Певно, тим, хто знає, в які авантюри я влазила під час навчання в сьомому класі, я сама, безперечно, дуже відома. Проте зараз я все-таки хочу нагадати про себе та навести більш детальні дані, аби ви могли знати про мене все і з цього всього зробити висновок, що ж я за одна.

Найголовніше, мене звати Подільська Світлана Максимівна. Нещодавно мені виповнилось чотирнадцять років, і весь це й час я прожила у західному містечку Львові, де й народилася. Мої батьки, звісно, не олігархи, проте працюють на цілком пристойних роботах: батько – юристом у львівському Обленерго, мама – вихователька в тутешньому дитячому садочку. Окрім мене, в нашій сімї було ще четверо дітей: старший брат Герман, котрий цього річ закінчив школу і навчається зараз в архітектурному інституті, старша сестра – десятикласниця Софія, та двійко меншеньких хлопчаків: шестикласник Макс та четвертокласник Андрій. Усі ми, в принципі, непогано ладили між собою, хоча ще нещодавно з найстаршим братом стосунки в мене були особливо натягнуті.

Я мала багато знайомих, котрі повсякчас оточували мене. І здебільшого вони – це мої кузени, однокласники та діти знайомих моїх батьків. І хоч спілкувалася я з багатьма, мало кого з них можна було назвати справжніми друзями: серед усього цього натовпу я виділяла лише декількох, і всі вони вчились в одному зі мною класі. По-перше, Маринка Степанова, з якою ми були задушевними подругами з п’ятого класу і часто ділилися своїми переживаннями та найпотаємнішими секретами. По-друге, Роза Яблонська, котра завжди прагнула досягти моєї уваги і минулої весни їй це, врешті-решт, вдалося. Потім Артем Чегодаєв, новенький, який ще зовсім нещодавно був у мене закоханий… Ну, і зрештою, Гліб Щербина.

Ми з ним познайомились ще до школи – на дитячому майданчику у п’ятирічному віці. Потім разом пішли в один клас, разом робили уроки, читали книжки… Так проминуло декілька років. А потім, здається, уже тоді, коли ми перейшли до середньої школи, Гліб одразу потрапив в поле зору багатьох дівчат з нашої школи. Йому симпатизували всі, незалежно від віку. Та й як було не звернути на такого увагу: високий, стрункий, з білявим волоссям до плечей, гарними темно-сірими очима… Та ще й ставився однаково до всіх дівчат з проявами уваги: то портфель піднесе, то допоможе натягнути пальто, то цукеркою пригостить просто так…. Коротше, збагнути, хто йому насправді подобається, було складно. Але все змінилося в сьомому класі, коли до нас приїхала новенька Лілія Ковалевська – вродлива, відмінниця, грошима не обділена, та ще й єдина донечка люблячих батьків, котрі, не роздумуючи, одразу виконають будь-яку її забаганку. Тут же негайно спрацював стереотип «найгарніша дівчина і най симпатичніший хлопець повинні бути разом». Так і сталося. Проте я вже тоді була сильно закохана в Гліба, але, пам’ятаючи, як ще торік він чітко дав мені збагнути, що ми з ним лишимось лише друзями, на другий шанс я не розраховувала. Проте чутки про мою симпатію донеслись до Лілі, та тут я ще й дізналась про кревну ворожнечу, яка спалахнула ще між нашими мамами. Коротше, виникла невеличка сутичка… в якій Ліля безповоротно визнала свою поразку і, так і не дочекавшись кінця року, поїхала геть. А Гліб зізнався мені, що насправді давно мені симпатизує! Я була на сьомому небі! Від того часу я більше не переймалася дрібницями.

Але, по правді скажу, хоч я і маю багатьох знайомих, самотність зовсім мене не лякала. Я не любила вештатись в людних місцях, не ходила я й на дискотеки, надаючи перевагу валятися дома на канапі і читати книжки, що, між іншим, було моїм найулюбленішим заняттям. Навчившись читати ще в дитячому садочку, я негайно полюбила книги і з тих пір проковтувала їх пачками. Особливо мене цікавило фантазі. Я підсвідомо відчувала глибоку повагу до людей, що вигадали увесь цей світ магії, чарівних істот, паралельні світи… Друзі та рідні ж знали про мою бібліоманію і на день народження моя бібліотека повсякчас збільшувалась на кілька книжок.

Що ж до мого характеру та вподобань..

За Сонячним гороскопом я Скорпіон. Що стосується особистих симпатій, то тут я – дика власниця і ревнивиця. Ще кілька років тому для мене було тяжким випробуванням дивитися, як Гліб знаходиться поруч з якоюсь моєю однокласницею. Проте,логічно міркуючи, Гліб не був моєю власністю, і забороняти йому спілкуватися з представницями прекрасної статі я фактично не мала права. Ну а тепер Гліб відплатив мені тією ж монетою і тепер не підходить побалакати до першої зустрічної дівчини, хоча, зізнаюсь, гарненьким дівчатам він симпатизує.

Перш ніж вибрати когось у друзі, я все обмізкую і вже потім вирішу. Але коли вже людина мій друг, то я ніколи не кину її в біді, і що б там не було, о будь-якій порі дня прийду на допомогу, як співається у тій самій дитячій пісні. А в дружбі для мене найголовніше – це довіра, і взаємопорозуміння, і, звісно щирість. З дитинства я говорила лише правду, проте я не прямолінійна, і перед тим як щось сказати, передам інформацію так, аби не образити людину. Проте коли я розлючена, це правило на мене не розповсюджується: у пориві гніву я можу набовкати зайвого. До всього я ненавиджу лестощі, і вимагаю чути на свою щирість щирість у відповідь. Не вибачу образи і ніколи не прощу зради: гнилим людям, які мене покинули у скрутну хвилину, поруч зі мною не місце.

Ще одна моя особливість – це те, що я ніколи не наслідувала моди і уподобання вибирала за власним смаком. Мене приваблює все красиве: цікаві книжки, гарна музика, фільми з гарною постановкою, розваги… А іноді буває так, що, розповідаючи про своє захоплення, через деякий час я тут же знаходжу єдино думців, і чую: « Світлано, а ми й не знали про такий клас, яким ти захоплюєшся, поки ти не відкрила нам очі!»

… По-моєму, переліченого вгорі було досить достатньо. А тепер перенесемось разом зі мною у парк неподалік мого дому, та побачимо, як я проводжу час зі своєю кузиною.

… Стояла середина листопада, та попри це, наближення зими ще не відчувалося. Ледь теплу землю вкривало золотаво-червонясте листя, крізь пелену хмар тоненькими смужечками пробивалося сонячне світло.. Ми з Русланою повільно крокували землею і час від часу ногами збивали листя, що час від часу відривалося від гілок дерев і повільно злітало донизу.

