Сидячи за кухонним столом, я краяла ароматні мандарини на фруктовий салат. Обережно ножиком відділяла дольки одну від одної і вкидала їх до миски.

- Чорт, Русланка його так обожнює, - зітхнула я, вкидаючи до посудини чергову дольку. – Але на жаль, цього року її з нами не буде..

- Іспити в неї, - підтакнула Софія, у кухонних рукавичках та фартушку клопочучись коло плити. – Хоча, по правді, нащо вони їй… Їй же в консерваторію пряма дорога..

- Ну ти даєш, Соню! – промовила мама, котра саме займалась миттям посуду за кухонною раковиною. – Без освіти в нашу новітню епоху нікуди. Крім того, Руслані треба як мінімум українську мову знати і мистецтво.

- Ну,нехай так, я в цьому однаково не петраю, - промовила сестра, саме витягаючи з духовки противні, на котрих лежали уже давним-давно засмажені курячі ніжки.

- Як смачно пахне.. – облизала я губи, втягуючи цей апетитний запах.

- Мам, не дивись, тобі не можна, - Софія повернулась до раковини. – Я взагалі не розумію, як ти збираєшся витримати сьогоднішнє застілля без тортур? Ти ж пам’ятаєш, нашій Танечці потрібно правильно харчуватися, щоб прийти до нас здоровенькою.

- Та вже якось витримаю, - промовила мама, погладжуючи животик, що протягом останніх місяців помітно збільшився.

Уже ні для кого не було секретом, що навесні у нашій сімї мало з’явитися ще одне маля, уже шосте за ліком. Аналіз УЗО кілька днів тому підтвердив, що з’явиться дівчинка, ім’я котрій було уже давно підібране – Тетяна. Дитина мала народитися навесні, і ми з нетерпінням рахували дні до цього знаменного моменту. Але, зізнаюся, цим звісткам передували страшні роздуми: відомо, що вже не перший рік світом ходили чутки про так званий синдром Дауна – хвороба, наслідками котрої були страшенні відхилення від норми і яка окошувалась на дітях, народженими жінками після сорока років, а мамі саме восени сорок і виповнилося. Насправді ці важкі роздуми мучили і її саму, проте вона вигляду не подавала і була впевнена, що її третя донька народиться здоровою і здібною.

Між іншим, саме у зв’язку з цими обставинами якраз на початку канікул до нас приїхала погостювати на деякий час Єва. З собою вона привезла речі, що зосталися після її меншої доньки Емми, що мала вже два з половиною роки: усілякі рожеві костюмчики, невеличка дитяча колисочка, пустушки, брязкальця тощо. Не залишалася осторонь і тітка Ксеня, що мала вправні руки і цілими днями працювала над створенням фірмового одягу для маляти.

… Поки ми порались на кухні, до нас якраз вбігла Мила, старша Євина донька.

- Ще нічого не готово? – жваво поцікавилась вона, розглядаючи місце роботи. – Мама каже, що вже саме час накривати стіл. Котра, власне, година?

- Чверть одинадцятої, ще є час, - відгукнулась Софія. – А стосовно наїдків, то в холодильнику пиріг є з горіхами і родзинками, я якраз витягнула. Спробувала шматочок – така смакота, вмерти можна!

- Так це ж мамин пиріг, - мовила Мила, витягуючи тацю зі «смакотою» з холодильника. – Вона буде задоволена, як взнає. Все, я понесла.

- А хлопці де? – спитала я, на мить відриваючись від своєї миски.

- До крамниці пішли за іграшками, - відповіла Мила, рушаючи з тацею в руках до виходу.

Милі одинадцять років, вона – старша донька Єви. Оскільки вона була не набагато молодша від усіх нас, ми з нею непогано спілкувалися і розуміли один одного. А на свою матір вона дивилась просто з якимсь нелюдським захопленням і була щиро переконана, що Єва все може найкраще, а коли тій була потрібна допомога, Мила залюбки брала в цьому участь. От і вона тепер приїхала гостювати у нас на канікули, а її меншенька сестричка Емма з Євиним чоловіком Стасем лишилися вдома.

