Сьогодні двадцять восьме грудня, понеділок. Час пролетів нереально швидко, і вже позавчора нам усім видали табелі і сповістили про цілі два тижні канікул. А ще за кілька днів настане новий 2016-й рік.

Та наразі важливим було не це. Важливо те, що зараз я перебуваю в Києві, і не де-небудь а в самому Палаці Культури «Україна». Я була гарненька як ніколи: волосся розпущене і завите гарними локонами, я одягнена в новенький вовняний светр золотавого кольору ( мій улюблений, між іншим), а на моїй шиї кулон. В одній руці я стискала загорнутий в целофан букет білих троянд, а через іншу в мене висіла шкіряна сумочка. В ній знаходився нотатник, подарований мені Глібом на девятиріччя. Ну, а там якраз і була заповітна сторінка з гордим написом «Для автографів».

У Палаці я, як пам’ятаєте, була не сама. Зі мною так само були тітка Оксана, Агнеса, Марина та Гліб ( двох останніх для запрошення я вибрала сама). Руслани, як ви пам’ятаєте, не було, вона кудись поїхала.

- Слухай, Свєто, - спитала мене Марина, нервово перебираючи ґудзики на блузці, - а як ти маєш це зробити? Невже ти просто так, за здорово живеш, вийдеш до неї на сцену? Перед всім цим людом?

- Степанова, будь така ласкава, закрийся, - бовкнула Агнеса, перш ніж я встигла бодай щось промовити. - Не бачиш, людина нервує.

Я відповіла ствердним кивком. Я взагалі така людина, що мало чого боюся. Я можу сидіти не вискнувши там, де інші дівчата будуть верещати мов різані. Але виходити на сцену – це мій панічний страх. Є в мене така нав’язлива параноя, ніби на сцені я обов’язково сяду в калюжу, і всі будуть з мене реготати, і постійно цю тему обсмоктувати знову й знову. Марина та решта моїх однокласниць повсякчас брали участь в шкільних виставах, а от я – ніколи. Але як мені бути тепер? Коли з промовою я маю вийти не перед кількома нещасними класами, а перед цілим ПК? І дивитися на мене має зірка, причому моя улюблена?

- Не знаю, - відповіла я, - якось воно буде. Головне, не сильно панікувати, якщо це взагалі можливо.

… Уже на сходах, за кілька кроків від входу в зал, я раптово почула чийсь дівочий голос, що здався мені підозріло знайомим:

- От ти просто не уявляєш, яка ВОНА! Шикарна, це точно. Та розказувати – все це маячня, її варто просто побачити. Що? Зрештою, дев’ятнадцятого мій день народження був чи чий? І чому в честь цієї події і наближеного Нового року я не можу прийти і просто на неї подивитися?

Серце моє зненацька впало. О Боги… Тільки не кажіть мені цього… Я рвучко обернулась, намагаючись вгледіти когось у натовпі, проте мене оточували лиш не знайомі люди і здебільшого дорослі. Підлітків там не було взагалі.

«Розчахнувся зверху люк, це – неправда,це лиш глюк», - так пробурмотівши собі під ніс, я потроху заспокоїлась. Ні, не варто забивати собі голову всілякими дурницями.

- Ну що, дітки, - жваво озвалась до нас тітка Оксана, - готові до кількагодинної ейфорії?

- Тітко Ксеню, - звернулась я, раптово дещо пригадавши, - а чи це правда, що…

- Не зараз, дитинко, не зараз. Усе потім.

… Наші місця знаходились якраз під балконом, а збоку від нас були сходи, що вели прямісінько до сцени. І моє крісло було якраз найбільш крайнім. Серце в мене щоразу тенькало, щойно я лиш пробувала поглянути на ті злощасні сходи. «Так, усе добре. Головне – не забути слова. Що ти хочеш їй донести? Для чого тобі варто було прийти на цей концерт? І взагалі, пам’ятай: «Спокій, тільки спокій». Ну а далі все піде як по маслу», - так думала я. І ось же світло в усьому залі згасло, лиш сцена освітилася яскравими барвами софітів. На великій стіні попереду одразу з’явився сріблястий напис: « Музична Платформа України».

