Для тих, хто любить школу і для кого вона є невідємною частиною юнацького життя, перший день осені знаменує досить важливі для підліткового серця події: бурхливі зустрічі з друзями, запах свіжого лінолеуму і новеньких шкільних парт, гостинний затишок бібліотеки, аромат свіжоспечених пиріжків з їдальні... Це звично для того, хто вважає школу своїм другим домом. От лише не для мене нині.

Як може почуватися людина, котра протягом девяти років була одним цілим з класом, і ось, на десятий рік, її несподівано відрізають, неначе гілку від дерева, і силою заштовхують в абсолютно нове для неї середовище? Ніби замість втраченої кінцівки вставили протез: ніби і функціонує, однак підсвідомо відчуваєш - не те. Але така доля, підступна і непередбачувана, і хоч-не-хоч, а треба миритися з її вибриками.

Цікаво, як було тоді Руслані, коли вона змушена була перейти до іншої школи? Певне, в неї були такі самі думки і відчуття, що й в мене зараз.. А хоча, ні. По-перше, вона всього лишень перебралася на інший кінець міста, а по-друге, їй тоді було одинадцять років, а не пятнадцять, а отже, її удар був не таким сильним. Та й до того ж, перейшовши до іншої школи, Руслана знайшла подругу на роки... А от яка мені з цього вигода? Що очікує мене в абсолютно нових для себе обставинах.

Одяглася я доволі скромно: типова шкільна чорна картата спідниця, блузка з короткими рукавами, розшита маками, білі гольфи і чорні лаковані черевики-човники. Коси перевязала блакитними стрічками - якраз до очей.  Вдихнувши на повні груди і намагаючись втримати бодай дрібку внутрішньої рівноваги, з тяжким серцем я вирушила до нової школи.

Мені, Максу, та Андрієві випала честь (якщо це можна так назвати) навчатися у київській школі №227. Цифра красива, горда. А якщо сплюсувати всі компоненти, то вийде число 11 - якраз місяць мого народження. Школа, котра виявилася великою блідо-зеленою будівлею, була явно не нова, проте, схоже, свіжопофарбована, а тому справляла враження ще досить міцної споруди.

Усю урочисту лінійку я, якщо можна це так назвати, "проспала": за десять років я настільки запамятала усі деталі цього свята, що зараз було просто нудно слухати. Зрештою, по закінченню події усі розійшлися по своїх класах, а я, відповідно, разом зі своїм новим класним керівником вирушила до свого 10-"А".

Щойно я ступила на поріг класу, я одразу відчула себе незатишно - а всьому виною був погляд пронизливих, яскраво-блакитних очей, що лукаво позирали з-під пухнастих, густо мальованих смолистих вій. Я розвернула голову у бік цих очей і тепер могла уважно роздивитися їх власницю.

Дівчина, що сиділа на першій парті, була просто диявольськи вродлива. Поруч із нею стара добра Ковалевська скидалася б на Попелюшку до перетворення. Волосся дівчини було довгим, такого насиченого чорного кольору, що подеколи воно навіть поблискувало синім. Обличчя було смаглявим (певно, від засмаги), губи, густо підведені червоною помадою, скривилися в ледь насмішкуватій посмішці. Одяг на дівчині був дорогий, фірмовий - принаймні так здалося мені, "біднячці". Зрештою, на її пальцях красувалися довгі, отруйно-синього кольору нігті. Вони були настільки наворочені, що мимоволі напрошувалася думка - дідько, як з ними взагалі можна щось в руках тримати?! Невже дешеві понти вимагають настільки великих жертв?

Крім того, було в цій особі щось таке, що з першого погляду давало зрозуміти: подружитися з нею точно не вдасться. Хоч вона і посміхалася, дивлячись на мене, та посмішка її була ніби намальованою - як у зірок, що всміхаються з глянцевих обкладинок. Вона ніби хотіла сказати, що перевірку на вступ до кола її подібних, яку вона збирається мені влаштувати, я провалю з тріском.

- Діти, - відрекомендувала мене класна, - відсьогодні з вами навчатиметься нова учениця, Світлана Подільська. Сподіваюся, ви гарно до неї поставитеся і залюбки приймете до свого кола. Свєто, сядь, будь ласка, за першу парту посередині. На жаль, твоя сусідка сьогодні відсутня за станом здоров'я. 

Я пройшла до свого місця і сіла, мимоволі відчуваючи перешіптування з усіх кутків класу. Певно, обговорюють мене. В якусь мить я відчула себе справді незатишно, а тому практично прослухала все, що було сказано вчителькою протягом класної години.

-... Ты откуда? 

Я незадоволено підняла голову, трохи збентежена тим, що мені не дають отак спокійно і непомітно вислизнути зі школи. Та ще й оця неприємна обставина... Російська. Ну звісно, столиця, тут намагаються з усіх сил бути престижними, уникаючи львівської "сільської говірки". Почути російську з вуст людини, що знаходиться поруч - це справді неабияк ріже вуха.

Вкрадливий, оксамитовий голос належав тій дівчині, що перед уроком витріщалася на мене.  Її великі гарні очі насмішкувато витріщалися; крім того, мимоволі збентежишся, коли дивишся в очі акселератці зростом так під метр вісімдесят при своїх цілком типових ста шістдесяти двох.

- Зі Львова... - невпевнено протягнула я; правду кажучи, заводити з незнайомкою розмову доволі не хотілося.

