом кинулася до коридору відчиняти. Щойно рипнули двері, як на порозі я побачила їх – розпатлану, проте щасливу Єву, і маму з пишним конвертиком у руках.

- Тато де?

- Макс паркуватися пішов, - мовила захекана Єва. – Все минуло дуже навіть швидко, а дівча при появі навіть і не плакало, лиш оченятами лупало. Агато, розкажи, як же воно все було?...

Але мамині щасливі очі говорили красномовніше за тисячі слів. Я знала – головним для неї було дочекатися дитини, а все інше, те, що чекало в майбутньому, її вже не обтяжувало. Думаючи про це, я посміхнулася і спитала:

- Можна потримати маленьку?

Дочекавшись згоди дорослих, я обережно взяла оберемок і розправила складки в тому місці, де було личко. Таня, як виявилося, зовсім не спала. Великі шоколадно-карі оченята допитливо розглядали мене. Під ними виднівся невеличкий ніс - гудзичок, доволі подібний до мого, а ще трохи нижче – ротик, прикритий великою рожевою пустушкою, що ураз прицмокував. А крихітну голівку маленької густо обліпили кучері мідного кольору, настільки неймовірно схожі на мої власні…

Несподівані сльози щастя одразу накрили мене. Таким дивним видалося це почуття дорослості – у домі з’явилася маленька людинка, котра потребуватиме моєї теплоти. З ніжності я пригорнулась до мами і тихо мовила:

- Мамцю…. Дякую тобі щиро за Таньку!

Та у відповідь лиш посміхнулася і погладила моє волосся.