Прим. Авт. : мало кому зі смертних вдається зрозуміти людські душі – часом й життя не вистачить, аби розібратися в численних думках і переживаннях. Тому, для нас буде неабияк краще, коли ми поглянемо на ситуації, що відбуваються, очима наших героїв, і будемо так само вести історію від першої особи. Отже…

Очима Лілії Ковалевської. Днем пізніше, 4 листопада 2016-го року, 17:15. Київ, вулиця Ломоносова.

Я сиділа на гойдалці у своєму дворику і знуджено дивилася, як сонце заходить за видноколо. Ну що ж тут думати – осінь, вечір починає спускатися рано. Повільно я міркувала про ті події, якими насичилось моє життя за останні півтора року.

Переїзд до Києва змінив буквально усе – і більшість цього «всього» була у дещо поганому сенсі. Передусім, думка про те, що я ніколи… так, я знаю, ніколи… не повернуся на батьківщину і про ті події, які там відбуваються… Страшно навіть було думати про таке.

Попри те, що сама я родом зі Сходу, українську знаю досить таки добре – мати родом із Черкас. Але протягом нашого життя на нас чекали не вельми приємні події, - коли почався «воєнний конфлікт», ми протягом якогось часу ще мусили скитатися туди-сюди, у 14-му перебрались до Львова… де наше життя розгорталося не найкращим способом… ну а вже рівно за рік ми опинилися тут, у столиці. І тоді настав так званий крах.

Передовсім, статки наші розорилися – останнім масштабним івентом був похід до Палацу Україна на мій торішній день народження. Великий збірний концерт, останні дні разом із татом… А вже за деякий час він втратив роботу. І саме тоді почалася гризня з моєю любою матінкою, котра кпила з нього, ніби він навіть не в змозі пристойно заробити… Власне, я ніколи її не любила. А тата я любила дуже сильно, і розлучення для мене стало справжнім ударом.Звичайно, я вже давно не мале дитятко, і розумію, що звинувачувати себе у даній ситуації просто безглуздо… Тим паче тато казав, що любить мене, що часто мені телефонуватиме, та з матір’ю наразі він просто не може жити…. В чому я його, в принципі, не звинувачую.

А тим часом у неї почався справжнісінький психоз. Зроду-віку вона не працювала, і єдине, що їй залишалось вчинити – влаштуватися касиркою в місцевому супермаркеті. Роботу свою вона ненавиділа, це я знаю точно.

Між тим, жили ми доволі скромно, хоча наші багаті витребеньки ще зосталися. Та мене вже не радували ні модні брендові речі, котрі я носила, ні будь-що інше… Навіть шалено популярні бездротові навушники, котрі мені презентували на минулий день народження, вже не мали для мене настільки великого значення.

Ага, іще дещо. Після походу до Палацу Україна звідти я винесла дещо – маленький пуп’янок білої троянди, котрий підібрала у залі. Зробивши з нього такий собі гербарій, я оберігала його, ніби найдорожчий талісман – упевнена, колись він принесе мені щастя…

До речі, кинула його в глядацький зал саме моя улюблена співачка. Я почала слухати її пісні за кілька місяців до того, а тоді побачила її вперше наживо. А нагоди зустрітися з нею, певно, не випаде вже ніколи…

Хоча в Києві не все так погано. Школа номер 179, у котру я потрапила, мала доволі цікаву систему викладання, хоча клас в мене просто жахнющий… купа фарбованих фіф, а сама ж я нещодавно була лиш однією з них… А нині врешті почалися канікули. Тут пятиднівка, тоді як у Львові вчилися шість днів на тиждень – пережитки Совка, як би сказала мати. І оцінювальна система складається з дванадцяти балів, а не п’яти.

Я рвучко сповзла з гойдалки. Кросівки шарпонулися об пісок, лишаючи на ньому невеличкі вм’ятини. Власне, нині ввечері я збиралася піти… до однієї причини, котра також робила моє життя в Києві яскравішим… щоправда, не знаю точно, чи аж так вона б змінила щось у цьому житті для себе.

Вже відходячи від майданчика, я обернулась. Неподалік гуляв хлопчина приблизно мого віку разом з маленькою дівчинкою. Видно було, що щось він їй розповідав; дівчинка сміялася. Так незвично для мене – стежити за якось людиною, а він тут ходить доволі часто, а я знай собі весь час на нього зиркаю. Навіть не знаючи його імені! Навіть не відаючи, в якій школі він навчається і хто взагалі такий!

Гаразд, можна вважати, що уваги він на мене так і не зверне, і спішити по своїх справах.

… - Я не можу повірити! Як воно тобі вдається? – з ліжка подруги я підібрала один з багатьох браслетиків з маленьких гумочок, вправно сплетених нею, - фенечки, як вона їх називала.