За спиною дівчини почулося насмішкувате хихикання; обличчя чорнявки спохмурніло:

- Почему-то я так и подумала. Слишком уж.. странный у тебя акцент. Ты что, нормально разговаривать не можешь?

- Нормально - це російською? - я одразу наїжачилася. - Можливо, розчарую тебе зараз, проте я нею не розмовляю взагалі. Так, мені доводилося чути російську, скажімо, по телебаченню, проте я її взагалі не сприймаю. Та й нащо? Я говорю винятково державною мовою своєї країни, і вважаю, що будь-якому громадянину таке ставлення має бути не в новинку.

Можливо, я в пориві емоцій набалакала зайвого? Певно, після такого ця дівчина зараз почне говорити різні неприємні речі про Майдан, бандерівців та іншу маячню... Не треба було з нею заводити цю тему взагалі. Слід було просто її зігнорувати. 

І справді, поки вона слухала мою "промову", її очі поступово аж вилазили з орбіт, і здавалося, що ось-ось з неї так і вирвуться пару лагідних. Однак вона вчасно взяла себе в руки.

- Ну.. допустим, что так, - ледь не прошипіла вона. - Так как, ты говорила, тебя зовут?

Вельми дивне і недоречне питання з її боку - адже вона прекрасно чула моє імя.

- Свєта.

Ще один глузливий вишкір - вона ніби хотіла сказати, наскільки ж моє імя недоладне і селюцьке.

- Меня Каролиной зовут, - поважно мовила вона, простягаючи свою наманікюрену ручку; я обережно потисла її. - Каролина Милановская.

Так, це вам не типові селючки Насті, Марійки чи Гані, яких у провінціях хоч греблю гати. Кароліна.. це імя асоціювалося з чимось вельми вишуканим, дорогим, імпортним... неприступним.

- А это, - вона поважно махнула рукою убік, і я нарешті побачила дівчину, що ховалася за спиною Кароліни і тоді отак хихикала з мене, - Стелла Ахматова.

Овва, іще одна оригіналка. Це дівча настільки кардинально відрізнялося від Кароліни, що було дивно, як вони взагалі ходять разом. Зростом навіть нижче мене ( метра так півтора, ну явно не більше), вона мала чудові лляні кучері і чорнющі, немов бездонні провалля, очі; своєю зовнішністю вона чимсь скидалася на свою тезку з відомого мультика про чарівниць. Стелла без упину допитливо витріщалася на мене і повсякчас хихикала.

- В общем, - повела далі Кароліна свою поважну промову, - я думаю, что хоть и явно очевидно, что из семьи тьі небогатой, но все-таки если потрудиться, из тебя может вьійти полноценньій член сливок общества. Тьі сделала абсолютно правильньій вьібор, что решила продолжить свій ученический путь именно в нашем учебном заведении. Осталось только самое главное - подобрать тебе хорошую, изьісканную компанию, которая научит тебя правильньім манерам. Не говори потом, что тебе не предлагали. 

Вона простягнула мені своє ручище, "оздоблене" тими метровими нігтями, на що я мимоволі скривилася. Дуже вже ця сцена скидалася на перше знайомство Гаррі Поттера з Драко Малфоєм. Я вже точно знала, що Кароліна мені не подобається. Ми з нею явно з різних щаблів суспільства. Вона просто всього-на-всього зарозуміла вискочка - типу Ковалевської, а тому таких краще оминати.

- Звісно, твоя пропозиція неймовірно спокуслива, - недбало кинула я, - однак мені, певно, буде за краще самій розібратися, до якої компанії пристати. Не треба мені, певно, цього говорити, але.. - я трохи завагалась, але все ж продовжила фразу, - … за правилами доброго тону не слід ставити себе вище за інших.

Лице Кароліни скривилося: вона ніби хотіла мені сказати, що я явно ходжу тонкою кригою.

- А тьі острячка, однако. Ну ничего, со временем это пройдет... Когда ты поймешь, какую возможность упустила... - рикнула вона в мій бік і, граційно розвернувшись на шпильках ("як то вона на них ходить і ноги не ламає?"), рушила в бік класу. Стелла, що досі не зронила ні слова, почимчикувала за нею, насмішкувато хихикаючи.

Я ж у відповідь видала демонстративний роздратований стогін. Каже, втратила можливість? Ну що ж, ліпше я буду вештатись самою, аніж дружити з такою павою. Це перше знайомство дало мені зрозуміти, що моє життя в столичному ліцеї явно буде несолодким.

... Передчуття таки не зрадило мене.

Минув перший навчальний тиждень, моя сусідка в школі ще не з'явилася, а мені дедалі важко було звикати до свого нового класу. Я з мимовільною ностальгією згадувала ті старі добрі часи, коли жила у Львові і відвідування школи було для мене невимовною радістю - адже клас у нас був дружній, ми горою стояли один за одного, чого не можна було сказати про нинішніх моїх співучнів.

Вони разюче відрізнялися від колишніх моїх однокласників - скажімо, іменами: у львівській школі, окрім Рози, дочки класної Берти та ще однієї дівчинки на ім'я Івона, усі носили типові українські імена. Натомість тут так і тхнуло гострим впливом Заходу: Евеліна. Роксана (скорочено Роксі). Сюзанна. Елеонора. Віолетта. Сабіна. Ізабелла. Амелія.