Я дуже люблю осінь – можливо, тому, що саме цієї пори року я народилася. Осінь така сама, як я, трошки сумна і вдумлива. Восени саме той час, аби просто сісти за столом і поміркувати про які-не-які серйозні речі… Чи написати ліричний вірш. Мене манила ця осіння гра кольорів: листочки на деревах багряні, бурі, помаранчеві, золотаві.. Зовсім не так, як весною, коли суцільна зелень. А осінній дощ! Люблю зачинитися в себе в кімнаті і слухати стук капель по даху, по підвіконню. Дощова погода цілком відповідала моїй натурі – трошки меланхолічній і сумній.

- Зовсім скоро зима… - обірвала мої філософські роздуми Руслана, шурхаючи кросівками по опалому листю. – Завжди люблю цю пору року, можливо, тому, що о цій порі я народилася. Є у ній щось незбагненне і загадкове, а таємниці завжди мене вабили.

- А кого ні? – змовницьки посміхнулася я до кузинки. – Це у всіх так. Я, приміром, теж шалено вірю в містику. Чудеса в світі бувають – і не завжди ті, про які ми читали в казках, як були малими. Це найперше здійснення мрій, присутність найголовніших благ в житті та те, коли ми володіємо такими моральними цінностями, якими треба.

Руслана, погоджуючись, кивнула.

- А ти вже придумала, що замовлятимеш на Новий Рік? – запитала вона в мене.

- Звісно, жоден подарунок однаково не приніс би мені такого задоволення, як той, що ти мене ним обдарувала недавно. – Відказала я. – Уже з нетерпінням чекаю двадцять восьмого грудня… Саме тоді я вперше побачу її… Мого кумира…

- А може, ну його? – хитро зауважила Руслана. – В Інтернеті була примітка, що концерт транслюватимуть наживо на каналі М1. Можна буде вдома подивитися – все-таки ж квитки недешево коштують.

- Ще чого! – обурилася я. – Я цей телевізор можу сто разів вдома подивитися, а сенсу-то ніякого! Мені потрібно побачити її вживу, розумієш? Поговорити з нею..

- Я розумію тебе, - кивнула Руслана. – Так, в такому віці у кожного з нас є свій кумир, яким ми всі щиро захоплюємось. Це завжди так, нічого з цим не поробиш. От лишень невідомо, приведуть ці пристрасті до доброго чи ні…

- Приведуть, - промовила я без крихти сумніву. – І вона не така, як всі інші. Вона виняткова, і я обов’язково маю з нею познайомитись.

Напевно, ви вже всі здогадалися, що розмовляли ми про мою улюблену співачку – Народну Артистку України Ірину Білик, якою я справді дуже захоплююсь, і саме зараз, аби ви змогли детально все зрозуміти, я розповім історію з мого життя про неї. От лишень буде їй передувати інша – та, без якої вся ця повістина просто не обійшлася б…

…. Тоді мені було три роки, був мій перший день у дитячому садочку. Уже тоді я ледь не вперше в житті по-справжньому занервувала: довкола – гурт незнайомих дітей, і серед них я настільки сама-самісінька, уперше без дбайливої матусі, яка все зробить і проконтролює… Я навіть боялася до когось першою підійти і заговорити – тоді я ще рішучістю не відрізнялась.

Проте цього мені робити так і не довелося. Серед гурту я запримітила дівчинку з надзвичайно, як на її вік, рішучім і самовпевненим виглядом: певно, ця вже не-сьогодні-завтра матиме перед собою надзвичайно цілеспрямовану життєву мету. Раптово її погляд наштовхнувся на мене: повільно, пробираючись крізь натовп, вона наблизилась до мене і промовила:

- Мене звати Катя Миронець. Давай дружити?

Я спочатку навіть трошки розгубилась від такого різкого підходу. Проте тоді я була ще малою дитиною і не знала кому довіряти, а кому ні, тому обережно мовила:

- Гаразд, давай. Я Свєта. А ти розповіси мені про себе?

- Звичайно, - запевнила вона мене. – Ми ж тепер подруги, чи не так?

…. Так зав’язалась наша пам’ятна трирічна дружба, яка і досі збереглася в мене на антресолях спогадів. Катя була найпершим моїм другом у житті, вона з’явилася навіть раніше за Гліба. А найперші речі в житті, особливо такі, як перші друзі, завжди запам’ятовуються.

Щоранку, щойно я приходила до садочку, Катя зустрічала мене з радісними вигуками. Ми з нею разом ліпили у дворі піщані пасочки, за обідом займали сусідні місця, навіть ліжка наші в спальні були поруч. Наші батьки знали про нашу дружбу, тому ми з Катею часто забігали одна до одної в гості. А коли невдовзі в моє життя прийшли Гліб та його молодша сестра Ася, ми стали гратись всі разом.

А найбільше з нашої дружби з Катею мені запам’яталось ось що. Того дня, ми, як, зазвичай, будували замки в пісочниці. Стояв погожий осінній день, помаранчеве листя час від часу так і падало на наш невеличкий острівок, котре я завше підбирала і складала для свого гербарію: ці альбомчики збереглися в мене і до сьогоднішнього дня. Копаючись в листі та відбираючи найкраще, я не одразу збагнула, що Катя звертається до мене. Проте вже за хвилину я почула:

- Свєто! Ти мене чуєш? Я тобі хочу дещо сказати!

…. Коли я підвела очі на подругу, то помітила, що вигляд у тієї був страшенно замислений. У такому стані вона й просиділа кілька хвилин, а ж поки не спитала:

- Свєто, а про що ти мрієш?

Тоді, у п’ять років, в мене ще не було таких високопоставлених наполеонівських планів, як зараз. Мої мрії були абсолютно скромні і невибагливі. І я відповіла просто:

- Я хочу, щоб всім було добре. І діткам, і дорослим. І навколо були тільки щасливі посмішки. Дітки не повинні плакати, це недобре. Ми ж можемо це зробити?

Катя відповіла не одразу. Якийсь час ми з нею вдвох так і просиділи мовчки, аж поки вона заговорила:

- Ой, Свєто, а знаєш, це була чудова ідея! І я знаю, як ми зможемо її здійснити!

І вже через деякий час у наших крихітних мізках зародився ПЛАН.

… Насправді він був доволі простим. Суть його полягала в тому, аби брати якусь дрібничку – кулькову ручку, брелок, записник абощо,класти це багатство до невеликого ящика та підкидати його під двері квартир дітей з нашої групи. Дрібничкою також могло виявитись, приміром, те, про що з кожен з малят давно мріяв. На додачу до ящика ми щоразу клали й особистий винахід Каті – невеличкий згорток з фольги з-під шоколадки. Ці згортки вона робила сама, часом я допомагала їй.

