Чи знаєте ви, що таке щастя для звичайної провінційної школярки? Це коли, зібравшись за школою після першого, не надто навантаженого шкільного дня, зібралося за приладдям для пікніка невеличке товариства, що включає в себе винятково осіб жіночої статі. Склад цього товариства простий: троє з них – меткі, цілеспрямовані вже дев’ятикласниці, на котрих чекає велике майбутнє і перші гіркі сльози юності – як стосовно страшного монстра під назвою ДПА, так і вічних проблем з хлопцями. Але вони будуть мужніми, і гідно витримають це випробування.

Одна з них – вічна мрійниця, з прегарними кучерями на колір, мов пізнє осіннє листя, котрі з роками стають дедалі темнішими і довшими. Друга – практична і розважлива чорнявка, котра вбачає в прийдешньому році чимало нових звершень і прагнень. Зрештою, остання –з довгим ясно-русявим кінським хвостом, котра так не поділяє зауважень своєї поміркованої співучениці, і прагне найближчим часом неабияк розважитись. Власне кажучи, ці троє представляли справжнісіньку «Віа-Гру» місцевого розливу.

Побіля «Віа-Гри» примостилося і двоє поменших за віком дівчисьок. Наймолодша з них, учениця шостого класу, гляділа на старших з відкритим захопленням. Її старша на півтора року подруга, навпаки, була практичнішою і розважливішою, хоча й плекала свого роду думки про те, що мине пару років, і рудоволосій кралі вона доводитиметься не ким іншим, як.. майбутньою зовицею…

Отже, були то ми з Розкою і Мариною, а з нами, звісно ж, Ася та Діана. Перед нами на невеликій ганчір’яній покривці, що вкривала добрячий клапоть асфальту, зручно примостилися судочки з різними ласощами – вафельними тістечками, бутербродами з ковбасою та пакетик чіпсів. Усе було підготоване до того приводу, щоб врешті-решт зібратися разом.

- Ну і, - звернулася до нас Роза перед тим, як розпочати цю трапезу, - що ж відчувають прийдешні випускниці? Певно, перед тим, як здати іспити, ми повною мірою увійдемо в світ дорослих і неабияк розважимося…

- О-о-о, це буде так пречудово! Щасливиці! – вигукнула Діана, найменшенька, а її блакитні оченята заблищали.

- Я, власне, не бачу в цьому нічого такого вартого радості, - зауважила Марина злегка учительським тоном. – Навпаки, ми мусимо стати більш відповідальними, і повинні працювати, працювати і працювати. Адже все-таки ми здаємо державні іспити! А в разі незадовільної оцінки… 

- Ну не підемо ж ми унітази мити, якщо вже ти про це? – Роза по-філософському стенула плечима. – Десь якось та й влаштуємося. Зараз двадцять перше століття, суцільний технічний прогрес, тому на безробіття розраховувати точно не випадає. А наразі варто подумати про інше. – Вона підхопила з простирадла пакет, у який був загорнутий один з бутербродів, і відкусила добрячий шмат. – Ммм… апетитненько. Асько, зізнайся, невже ж ти вчора марудилася весь вечір, аби лиш почастувати нас цією смакотою?

- Та ж я, на відміну від вас, не лише байдики б’ю, - відповіла Ася з тамованим сміхом. – Тут все моє, окрім чипсів, вони куплені. Знаєте, іноді ж так стараєшся, аби вам, лайдачкам, догодити… Сама-самісінька, - тут вона ледь чутно реготнула, - марудилась на кухні з усією цією маячнею…

- Ну, то давайте все-таки оцінимо зусилля юного кухаря, - посміхнулась Роза я запихнулась бутербродом остаточно. Після того за смаколиком потягнулась Діана, і зрештою, Марина, котра все ще сердилась на Розу через її «недоумкуваті переконання», таки дозволила собі призволитися.

Я спостерігала за тим, як дівчата наминають усю цю смакоту, в той час як сама не взяла до рота ані крихти, хоч була знаною солодкоїжкою. Взагалі я так довго чекала цього дня – місяць переконувала себе, що, мовляв, ось я прийду до школи, збагну, що є друзі, котрі мене люблять, і зрештою всілякі страшні переживання одразу забудуться… Ба ні: тривожні думки все ще не покидали мене, а в компанії я відчувала страшенний дискомфорт, що мене, власне, й мучило.