- Свєто, а кого ти до нас запросила? – спитала мама, щойно я стала міркувати про щось своє.

- Щербин і Діанку, - відказала я. – Казали, ніби прийдуть.

- А Марина твоя? – здивувалась мама. – Така приємна дівчинка…

- Вони з Артемом на гірськолижному курорті, і аж наприкінці канікул повернуться.

- Діанка Капустяна, - це та, що з Інтернету? – перепитала Соня. – А тобі хіба не соромно з малявкою хороводитись?

- Їй десять з половиною, а це вже вік, - відказала я. – Крім того, що таке вік? Всього лиш цифра, кілька чисел на особистому блозі. І ти не можеш судити розум людини тільки тому, що цього року вона лиш перейшла до старшої школи. До того ж, мені здається, Андрій проводить з нею більше часу, аніж я.

- Ну, як собі знаєш, - відказала на те сестра.

…. Зрештою усе було готовим.

У вітальні стояв стіл, накритий на одинадцятьох осіб: мене, моїх братів та сестри, мами, тітки Ксені. Єви з Милою, Щербин та Діани. Не вистачало лиш кількох членів родини: батько якраз був на нічному чергуванні, у Германа була зимова сесія, а Руслана знову не змогла приїхати через якісь «свої справи». Визнаю, без Руслани святкування видавалося доволі тоскним і я не уявляла Нового року без сестри, але тим не менш налаштовувалась на позитив.

Накритий білий скатертиною стіл просто ломився від усіляких смаколиків, приготованих жіночою половиною родини: пирогів, салатів – овочевих і фруктових, різноманітних цукерок, смаженої курки, відбивних, і, звісно, шоколадного торта. Посеред кімнати стояла невелика ялиночка, що її Макс з Андрієм дістали кілька днів тому. Вона вся аж сяяла, прикрашена серпантином та різнобарвними кульками, а на її маківці гордо возвишалася зірка. Чарівні в’язані пурпурові мавпенята – символи прийдешнього року, що їх привезла тітка Ксеня – рядочком сиділи собі на комоді. Пам’ятаю,що за мого дитинства, окрім звірят-символів, на комод батьки в якості прикраси садовили ще й Софійку – усю таку с гарненькій сукенці, і зі стрічками в русявих косах. Я ж категорично не дозволяла використовувати себе як іграшку, не любила я це страшенно.

Зрештою всі ми таки посідали за стіл.

- Ну то що, будемо щасливо зустрічати прийдешній рік? – спитала Єва, розливаючи дорослим по склянках вино, а нам, дітлахам – квас та лимонад. – Ми зібралися в такій гарній компанії, нам добре разом, отже, все мине успішно.

- От шкода лишень, що Русланки немає, - зізналася я. – На новорічних святах вона завжди була зіркою. В дитячому садочку виступала, в школі повномасштабні вечірки влаштовувала.. Без неї вже не те…

- В Русланочки зараз інші клопоти, - поділилася тітка Ксеня. – Уже навесні в неї Зовнішнє Незалежне Оцінювання, яке вона має здати, потім шкільний бал… Я якраз міркую над її сукнею… Восени вона вступить до консерваторії, ну а трохи згодом, гадаю, подасться на якийсь вокальний конкурс. Голос Країни, Битва Хорів, Ікс – Фактор… Ну а там вже й до Євробачення недалеко… О Боже… Зоглянутися не встигли, як дитя виросло…. – У темних очах жінки заблищали сльози.

Так, Руслані вже шістнадцять років, вона дівчина доволі цілеспрямована і амбітна. Та й як би вона могла такою не стати, коли єдина донечка заможних батьків, усі блага – і матеріальні, і духовні – були спрямовані виключно на її розвиток. До всього ж, за вердиктом лікарів через стан здоров’я тітка Ксеня була просто не в стані народити доньці брата чи сестру, і їй боліло на саму думку про те, що зовсім скоро її рідна кровинка полетить з гнізда.