- Це – іскорка, що пробуджує щастя в душі кожної людини, - з усією серйозністю говорила Катя, демонструючи мені свій винахід. – Чим більше буде таких іскорок, тим більше радості та щастя буде довкола.

Про «таємницю» знали тільки мама, Гліб, та Руслана, котра на той момент мала дев’ять років і ставилася до неї чи не з найбільшою серйозністю. Підкидаючи дарунки, вигоди особливої ми не прагли, просто це було, так би мовити, нашим невеличким хобі. Спершу про нього ніхто з одногрупівців гадки не мав, та вже менш, ніж за кілька тижнів, нас прохідними шляхами таки розкусили і всі в садочку, навіть вихователька, позирали на нас з усмішками, але стосовно цього з нами все ж не говорили. Ніхто навіть і не думав осудити нас за таке.

То були найкращі спогади мого дитинства. Якби після них одразу б не грянуло навчання, все могло б продовжуватись і дотепер, і дружба наша з Катею не завершилась. Але, як стверджує всесвітньо відомий закон підлості, щастя завжди передує розчаруванню і втратам.

Ми закінчили того року дитячий садочок, настало літо. Катя, як завжди, щоліта виїжджала з батьками кудись до моря, тож до осені я її не бачила, і той рік винятком не став. Першого червня їх уже вдома не було.

Оскільки я походжу з багатодітної сімї, хоч іграшок, книжок я мала вдосталь, та й голою не ходила, та все одно, море в своєму житті я бачила лише на фотокартках. Та й не побивалась я надто через це – моє рідне містечко Львів мене цілком задовольняло, і покидати його не завжди приємно. Отож початок того горопашного літа я з братами й сестрою провела на Батьківщині, щодня здебільшого тиняючись вулицями, або ж незрідка виходячи погратись з Глібом. А в липні нас відіслали до Черкас – там жила моя тітка по батькові Євдокія, разом з чоловіком та маленькою донькою, на два роки молодшою від мене самої. Оскільки на час мого народження тітка була ще підлітком, я завжди називала її просто Єва. З Євою нам завжди було цікаво проводити час. Окрім її рідного міста Черкас, ми з нею їздили ще до невеличкого села Вербівки – те саме місце, де вона та тато провели дитинство і де тепер я проводила кожнісіньке своє літо.

Отже, пів терміну канікул спливло, а потім…

На початку серпня до львівського ліцею № 1 понаїхало чимало сімей – більшість батьків уже починали записувати своїх чад до першого класу, і наша сімя винятком не стала. Коли ми з мамою уперше прийшли до школи на зарахування, уже тоді я помітила купу своїх майбутніх однокласників – Наталочку Дику, Даринку Сарницьку, Оленку Терещук, Берту Вишневецьку ( котра за сумісництвом виявилась донькою нашої класної керівнички) та багатьох інших. З деякими з них я тоді навіть встигла переговорити.

Минуло кілька днів.

Вечір одного з них ми з мамою проводили в магазині: якраз підбирали мені нову форму. Несподівано ми наштовхнулись на одну з моїх майбутніх однокласниць з її матір’ю – Оленку Терещук. Отож, як і відбувається в таких випадках, дорослі завели свої довгі, нескінченні балачки, а ми з Оленкою підсвідомо відчули, що ніхто уваги на нас не звертає, і занудьгували. Аж ось Оленка, наблизившись до прилавку, звернулась до мене:

- Свєто, подивись… Красива, правда?

Обернувшись, я зрозуміла, що вказувала вона на гарненьку ляльку Барбі з довгим золотавим волоссям і симпатичним личком. Лялька була убрана в красиву блакитну сукню, мала на собі безліч пластмасових прикрас, до того ж, у додатку до неї був багатий гардероб.

- А чому ж ти не попросиш маму придбати собі таку ляльку? – як дитина, я тоді висловлювала все відверто, і щиро не могла зрозуміти, чого ж Оленка вагається.

Проте вона лиш похитала головою.

- Не можу. Цього тижня ми все до єдиної гривні витратили мені на шкільну форму і канцелярські товари. Я сама чула, мама говорила татові, що немає грошей… Певно, лялька зачекає до дня народження.

На цю її репліку я змовчала. Оленка й не підозрювала, що в моєму крихітному гаманці якраз лежали кілька добрячих купюр, які цілком могли забезпечити покупку ляльки. Можливо, дивно вам чути, звідки в дитини з багатодітної сімї ТАКІ гроші, але коли мати твоєї кузинки ( в даному випадку я маю на увазі Руслану) відомий дизайнер і чимало заробляє, то, природньо,що на день народження поповнювалась не лише моя бібліотека, а й скарбничка.

… А вже за кілька годин потому, увечері, саме на підставі розмови з Оленкою мене осяйнула ідея: треба подзвонити Каті!Лялька – це точно великий сюрприз, а однокласниця ще й довго згадуватиме про цю здійснену мрію. Отож, не гаючи ні хвилини, я набрала Катин домашній номер.

- На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше, - чітко пролунав голос диктора на тому кінці дроту. Розчарована, я поклала слухавку і звернулася до сестри, котра якраз сиділа за столом і малювала:

- Соню, а Миронці вдома?

Здавалося, сестра була заскочена.

- Певно, вони ще не приїхали з відпустки, - якось непевно припустила вона. – А чому ти про це питаєш?

- Я скучила за Катею, - набурмосивши чоло, пробурмотіла я.

- Ну, Катя… Можливо, ви побачитесь в школі… Ну, хай би там що, ти не переживай! Якось все обійдеться.

Репліки її були доволі незв’язними. Уже тоді я це зрозуміла. Але я смиренно постановила собі чекати першого вересня і вже тоді в усьому розібратися.

Як би не так!

Після тієї розмови минуло кілька днів. Одного дня, якраз після чергового денного перегляду мультфільмів, я вийшла зі своєї кімнати до коридору. Саме там я помітила Софію, котра розмовляла по телефону з Русланою:

- От ти не розумієш, як воно мені їй сказати? Ну що я скажу?! Що Миронець їй ніколи другом не була? Що їй просто було приємно, що біля неї крутиться прихильниця? Свєта ще дитина, вона цього не зрозуміє. Коротше, я не знаю… Ну, передзвони мені.

Сестра поклала слухавку і тут же помітила мене. Я почувалась доволі розгубленою. З одного боку – хотілося впасти на підлогу, задригати ногами і заплакати, а то, бува, й вдарити сестру («як ти смієш! Це моя Катя!»), але, з іншого, я вже тоді прекрасно володіла своїми емоціями, і зміркувала – можливо, раз Софія каже таке, на те є вагома причина?

- Соню… - закліпала я очима, - а що… хіба Катя погана?