Під вибухи овацій з-за куліс на сцену вийшла рудоволоса жінка в розкішній сріблястій сукні. В руках вона тримала невеличку дошку з нотатками. Ставши посеред сцени, ведуча звернулася до залу:

- Доброго вечора усім киянам та гостям міста! Мене звати Марією Орловою, і цей вечір я проведу з вами. Наразі ви знаходитесь у Палаці Культури, на Музичній Платформі України – концерті, на якому щороку збираються найяскравіші вітчизняні артисти. Я рада привітати в цій залі усіх їхніх прихильників та пообіцяти вам кілька годин абсолютних яскравих вражень. Ну, що готові?

- Так! – прокотилися залою громоподібні вигуки.

- Добре. Концерт буде проходити ось як: перед виступом якогось виконавця я загадуватиму вам загадку, в якій криється ім’я того, хто в той момент виходитиме на сцену. Гаразд? Гаразд! Отже, розпочнемо!..

… Я не буду вдаватися в подробиці і описувати абсолютно весь концерт. Скажу лиш головне: як і пообіцяла ведуча, він виявився надзвичайно яскравим, і абсолютно вся зала була у стані ейфорії. На концерт завітало чимало наших зірок: гурт «Время и Стекло», Злата Огнєвіч, Монатик, Альоша, Оля Полякова, Олександр Пономарьов, Олег Винник та чимало інших. Іноді й я сама, насолоджуючись виступами, щиро аплодувала разом з усіма глядачами, мої друзі також ловили хвилі позитиву. А проте я сама невтомно чекала свого кумира, стиснувши в одній руці альбом з ручкою, а в іншій квіти.

Скільки часу минуло, я вже й не пам’ятала. Та коли зненацька, після чергового виступу я зиркнула на зображення в телефоні, він вибив мені чітку картину: 23:30. Ого… То скільки ж ми тут просиділи?

В цей час на сцені з’явилася Орлова.

- Любі друзі, - звернулась вона до зали, - то як, чи сподобався вам концерт?

- Так!

- Авжеж, я рада це чути. І я так розумію, що зараз, певно, половина глядачів уже починає люто засинати, решта ж уже хоче розійтися по своїх домівках…. Але заждіть…. За кулісами зосталась іще одна гостя.

Я насторожилась.

- Ця неймовірна жінка живе і віддається на повну, і все це робить заради своїх шанувальників. Вона відома нам усім іще з дев’яностих… Багато хто виріс на її піснях… А сама ж я впевнено можу про неї сказати, що ця леді зробила для розвитку української мови значно більше,ніж багато вітчизняних письменників. Вона просто виходила на сцену і робила так: « Вона мені сьогодні…» - проспівала вона. – А потім уже весь зал співав замість неї. Ну що ж, зустрічайте – на сцені Палацу Культури – Народна артистка України Ірина Білик!

- Ну що ж, Свєто, - звернулась до мене Агнеса, простягнувши мені розчепірену п’ятірню, щойно я зірвалась з місця, - ні пуху тобі, ні пера!

- До біса! – нашвидкуруч ляснувши по її долоні, я кулею помчалась вниз по сходах.

… Здавалося, не минуло й кількох секунд – а я вже була там, коло сходів на сцену. А на ній, мов королева, велично стояла сама артистка і співала в мікрофон. Її чисте дзвінке сопрано, мов у юної дівчинки, розліталося залою.

Вона мені сьогодні подзвонила,

Сказала, що не може більше так.

Сказала, що вона – твоя дружина,

А я – ніхто, і звуть мене ніяк.

Вона мене благала зупинитись,

Віддати, що належить тільки їй.

Та як на тебе можу не дивитись?