- Ах, це? – в її очах спалахнула короткочасна посмішка, проте тієї ж миті згасла. – Практика. Мушу займатися бодай чимось, поки руки не відмерли. 

Ми сиділи вдвох в не дуже гарно освітленому приміщенні – я на стільці обабіч ліжка, вона ж – на самому ліжку… що їй, власне, і залишається в сім житті робити. Власне, я навідуюсь до цієї хати з самого серпня, і рада, що спроможна стати для Каті бодай якоюсь розрадою.

Все почалося з того, що одного літнього вечора я зустріла її матір, тітку Інну, на вулиці з важезними клунками. Звичайно, в той момент в мені прокинулись певні людські інстинкти, і я помогла бідолашній жіночці дотягти всю цю вагу до хати, після чого вона так люб’язно запропонувала мене лишитись на чай… де я й познайомилась з її донькою Катериною, що вже понад чотири роки не полишала стін оселі.

Умеблювання їхньої квартири було напрочуд скромним, і я нарешті збагнула, що є ще в світі люди, в котрих гроші так часто не водяться, як то було раніше в моєї сімейки. Тітка Інна працювала інженером на якомусь там заводі – вколює з ранку до вечора, аби прогодувати доньку… Тому що з донькою страшна річ робиться. Як би це коректніше вимовити… Власне, вона неходяча. Ну так сталося. І насправді сама Катя вельми через це бідкається.

- Певне, так вже судилося мені долею, - сумно зітхала вона. – Он і навчаюся я вдома, як тільки можу. Мої ровесники ходять до школи, потім – по розваги, живуть повноцінним життям… От лишень я ніколи вже не належатиму до таких кіл. – І зазвичай на таких словах вона сумно хнюпила голову, а її великі сірі очі мокріли від сліз.

- Ми вже довгий час живемо вдвох з мамою. Самі. Тато загинув… Там…

Що таке «там», я знала досить добре. Зрештою російська агресія не оминула боком чимало наших родин. 

Коли ж з нею не траплялося цих нападів, в принципі вона була доволі веселим і життєрадісним дівчам. Крім того, Катя знайшла себе в ручній роботі – вона вельми вправно щось плела, вишивала, робила саморобні прикраси… Ліпила фігурки з особливого пластиліну – коли його потім поставити в пічку, фігурка застигає. Подруга не переставала стверджувати – коли вже з ногами їй не пощастило, то бодай руки вона мусить розробляти.

От і нині… Ми собі сиділи в кімнаті і плели фенечки. Сиділи тихенько. З Катею так легко і невимушено мовчати, не виникає ніякої незручності. Враз я вирішила поставити те питання, що мучило мене вже достатньо тривалий час:

- Скажи мені, Катю… А як же ти так? Ти ж не від народження ін… Нездорова? Має ж бути якась причина?

- А ти пообіцяєш, що не перестанеш після цього зі мною дружити? – Сірі очі дивилися трохи перелякано.

- За кого ти мене маєш? – здивувалась я. – Щоб там не було, воно вже сталося. Я не зможу покинути тебе у такому становищі.

Кілька хвилин після того вона мовчала, мнучи у своїх натренованих пальчиках гумку. Тоді тихо мовила:

- Я суїцидниця.

- Що?

- Так. Але мене до цього не змушували. Вчинила я по своїй волі.

Це було якраз по випускному з молодшої школи… Якраз тоді у мене було чимало проблем – є одна річ, котру я скоїла ще дуже давно, але вона так непростимо мене мучить… Можливо, колись я тобі про неї зізнаюся, зараз просто ще морально не готова. Не знаю, що тоді на мене найшло… але цей стрес, іспити, які я з тріском провалила… Тоді здавалося, що це все. Коротше, це все так мене мучило, от я й зважилася. Плигонула з балкону десятого поверху.

Я злякано закліпала очима.

- Знайшли мене швидко, вціліла я тільки дивом. Але… Обстеження лікарів виявили серйозні травми хребта, котрі викликали параліч ніг. Звичайно, є нульові шанси мого вилікування, але… Квартиру в Києві оформити точно дешевше. А де з нашими статками взяти такі гроші?

Та це ще не все! Медики вважають, що я так протягну недовго. Що скоро закінчаться всі мої муки…Нащо мамі все життя клопотатись навколо якогось інваліда, - і мить потому вона вибухнула плачем.

Я рвучко обійняла її. Довге чорне волосся м’яко струмувало мені по плечах. Від Каті пахло теплим свіжоспеченим хлібом.

- Кать, - втішливо зашепотіла я, - те, що з тобою сталося – це вже випадок, який не змінити. Але це не значить, що ти якась не така. Чесно, мені не цікава причина, яка спонукала тебе на такий крок. Але, не зважаючи ні на що, я завжди буду поруч. Ти ж моя найкраща подруга! В будь-якому випадку можеш розраховувати на мою підтримку.