- Свєто! – До Марини одразу дійшло, що зі мною діється щось не те, і вона пихнула мене ліктем. – Чого ти досі не їси, все ж було дуже смачно? Та ж на тобі обличчя немає!

У відповідь на те я лиш непевно пересмикнула головою. Ну не могла ж я зізнатися своїй «офіційно» найліпшій подрузі про те, що мучило мене останніми тижнями!

До того ж, Роза так само спохмурніла. Взагалі, у нашої подруги останнім часом сильно зріс емпатичний рівень, і вона вже не була такою кусючкою, як раніше, хоч іноді деякі дрібні зачіпки на чиюсь адресу таки собі дозволяла. А цього літа вона взагалі виросла на пару сантиметрів, і більше не сутулилася, а її досі ріденьке волосся тепер погустішало і набуло пшеничного відтінку, тож, якщо придивитися, то можна було зробити висновок, що Роза Яблонська – доволі гарненька дівчинка.  Але в ту мить, коли вона подивилася на мене, її личко набуло похмурого вигляду,а чоло прорізала пряма горизонтальна лінія.

- Свєто, - почала вона неквапом, - дійсно, чому б тобі не звіритися нам? Я не хочу вдавати з себе таку собі самозакохану дамочку, але… Чесно, де ти ще відкопаєш таких подруг, як ми? Мало того, що ми з величезним розумінням поставимося до всього, що ти нам розповіси, так ще й нікому не видамо. Скажи, Марин?

- Та звісно ж, - підтвердила Маринка. Молодші дівчатка одностайно кивнули, а Ася запитала: - Ну і чого ж ти тягнеш гуму, не розказуєш?

Моя відповідь була дуже простою:

- Тому що я не слинько і не тюхтійка, і всі свої проблеми звикла вирішувати са-мо-стій-но… Якщо, звичайно, вони не такого масштабу, що доведуть до кінця світу, - тут я спробувала всміхнутися, та вийшло в мене це якось нещиро. 

- ОК, а ти впевнена, що ця проблема точно такого масштабу не сягає? – Роза так примружила свої очиська, що мені стало боляче на неї дивитись.

Ну і що ж їм сказати? Якщо я розповім про те, що хвилює мене насправді, то одне в з двох: або вони заметушаться, як ті квочки, і почнуть причитати, ой, яка ж це велика бідонька, або ж (що більше в стилі прагматичної Марини) зневажливо пхикнуть і відкажуть, що сни – то маячня. І той, і другий варіант мене абсолютно не влаштовував. Тим паче, я хотіла вирішити ситуацію з Катею сама, це винятково моя відповідальність. А тому.. Цікаво, якщо я таке зроблю, то по моїй кончині мене віддадуть на поталу чортам? І я сама незчулась, як з моїх вуст зірвалося підступне:

- Не сягають.

Напруга враз спала з лиця подруги, і на нім засяяла усмішка.

- Ну то нам нема про що балакати. А краще все-таки зїсти всю цю смакоту, поки вона не згнила. – І вона махнула рукою на наїдки, немовби припрошуючи мене.

Зненацька, коли ми отак поговорили, я раптово відчула, що мені значно полегшало. Тому, на якусь мить забувши про екс-подругу і всі повязані з нею подробиці, я підхопила бутерброд і швиденько призволилася. Більше того дня ми про подібні речі не говорили, а провели час за розповіддю анекдотів та веселих побрехеньок.

…. Декілька годин потому. У кімнаті Світлани.

- Ну, то ти зможеш це зробити? – я злегка нервово поглядала на старшу подругу, чекаючи, якою ж буде її відповідь.

Так незвично було думати, що Агнеса вже студентка. Вона закінчила школу і успішно здала іспити на прийняття до київського університету імені Шевченка на факультет психології. Те, що вона обрала цей фах, при її здібностях було цілком очевидним. Саме тому я сподівалась, що лиш Загребельна може мені допомогти в цій ситуації. Цими днями вона приїхала до Львова у якійсь справі, а навчання мало розпочатись лише за кілька днів.

- Справа, я так розумію, стосується передбачення? – серйозно подивилась вона мені у вічі. Нервово зглитнувши, я кивнула. – В такому разі не проблема, зараз по-братськи та й почнемо.