Для мене ти один, ти – тільки мій…

Сама лиш музика її пісні змушувала душу трепетати, а серце – битись гучніше. Я бачила, як по всій залі зненацька попідіймалися руки і почали плавно коливатись в такт музиці. І тут я зненацька подумала: певно, в цій залі наразі було чимало закоханих. І всі вони, почувши ці дивовижні слова, певно, усвідомили, наскільки сильним є їхнє кохання, наскільки цінують вони один одного! Згадавши Гліба, що сидів десь у верхньому ряду, я зненацька протерла очі тильним боком долоні. Так, «я без тебе жити б не змогла».

- Ти – мій! – зрештою доспівала Ірина Білик останню фразу, і зала тут же вибухнула неймовірно потужними аплодисментами. Тієї ж миті я швиденько вибралась сходами на сцену. Але вже там я трохи завагалась: як мені далі бути? Співачка щось говорила у мікрофон до глядачів, а я соромилась і не знала, з якого боку мені до неї підійти. Я вже починала було панікувати, коли Орлова обернулась і помітила мене.

- Чого тобі, дівчинко? – лагідно звернулась вона до мене, підійшовши трохи ближче.

- Я… я хочу сказати декілька слів Ірині Миколаївні, - розгублено пролепетала я.

- А чого конкретно ти хочеш їй сказати?

- Ну… - я знову почала хвилюватися, але зрештою мовила:

- Просто, щоби вона продовжувала творити.

- Зрозуміло, - з розумінням кивнула ведуча. – Ну, зараз вона договорить, і ти тоді скажеш. – І вона поклала свою долоню мені на плече.

Тим часом Ірина продовжувала говорити:

- …. Я знаю, що у кожного з вас, хто наразі сидить у цій залі, були якісь свої справи, якісь заняття. Та, попри це, я глибоко вдячна усім, за те, що ви відклали усе це вбік і таки знайшли можливість завітати на цей концерт заради своїх кумирів! Адже для артиста це найбільше щастя – знати, що в цій країні є люди, котрі люблять і цінують його музику і з задоволенням приходять на концерти! І в прийдешньому році я вам хочу побажати, кохання, щастя, здійснення найзаповітніших мрій і всього най-най! Ну, а тепер….

- Зажди, Іринко, - урвала її Орлова, - тут до тебе одна твоя юна шанувальниця…. Ну просто розривається, хоче сказати тобі, щоби ти в такому ж дусі продовжувала, як ти це робиш… - і злегка підштовхнула мене вперед.

- Я, звісно, послухаю, - кивнула Білик і підставила мені до вуст мікрофон.

- Дорога Ірино Миколаївно, - почала я, - я вам хочу сказати, що я Вашою творчістю захоплююся ще з дитинства. І моєю найпалкішою мрією було побачити Вас. У Вас неймовірно проникливі пісні, котрі проймають до мурашок по шкірі. І тепер я Вам хочу побажати…

Та зненацька, щойно поле мого зору впало на залу, я мовби утратила весь свій дар мови. Просто там, за кілька метрів від мене сиділо три тисячі з гаком людей! Це ж цілий житловий масив! І всі вони дивилися просто на мене! Жахіття!!! Від такої пильної уваги до моєї персони я аж почала панікувати і одразу вкрилася потом, а в горлі мовби камінь застряг. Проте ясні очі співачки дивилися просто на мене, і я збагнула, що мушу продовжувати.

- Побажати, - продовжила я, і цього разу мій голос окріп, - щоби ви продовжували свою кар’єру і щоби написали ще більше тих красивих пісень, які так подобаються Вашим слухачам! Я Вас люблю!

Щойно я закінчила, як Ірина Білик рвучко пригорнула мене до себе, і в ніс мені вдарив солодкий запах парфумів. Тепер, коли вже вона була так близько, я могла чіткіше її роздивитися і зробити висновок: авжеж, вживу вона значно привабливіша, ніж на екрані телевізору або на оброблених фотошопом фотографіях журналів.