Та лиш зітхнула:

- А я так і знала, що без розпитувань не обійдеться. Коротше, щоб ти знала, вони вдома. І Катя гуляти в двір не виходила – жоднісінького разу! Вона ж і не дзвонила тобі, певно?

- Ні, - відповіла я і тієї ж миті запропонувала конструктивне вирішення проблеми: - то давай сьогодні ввечері прийдемо до неї в гості і запитаємо, що сталося.

- Гаразд, давай, - промовила сестра, але зробила це вона якось млявенько.

… Проте ці відвідини нічого не дали.

Уже чверть години я стояла перед вхідними дверима, марно натискаючи на дверний дзвінок. Проте на мої відчайдушні позиви ніхто так і не відгукнувся – ані Катя, ані її батьки.

- Переконалася? – промовила Софія, котру ця ситуація вже починала неабияк дратувати. – А тепер ходімо геть.

Проте збити мене з пантелику їй так просто не вдалося. Щойно ми наблизились до сходового майданчику, як я почала канючити:

- Соню, а як же так?Бути цього не може… - Я була занадто розгублена і від цього не могла чітко сформулювати свою думку. Несподівано мене накрила хвиля істерики: - Це моя Катя! Ніхто не має права в мене її забирати!!!

- Ану тихо!!! – цитьнула на мене сестра. – Зараз з твоєї ласки сюди позбігаються всі сусіди! Невже незрозуміло, що Миронець тобі не друг? Тобі цього мало? Що ж, раз не віриш, остаточно ти переконаєшся першого вересня. І не кажи тоді, що я тебе стосовно цього не попереджала.

Я лиш похнюплено увібрала голову в плечі.

… На телефонні дзвінки Катя до кінця канікул так і не відповіла.

Але я чекала до останку. Я не могла повірити в те, що моя сестра справді мала рацію. Скоріше, у Каті вдома сталося щось серйозне, і на дитячі забавки вона просто не має часу. То нічого. Перший шкільний день усе прояснить.

І врешті-решт він таки настав.

Прокинувшись першого осіннього дня, я майже не відчувала того трепету, котрий огортав мене усе літо – ось-ось я вперше піду до школи, у мене з’являться нові знайомі, у школі я навчуся читати, писати, рахувати і ще багато чого… Його витіснили інші, аж надто песимістичні думки.

«Катя, Катя, Катя. Ну де ж ти зникла? Що з тобою сталося? Ми ж будемо далі дружити, правда? Катю, не йди, я не зможу жити без тебе!» - панічно думала я, поки мама чепурила мене перед люстерком.

Врешті-решт я таки була готова до Свята Першого дзвоника: убрана в білу випрасувану блузочку і картату синю сукню поверх неї, моє руде волосся було заплетене в дві коси, перев’язані розкішними білими стрічками, а на ногах були тоненькі білі колготки і гарненькі чорні черевички. І, звісно, довершував цю картину новенький шкіряний портфелик.

- Ой, Свєто, - зітхнула моя третьокласниця-сестра, - ти вже третя з нас, хто йде до школи… Скільки ж тобі там, малявко?

- В листопаді буде сім, - посміхнулася я. Гарний настрій зненацька повернувся до мене.

- Стара вже, - підбила підсумок Софія. Оскільки я не помітила в її тоні сарказму, то щиро обурилася:

- Яка ж це я стара?! – шоковано втупилась я у неї. – Я ще маленька! Це ж я тільки вперше йду до школи! Стара я буду, щойно стану повнолітньою, от!

- Та не кип’ятись ти, - посміхнулася вона, - це ж я так… пожартувала.

… Школа була порівняно недалеко від нашого дому, отож ми преспокійно могли дістатися туди без допомоги дорослих. Я міцно вчепилася в руку сестри і радісно чимчикувала поруч із нею, хвилюючись від солодкого передчуття. Наш старший брат Герман йшов попереду. Він був занадто високої про себе думки, щоб ще звертати увагу на таких малявок як ми, тож тримався осібно.

- Соню, - зрештою звернулася я до сестри, - а яка вона, та школа? Я чула, ніби то щось страшне… Це правда?

Та лиш зітхнула:

- Так базікає чимала доля людей, котра вже перебуває там. Чимала. Проте не всі. Декому школа, може, й подобається, проте це винятки. Мені особисто вчитися приємно. Але я тобі своєї думки заздалегідь нав’язувати не буду. Повчишся трошки, от тоді й вирішиш, яка вона, школа. Гаразд?

Я кивнула, а моє хвилювання тим часом всередині починало наростати.

Можливо, саме й хвилювання я й не помітила, як вся ця шкільна круговерть минула, а сама я той день пам’ятаю доволі смутно. Спершу ми, первачки, на святковій лінійці слухаємо виступи більш досвідчених школярів, а потім промову директриси, після чого йдемо з класною керівничкою до класу – першого «Г». Вручивши класній наші букетики, ми горохом розсипалися по місцях – хто де. Я сіла на другій парті посередині, поруч з Глібом.

Звернення класної до нас я теж не дуже запам’ятала. Єдине, що я засвоїла – Єлизавета Ігорівна пропонувала нам стати однією великою родиною і, окрім навчання, допомагати один одному, підтримувати і в радості і в горі, а вона сама, як мама над дітлахами, в разі чого вислухає нас і допоможе, а чи пораду дасть. Ми всі слухняно кивали, показуючи, що приймаємо всі умови. Оскільки уроків на честь свята того дня не було, після отримання буквариків ми дістали дозвіл спускатися до холу і чекати наших батьків.

…. Я була вкрай знервована. Каті до нашого класу не віддали, то в котрому ж з трьох інших вона може бути? Як мені її знайти? Проте робити цього мені навіть не довелося: я сама помітила її,коли вона збігла сходами донизу, роззираючись навкруги.

- Катю! – покликала я її, - Катю!

Почувши той поклик, вона обернулась і помітила мене, витріщившись на мене широко розплющеними очима. Потім, повагом спустилася і стала біля мене впритул, дивлячись просто мені в лице.

- А, - мляво прогугнявила вона. – це ти.

- Я хочу знати, що сталося, - наступала я на неї. – Скажи мені, як же так? Чому ти не виходиш зі мною гуляти, не відповідаєш на дзвінки? Невже ми більше не дружимо?

На останній моїй репліці вона несподівано потупила голову, ніби її зацікавило щось на підлозі. Зрештою вона таки вимовила:

- Ні.

- Я не розумію…

- Та що тут пояснювати? – розсердилася вона. – Мої рідні кажуть, що все це маячня. Що те, що було в дитинстві, з віком розтане і зникне. Те, що в дитинстві, воно не серйозне! Вони вважають, що я не повинна з тобою дружити! А дорослі завжди мають рацію, хіба ні?