- Та годі тобі, Ксенько, не плач, - Єва підбадьорливо стиснула їй зап'ясток. – Так, я розумію, ти ж мати. Але коли Руся виросте, вона неодмінно доб’ється якихось цілей у житті, і тобі ще не раз доведеться пишатися нею. Можливо, її майбутні прихильники говоритимуть тобі: «Дякуємо за доньку». Ти розумієш це?

Та витерла очі хустинкою:

- Гаразд. Не буду так перейматися.

- Давайте вже поговоримо про щось не таке песимістичне, - озвався Гліб. – Євдокіє Павлівно, а ви не чули, що Свєта вчудила кілька днів тому?

- Власне кажучи, чула… Точніше, бачила, - визнала Єва. – Просто у прямому ефірі… Я коли Свєту на сцені Палацу побачила, то мені кілька хвилин здавалося, що я зараз зомлію. Марійка Орлова точно отетеріла від цього казусу, а Іра тим паче…

- То їй ще пощастило, що Іра тоді хоч твереза була, - якось по-дурнуватому реготнула тітка Ксеня. Єва перелякано від неї відсахнулась. Ні для кого не було секретом, що під час свят тітка полюбляє перехилити чарочку, тому в такі моменти з нею намагалися поводитись якомога обережніше. Та наразі, почувши її слова, я вже ні про що інше не могла міркувати. Натомість я спитала те, що мене так давно бентежило:

- А ви що, хіба знали Ірину Білик?

Несподівано очі тітки стали замисленими і ніби трохи затуманеними, а в її зіницях, якби тільки можна було би відкинути пелену давнього забуття, можна було би побачити події, що відбувалися понад тридцять років тому.

- Звісно, хто ж її не знав! Ще ходячи пішки під стіл, вона була відома абсолютно всім – в масштабах міста, розуміється. Ще будучи дитям, вона заявила, що вирісши, неодмінно стане знаменитою і про неї ще почує весь світ. Сказала як відрізала, і так і сталося.

З нею ми навчались в одній школі – Гімназія № 154, Київ, Проспект Перемоги. Іра була старша від мене на півтора року і ставилась до мене з прихильністю. До того ж, наше знайомство почалось ще з дошкільного віку: мешкали ми недалеко одна від одної, а наші матері дружили між собою. Дівча у школі завжди приязно ставилося до малят і робило неабиякі успіхи у навчанні – і це при тому, що весь її вільний, а незрідка й робочий час забирали шкільні концерти та підготовки до них, у яких вона завше була зіркою. Років у десять вона захопилася поезією… І саме тоді їй в рота почала дивитися чи не вся школа. Дівчата наввипередки прохали у неї шкільного зошита, аби переписати собі на згадку «творіння». Звісно, були й ті, хто її недолюблювали і всяко намагалися погасити її жагу, але таких можна було по пальцях перелічити. Так, плани в неї на майбутнє були амбітні і вона таки втілила їх в життя. Іра швидко завоювала шкільну симпатію, по закінченні школи вона – студентка музичного училища імені Глієра у Києві, потім, у дев’ятнадцятилітньому віці – призерка фестивалю «Червона Рута»… А тоді гайнула у всеукраїнський тур – і тільки її й бачили!

Деякий час після того ми з нею не перетинались. Хоча, звісно, увесь період дев’яностих телеекрани і радіо так і гриміли про ще зовсім молоду артистку, яка поставила на вуха всю країну. Я сама уважно стежила за її творчістю, проте як склалася її доля на особистому фронті, я не знала рівним значенням нічого. Так проминуло багато років. Я до того часу вже встигла вийти заміж, народити доцю, а про Іру досі не було нічого відомо. Та вже за деякий час…

Тітка сьорбнула трохи вина і продовжила:

- Тоді було літо 2004-го. Я якраз взяла відпустку, і ми з доцею поїхали розвіятись на Русанівку – ну ви знаєте, моя подруга Оля тримає там ресторан, де вічно усілякі крутелики збираються… Зайшли, вирішили значить трошки посидіти. Оля залишила нам замовлення і кудись відійшла у справах. І от, повертаюсь я раптово вбік, аж глянь – там Іра! Доросла, мудра, вродлива. Це була дуже приємна дружня зустріч, а після палких привітань ми розповіли одна одній про себе. Спочатку я довго розводилась про свою сімю, про успішну дизайнерську працю, а тоді Іра почала свою історію. Так, вона багато років займалася улюбленою справою – співами, що приносила їй прибуток і чимало фанів. Описавши це, вона раптово заговорила про своє особисте життя – той закапелок душі, що ховала найретельніше. Виявилось, ще десяток років тому вона була щаслива в заручинах з Юрієм Нікітіним, але проте не так багато часу спливло, як одна юна співачка розбила її щастя, залишивши Іру ні з чим. Не минуло й року після того, як вона відіграла весілля з Андрієм Оверчуком, зазнала материнства, і, здавалось, таки набула того самого сімейного щастя, проте й воно довго не протривало. В Іри зостався лиш маленький синочок, якраз одного віку з Русею…

Того дня я багато розповіла їй про доньку. Казала, що Руся відвідує гурток вокалу, на святах в дитсадочку сяє зіркою і мріє співати на великій сцені. І тоді Іра так на неї подивилася… Ну, ви ж знаєте, як вона вміє дивитися отим своїм поглядом… І мовила так тихо-тихо: «Знаєш, дитинко, я вірю, що колись ти станеш відомою артисткою і збиратимеш аншлаги. Всередині кожної людини є те, що робить її зіркою. Головне – ні в якому разі не зраджувати своєї мрії. Тож і ти не зраджуй і сміливо доводь усе задумане до кінця!» І Руслана послухалась її – бачте, яких вершин вже досягає. З Ірою ми вже за багато років постійно перетинаємось. Щоправда, з самого початку ситуація на її особистому фронті не надто змінилася. Не один поганець розбив їй серце. З хорошими людьми завжди так – доля підсовує їм найпідступніше, випробовуючи на людяність. Але вже в 2011-му усе кардинально змінилося. Доля звела її з відомим режисером родом з Азербайджану Асланом Ахмадовим. Спершу він лиш зняв для неї кліп… опісля того вони стали багато часу проводити разом… їхня дружба переросла в дещо більше.. і от, кілька років тому вони таємно зареєстрували свій шлюб. Спільно синочка ростять…

- Ще одного? – здивувалась я. – У Ірини лиш один син, і він уже випускник…

- А, то ви ще не чули? Дитятко в неї нещодавно народилося. Табризом назвали, це таке азербайджанське йменнячко. Такий гарнюсінький хлопчик!.. Та Іра ретельно береже його від папараці, у світ не виводить. Хлоп’я народила сурогатна матуся – Іра, на жаль, уже не в тому стані, щоб самостійно виносити дитя. А проте вона палко мріяла про друге материнство. О Господи! Іра вже протягом багатьох років так заслуговувала на щастя, і, зрештою, після довгої боротьби таки його отримала. Я сподіваюся, що в подальшому нічого кардинального в її житті не обламається. Ага, між іншим! В честь Нового року хочу зробити тобі невеличкий подаруночок. – І з цими словами тітка встала з-за столу і подалась кудись в коридор. За кілька хвилин вона повернулась з невеличким зшитком в руках. Усілась за стіл і простягнула його мені.

- Думаю, вона не заперечувала би,якби я віддала це тобі. За день до свого переїзду Іра підійшла до мене і сказала, що залишає мені цей зошит на пам'ять. Ну що ж, прийшла твоя черга його успадкувати.

Це був невеликий зошит, уже доволі потріпаний і пожовклий, одразу було видно, що йому понад тридцять років. Збоку в графі заповнення маленькими звивистими кривульками було виведено:

«Пісенник учениці 5-А класу гімназії № 154 міста Києва Білик Ірини».

- Тут вона написала найперші свої вірші. Тут також є безліч її дитячих фотографій. Я хотіла подарувати тобі це ще на день народження, але чомусь передумала і тільки зараз зважилась. Словом, я думаю, тобі це сподобається.