На зріст вона була трошечки вища, ніж я, і доволі струнка. Вона мале приємне обличчя з ніжними рисами, на якому я відзначила гордо піднятий ніс і красиві повні вуста. Платинового кольору волосся, прикрашене дорогою срібною шпилькою у вигляді квітки, завивалося в дрібні кучері і густим каскадом розсипалося по плечах. Але справжньою її прикрасою були очі – великі, яскраво-сині, обрамлені густими-густими чорними віями. Цей гіпнотичний погляд просочувався навіть крізь фото, а що вже казати наразі. У її обличчі було щось невловимо дитяче – образ людини, що має юну душу і ніколи не старіє, ту, що жорстока потворність зовнішньої старості оминула. Крім того, чомусь в її обличчі я зауважила невеликі риси моєї мами. Окрім зовнішньої вроди, цю картину також доповнювали пишна мережана чорна сукня та блискуча переливчаста срібляста накидка на плечах.

Краще за неї не могли виглядати навіть казкові принцеси у своїх коштовностях і розкішних шатах. Ну просто янгол із неба.

- Я дуже вдячна тобі, моя сонячна дівчинко, - прошепотіла вона до мене. – Скажи-но, як тебе звати?

- Свєта.

- Свєта, значить? – посміхнулась вона і розвернула мене обличчям до зали. – Я хочу сказати, що я неймовірно щаслива, що в мене є такі юні друзі, від яких я можу почути такі щирі слова! От це те, що не купити за жодні гроші!

- Ой, а це Вам. – Щойно вона знов повернулась до мене обличчя, я простягнула їй букет, котрий вона, охнувши, підхопила попід руку. Тим часом я вже витягла блокнот з ручкою, і розгорнула його на потрібній сторінці. – Іще… можете мені отут розписатись?

- Звичайно, - кивнула вона і узяла ручку своєю рукою з дуже гарним і витонченим фіолетовим манікюром. На сторінці вона звивистими лініями виписала своє прізвище, потім простягнула мені ручку назад.

- Дякую щиро, - сказала я, прийнявши її, і, розвернувшись, швиденько побігла до сходів.

…. Коли я спустилась зі сцени, то виявилось, що внизу на мене чекала Агнеса.

- Ну нарешті, Свєто, - зітхнула вона. – Знала б ти, скільки страху ми через тебе натерпілись! Ну і як усе пройшло? Яка вона, вродлива? А пахне як?

- Зачекай, - сміючись, урвала я її, - вона збирається щось сказати. Але звісно, після концерту я усе вам розповім.

Тим часом Білик, стоячи на сцені, на якусь мить занурилась обличчям у мій букет, і промовила:

- Які ж гарні квіти… - А потім, підвівши голову, звернулась до зали: - Любі друзі! А наразі я вам хочу представити невеличку прем’єру в честь Нового року… Ця пісня народилась в мене буквально нещодавно, завтра їй якраз виповниться два тижні. Називається вона «Дід Мороз». Ну то що, будемо її співати? – і, почувши схвальні вигуки, підсумувала: - Ну то й добре! Значить, ми починаємо!

Враз заграла бадьора музика, і Ірина, рухаючись по сцені і злегка пританцьовуючи, ніжним мелодійним голосом виводила у мікрофон:

Традиции нарушив под Новый год,

Сижу одна, считая стрелок ход.

Нежданно и негадано с букетом роз

Явился без пяти Дед Мороз.

Уставший, на ногах стоял он еле-еле:

«Здрасте, вот и я! Меня хотели?»

Стянула с него шубу, а там – о, Боже! –

Мужчина-мечта, похоже…

Ах, эти белые-белые розы,

А я поверила в Деда Мороза,

В его глазах – океан нежной ласки,

А я поверила в зимнюю сказку!

Ах, эти белые-белые розы,

А я поверила в Деда Мороза,

А я поверила в счастья мешок…

Дед Мороз, нам было хорошо! –

Співала вона, одночасно вимахуючи моїм букетом.