- Слухай, а все таки я хотіла в тебе дещо запитати, перш ніж ми приступимо… - майже благально почала я. – Де Руслана? Що з нею сталося? З літа вона як у воду впала, жодних звісток від неї не чути. А ти ж, як-не-як, її найкраща подруга. Може, ти мені розповіси, що з нею та де?

Очевидно, що такий поворот подій абсолютно їй не сподобався.

- Руська заборонила мені сильно про це балакати. Але в принципі нічого критичного, можеш навіть не забивати баки. Принаймні Оксана Іллівна в курсі. А тепер просто сядь і забудь про це.

- Але чому?...

- По кочану. – Блакитні Агнесині очі люто зблиснули. – Військова таємниця, ясно? 

З вигляду дівчини було чітко помітно, що ця тема їй вельми не до вподоби. Тому я вирішила все таки повернутися до більш безпечного предмету розмови.

- Ну гаразд. Таємниця, так таємниця. Отже, перейдемо до ворожіння?

З цими словами складки на Агнесиному вродливому лиці миттю розправились, а вираз очей значно пом’якшав:

- Розумна дівчинка… А на чому тобі більше до вподоби? Кавова гуща, свічки, карти?

- Давай карти, - обрала я.

Загребельна підвелась з підлоги, вимкнула світло в моїй кімнаті, лиш запалила нічник( а надворі було вже по сьомій). Потім присіла назад, на пледик, що я спеціально розтягнула на підлозі.

- Це обовязковий ритуал, - повідомила вона мені. – До того ж, у кімнаті має бути тихо і жодного зайвого стороннього…

- А пупс нам не завадить? – обережно поцікавилась я. Тетянка, як завжди, мирно спала у колисці, час від часу потягуючись ручками уві сні.

Агнеса лиш махнула рукою, мовляв, ні. Потім обережно витягнула з кишені колоду карт – тридцять шість клаптиків з на диво тонкої матерії, подібної до шовку, - і з похмурим завзяттям почала їх тасувати.

Кілька хвилин у кімнаті панувала тиша. Відблиски довгих золотих кучерів гості якимсь моторошним світлом сяяли в темряві, і в такому вигляді Агнеса скидалась на відьмачку, що знай собі схилилася над своїм чаклунським начинням. Я з цікавістю спостерігала за її рухами, намагаючись не видати жодного зайвого слова.

Зрештою вона зупинилася, витягнула з колоди кілька карт, а решту поклала на місце.

- Отже! Червона дама та валет… - почала вона ніби в трансі. – Наразі тобі видається, ніби твої стосунки з партнером напрочуд світлі і гармонійні. Що ж, певний період так і триватиме, але… - З цими словами вона відклала червону парочку на бік і узяла до рук пікового валета. – Невдовзі у твоє життя постукається непроханий гість, що принесе тобі переміни на життєвому шляху. Але! Якщо він зустріне одну твою добру знайому, все зійде на лад і твої стосунки з другою половинкою будуть врятовані.

«Щось це все не надто правдоподібно… Коли це хлопці звертали на мене увагу?»

- Поїхали далі, - Агнеса взяла до рук ще дві карти – хрестову та бубнову вісімки. – Наразі скрізь, де б ти не була, тебе супроводжують дві постаті – біла і чорна. («Роза і Маринка»…) Прийде час, коли їм доведеться зробити нелегкий вибір стосовно дружби з тобою… Вони пройдуть перевірку на міцність, наслідки котрої будуть не найкращі – одна таки зрадить тебе, а інша, поборовшись з численним сумнівами, раз і назавжди доведе свою відданість.(« Я не хочу замислюватися про таке… В будь-якому разі мої подруги не є поганими.»)

- Що там далі?

- Далі, гм… Зустріч іще з однією давньою знайомою. У котрої зараз справи далеко не найкращі, і вона кардинально потребує твоєї допомоги. Тут-таки ти знову маєш вибрати, що для тебе важливіше – давні недомовки чи… можливо, життя небайдужої тобі людини, котре звалилося просто на твої плечі…

- Та ти що?!

- Власне, мене саму це трохи лякає… Ой… - вона підібрала карти і серйозно на мене глянула. – Оце-то веселе в тебе життя буде, подружко. Ти ж уже не дитина… мусиш нести за щось певну відповідальність і знаходити вихід з критичних ситуацій.