Я стояла, наче громом вражена, не знаючи, щоб таке толкове відповісти. Катя відмовляється від мене? Отак запросто? Після цих трьох років дружби?

- Не хочу більше мусолити цю тему, - її голос зненацька став більш різким. – Я свою думку висловила. А ти вже роби, як знаєш, мені до цього діла нема. А тепер вже вибач мене, на мене чекає мама. – І зірвавшись, вона кулею рвонула геть.

… Зціпивши зуби, я міцно стиснула свої крихітні кулачки. Ні, плакати я не повинна. Не тут, де багато народу, і кожен обов’язково буде чіплятись до тебе з питаннями: « Крихітко, що сталося? Чи можу я допомогти?» Ні, це вже занадто. Я не хочу, щоб мене жаліли.

Хоча, правду кажучи, це виправдало мої найгірші очікування. І тим гірші вони виявилися, що я тоді була ще зовсім дитиною, і не могла спокійно плюнути і забути: біль від зради подруги був для мене просто незносним. Зрештою я таки не стрималась, і, схлипнувши, простягнула рученята до очей.

- Що трапилося? – спитала мене мініатюрна білява дівчинка з хвостиками, котра теж була з нашого класу. – Я можу чимось допомогти?

- Відчепись, - коротко гарикнула я, картаючи себе всередині всіма словами – ну от же ж дурка, знайшла місце для прояву емоцій! І це ще помітили! Ганьба мені смертна!

Дівчинка розгубилась, і, вочевидячки, хотіла ще щось спитати, але, нишком зиркнувши на моє люте почервоніле обличчя, швиденько вшилася. Тим часом я обернулась і зітхнула з полегшенням: брат з сестрою після своїх годин в класі були вже тут і швиденько перевдягалися, тож я, недовго думаючи, метнулась в їхній бік.

… - То що? – спитала Софія, щойно я наблизилась. – Як Катя?

Ледь зачувши це ім’я, я лиш похнюпилась і зметикувала, що за виразом мого обличчя все було ясно і так, тож відповідати мені не було особливої потреби.

- Ну, - мовила сестра, - тут уже без коментарів. Та ти не печалься. Не всі люди такі…. Підростеш, будеш більше розуміти і з таким вже не стикнешся.

- А казали ж йому, що та Катя шалава, - пробурмотів собі під ніс Герман. – А воно, бач, вирішило, що розумніше за всіх…

- Геро! – не стримавшись, Софія обурено відважила йому чималого запотиличника. – Ну ти при своєму розумі? Ти взагалі в курсі, що малим дітям такого казати не можна?Свєто, ти не переживай так гаряче. Ми щось… - Зненацька вона обернулась, і, вочевидь, помітила щось таке, од чого їй одібрало мову. Та, зрештою, кілька хвилин потому вона таки опам’яталась і з вигуком «О, Слава Богу!» - кинулась в той бік. Я так само обернулась: що ж так зацікавило сестру? Отже, трохи віддалік від того місця, де стояла я, я помітила Гліба, котрий уже так само збирався додому – з маленькою Асею та матір’ю, котра, вочевидь, перекидувалась словами з моєю сестрою.

Кілька хвилин потому Софія та сімейство Щербин попрямували у наш бік. Щойно вони наблизились до нас, як Софія звернулась до Гліба і вчительським тоном промовила:

- Значить так. Береш свою подружку до себе і за дві години повертаєш її в такому стані, в якому вона була досі! Втямив?

- Звісно, Соню, без проблем, - кивнув хлопчик.

- А ти, - цього разу повернулася вона до мене, - підеш ненадовго до Гліба, вони тебе заведуть. Не переймайся, я скажу мамі, де ти. І заберу твій портфелик.

… - То що? – спитав Гліб півгодини потому, коли вдвох розташувались на килимку в його кімнаті ( Ася займалася своїми ляльками у своїй). – Що робити будемо?

Я стенула плечиками. Правду кажучи, я не мала щодо цього жодних ідей.

- Може, прочитаємо щось? – запропонувала я і тут же спохмурніла: - Та ні. Банально. Крім того, нічого нового в мене нема.

- А я знаю, - раптово промовив Гліб, і посміхнувся. – Ми будемо слухати музику. Не проти? – він глянув на мене, і, отримавши у відповідь мій ствердний кивок, кудись умчався. За пару хвилин він повернувся з коробкою, ущерть напханою ком пакт-дисками.

- Це все мамине, - пояснив він і заходився їх перебирати. – Так, що б тобі таке сподобалося… О, знайшов! – Він витягнув з коробки якийсь диск, повернутий до мене тильним боком. – Іру Білик слухати будеш?

- А це хто? – зацікавилась я. Певна річ, я з дитинства чула чимало імен зірок української естради, проте про цю співачку я щойно дізналась вперше.

Гліб пояснив:

- Її називають Королевою нашої естради. Виступає вже протягом двадцяти років, і, кажуть, зараз дуже популярна. На день Незалежності цього року їй навіть дали звання Народної Артистки. Це все мама так каже. То, як, вмикати?

- Давай, - погодилась я. Гліб простягнув мені диск, і я зиркнула на фотографію, що містилась на його лицевому боці. На ній була зображена доволі вродлива білява жінка з великими сумними очима і милими рисами обличчя. Знизу фотографії було написано «Ірина Білик. Найкращі хіти». Я запхнула диск в програвач і увімкнула, при цьому повернувши звук до повної потужності. Кімнату одразу ж наповнила приємна легка музика, і залунав голос, чимось схожий на голос дівчинки:

Лепестки рассвета, нити жемчугов,

Мне не нужно это, это все – не то.

В этот тихий вечер ласковой рукой

Обними за плечи, милый, дорогой!

Если ты хочешь, чтобы я была с тобой!

Заворожена звучанням музики, я навіть схопилась на ноги і злегка затанцювала.

- Подобається? – задоволено глянув на мене Гліб.

- Дуже, - мовила я. – Вона неймовірна! Послухаймо ще?

- Давай.

… Ближче до обіду, перед відходом я спиталася Гліба:

- А можна позичити диск на пару тижнів? Я поверну, обіцяю…

- Ой, та забирай назовсім, - махнув він рукою. – У мами цього добра сила-силенна, вона й не помітить, що один з дисків зник.

… Отже, так я стала прихильницею Ірини Білик.

Часом, як рідні не було вдома ( при всіх я слухати не любила, а плеєра не мала) я вмикала диск і одразу починала насолоджуватись солодким голосом свого кумира. Її настільки ліричні, чуттєві сповіді про червону горобину, жорстокий сніг, кохання-отруту та багато інших проникали в самісіньке серце і змушували його трепетати. Як гадала я, трошки підрісши, Ірина Білик могла точно описати всі почуття закоханої дівчини і виставити це в світ.

