Поволі спливали золоті дні осені. Цей час для мене виявився доволі приємним, якщо, звісно, не брати до уваги декілька дрібничок, що сталися нещодавно.

Певна річ, на що мені в цім світі скаржитись? Родина про мене дбає, є подружки, з котрими можна залюбки потеревенити, хлопець, з яким ми час від часу ходимо на прогулянки… А якщо мені вже чогось не вистачало для повного щастя, то це Тетянки. Протягом жовтня того року, що видався напрочуд теплим, ми з сестричкою доволі часто гуляли міським парком. Значні зміни відбувалися з нею: мало того, що Тетянка вже говорила свої перші словечка, робила малесенькі несміливі кроки, тримаючись за мою руку, то в неї ще й почало значними темпами рости волосся. Густі мідяні кучерики вже сягали їй плечей, і тепер вона точно розвивалась, як повноцінна дитина її віку.

Слід зауважити ще дещо – неабияк мене лякало ( у хорошому сенсі) те, що під час таких прогулянок перехожі в парку сприймали мене за молоду матусю! На що я, звичайно, віднікувалась, та все ж… часом, сидячи на лавці з сестричкою на руках і дивлячись просто у її карі очі, я міркувала про те, що за якихось п’ять-десять років я й сама стану матір’ю. Та чи важкою буде для мене ця роль? Варто ж дати дитині такі поняття, щоби вона зростала мудрою, обачною і доброю… уже зараз я над цим замислювалась. До того ж, звикнувши заздалегідь вибудовувати якісь повітряні замки в себе в голові, я вже наперед спланувала, що то має бути донька. З дівчатками певне легше дати раду, ніж з хлопцями. А ще – у неї не повинно бути рудих кіс!Ні, в тому, що не така я вже й некрасива, я переконувалась дедалі більше, щораз пильніше приглядаючись до себе в люстерку. Та все одно, так собі я міркувала, донька в жодному разі не повинна бути на мене схожа – годі вже з нашого роду рудих. Хай має які хоче коси – біляві, чорняві, каштанові, - але не такого кольору, як в мене.

… Так за постійним навчанням, контрольними, прогулянками з подругами і спілкуванням з п’ятимісячною Тетянкою, що з кожним днем вміла все більше, минув теплий золотий жовтень і надійшов листопад. Нині на дворі стояло вже друге його число, а завтрашній день мав бути для мене вельми особливим – адже саме прийдешнім днем я святкувала би свій третій ювілей.

Була середа, лишалось всього кілька днів до канікул. Того дня в школі було якось особливо гамірно – втім, мені це не заважало зручно примоститися на підвіконні і гортати журнал для юних літераторів. Неподалік від мене викроїла собі місце така собі компанійка з трьох осіб – Роза, Берта Вишневецька та Оленка Терещук. Я особливо не заглиблювалась в їхню розмову, але, якщо про основну суть, то Роза ніби хвалилася, що після Нового року батько повезе її відпочивати до Єгипту. Дві її подруги, слухаючи це, весело хихотіли.

Я би могла підійти до них, якби лиш мені цього запраглося, та присутність Розки мене дратувала. Вона знову стала тою, якою була в сьомому класі – пихатою зарозумілою вискочкою. Мене ж вона останній місяць вперто уникала – видно, допекла я їй таки своїм криком.

Невідомо, як би далі повертались події, якби раптом, немов з-під Землі, не з’явилась Маринка.

- О, дівки! Як ваші справи? Хочте, анекдот розповім?

У двох дівчат на знак згоди одразу загорілися оченята, а Роза лишень сердито чмихнула.

- Гаразд, слухайте. Здає якось білявка тест. Повертається до неї лікар з результатами та й каже: - У нас для вас вельми погані новини. – Що таке? У мене виявили рак? – Ну ви й дурепа! Ми вас на IQ тест перевіряли!

Берта з Оленкою залилися сміхом. Почервоніла з досади Роза вигукнула:

- А бодай тобі заціпило, Степанова! – і дременула геть. Поки дівчата лускали з реготу, Маринка підбігла до мене: - як ти тут?