Такий поворот подій видавався моторошним. Думка про те, що хтось відвернеться від мене, видавалась непомірно гидкою.. Але Агнеса не може обманювати – за ворожіння вона б не бралась, якби не була впевнена в цій справі, я ж то знала її як облуплену. І аби відволіктись від неприємної теми, я поцікавилась питанням, що вже давно мене непокоїло:

- А що буде з Танькою? Зрештою вона заговорить чи ні?

Справді, вся ця неприємна історія з сестричкою мене непокоїла. Що, як вона стане інвалідом?

Та мої побоювання, на щастя, виявились марними. Ще раз добірно перетасувавши карти, Агнеса мовила:

- Ну, що ж… Зовсім скоро Тетянка заговорить завдяки одній чудовій події, що кардинально змінить її життя. – Закінчивши фразу, вона метким рухом підібрала карти з підлоги і акуратно склала в колоду. – Це ж всі питання на сьогодні, так?

- Так… - протягнула я.

Власне, прийдешні події змушували мене ледь моторошно здригатися – крім хіба що останньої. Хто це має відбити в мене Гліба? Невже історія Германа повториться і зі мною, як передрікала Маринка? І який це хлоп міг би накинути на мене оком – враховуючи те, що тринадцять років свого життя я вважала себе подібною до атомної війни?

Котрась з моїх подруг мала мене зрадити… Невже Маринка? Як там у казках пишуть – біле, чорне… А проте буквально кілька годин тому вони клялися мені у вічній дружбі і у тому, що ніколи мене не зрадять… Стоп. А може, це я їх зраджую тим, що буквально всі мої думки забиті Катею?(«Он, і сон той таки справдився…»)

Звичайно, якби обставини не повертались так несподівано, я б миттю сприйняла всі Агнесині слова на віру. Та… ні, я не хочу, щоб так сталося, не хочу!

- Агнесо, невже все це правда?

Якусь мить вона мовчала. Потім сказала:

- Свєт, ти ж віриш в астрологію? Знаю, багато людей нині вважають, що гороскопи – то ахінея. Тому таким людям ворожити не можна в принципі, бо це повернеться до них злим жартом. А тебе я занадто добре знаю, знаю, що ти довіряєш зіркам, тому тобі я змогла це довірити.

Стосовно ж того, правда це чи ні… Я дуже добре розбираюся в психології, і не один рік вивчала цю галузь, перш ніж обрати факультет. І зараз я вже точно не торочу з гарячки. Просто сприйми одну річ: ти подорослішала і вже давно не малятко. А дорослішання – це завжди випробування і перешкоди. Не все є так, як ти захочеш того, байдуже, які в тебе амбіції в житті. Ти вважаєш, ніби я завжди була легковажною вертихвісткою? Так, дитям я не раз втрапляла у пригоди, а проте зараз я знаю ціну найголовнішим в житті речам: родині, дружбі і коханню. Просто визначся, що для тебе в житті основне, і борись заради цього. Формально людину можна вважати мертвою тільки тоді, коли в її житті не залишилось нічого цінного. А тому памятай це і ніколи не здавайся.

… Погожі вересневі дні неквапливо зміняли один одного.

Власне, розходитися тут нема про що: уроки, домашні завдання, курси, прогулянки з подругами… Власне, розмірене життя типового чотирнадцятилітнього підлітка. Та наразі в ньому було ще дещо.

Перш за все, днями я ретельно прочистила «Фейсбук». На запит «Катерина Миронець» видало чимало відповідників, та жоден з них (принаймні, на мою думку) не був тією людиною, котру я шукала. Єдині з даних Каті, що я їх знала напевне – це ПІБ, місце народження та вік: чотирнадцять років. Я не мала ані приблизного уявлення, яка на вигляд Катя тепер, коли вона виросла, ані поточного місця її проживання, ані номеру навчального закладу. А з таким обсягом інформації, ясен пень, на багато не розраховуй.

Крім того, я отримала запит у друзі від незнайомої людини. Підозрілий типок на імя Юрій Клименко пропонував свою дружбу. Якщо пройтися по його сторінці, то ставало ясно, що проживає він в Києві, так само, як і я, віком 14 років, а найголовніше… якщо мене не обманювали пам'ять та зір, то, судячи з його заставки, це було те саме «дитя терористів», з яким Гліб встряв у бійку біля Палацу. Теж мені!