Зате після того випадку я більше не переймалась стосовно Каті. Ходила школою, злегка усміхаючись. Звісно, з Катею я стикалася кілька разів, але вона, ледь забачивши моє задоволене обличчя, поспішала опинитися якомога подалі. Певно, думала, що я стоятиму перед нею на колінах з вибаченнями, мов те щеня? Не дочекається, задавака! Тож я чітко постановила собі ігнорувати її.

І так тривало весь рік. Слава Богу, Катя не пакостила мені, а також лицемірно проходила повз. Наприкінці першого класу вона з родиною таки перебралася зі Львова до іншого міста. Більше я про неї нічого не чула і навіть не уявляла, як вона там зараз, шість років потому. Та й, по правді, мене це й не цікавило. З того часу я її більше не згадувала.

Що ж до Ірини Білик, то я реально захопилась нею. У початкових класах я просто слухала її пісні, які почали подобатись мені ще до того, як я стала розуміти їх суть. А підрісши, окрім музичного репертуару, я також стала купувати журнали з інформацією про мого кумира та читати статті в Інтернеті. Мене вона цікавила не лише як артистка, але як особистість загалом. Я вивчила про неї абсолютно все, навіть її смаки і вподобання. Я знала, що за гороскопом вона Овен, любить навідуватись до Одеси, серед кольорів надає перевагу червоному, а серед квітів – троянді.

А що мене зацікавило найбільше, так це її стосунки з чоловіками. Говорять, в неї їх була тьма-тьмуща, що й відповідало дійсності. Сама ж зірка зізнавалась, що в дитинстві вона була доволі влюбливою, і з роками не втратила цієї якості.

Так, вона прагнула мати гарні стосунки з чоловіками, проте вони не відповідали їй взаємністю. Наприклад, Юрій Нікітін, з яким вона прожила стільки років і вони вже ось-ось мали побратися… Одного разу він просто взяв і пішов до іншої. Ірина розповідала, що одного разу вона просто увійшла до його кімнати і помітила на тих місцях, до колись висіли її портрети, портрети абсолютно іншої дівчини. Це не могло не шокувати. І так пішло далі в тому ж дусі… Було, раз вона вийшла заміж, народила дитину, проте уже за кілька років її шлюб тріснув. А долі своєї вона так і не зустріла. Зрештою, не зважаючи на свою «зоряність», вона так само звичайна людина, хоче бути любленою, прагне щасливої долі і гарних стосунків.

«І чого ж з цією жінкою доля вчиняє так несправедливо?» - часом міркувала я. Ніжна, мрійлива, загадкова… Зоря, що впала з неба, в людській подобі – так міркувала я про неї. Геть не схожа на решту співачок нашого шоу-бізнесу. Я знала, що дівчата з мого класу божеволіли від Насті Каменських, Олі Полякової, Тіни Кароль та багатьох інших артисток молодіжної індустрії, а мені подобалась саме ця. І саме тому, що решта інших були їй просто не рівня.

… У школі, крім Гліба та Маринки, яка з’явилась згодом, про мого кумира ніхто не знав. Я взагалі нікому не розповідала: це знало лише тісне коло нашої сімї. Мій старший брат Герман, котрий явно мене недолюблював, звісно, тут-таки спробував поглузувати з мого захоплення.

- Ні голосу в неї, ні слуху, - кепкував він часом. – Поганий все ж в тебе смак, сестричко. Зрештою, хто вона така? Обкачана силіконом розбещена білявка. До всього ж, ще й підстаркувата. Ти би вподобала когось популярного, кого всі слухають, так ні ж бо…

- Ти нічого не розумієш! – обурювалась я, ревно захищаючи кумира. Ні, Герман не правий. Мені ж Ірина Білик здавалася найвродливішою в світі жінкою ( після мами, Руслани та тіток, звісно). І я мріяла бути схожою на неї. І вже точно вона має вигляд молодший за свій вік.

Так я і жила. Досі, доки мені не виповнилося дванадцяти, я й не замислювалася особливо над тим, щоби колись зустрітися з нею вживу. Мені вистачало лиш прослуховування її дисків та вивчання інформації та новин про неї. А концерти – то таке… проте торішній випадок все змінив.

Я вже казала, що Гліб однаково прихильно ставиться до всіх дівчат і всім в разі чого допомагає? Так от, під час навчання у шостому класі наша староста Наталка Дика закохалась у хлопця, що був на чотири роки за нас старший. Всі в класі знали про це, і бідкались, як би допомогти подрузі. Проте більшість з нас вважала, що шанси у неї практично мізерні. Остап був хлопцем видним і в свої шістнадцять вже привертав увагу багатьох дівчат різного віку ( через це я його часом порівнювала з моїм братом і Глібом). Та все одно надії ми не втрачали і довгими шкільними днями жіноча половина класу міркувала, як би цю кашу розгребти. Проте проминав рік, а досі ми нічого путнього не вигадали.

- Ні, так діла не буде, - заявила Даша якось після травневих свят; того дня ми всі зібралися в дівочому туалеті. – Бийся над цим не бийся, я рішення стандартного однаково не знайдеш. Отже… Після канікул… На свіжу голову… Ната підходить до нього і говорить все, що думає.

Наталка одразу ж зашарілася:

- Та ви що… Та як це ж… Це якось неправильно…

- Та що тут неправильного?! – «завелася» Сарницька. – Підійшла, сказала, почула! Зараз такий час, що жінки повинні бути рішучішими. У хлопців одна з півкуль мозку працює повільніше за іншу, вони не розуміють, як це – освідчитись дівчині. Вони настільки зайняті своїми «чоловічими справами», що до нас їм діла нема.

« Точно, - промайнуло в мене в голові. – Ці чоловіки завжди нас, жінок, мають за ніщо. Думають – ну раз побула одна, потім з’явиться інша».

- По руках, - промовила Наталка. Але як це часто буває, ми й не підозрювали, що вийде все не аж так, як ми замислили.

…. Надійшов останній день травня.

Того дня за розкладом у нас мало бути три уроки. Та, й попри цю обставину, ми були вже нереально схвильовані в передчутті аж цілих трьох місяців нічого-не-роблення. На уроках учителі нам щось казали, проте ми пропускали це повз вуха. І вже точно ми не помітили, що видок у Наталки того дня був явно пригнічений.

І ось пролунав останній того дня дзвоник. Більшість з нас зі швидкістю світла зірвались зі своїх місць і з вигуками а-ля «Свободу Папугам!!!!!» - вилетіли з класу. Це дійство відбувалося буквально блискавично. Проте все ж декілька наших дівчат колом скупчились побіля парти перед учительським столом, де сиділа Наталка. Коли ми з Глібом ( який на той час залишився уже єдиним хлопцем, що ще не покинув територію класу) теж наблизились туди і поцікавились, в чім справа, похмура Дашка повідомила:

- Остап переїжджає до іншої країни. До США. Це вже кінець….