Катя втерла сльози тильною стороною долоні.

- Ти маєш рацію. Не варто впадати у відчай. Буду якось животіти.

- А згадай-но «Полліанну», - раптом пригадала я. – Гру в радість… Адже там у героїні була достеменно така ж ситуація, як і в тебе. І що – хіба вона здалася?

Подруга всміхнулась.

- Точно. От тільки в неї була яка-не-яка надія, а в мене її немає взагалі.

І ми обидві знов замовкли. А я думала… Наразі найбільшою мрією мого життя було дати можливість стояти на ногах цьому янголятку. Проте як це зробити? Навіть я не знайду потрібної суми! І, якщо все правильно сходиться, то платити треба навіть не гривнями, а зеленими! Ну от як так?!

«А олігархи нині жирують і витрачають гроші на всякі свої забаганки. Хоч би хто поміг немічним», - мстиво подумала я.

Несподівано задзвонив мій мобільний. Я рвучко підняла слухавку.

- Так?

- Ліліє, ну де ти вештаєшся стільки часу? Ти що, не бачиш, котра година?! Мати тут сивіє, місця собі не знаходить, а воно десь загуляло! Ще скажи, що ти ходиш робити те, що я думаю!

Я нестримно пирхнула. Цікаво, як, на її думку, я маю робити «те», коли навіть хлопця не маю?! А те, що її непокоїть, де я – брехня. Вона типова егоїстка.

- Марш додому, волоцюго! Щоб за чверть години була як миленька! – гаркнула вона і зв'язок обірвався. Встаючи зі стільчика, я винувато поглянула на Катю:

- Сама бачиш, які справи. Але ти не переживай: я обов’язково повернусь. Просто так я тебе не залишу.

… Попри материн наказ, додому я все-таки вирішила сильно не поспішати. Увімкнула в телефоні плеєр: в навушниках заграла моя улюблена пісня.

Ти не дзвониш, нехай; то твоя правда.

Ти не хочеш, давай – забудь про мене.

Ти не можеш дійти – я того варта!

Ти сказав, в тебе є вже наречена…

Я відріжу хвилі білого моря,

Про розлуку і зраду хіба я знала?

Надішлю їх тобі я на згадку про горе;

Я такою була, коли кохала…   

Чомусь раптово я згадала того самого хлопця, котрий ошивався тут на майданчику. Не знаю чому, але останнім часом я вельми часто про нього думаю. Цікаво, що він собою являє?... Стоп, Ковалевська, ти заходиш занадто далеко. Негоже так перейматися якимсь смертним!

І, зітхнувши, з войовничим настроєм я рушила у напрямку свого дому.

Очима Германа Подільського. Ще днем пізніше, 5 листопада 2016 року, 13:00. Київ, Майдан Незалежності.

Це були, певне, найбільш довгоочікувані вихідні мого життя. Пригадати не можу, коли я так сильно стомлювався.

Навчання на архітектора було цікавим, хоча часом і виснажливим. Було дуже захопливим проектувати власні будинки і креслити схеми, уявляти, як колись у майбутньому вони стануть справжньою спорудою… Здавалося б, досягти успіхів у кар’єрі – про що ще може мріяти людина?

Величний Київ заворожував і захоплював… Та все одно, відчувався легкий сум за родиною. Мама, малі хлопці, сестри – часом противна Свєтка і вічно правильна Соня – все це тягло назад, на Захід. А Танька! Наймолодшу з сестер я бачив лише влітку протягом вельми короткого періоду – і, певне, за цей час вона неабияк виросла… Часом вдавалося застати її, коли мама телефонувала на відеозвязок, тримаючи Таньку на руках – сестра вже потроху починала говорити.

Здавалося б, мала би бути ще одна причина, котра би тягла мене додому… Вітка. Протягом останніх кількох місяців я не міг збагнути: що сталося з нашими стосунками? Наче я і не бачив її вже стільки часу, а суму не вчувалося й поготів.

У Вітки є одна нетипова для дівчат риса – вона за натурою не істеричка і не ревнивиця, і взагалі така доволі спокійна, меланхолік… Раніше мені це ніби подобалось, а зараз починало дратувати. Ну навіщо комусь безхарактерна дівчина? І невтямки було, що їй подобається, а що ні.

- Як тобі там, в тому Києві? – стурбовано питала вона вчора по телефону. – Ти ніби сам не свій останнім часом… Перевтомлюєшся?

На що я лиш втомлено зітхнув.

- Зайчик, навіть якщо так, то нащо тобі цим перейматися? Сам впораюсь. Ради бога, не забивай баки.