Звичайно, запит на дружбу я миттю видалила. Не вистачало мені ще якихось пришелепкуватих в знайомих. 

А більше наче нічого такого підозрілого не сталося. До того ж, я ретельно обміркувала нещодавні розмови з дівчатами і постановила собі: хочу я знайти Катю – я її знайду. Зраджувати своєму серцеві, котре наполегливо штовхало мене до такого кроку, я не збиралась. Але також ставити хрест на своїх подругах, котрих я знаю вже не один рік і які у мене дуже хороші, теж не випадало. Тому слід було все таки відкласти це питання на потім, а наразі трошки більше приділити уваги навчанню та тутешнім друзям. Все ж таки не кінець світу.

Але ж.. Катя, Катя… Не вдавалося стерти з памяті це ймення. Під впливом нещадних думок, що загнуздали мій мозок, я написала таку поезію:

У памяті моїй наразі ти

Лиш спогадом яскравим залишилась.

Багато часу встигло вже пройти,

Але такі, як ти, ще не зустрілись.

Я очі твої бачу у думках,

Відлунює твій голос в сновидіннях.

Можливо, це іще не повний крах?

Можливо, є надія на спасіння?

Ти пригадай: осіннім теплим днем

Так любо в ігри різнії ми грались,

Позбавлені дорослих тих проблем,

Ми, діти безтурботнії, сміялись.

Напевно, позабула мене ти,

А я тебе ще й досі памятаю.

І знаю, що колись тебе знайти,

Я точно зможу. Ти ж найкраща, знаю!

Ну якось ось так. Не позбавлюся я все таки тих почуттів, що нагрянули так раптово.

А ще зі мною протягом цих днів відбулась одна дивна зміна… Якось, глянувши у дзеркальні дверцята домашньої шафи, я несподівано охнула. Це вже була не та простенька Свєта Подільська позаторішньої давнини. Мало того, що за літо я підросла на декілька сантиметрів, у мене з’явились дівочі форми, так ще й… волосся відросло вже нижче спини і вились розкішними кучерями, що вже тепер були красивого забарвлення іржі. Обличчя наче теж стало якимсь іншим.. Більш впевненим у собі, жіночним. Носик випрямився і тепер гордо дивився вперед. Рудуваті вії погустішали і тепер надавали очам трошки млосного погляду. А самі очі! Раніше вони були просто голубуватими, а тепер… Стали густо-синіми, ніби морська вода. Ніби сапфіри. Я навіть не уявляла, що колись зможу так красиво виглядати.

То що там Агнеса говорила? Що хлопці за мною табунами бігатимуть? Власне, марнославством я не страждала ніколи, але тепер, задоволено дивлячись на своє віддзеркалення, не кривлячи душею, я мусила відзначити, що щось таки у її словах було.

… То був один із тих спокійних днів, що випадають доволі рідко і тим більш цінні. Стояла остання субота вересня, на місто опускався приємний підвечірок. Небо за вікном було приємного бузкового забарвлення – літо ще не встигло забутись остаточно, тому майже сьому вечора можна було вважати ще білим днем.

Ми проводили час в нашій дівочій кімнаті – я, Софія, та Тетянка. Поки я тримала меншеньку сестричку на руках, забавляючи її брязкальцями, наша старша збувала час за читанням конспектів. Нині на Соню чекали важкі часи – одинадцятий клас, підготовка до іспитів, прийдешній переїзд до Києва, - а на відміну від мене, сестра ставилась до цього абсолютно серйозно і тому починала готуватися вже зараз. За її словами, на неї чекало велике майбутнє.

Враз вона відклала зошит. Погляд її зробився замисленим. Тоді звернулась до мене:

- Може, глянемо щось по телику, га? Трошки нудно, як на мене.

Власне, від такої думки я б не відмовилася. Це мало би бути корисно і для Тетянки – адже спостерігаючи за людьми в телевізорі, сестричка швидше б навчилася говорити.