Плечі Наталки здригались від ридань, а обличчя було прикрите долонями. Вона не соромилась оточуючих і рюмсала на повен голос, вигукуючи: - Ну чому він поїхав?! А я так і не встигла йому нічого сказати?! Нащо мені тепер жити, раз його немає?!

- Нато, не кажи так! – перелякалась Марина. – Не можна цього казати.. Це гріховно…

- Дівчатка, - урвав їх Гліб, - ідіть додому, я сам… спробую з нею поговорити.

Як не дивно, вони послухались його і одна за одною покинули класну кімнату. У результаті там зостались лише я, Гліб та Наталка. Спершу ці двоє лише просто дивились один на одного. Раптово Гліб обійняв її, і, гладячи її ріденьке волосся, почав заспокійливо примовляти:

- Наталочко, не переймайся ти так… Все буде добре… Ми тебе не покинемо…

І от тоді уперше за своє коротке життя я відчула потужну силу ревнощів. Здавалося, температура мого тіла впала реально так низько, ніби я от-от зомлію; я нутром в той момент відчувала, як мене знобило, кидало то в жар, то в холод. Зненацька поле мого зору почало розпливатися просто перед очима, картина була невиразною і нечіткою, а крім того, в ту мить я відчула, як сильно запік ніс.

- От бачиш, що ти накоїла!... – ніби крізь туман почула я Глібів голос. – Тепер через тебе вже й Свєта плаче! Свєто, що сталося? – до мене долинули кроки, котрі свідчили, що Гліб наблизився до мене. Почула різкий грюкіт дверей – певно, то вшилася Наталка.

- Ну, ну чого ти плачеш? За Нату переживаєш? Все з нею буде добре, ми ж їй допоможемо, правда, Свєто?

Я відчула доторк його рук до моїх плечей. Через мій раптовий озноб його руки здавалися незбагненно гарячими. Поволі вони пройшлися по моїй шиї, м’яко занурились в волосся, доторкнулись до лиця…. Він підвів голову і я тепер мала змогу дивитися просто в його очі, його прекрасні сірі очі, що гляділи на мене з німою тривогою і, здавалося, навіть благанням. Я мало не задихнулася: ще ніколи ми не були так близько один від одного.

Моє серце мовби враз зупинилося. Отже, саме час…

- Гліб, - схлипнувши, промовила я, - ти знаєш, я все… ніяк не насмілюсь тобі повідомити…

Стоп! Що я роблю?! Такі слова точно мали би його в той момент відлякнути, як це зазвичай стається у серіалах. Проте він, здавалося, нічого такого не відчув, лиш схвилювавсь ще більше.

- Ну, кажи! Що сталося? Щось серйозне? Мама? Я можу тобі чимось допомогти?

- Та нічого серйозного, - зненацька я виплуталась з його обіймів і відступила. – Словом… Глібе, ти мені дуже подобаєшся. Ти мені більше ніж, друг. Я би хотіла… - І замовкла. Лиш поглянула йому просто в обличчя.

Кажуть, що коли тиша аж надто тривала, то її зрештою навіть можна почути. І тоді саме був такий момент. Не відводячи погляду з його скам’янілого обличчя, я мовби відчувала дивне сичання, що різало вуха і пронизувало наскрізь. Ця тиша мимоволі ставала такою смертоносною, що її неможливо було витримати. Зрештою його вуста таки ворухнулися і він збирався мовити:

- Свєто… Розумієш, я…

А проте я заздалегідь вже знала, що він скаже. Знаю, що повелась я тоді як боягузка і остання дурка. Але в мене просто здали нерви. Пронизливо заверещавши:

- Не говори зі мною!!! – я підхопила свій рюкзак, вилетіла з класу і кулею полетіла вниз по сходах. Гліб мене більше не хвилював.

Я летіла вулицями додому так швидко, що навіть не розбирала, як і куди я біжу. Але, думаю, на пробіжку від школи і до квартиру в мене зайняло не більше трьох хвилин. Я підлетіла до дверей, різко відчинила їх своїм ключем і «ввалилася» всередину.

- Свєто! – з сумішшю обурення і переляку вигукнула Софія, коли я ураганом пронеслась повз неї і увірвалася до своєї кімнати. – От уже ж їй-богу! Навіть не привіталася! Ти ніби схиблена якась, чи що?

Я ж прожогом зачинила на замок двері своєї кімнати і, навіть не роздягаючись, гепнулась на ліжко. Щойно я увіткнулась обличчям в подушку, як сльози тут же накрили мене з головою, а я навіть не стримувала їх.

Тепер для мене було все скінчено. Я знала, що Гліб мене не любив і ніколи не відповість мені взаємністю; я збагнула це ще до того, перш ніж він бодай встиг промовити ті вбивчі слова. Проте від такої гіркої правди однаково легше мені не стало. Я згадала рядки з психологічної книжки, що я читала колись: « Зате ти тепер не будеш ночами мучитись і уявляти вас парою». Ви що, серйозно? Любити не можна хотіти чи не хотіти. Кохання – це штука, непідвладна мозку. Воно приходить тоді, коли його ніхто не чекав, і піде, не спитавши дозволу. І на відміну від розсудливого мозку, серце наше – абсолютно без гальм: воно не стане враховувати якісь критерії, воно візьме і закохається. І ніяка психологія « а чому так сталося?» тут не поможе. Так наплакавшись, я зрештою вибилась з сил і заснула.

… Коли я прокинулась, стояв уже вечір. Невже я таки проспала пару годин? Біль на душі все ще бушував, хоч і не так сильно. Лишалось тільки вирішити, як з ним жити далі… Він не мине – я знала, що так я вже нікого ніколи не покохаю. Треба просто навчитися з ним жити.

Зненацька мені в голову спала одна думка. Я встала, навшпиньки наблизилась до мого письмового столу і витягла з його шухляди фотографію. Це була вирізка з журналу з зображенням Ірини Білик. На ній вона посміхалася, пригортала до грудей сина-підлітка і здавалася цілком щасливою життям. І раптово, не зважаючи на те, наскільки тупий вигляд я маю збоку, я прошепотіла:

- Невже у Вашому житті було так само? Коли той, кому ви віддавалися всім своїм серцем, не міг відповісти Вам взаємністю? І у Вас так же було чимало разів… як же ви впоралися з цим?.. А ви впорались, я це точно знаю, хоча той біль, котрий ви вкладаєте у свої пісні я розумію всією душею.