Зала вже не стримувалась і відверто запалювала, ми ж з Агнесою також пританцьовували попід сценою, а я щосили плескала в долоні і підспівувала її другому куплету:

- Поверила в примету –не ускользнешь, ты целый год со мною проведешь… Я буду улыбаться, не вешать нос и обнимать букет белых роз… Зажгутся в небесах бенгальские свечи, я буду вспоминать тот зимний вечер: стянула с тебя шубу, а там – о, Боже! – мужчина – мечта, похоже…

- … А зараз увага – акція! – сміючись, оголосила Білик, щойно залунав програш. – Хто зловить квітку, кинуто Іриною Білик, того невдовзі спіткає велике щастя! – і з цими словами вона відділила одну з головок троянди від букету і шпурнула її до глядачів. Квітка полетіла на інший кінець залу, я ледь помітила, як пара рук підхопила її. Ну нічого, наступного разу удача точно дістанеться мені.

- Дякую Вам! – оголосила співачка на завершенні пісні. – Безумні мої улюблені! Я вас дуже-дуже люблю! Усього вам найкращого! – і, під останні звуки мелодії, вона граційно покинула сценічну площадку.

- Це була Білик Ірина! – промовисто оголосила Орлова, звертаючись до глядачів. – На цьому наш концерт завершився. Дякую,любі мої, що завітали сюди! Приємних новорічних свят! – щойно вона подалася за куліси, як тієї ж миті прожектори, що освітлювали сцену, спалахнули і погасли.

- Свєто, пішли, поки ми своїх не згубили, - і Агнеса за руку потягла мене до сходів, що вели нагору.

…. Коли ми вже всі виходили з Палацу, стояла глупа ніч. Виділялись в ній лиш кілька зір на небі та блискучий м’який сніг. Попри навколишню холоднечу, я все ще була під неймовірною напругою, а від нещодавньої моєї каверзи в крові так і бушував адреналін.

- Повірити не можу, Свєто, як ти це зробила, - промовила Марина. – Вилізти на сцену перед такою кількістю людей… Ой, бачила би ти обличчя Оксани Іллівни у цю мить…

- Та я взагалі була в такому стані, наче мене електрошокером вразили, - приглушено одізвалась тітка. – Я реально перелякалась за тебе, Світлано… А раптом ти зганьбишся при всьому чесному люді? Та ще й перед тобою не будь-хто, а сама Іра.. Ой, і вона ще ж не знає..

- В сенсі? – різко загальмувала я.

- То нічого, - тітка спохмурніла. – Загалом, довго розповідати. Але, гадаю, ти вже все знаєш від Русі.

А. Ясно-ясно.

- Між іншим, - раптом згадала тітка, - щойно ми дісталися до машини, - дівчатка, Глібе, хто хоче тістечок? Тут недалеко крамничка є. Сходити?

- Я хочу, - беззаперечно заявила Агнеса.

- Та ти завжди хочеш, шибенице, - посміхнулась тітка. – Ну то що? Інші як?

Ми з друзями кивнули: думка про тістечка вочевидь сподобалася всім.

- То я схожу, - підсумувала вона. – Ви тут можете трошки погуляти, але від машини далеко не відходьте. Київ – це ж мегаполіс, тут раз-два – і загубився. І будьте пильними. – І з цими словами вона зникла.

Нам же стало якось нудно. Від нічого робити ми присіли навпочіпки побіля автомобілю, торкаючи голими руками сніг. Несподівано десь удалині ми почули рівномірний бій міського годинника: він пробив рівно північ.

- Ой, а уже ж дванадцята, - завважила Марина. – Я так стомилася… Більше ніхто спати не хоче?

- Я не хочу, - відповіла я. – Досі все ще свіженька, мов огірочок.

- Як це? – подруга була явно заскочена.

- Мовчки. – стенула я плечима. – Тому що я особисто вважаю, що сон це для мертвих.

Так за нашими перемовинами ми й не помітили, як із присмерку виникла чиясь фігура і повільним кроком рушила до нас. Зрештою підійшла і стала від нас за кілька кроків. Хлопчисько, швидше за віком ближчий до мене й моїх однокласників, ніж до Агнеси. Він був добряче закутаний, його волосся ховав каптур. Проте обличчя все ж було видно: меткі, з азартом зелені очі, та їдка самовдоволена посмішка.