Узявши до рук пульт, я увімкнула телевізор і стала перемикати канали. Уважно слідкувала за реакцією сестри, котра давала мені знаки, чого вона хоче. Зрештою, коли я дійшла до каналу СТБ, вона зупинила мене жестом:

- Ось тут. Саме нині новий сезон Ікс-Фактору починається. Було б цікаво глянути. Уявляєш, змінили весь склад журі? Мені вже невтерплячки побачити, хто це буде.

Ця інформація мені абсолютно ні про що не говорила. Раніше цю програму я бачила лише краєчком ока, і склад суддів там лишався незмінним – Ігор Кондратюк, співачка Йолка, Серьога та Сергій Сосєдов. Але подивитися на співочих талантів країни було б цікаво – за натурою естетка, я поважала будь яких людей, котрі тягнулися до творчості.

На екрані загорілися перші кадри, пропливали люди, міста. Зрештою з’явився новий ведучий – Андрій Бєдняков, котрий привітно звернувся до глядачів, і повідомив, що нині вся країна шукає справжніх талантів.

Я спантеличено глянула на сестру:

- А що, проект змінив ведучого?

- Так, - кивнула Соня, - Марченко тут вже більше не працює. І добре, нічого сепаратистам на нашому телебаченні робити.

… Зрештою на екрані відбилась та сама сцена павільйону, у якому проходили зйомки. Позаду сцени була велика стіна з кольоровою літерою Х, трошки далі від сцени – чотиримісний суддівський стіл, а за ним, безперечно, глядацький зал. Все виглядало вельми перфектно і вишукано. Несподівано Х-Стіна почала розсуватися… Зрештою, коли вона це зробила, на сцену вийшло четверо людей – троє чоловіків і жінка, поява котрих викликала у залі справжнісінький ажіотаж. Ще б пак! Це були справдешні суперстар нашого шоу-бізу, чиї хіти були у всіх на вустах.

Єдина представниця прекрасної статі цього колективу – Анастасія Каменських, учасниця відомого гурту «Потап та Настя». Струнка, з копицею розкішних чорних кучерів, з меткими карими очима, вона, як завжди, була в прекрасній формі. Для більшості українських дівчат-підлітків вона – приклад для наслідування ( між іншим, визнана однією з найвродливіших жінок України), а її гумористичного жанру пісні у ще в минулому десятилітті гриміли з усіх радіостанцій. Зараз же вона чекала на майбутню справу з азартом, мовби вже знала, що саме вона віднайде майбутнього переможця.

Ліворуч від неї – Дмитро Шуров, відомий рокер, і колишній учасник гурту «Океан Ельзи», також автор саундтреку до відомого вітчизняного серіалу «Слуга народу». Поруч із ним – низенький, присадкуватий Андрій Данилко, більш відомий як Вірка Сердючка, проте нині він був в своєму звичному образі. Багато кому було відомо, що, зокрема у Нацвідборах на Євробаченні Данилко був дуже строгим суддею, і, певне, цього разу так само поставиться до своєї місії з якнайбільшою серйозністю.

А от четвертий суддя… Певне, ледь забачивши його, жіноча половина залу охнула і зомліла. Справжнісінький серцеїд нашого шоу-бізнесу – високий, з довгим білявим волоссям та блакитними очима, - не хто інший, як сам Олег Винник. Так уже було заведено, що від нього мліла вся слабка стать, незалежно від віку, сімейного стану, ба навіть вподобань у музиці… В тому числі і моя сестра. 

Тим часом під бурхливі оплески залу судді підійшли до столу і зайняли за ним свої місця. Шоу розпочиналось.

Моя сестра з цікавістю спостерігала за тим, що відбувалось на екрані.

- Ну, і як тобі ця компанійка? – захоплено мовила вона. – Однозначно, в них будуть суперські команди, це точно. На цей сезон ТАКІ черги стоятимуть…

- Ну, щодо цього я не думаю, що в тих учасників буде аж таке прагнення співати, - завважила я. – Черги-то стоятимуть… І я навіть здогадуюсь, до кого… Зірвали хайп, нічого сказати.

- Та що ти там розумієш! – вигукнула сестра, миттю спаленівши. У відповідь на її реакцію я лиш засміялась і простягнула мізинець на знак примирення. Ні, я насправді нічого такого не думаю, але часом приємно було з неї покепкувати.