Раптово, щойно тітка це промовила, годинник почав бити у якомусь пришвидшеному темпі.

- Ой, - похопилась тієї ж миті Єва, - уже ж майже дванадцята! Швидесенько, беремо свої скляночки і чокаємось! – Щойно вона це мовила, ми усі хутенько взяли і склянки та келихи і виконали те, що вона сказала. Дванадцять заповітних ударів пробили нереально швидко, ось нарешті надійшов останній. Тієї ж миті десь ген-далеко, за вікнами почулись доволі пронизливі вибухи феєрверків.

- Ну, - вимовила тітка, - з Богом! З прийдешнім дві тисячі шістнадцятим усіх нас!

- А-а, з Новим Роком! – заверещала Діана і мало не гепнулась зі свого стільчика. – Свято настало!

« І нехай він промине під добрим знаком», - подумки додала я.

- Так… - Єва підібрала з дивану, на якому сиділа, пульт, - дивитися що будемо? – І поглянула на решту, явно очікуючи реакції.

Я якось непевно стенула плечима. Чомусь сьогодні мені було не до усіх цих «Голубих вогників».

- Свєта?

- Знаєш, чогось я не хочу, - призналась я. – Не цікаво все це…

- Ой, та чого тобі комизитись, - розсміялась Єва. – І без того зрозуміло, що ти просто хочеш швидше поглянути на свій презент. Ну звичайно, ти можеш піти до своєї кімнати і там подивитися. А ми, звичайно. Й без тебе виберемо.

… Повагом я розгорнула першу сторінку. Зшиток був настільки крихким, що я боялась – один необережний рух – і сторінка просто розірветься. Бережно притримуючи його, я розправила фото, поміщене на сторінці, і зрештою глянула на нього.

Фотографія була неяскравого сіруватого забарвлення – безперечно, зображення у ті часи ще не були кольоровими. З одного боку на ній був зображений доволі ділового вигляду молодий чоловік, а з іншого – жінка, білява і доволі вродлива, з ніжним усміхненим лицем. За руки молоді люди тримали крихітну дівчинку, риси обличчя якої вельми повторювали материні. Очі маляти немовби сміялися до всіх і всього, був присутній у них той самий вираз невпинної дитячої цікавості. На вигляд дівчинці було років п’ять-шість, не більше. Справді, підпис під фото свідчив, що зроблене воно було 1975-го року.

Наступна сторінка містила один із найперших віршів юної Іринки, котрий, вочевидь, вона написала вже підлітком. Мав він замість заголовка приблизно таке:

«1983 р. Моєму коханому Кості».

Про цю історію я так само знала доволі добре. У дитинстві Ірина часто навідувалась у село до бабусі, і саме там вона познайомилась з однією зі своїх найперших симпатій Костею, в котрого, безперечно, закохалась з першого погляду. Будучи підлітком, юна Білик перебувала у такому романтичному настрої, що могла закохатися буквально у будь-що – квітку чи метелика, сонце чи сніжинку. І як на спомин про своє давнє кохання вона написала приблизно ось таке:

«Завьюжило, заснежило

Твою улыбку нежную,

Дороги заметелило, запутало пути.

Заснежило, завьюжило

Нас ледяное кружево,

И трудно нам друг друга в нем найти.»

Вірш був коротеньким, проте, як на тринадцятилітнє дитя, доволі непоганим, і навіть мелодійним. Не дивно, що вже ставши дорослою, вона написала чимала всеукраїнських хітів.

На наступній сторінці була ще одна фотографія, підписана так:

«1985. Я в десятому класі».

Зображення містило юну дівчину з великими гарно окресленими очима і милою посмішкою молодої жінки. Убрана дівчина була у вишукану шкільну сукню, її густі коси розкішними хвилями вкривали плечі. У лівій руці школярка тримала невеличкий букетик із трьох білих троянд.