- З легким докором я поглянула на неї:

 - Ти знаєш, я думаю, вона не повинна образитись, якщо я так вчиню. Зрештою, вона повелась не вельми гарно, і, певне, сама вже це збагнула. Просто, здається, в неї раніше, чи то пак, пізніше за нас почався перехідний період – от і несе всяку ахінею… Власне, що тут дивного? Дівчисько без матері росте. Не все вона зможе в цьому світі усвідомити.

- От і добре, - кивнула втішена Маринка. – За помилки таки слід розплачуватись. Мені її, звичайно, шкода в певному сенсі, але коли вже наламав дров – будь ласкавий за це відповідати.

… Ранком наступного дня я прокинулась о пів на шосту. Нині була та пора, коли ночі ще не були настільки довгими – було помітно, як небо саме займалося першими промінчиками сонечка. Мимоволі я відчула дивну млість всередині себе – з одного боку, приємно усвідомлювати, що ти дорослішаєш, але ж скільки недоконаного лишилося позаду! Як би це все наздогнати…

- Салют, - промовив дівчачий голос обабіч мене так несподівано, що я мало не гепнулася з ліжка. Так, хто б це ще міг бути – моя старша сестричка вже закидала свою п’яту точку мені на постіль. – Ну, певне, зараз не захочеш слухати цієї солодкавої балаканини…  Ну, типу, що ти вже виросла, на тобі вже висить така відповідальність, бла-бла-бла… Ясне діло, що й мені самій це не вельми цікаво. Тому без зайвих церемоній я просто вручу тобі оце! – протягнула вона мені якийсь довгастий целофановий пакет. Я рвучко смикнула край упаковки на себе: з тріскотом вона розірвалась, і звідти вивалилось щось довге, м’яке і доволі приємне на дотик.

Та на таке видовище я лиш пирхнула:

- Шмаття? Ти що, знущаєшся?

- Як би там не було, воно колись тобі таки знадобиться, - багатозначно гмикнула Соня. - Ти ж все-таки дівка, і, крім того, ростеш. От зберешся на якісь там «показухи», то треба ж буде й причепуритися до ладу…

- Ну, на всілякі івенти, я, швидше за все, вдягатиму вечірні сукні, - задумливо мовила я, розглядаючи кофту. Чорна, з вигадливими візерунками у вигляді квіточок на рукавах, а ґудзички – усі обсипані стразиками. – І для цього, знаєш, зовсім не обов’язково бути в тренді…

- Це ти зараз так говориш, - пирснула сестра.

За нашими теревенями ми й не помітили, як до кімнати вбігла мама.

- Доброго ранку! Свєто, доцю, з днем народження! – поцілувала вона мене в обидві щоки. – Наш подарунок підійде трошки згодом, - посміхнулася, - а нині на тебе чекає особливий сніданок.

Особливий сніданок виявився замовленням з Мак-Дональдса на всю сім’ю – пачка картоплі фрі, кілька бургерів на кожного члена родини і стільки ж ріжків з морозивом. Звичайно, воно-то калорійно, особливо о такій порі… та нині можна: сьогодні ж все-таки моє свято.

Та на цьому сюрпризи й не думали закінчуватися. Коли я прийшла до школи і вже збиралась сісти за свою парту, на ній я помітила великий букет пурпурових троянд, загорнутий в дорогущий подарунковий папір та перев’язаний золотою стрічкою. А це ж саме були мої улюблені квіти, до того ж, найулюбленішого забарвлення! Саме вони, на мою думку, і є королевами серед решти рослин – символ жагучого, негасимого кохання. Я зиркнула на місце Гліба: воно було порожнє, хоча сумка висіла.

Тим не менш, з цікавістю розглядаючи ті троянди, я спаленіла і тепер була абсолютно подібного до них забарвлення.