Тим часом перші півгодини передача тривала, як це й мало відбуватись: приходили учасники, співали, а судді виносили вердикт і говорили «так» чи «ні». Та коли вже минув деякий час, несподівано одна з учасниць привернула мою увагу…

Висока темноволоса дівчина, гарної статури, на вигляд студентського віку одразу впала мені в очі. Не могла я позбутись почуття, що десь її бачила… Та коли вона повернула обличчя до камери…

- Руся?! – охнула я.  Крадькома глянула на Софію – та була приголомшена не менше за мене. Невже це і був той самий сюрприз, котрий готувала нам сестричка?! Ну і як я могла про це не здогадатись?

Тим часом Руслана давала інтерв’ю стосовно мети, за якою вона, власне і прийшла на проект:

- Я займаюсь музикою та співами з п’яти років. Я відчуваю, що це – моє покликання, і саме тому я тут. Моєю дитячою мрією є пов’язане зі сценою життя, і я хочу радувати людей своєю творчістю. Я глибоко переконана в тому, що саме Ікс-Фактор допоможе мені стати на крок ближчою до своєї мети!

- А до кого б з наших зіркових суддів ви хотіли в команду? – поцікавилася журналістка. На що Руслана цілком впевнено відповіла:

- Я дуже поважаю зірок нашої естради, котрі своєму ремеслу віддаються на всі сто. Знаю, чиєю б підопічною я не стала – кожен з них навчить мене своїй особливій фішці, а час точно не буде згаяний дарма. Тому для мене це не вельми принципово.

І ось – ті самі кілька секунд, протягом яких Русланка через маленький коридорчик виходить на сцену. За кулісами її підтримували – хто б сумнівався! – тітка Оксана та Агнеса. Парадоксальним було те, що нині колишня шкільна шибайголова помітно хвилювалася.

- Як думаєте, чи пройде Ваша донька до наступного туру? – звернувся Бєдняков до моєї тітки, на що вона відказала:

- Ми впевнені, що журі прийме правильне рішення щодо таланту нашої Русланочки.

… Тим часом моя двоюрідна сестра вже стояла на головній сцені країни. Коли я пильніше придивилась до її обличчя, то зауважила одну річ – на її обличчі не було жодної складки, що бодай трошки видавала б хвилювання. Ох, мені б сестриччині нерви! А хоча… можливо, справа зовсім не втім. Кажуть, що в той момент, коли людина займається улюбленою справою, вона почувається, мов риба у воді.

- Доброго дня! – гречно привіталась вона з журі, ті так само відповіли. Увесь квартет дивився на неї оцінювально, з легкою цікавістю в очах… а втім, вони так дивляться на будь-кого. Русланка для них не краща і не гірша за решту дві тисячі – в принципі, звичайна пересічність.

- Що привело Вас, панночко, на цю сцену? – сліпучо посміхаючись, мовила Каменських. 

Нітрохи не вагаючись, Руслана відказала:

- Те ж саме що й будь-якого іншого учасника… Бажання стати відомою і досягти значних успіхів у кар‘єрі співачки.

Суддівська четвірка перезирнулася. Зрештою, після кількахвилинної паузи озвався Винник:

- А що ж саме, пані Руслано, ви маєте на увазі під словами «досягти успіхів у кар‘єрі»?

На якусь мить сестра замислилась. Тоді мовила:

- Хочу виправдати звання України як найспівочішої нації… Хочу, щоб люди приходили на мої виступи і йшли з них із задоволенням… Власне, просто навіть хочу зробити свій внесок в українську музику.

Здається, такого відповідь цілком задовільнила суддю. Тоді він спитав:

- Гаразд… І чим же сьогодні Ви нас порадуєте на цій сцені?

- Почнемо з найголовнішого, - одразу пожвавішала Руся. – З української народної пісні.

І от – у залі запалали прожектори… Моя сестра піднесла до вуст мікрофон і почала співати. Пісню вона виконувала гарним, від природи чистим альтом. Її дивовижно красивий тембр одразу надав мелодійності пісні, і не було в її виконанні бодай малесенької фальшивої нотки. І взагалі це було настільки зворушливо, що навіть я, сидячи перед екраном телевізора, відчула, як по мені проходять цілими табунами мурашки.