Дивлячись на милу п’ятнадцятилітню Ірину, я з легким сумом зітхнула. Коли вже я буду стрункою милою дівчиною, подібно їй, а не таким опецьком, як зараз? Насправді у своєму класі я була найвищою, це враження ще більше підсилювали густі кучері. Проте самій собі, як на свій вік, я здавалась занадто дрібною. Я воліла би бути ліпше такою тонесенькою, як моя подруга Марина. Так, до всього ж додавались ще незліченні комплекси з приводу моєї фігури, хоч мама і казала, що в мене просто великі кістки. Та хоч я й стосовно фігури й переймалась, проте ніколи не мучила себе дієтами, адже я просто обожнюю солодке. Та попри це, їсти і не гладшати – не про мене.

- Ти тут?

Я озирнулась. У моїй кімнаті все ще було темне, так само як і тоді, коли я в неї зайшла. Проте на фоні дверей ясно вимальовувався силует Гліба. Наблизившись, він з деяким інтересом поглянув на знаряддя у моїй правій руці, за допомогою якого я розглядала сторінки.

- З ліхтариком читаєш? І нічого їй, що очі повилазять. Не така то вже й велика печаль…

- То ще добре, що не зі свічкою, - всміхнулась я. – Я взагалі люблю перебувати в темряві, анітрохи її не боюся. Так зі мною присутній якийсь чар.

- Ти просто фантастична, - задумливо мовив Гліб.

Я посміхнулась:

- Та ні, ти, друже, помиляєшся. Фантастична – ось це вона. – І я ткнула пальцем в фотографію.

Гліб лиш заперечно похитав головою:

- Ти не можеш порівнювати її з собою. Так, вона прожила своє життя і вже багато чого досягла. Те, що ти юна, не означає, що ти нічого не досягнеш, що в тебе немає амбіцій. Ти можеш рівнятися на якусь відому людину, аби повторити її успіх, а проте ні в якому разі не копіювати її. Індивідуальність – ось що повинна ти зберегти. – Несподівано він поклав свою руку мені на плече і спитав: - Як думаєш, чого ти очікуєш від прийдешнього року?

На якусь мить я мовби заціпеніла. А потім, повагом підбираючи слова, промовила:

- Знаєш, я для себе особливо не чекаю визначних подій… Я би хотіла звершити добре діло. Для якоїсь хорошої і милої людини. І щоби зрозуміти, що я недаремно прийшла в цей світ, чимось відзначити.

- У тебе реально такі серйозні наміри? – здивовано перепитав він.

Я стенула плечима:

- Так, якщо вийде….

Несподівано десь ( ймовірніше всього, на кухні) почувся сильний тріскіт – таке враження, наче щось побили. З пронизливим вигуком «Ой!» я зірвалась з ліжка і побігла туди, Гліб кинувся за мною.

… У кухні ми застали дітлахів, добряче засапаних і переляканих. Справді, біля ніг Діани на підлозі валялося кілька добрячих шматів побитого скла.

- Якого… - почала було я, та Макс урвав мене:

- Ми на кухню вийшли погратися, дорослі в залі лишилися. А Діанка полізла на підвіконня, сказала, хоче подивитися на салюти. І ненароком перекинула на підлогу Сонине люстро, що там стояло…

- То тепер будуть виключно проблеми Софії, - роздратовано зауважив Гліб. – Яка нелегка просила розкидати її свої речі по всій квартирі? Свєто, як думаєш? Га?

Я не відповіла на його запитання. Дивилась на побиті осколки так, наче вони були шматочками мого серця. Я вже нічого не чула і не бачила: очі заслонила чітка картина: маленька темноволоса дівчинка простягала до мене своє рученя і примовляла: «Свєто, ти мені сподобалась! Будемо дружити?»

- ТИ ЧОГО ЗАВИСЛА?! – опам’яталась я лиш тоді, коли Гліб мертвою хваткою впився в мої плечі і струснув мене. Але все ж, продовжуючи витріщатись на скалки, я прошепотіла:

- Розбите люстро… То до великого лиха…

- Ой, не мели дурниць, - скривилася Ася. – Ти що, дійсно віриш в усі ці забобони?

- Але ви не розумієте!!! – вирвавшись від Гліба, я уже по-справжньому верещала, мене мовби охопила якась нездоланна агонія. – Я БАЧИЛА КАТЮ!!! ВОНА ДЕСЬ ТУТ!!!