- Овва! – вигукнула Берта Вишневецька, проминаючи мою парту. – Оце так темпи зросли… Хлоп твій, Свєтко, зовсім непростий – його ж зазвичай можна розкрутити хіба що на плитку молочного шоколаду… А ти ж ба! Ну, з такою швидкістю чекай хіба що шикарного весілля з лімузином!... 

  - Ой, Берто, що ти розказуєш, не змушуй ювілярку червоніти, - захихотіла Даша Сарницька.

Хоч я й розуміла, що дівчата комизяться так явно не зі зла, та все одно відчула певний дискомфорт. Спробувала запротестувати:

- Ну, годі вже! До чого тут Гліб? Може, то хто інший? Зараз він зайде до класу, і ми все в нього запитаємо.

- Та так ми й повірили, що не він, - з вельми самовдоволеним виразом відказала Берта.

Тим часом двері класу скрипнули, і справді увійшов Гліб. Як ні в чому не бувало, спокійнісінько підійшов до своєї парти і всівся за неї.

- Агов, Глібе, - змовницьки озвалася староста Наталка, - тут, власне… справа мається. – Легким помахом руки вона вказала на квіти, що я їх тримала в руках. – Твоє?

Якщо ви гадали, що за такого крутого підходу Гліб знітиться, то я змушена буду вас розчарувати. Абсолютно незбентеженим тоном він відказав:

- У вас наявні прямі докази того, що це я зробив? Між іншим, поки ви тут шепотілися, мене не було в класі. А те, що це моя парта, ще ні про що не говорить. – Щойно він побачив розчаровані міни дівчат, крадькома підморгнув мені. Я посміхнулася.

… Взагалі цей день минув прекрасно. Мені довелося вислухати чимало теплих слів і від Єлизавети Ігорівни, і від однокласників. Була так само наша постійна вікторина, вигадана донькою вчительки: на крихітних аркушах паперу писали слово або ж малювали картинку того, з чим у когось асоціювався іменинник. Записки зберігаються на щастя або ж для передбачення майбутнього.

Тож ким я тільки сьогодні не була! І квіткою, і сонцем, і кошеням, і зорею! Та мало всього!..

N.B.: Роза цього дня в школі таки не з’явилася.

… Дома мене теж чекало чимало сюрпризів і подарунків. Ми зібралися невеличкою компанією – я, Маринка, Гліб з Асею, Артем та Діана (не враховуючи, звісно, моїх домочадців). День ми провели, розгадуючи шаради та головоломки, граючи в карти, шахи, та решту «розвивайок».

Були й презенти. Книжки, деталі одягу, диск Ірини Білик, усілякі дрібнички… Маринка подарувала гарний обшитий хутром блокнотик для нотаток, а Артем – енциклопедію «Як удосконалити себе». Від тітки Оксани прийшло поштою гарне декоративне намисто та кілька кругленьких купюр; Єва ж передала смачнющі домашні пиріжки.   

Звичайно, був іще один особливий подарунок. Ним виявився акваріум із золотою рибкою. Це був якраз вельми оптимальний варіант, а саме: і живність в домі завелася, і не потрібно з нею багато мороки, а головне – настирливих звуків вона точно не видаватиме.

Так само, були дзвінки від тих, хто не потрапив на моє свято, здебільшого від родичів… Телефонувала Роза – привітала мене та перепросила за свою хамську поведінку.

- Сама не знаю, що на мене найшло, - бідкалась вона. – Свєт, я не мала права так говорити. Просто останнім часом я трошки не ладнаю з нервами.

Ну що тут скажеш? Звісно, я їй пробачила. 

Також був відеодзвінок від Руслани. Сестричка спершу дуже тепло привітала мене з днем народження, перепросила, що не мала змоги приїхати, а потім заходилась розказувати, як там в тренувальному таборі кльово.

- Тут певною мірою цікаво… щоправда, на сон виділяється не так багато часу, - сміялась вона. – Мусиш за чверть години визубрити текст пісні і гайда – усі ці зйомки, інтерв’ю, репетильник… Конкуренція, звичайно, наявна, та є й цілком пристойний дружелюбний народ. Власне, я рада, що сюди потрапила!