Три хвилини, в які слід було вкластися, спливли… І от Руслана завмерла на сцені, чекаючи вироку суддів. Після чого Каменських озвалася до режисури:

- Відімкніть, будь ласка, мікрофони, ми хочемо переговорити між собою.

Після того, як дана дія була виконана, судді про щось зашепотілися. Було помітно, що моя сестра сильно нервує – пройде вона чи ні? Кілька разів на екрані спливали стурбовані лиця тітки Ксені та Агнеси. Зрештою, коли мікрофонам знову надали звук, заговорив Данилко:

- Пані Руслано, нам дуже сподобалось ваше виконання – одразу видно, що у Вас є й талант, і бажання відповідально працювати. Отож… від усіх нас Ви отримуєте чотири «так».

- Дякую… справді, дуже дякую, - відказала та приголомшено.

Опісля того показали сцену за кулісами, де щаслива Русланка обіймалась з «групою підтримки» і крізь сльози говорила на камеру:

- Я щаслива, що мені таки вдалося підкорити цю сцену. Я буду багато працювати і доведу, що спроможна стати гідною виконавицею!..

… - Ну, і як тобі? – озвалась я до Соні, після того, як вимкнула телевізор. – Я й навіть не здогадувалась, що все ось так повернеться…

- Чесно кажучи, це вражає, - зізналась моя сестра. – Русланка… Вона напрочуд талановита і в неї дійсно попереду велике майбутнє. Вона гідна того, аби пройти на Ікс-Факторі далі!

- Ю-я-а? – раптом почулося просто в мене під рукою, від чого я аж підскочила.

Протягом усієї програми крихітка Тетянка уважно стежила за персонажами шоу, а тепер… ледь розгублено перебираючи ручками, вона лепетала щось – і це цілком очевидно, намагалася вимовити ім’я нашої зіркової сестрички.

- Ю-я-а… - знов пробелькотіла Танечка, цього разу – цілком виразніше.

Заціпенілі, ми витріщались на нашу мініатюрну сестричку, котра після трьох місяців життя зрештою почала говорити! І першим її словом стало не «мама»! Це було б вражаюче, якби я несподівано не згадала маленьке пророцтво Агнеси: саме завдяки одній незвичайній події Тетянка зрештою почне говорити.

… - Ти думаєш, це все чесно? – невдоволено чмихнула Роза під час великої перерви у понеділок. – Усе наше ТБ – це суцільна продажність. Без бабок туди ніхто не проходить, я тебе запевняю.

Марина невдоволено насупила брови на таку репліку. Я, однак, завважила:

- Поясни, будь ласка, по людськи, що ти хочеш цим сказати.

Наша русява подруга ледь закусила губу.

- Гаразд, я вам розтлумачу. Знаєте такий вислів «піпл хаває»? Що в перекладі означає, що люди готові сприймати лиш ту інформацію, котру щедро пихають їм в мізки усі сучасні медіа, тобто абсолютно невідфільтровану. Як думаєш, чому зараз так багато талановитих виконавців тупо пролітає, а на екрані світяться самі лиш фріки? Бо всім керує бабло! І це не вигадка, це реальні спостереження! Хочеш, відкрию тобі велику таємницю, чому твоя сестричка пройшла? Та якби не матуся-багатійка і добра хрещена фея, чорта лисого хтось би там вихвалявся про «надзвичайні вокальні здібності»! – сердито сплюнула вона. – Добре їй говорити – мати респектабельні звязки, шикарних спонсорів, от і лазить собі, куди хоче!

Та враз моя рука здригнулася, і… ну ви самі все зрозуміли.

- Ти би відфільтровувала свій базар, дитинко, коли мова йде про мою сестру! – я аж пашіла від люті. – Ретельно дібрана інформація? Що ти таке верзеш? Невже ти думаєш, що я за чотирнадцять років не встигла вивчити, яка ця людина має вдачу?

Сердито сопучи, Роза потерла забите місце. 

- Вважай лиш, Подільська, що невдовзі такими темпами ти заробиш собі репутацію істерички, - похмуро кинула вона. – Якщо вже ти мислиш мозком дворічної дитини, то це винятково твоя проблема. Хто ж винен, що ти вперто не хочеш роззувати очі. – з цими словами вона розвернулась і чкурнула геть.

- Явно, недорозвинена, - завбачливо мовила Марина.