- Так! – урвався терпець Глібовій сестрі. – Малята, зробіть щось з цією шизонутою, бо інакше я за себе не відповідаю. Тобі скільки років-то, дівахо?! Що ти цирк розводиш, коли ти сама прекрасно розумієш, що твоя Миронець триста років чхати на тебе хотіла! І, знаєш, у такому віці у неї давно хтось є! Вона як Ковалевська – нащо їм, зоренькам, ниці провінціалки? Тобі все ясно чи ще на пальцях пояснити?

Але Асині слова мовби пролітали повз мене, я аж ніяк не йняла їм віри. Як би неправдоподібно це не звучало, але все ж це був певний знак. Я від природи доволі марновірна і завжди сприймала на віру таку «маячню», як каже моя сестра, типу розсипаної солі, чорних кицьок, порожніх цеберок і так далі в тому ж дусі.

Але сваритися в таке чисте свято – гріховно. Тому я миттю капітулювала:

- Окей. Зараз я йду спати. Але не треба в моїй присутності обговорювати, що стала би робити за моєю спиною Миронець, а що би не стала.

- Зажди-но, сонько ти наша, - промовила Щербина, - а розбиті скалки прибирати хто буде?

- Я тут бардак розвела? Ясно, що не я. Ну то які проблеми, - відбила я, і, оскільки це таки виявилось правдою, довелось крапку в розмові все ж поставити.

… Перед тим, як лягти до ліжка, я розгорнула свій нотатник і взяла до рук ручку. Певну мить я міркувала. Дві тисячі п’ятнадцятий рік надійшов до фінішної прямої, і на зміну йому прийшов інший. Цей рік особисто для мене відзначився багатьма карколомними змінами – подеколи приємними, а часом так собі. Але на всьому цьому уже стояв хрест. Настав час розгорнути нову сторінку… і прописати її за цей час якнайкраще.

Бічним зором я кинула погляд на вікно. Там, на густо-синьому тлі неба, горіла одна-єдина зоря. Що ж, це на добро.

- Господи, - прошепотіла я, - зроби так, щоби прийдешній рік став для мене знаковим. Поможи мені в стосунках з моїми друзями, не дай Боже втратити їх… Збережи мою рідну Україну, хай вона більше не обливається кров’ю… І здійсни мою заповітну мрію – втілити в життя чиєсь найпалкіше бажання, звершити дійсно гідний вчинок. Не підведи мене, будь ласка.

А вже за мить на рядках зошита входили в життя нові слова:

Дванадцять раз годинник б’є,

Останній ж стане вирішальним –

І в хату рік новий ввійде,

Щасливим буде чи печальним,

Залежить тільки це від нас,

Як ми прожити його маєм

Й обітницю укласти в час,

Що негаразди подолаєм.

Нехай же рік мине в достатку,

У щасті, в радості, в любові,

Нових щоб вражень забагато

На долю випадало знову.

В домівках ллється лунко сміх,

Салютів вогники палають

А зовсім скоро на поріг

Це щире свято завітає.

Здається, весь щасливий світ –

Я ж вулицями знов блукаю,

Хрустить м’який приємний сніг,

А біди опріч всі зникають.

Іскриться в небесах зоря…

О зірко, прошу ж, ти не згасни!

Пошли ж мені ти добрий знак,

Що складе серцю міцне гасло.

Хай стане пам’ятним цей рік,

Нехай сповна щаслива буду

І доведу самій собі,

Що гідно в світі цім пробуду!

Щойно ручка поставила останню крапку під знаком оклику, я згорнула нотатник і відклала її. Бігцем глянула на небо, що все ж залишалось тим самим. Посміхнувшись про себе, я тихенько шепнула:

- Ну що ж… з Богом!- і кинулась до свого ліжка. Десь у гостьовій лилась приємна музика, раз у раз лунав Євин сміх. Тихенько посміхаючись, я насолоджувалась цим дійством, аж поки не почала поволі засинати.