Після такої тиради мені стало трохи легше, я згорнула фотографію і поклала її назад до шухляди. « Вона би мене зрозуміла, - подумала я. – Кохання – це те, що не чуже їй, і вона точно знає, що робити в таких випадках. Я би так хотіла зустрітися з нею і поговорити… От лише як?»

Так мене й осяяла ця ідея. Протягом наступних червневих днів я постійно нишпорила на сайтах, марно намагаючись віднайти будь-яке оголошення про її концерт. Та коли вже траплялися якісь відомості, то, глянувши на ціни, можна було би чітко збагнути – тьху на них! Китайські Ай-Фони точно дешевше коштують. А виступів у нас на Галичині поки що не планувалося.

Щоправда,один раз мені таки майже пощастило. Йшов двадцятий літній день, як я випадково натрапила на інформацію в Інтернеті – саме сьогодні, о сьомій вечора, артистка даватиме концерт на площі якраз недалеко від нашого кварталу. І виступатиме там абсолютно безкоштовно.

План зародився миттєво: я знала, що просто повинна бути там. О шостій п'ятнадцять, повідомивши домашнім; «Пішла гуляти, буду пізно», мені таки вдалося вшитися з дому. Із цим великих проблем не виникло: я тоді вже була достатньо самостійна і могла гуляти, де мені заманеться. А Львів – це ж велике село, тут однаково не загубишся. А проте виникла одна неприємна обставина: підходячи до магазину квітів, я раптом схаменулась на тому, що забула гроші вдома – це ж треба було так вляпатись! Та нічого. Мені головне на сцену вийти, сказати Ірині пару слів, а там видно буде.

Проте фарт знову повернувся до мене задом. Як виявилось, до площі було приставлено охорону, і без квітів до артистки просто-на-просто не підпускали. Попри пояснення і заборону, я навіть намагалась подолати металевий паркан – так хотілося дістатися до улюбленої артистки. В результаті мене ганебно витурили звідси, пригрозивши, якщо я звідси не піду, то зателефонують батькам.

Потім я ще довгий час міркувала, як би мені знайти вихід із ситуації і таки якось зустрітись з Іриною Білик. А потім, коли почалося навчання, мені стало не до того, і я почала потроху відкладати свою мрію на задній план. Проте в душі я таки не втрачала надії і відчайдушно плекала в душі сподівання.

Аж ось минулої весни Руслана раптово заявляє мені, що її мати, тітка Оксана, свого часу училась з Іриною Білик в одній школі, до того ж познайомила з нею доньку. Я тоді не йняла віри своїм вухам – невже був хтось із моєї рідні, хто знав мого кумира не величною Примадонною, що збирала зали по всій країні, а маленькою дівчинкою Іринкою, що тоді лише робила свої найперші поетичні спроби і снувала мрії про визнання? До всього ж Руслана пообіцяла мені, що незабаром я з нею таки зустрінусь, і здійснила свою обіцянку: уже давно були придбані квитки на концерт в ПК «Україна», що мав відбутися в переддень Нового року.

- Їх п’ять, - пояснювала мені Руслана, поки ми крокували вулицею. – З тобою піде моя мама і подруга Агнеса. До того ж, можеш прихопити з собою двох друзів. Не бійся, нам це в нічого такого не обійшлось.

- А ти? – здивувалась я. – Чом би тобі не піти на такий розкішний концерт? Ти ж любиш подібні заходи….

- Руслана лиш зітхнула і коротко пояснила:

- Я не можу. Справи.

- Що там із «Голосом»? – спитала я. Руслана так само хоче бути співачкою, займається вокалом ще з дитсадка, і в її найближчих планах було податися на якийсь співочий конкурс, взяти в ньому участь, - і, безперечно, дійти до фіналу.

- Певно, ще не час, - сказала вона, трохи помізкувавши. – Сама ж розумієш, в травні у мене ЗНО… Готуватись треба… Ну а потім як кастинг якийсь буде, то, звісно, піду.

- Ага, - промовила я. Несподівано я обхопила Руслану за ногу і ми вдвох з нею повалились просто на купу опалого листя.

- Ой! Свєтко, що це ти робиш, негіднице мала? – промовляла вона, намагаючись виборсатись.

- А тобі ж подобається! – реготала я. – Ну, скажи, правда?

- Гаразд, твоя взяла, - несподівано легко погодилась кузинка і сіла, дивлячись просто мені в очі.

Дивлячись на неї, я замислилась, які ж ми двоє протилежні. Руслана – корінна киянка, а проте, окрім столиці, побувала в багатьох місцях, і до того ж мала чимало друзів і знайомих. Вона не любила сидіти вдома і постійно разом зі своєю найкращою подругою Агнесою Загребельною так гасала містом, що – лови вітру в полі. Я ж була домосідкою, і мені було достатньо в ліжку книжечками обвалитись, і все – я цілковито щаслива людина. Руслана – висока, струнка, смаглява, з прямим каштановим волоссям і світло-сірими очима, такими великими, що здавалося, ніби вони намальовані. Через її вроду, поставу і форми співучениці вважали її таким собі секс-символом тамтешнього розливу. Навіть Агнеса, природна блакитноока білявка, поруч з нею просто ховалася. Я ж мала довжелезні густі кучері кольору міді, абсолютно білу шкіру (між іншим, без краплі ластовиння) і невеликі оченята кольору неба. В вподобаннях ми теж були різні. Руслана хотіла співати і бути майбутньою артисткою, я ж писала вірші і мріяла стати свого роду поетесою. І лише те, що ми обоє були творчі особистості, об’єднувало нас.

- Скажи, - спитала я в Руслани, - а наступний рік точно буде кращим за попередні?

- Звісно. Кожен прийдешній рік обов’язково кращий! – посміхнулась вона. – Мрії почнуть здійснюватись просто зараз, якщо щиро в них вірити.

Осінній парк. Замислена природа.

Зірве листок останній буревій.

А на душі - лиш морок й непогода,

І місця не зосталося для мрій.

Що смутку тім сприяло - я не знаю!

Можливо, неба плач удалині?

Пронизав його грім десь з того краю,

Чого ж тепер сміятися мені?

Навколо все таке сумне й ліричне...

Надходить час - уже старіє рік.

Цвіте все в фарбах золотих незвичних,

Та це недовго - скоро піде сніг.

Скінчиться осінь... пройде зима, літо,

Можливо, хтось народиться й помре.

Людське життя - немов дерева віти:

Чи вистоїть, чи ж з тріском упаде?

І ось вже час поезії скінчився,

Пора вже до реалій повертать.

Та що б не сталося... Хвилинка одкровення

Обов'язково в серці дасть про себе знать...

- Так і є, - замислено мовила я сьогодні ввечері, згортаючи блокнот і відкладаючи ручку. – Варто лиш сподіватись, що прийдешні часи принесуть мені лише найкраще…