- Та все ж ти не сказала найголовнішого, - завважила я. – Бодай в чиїй ти команді? І чи пройшла до прямого ефіру? У вас там, звісно, все вже давно назнімали…

У відповідь вона лиш лунко засміялась.

- Терпіння, сестричко… позавтра ти однаково все побачиш! А конфіденційну інформацію не розголошують – карається законом, - зобразила вона пальцями лапки.

Минув клопіткий, проте доволі приємний день. Гості поволі почали розходитись. Я ж вийшла на балкон подихати свіжим повітрям.

Сказати, що я була задоволена цим днем – це, власне, не сказати нічого… Не так багато потрібно людині для щастя, лиш віддані друзі, котрі будуть з нею і в горі, і в радості. А сьогодні вони були наявні прямісінько в моєму домі.

- Ой…

Виявляється, хтось непомітно підкрався до мене ззаду. Здригнувшись, я обернулася і побачила Гліба.

- Що ти тут робиш? – здивовано зауважила я.

Вигляд у нього був якийсь замріяний і мовби не від світу сього. Потім, не кваплячись, він повернув до мене голову.

- Нині такий гарний, теплий вечір, - показав він на зоряне небо. – І не скажеш, що вже пізня осінь…

Е, про що він говорить? Між тим, чомусь поруч з ним я почувалась вкрай незатишно – як впродовж кількох останніх місяців. Що це зі мною? Невже я росту?

- Тобто… Ти прийшов сюди лише для того, щоб подивитись на вечір? – спитала я і враз осіклась. Ну ясен пень, в нього були абсолютно інші наміри.

Гліб акуратно поклав свої руки мені на плечі, від чого мені враз зробилося млосно. Серце забилось частіше, долоні спітніли. Зрештою, це вже давно мало статися… Поволі він опустив своє лице уперед до мого і торкнувся своїми вустами моїх губ.

В цю мить мені здалося, ніби моє серце вистрибне з грудей – так несподівано це виявилось. Міцно пригорнувшись до Гліба, я бажала, аби ця мить протривала довше – як він трепетно цілує мене, блукає долонями у косах, потім перекладає руки мені на щоки… Нічого професіонального тут і не потрібно було, достатньо лиш щирого бажання.

Враз він відхилився від мене. Кілька секунд дивився мені в вічі, не мовлячи ні слова. Потім мовив:

- Ну що ж… Дякую за чудовий вечір, - і по цих словах стало зрозуміло, що збентеженим він був у цю мить не менше, ніж я сама.

Я ж не зронила ні слова. Теребила пальцями кучерик і мізкувала, що, певне, все-таки Гліб був у цю мить мені неймовірно дорогий…

… Вже перед тим, як я пішла до ліжка, мій мобільник несподівано завібрував. Я глянула на екран – номер виявився незнайомим. А що ж, цікаво. Обережно натиснула я на зелену кнопку.

- Алло?

- Овва, то виявляється, міледі ниньки святкує день народження? – злегка глузливий голос пролунав у слухавці. – А я тут саме підоспів… Перепрошую, що так запізно… Передати свої вітання і побажати многая літа.

Голос здавався нібито знайомим.

- Я перепрошую, а ви хто?

- Не вдавай, що не впізнаєш мене, панянко… Випадало нам зустрітися вже двічі… Сподіваюся, це повториться.. І наша зустріч стане таки вирішальною. Ну, па-па. – Зв'язок обірвався.

Мені не довелося довго думати, аби вгадати цього таємничого візитера. Певна річ, це було те саме «дитя терористів»…. Юрка.

Цікаво, з якої нагоди він до мене? І що він мав на увазі тими своїми словами? Я його так сильно цікавлю, чи що?.. Тож коли я таки лягла спати, ще довго мене переповнювали сум’ятливі думки – і радісні, і сумні водночас.