- Чому такі гарні дівчата і без охорони? – якось насмішкувато поцікавився він.

- А це, по-твоєму хто? – Марина ледь штовхнула Гліба ліктем в бік.

Незнайомець прикинувся, ніби не почув її репліки. Несподівано його очі подивилися просто на мене. Кілька хвилин він мовби вагався, але зрештою підійшов до мене і міцно взяв за зап'ясток. Різко промовив:

- А ти гарнесенька. Пішли.

- Куди?? – одразу переполошилась я.

- Вона з тобою нікуди не піде, іроде! – різко зірвався зі свого місця Гліб.

- Глібе, я тебе прошу, не лізь до нього, - заблагала Марина. – Бо ж встрягнеш у велику халепу, як нам тоді викручуватись?

- Так-таки, Глібе, не треба, - несподівано підтримала її Агнеса. – Давай краще я з ним розберуся, все-таки я в цій компанійці найстарша, - і вона сміливо виступила вперед.

- З дівчатками не б’юся, - незворушно відреагував на її прояв незнайомець. – Особливо з такими симпатюлями, як ти.

- Ага, зате я з хлопцями б’юся абсолютно будь-якими, - миттєво відбила зустрічною реплікою Агнеса. - – Особливо з такими імбецилами, як ти.

- Ой, Агнесо, та залиш ти його в спокої, - миттєво скривився Гліб. – Зрештою, я тут єдиний мужик, чи хто?

Хлопчисько видав істеричний смішок.

- Зависокої ти про себе думки, я так бачу. Який же ти в біса мужик? Слинько ти нещасне, ось хто, мені навіть пальцем об палець вдарити не доведеться, щоб на шмарклі тебе розтерти. По фізіономії ж видно. Яка нормальна дівка захоче з тобою не те щоб зустрічатися, навіть поруч знаходитись? І потім, на чорта мужикові коси до плечей? Ти, ймовірно, ще й голубий, просто маскуєш це.

- Та ти.. – розлючено почала було я, - проте Гліб зупинив мене жестом:

- Свєта, не треба. Я сам.

Я навіть не змогла повністю усвідомити, що й відбувається, як Гліб налетів на пришельця і з усієї дурі повалив його просто у сніг. Почувся хрускіт, подібний до зламаних кісток… Марина миттєво заверещала і відскочила убік.

- Куди ти поліз, дурнику???? – Агнеса щосили вхопила Гліба за барки і почала відтягувати. – А ви чого повставали, наче остовпілі? Закладаюся, зараз буде м'ясо в прямому сенсі!!!!

Марина оговталась першою, і, нашвидкуруч підібравши із землі велетенську сніжку, пожбурила її в пришельця і влучила просто в вухо. Я ж підскочила до хлопців, що борюкались у снігу, і, вхопивши незнайомого за волосся, почала відтягувати від Гліба. Спільними зусиллями ми з Агнесою таки розтягнули хлопців один від одного. Глянувши на обличчя суперника, я мимоволі покрутила головою, намагаючись не дивитися на це жахіття: з його побитого носа пурпуровим струменем юшила кров, заляпуючи куртку. Гліб обійшовся значно менше: лиш розпухла губа і фінгал під оком. Хуліган вскочив на ноги, глянув на мене, потім на Гліба, і злостиво заявив:

- Ми з тобою ще колись зустрінемось.

- Та з превеликим задоволенням, козле, - процідив Гліб. Коротко сплюнувши собі під ноги, хлопчина чимдуж кинувся навтьоки.

…. – Це ти, Глібе, даремно так повівся, - осудливо промовила Марина; копирсаючись у снігу, вона поволі витягала з нього пасма золотавого волосся, вирвані з голови постраждалого. – Тепер через тебе в нього буде серйозна травма… А що, як…

- Трясця твоїй матері, Маринко! – мало не завив Гліб. – Ну не можна ж з таким трепетом ставитись до правил! Ти в курсі, що всі ці бандюки, вони навмисно заради досягнення мети дітей підсилають? Ти що, не бачила, як він поводився? А раптом він хотів Свєту заманити кудись? Її б убили просто, зґвалтували, вирізали б усі органи! Що би ми сказали тоді Оксані Іллівні? Вона ж за нас відповідала, поки ми в чужому місті!! А Агаті Захарівні? Що б ми сказали матері Свєти, якби з нею щось сталося? Її би в реанімацію забрали просто!! Ти розумієш це, чи ні???