І саме тому, аби втекти від усіх цих проблем, я й вирішив прогулятися центром. Але й тут це не дуже виходило: згадалася Небесна Сотня, всі ці репресії… Батьки кузини Руслани приходили сюди бастувати… І коли вже цей гадюшник кінчиться? І перестануть вбивати наших хлопців? Росія би не атакувала Донбас, якби вони самі цього не хотіли. Певне, тепер радіють, що прийде Путін і прийме їх до своєї могутньої імперії. Ну й скатертю дорога! А порядні люди через них гинуть.

Так крокуючи, я раптово здригнувся, коли поруч пролунало тихеньке:

- Привіт…

Озирнувся. Молода тендітна дівчина стояла поруч. Чорні кучері вибиваються з-під шапочки, очі весело горять. Вона посміхається щиро і трошки ніби сором’язливо.

- Нінка? – в якусь мить у мене навіть перехопило подих. – Яким вітром?

Невпевнено знизала плечима.

- Я ж нині ЗНО-шниця. От мамка і відправила мене сюди в Київ, на підготовчі курси… Щовихідних тепер їжджу. Дивно, що ми досі не перетинались, - вона спохмурніла. – Ти ж десь тут живеш, вчишся?

- Так, недалечко… Інститут архітектури, другий курс. Але страшенно сумую за Львовом.

Вона здивовано подивилась на мене.

- Дивно… Зазвичай середньостатистичні українці так не говорять. Тільки хочуть вибратися в столицю зі своєї дупи. Власне, і я в їхньому числі. – Простягнула долоньку. – Підемо прогуляємося?

Її ручка виявилась маленькою і доволі теплою. Деякий час ми просто бродили містом у приємній мовчанці. Я ж зосереджено думав… Якісь нові, не знані раніше почуття спалахнули всередині, коли Ніна була поруч. Ні, на Віту я точно ніколи так не дивився.

- Слухай, а в тебе там хлопець є? – раптово поцікавився я.

На що вона захихотіла:

- Так вже й цікаво? Особисте не розказують, зрозумів?

Та ну? Невже серйозно є?

- Ну так би й сказала, що є, - одразу набундючився я, - а то весь час натяками, натяками…

Вираз Ніниного обличчя дещо потеплішав.

- Та нема в мене нікого, дурнику! Невже в такої непутящої хтось та знайдеться?

- І ніяка ти не непутяща! – запротестував я і одразу вже спокійнішим тоном додав: - Може, зайдемо до Маку? Я заплачу.

- Без проблем, - одразу згодилась вона.

Вже за деякий час ми зручно вмостились за столиком під вікном і наминали гамбургери, час від часу приправлюючи їх теревенями. Тоді, улітку, у мене не було нагоди пізнати Ніну ближче, зараз же така можливість з’явилася. Вона багато розповідала – і про свій крихітний задрипаний Хмельницький, і про те, як вона як єдина донька допомагає матері клопотатися по господарству (батька не було)… А от з життєвою митою Нінка досі так і не визначилась.

- Мамця каже, ніби я росту ледаркою, - весело розповідала вона, - тому й відправила мене сюди, в Київ, аби «втовкмачувати в голову науку». А щодо наступного року… Думаю податися до Політехнічного. Кажуть, він престижний. Ну хоч якась користь з мене буде. – Ковтнувши шматок м’яса, вона зненацька перейшла на іншу тему: - Слухай, а та твоя сестра Свєтка – вона в тебе тільки одна? Вас двоє в родині?

- Ти ще й половини не знаєш, - всміхнувся я. – У мене троє молодших сестер та двоє братів. Зараз же стільки не плодиться, еге ж?

Здавалося, Нінка була приголомшена. Здивовано проказала:

- Овва... Я й про таке не чувала. Матір зі мною однією не може дати ради, а якби в мене було аж стільки малечі! – гмикнула вона. – Щоправда, кузинчики в мене таки класні. Хоч та Санько і багато комизиться, та нічого, з віком в неї це мине. Але Гліб товариський пацан, нашої крові.

… Уже ввечері, на виході з ресторану я поцікавився в Ніни:

- Провести тебе? Може, толстовку?

- Скажеш таке! Що я тобі – мала дитина? – чмихнула вона. – Свєтку свою чи кого там виховуй, а мене зась.

Так, в неї була трохи хлопякувата поведінка, та саме це в ній і вабило. Абсолютна протилежність тихій Вітці. Раптово, геть не контролюючи себе, я потягнувся до її обличчя і поцілував в губи – це сталося швидко, мов порив блискавки.

Ніна ж явно не очікувала такого повороту подій. Трохи помовчала, потім сказала незв’язно:

- Ти знаєш… якщо ти про це… то… власне, я теж.

Бовкнувши це, розвернулась і пішла. Відчуття були, ніби в мозок вдарив алкоголь. Про Вітку в той момент я взагалі не думав. Занадто вже несподівані нові емоції нахлинули.