Подруга похнюпила голову донизу, у її зелених очах заблищали сльози.

- Гліб, прости мене, прошу, - прошепотіла вона. – Я не можу так… Я така богобоязлива..

- Між іншим, - завважила Агнеса, - а чи не Кицюня наша тут вешталась? Свєта, він?

- Ванько? – здивувалась я і тут же заперечно похитала головою: - Ні. Цей нижчий за Котика. Між іншим, раз уже заговорили… Знаєте, кого він мені нагадав? Ковалевську. Та сама манера поведінки. І мені здається, я сьогодні бачила її в ПК. От чесно слово.

- Ковалевська була тут? Дивно, - замислилась Агнеса. – Втім, при її ж статках… Але раз вона була тут, чом же не підійшла і не сказала тобі пару лагідних?

- Мене це теж дивує, - стенула я плечима.

- Хлоп’ята і дівчата, - раптово зиркнувши кудись вбік, зауважила Марина, - ми капітально влипли.

- Хто іще там? – взмолився Гліб.

- Оксана Іллівна, - видихнула Агнеса.

- …Ви хоч уявляєте собі, що накоїли??? Це ще благо буде, якщо через вас на мене в поліцію не донесуть!!! А якщо так, то накриється тоді мідним тазом моя репутація! Чоловік просто з роботи вилетить, якщо вже ми не в стані відповісти за своїх підопічних! Я закладаюся, з дочкою нашою менше проблем було!!! Агнесо, ну ти ж здорова дівка! Випускниця! Ти хоч усвідомлювала, що ти за цих гавриків головою відповідаєш? Оце вам влаштовуєш солодке життя, а ви отак віддячуєте?!

Мої друзі стояли похнюпившись, навіть Агнеса – й та принишкла. Я ж реагувала більш спокійно. Зрештою, я давно усвідомила: тітка – не моя мама, її янгольського терпіння надовго не вистачить. Вона говорить все на місці і швидко заводиться.

- Ну гаразд, - зрештою змилостивилась тітка Ксеня, - даремно я на вас так. Зрештою, я сама забула, як була дитинчам. І вже геть забула, як потоваришувала зі своєю найкращою подругою Олею.

- Ви що, серйозно? – вибалушила я очі. Тітка Оля, відома бізнесвумен, хрещена мати Руслани і найкраща подруга її матері. Вони були майже так само нерозлучні, як я з Мариною або Агнеса з Русланою. Невже були часи, коли вони люто ненавиділи одна одну?..

- Ну, загалом це довга історія, - посміхнулась тітка, відчиняючи дверцята автомобіля, - по дорозі я вам все розповім.

-.. Свєто, - почала Агнеса, щойно ми опинились вдома і усамітнились в одній кімнаті, - я знаю про твої думки щодо Ковалевської. Соня мені телефонувала. Послухай, Свєто, я реально хочу тебе попрохати: не встрявай ні в які дурниці, гаразд? Життя – не іграшка, таких мерзотників дуже багато. І наразі мова не про якісь там дитячі забавки. Задурять тобі мізки, затягнуть кудись, і зостануться від тебе самі лиш спогади. Воно що, тобі треба? Не ведись на них!

«Хто б ото казав?» - скептично міркувала я. Ну як можна серйозно сприймати слова людини, яка тільки й знає, як би встругнути якусь чергову витівки, ще й сестру мою тоді втягує? Що ж до Софії… Красно дякую тобі, сестричко, що переказуєш мої таємниці якісь сторонній людині! Зрештою, Агнеса вже не така близька мені і не родичка. Тим не менш я не хотіла заворушувати з нею конфлікт.

- Ну гаразд, - невпевнено протягла я, - спробую.