- Таак, - протягнув Ейстельд, виринувши зі спогадів, що нахлинули. - Ти, Гелвіне, як був найбільш непередбачуваним бальтором, таким і залишився. Хіба що шрамів на твоїх рубцях стало трохи більше. Так само задираєш найманців у трактирах? - з усмішкою запитав мандрівник, тепло й міцно обіймаючи старого друга. Через порвану куртку він відчув, що старий і сам промок до нитки.

- І справді, від гарної бійки та міцної браги навіть мертвий бальтор не відмовиться! А я, як бачиш, ще свіжіший за молодий кущ у весняному саду! - усміхнувся Гелвін. - Ти мені краще скажи, що за мертвяк тобі ребра перерахувати мав намір. Судячи із запаху і вигляду твоєї куртки, тут явно не сокирою і не кинджалом орудували!

- Хороший у бальторів нюх, однак. Я ось, крім промоклої шкіри і гнилі, що настирливо смердить, нічого й не унюхаю. Усі почуття притупив цей чортів туман.

- Ти з мого проживи в Пустищах, та в Сірих Лісах, сподіваючись лише на сліди та запахи, та не якихось жалюгідних кілька десятиліть, а хоч би повноцінне століття! Ось тоді унюхати зможеш не тільки Мертву Хватку, а й білку за милю почуєш, що гадити зібралася, але ще сама того не відає.

- Ну, можливо, ще через півстоліття я і стану кошмаром для білок. А поки скажи мені, старий, що ти все-таки робиш у цих болотах? Адже як мені здається, для твоєї нової професії голів, що перетворюються на гаманці, тут не так уже й багато?

- Та вже, чого немає, того немає. Розумієш, контракт мені незвичайний дістався. Ти ж знаєш, давно намагався підібратися ближче до королівських замовлень. Навіть незважаючи на мої, скажімо так, розбіжності з придворними особами та іншим королівським непотребом. У такій роботі й гаманець важчий буде, ніж від кжиника чекати за охорону воза. А тут нещодавно прямо на стіл викладають мені сувій, та ще й папір такий, що й тютюн у ньому диміти не соромно. Ось, поглянь сам.

З цими словами старий мисливець поліз за пазуху, і, знайшовши лист, простягнув згорток блукачу.

Метру Гелвіну, за незмінну довіру і величезний досвід у цьому питанні.

Прохання:

- Провести розвідку місцевості біля фортеці Високого Ікла.

- Визначити причину і ризики боліт, що розростаються.

- Оцінити загрозу для першорядних торговельних шляхів.

- З'ясувати, якою є участь у цих подіях Селлтіріанда.

- Якщо таке має місце бути, дізнатися, кого із Сірих блукачів

Орден спорядив для експедиції.

Усі витрати покриваються за рахунок королівської скарбниці.

У разі успіху, сума авансу подвоюється.

Верховний магістр Лагранн

Королівського магістрату Білого Крила.

- І гаманець поруч зі сувоєм плюхнувся, скажу я тобі, більший за добрий глечик пива, що стояв поруч. Мені ж одразу зрозуміло стало, що за погань на мою голову з того сувою полізе, але побачивши таке багатство, відмовитися розсудливості не вистачило. Та що таїти, самого до боліт цих тягнуло, знаєш же мою любов до всього того, що інших на відстані тримає. А тут ще чутки поповзли по окрузі, мовляв туман на болотах не від простого напливає! У тавернах тільки про це й ішлося, іноді й до бійок доходило, коли хто не вірив. Як сядуть, одразу за своє: ті, що прокинулися, кругом винні! А після кількох кухлів і очевидці оголошувалися. Таке городили, що мені й самому сподобалося. Загалом, спокуса і гаманець остаточно притупили мої інстинкти, і ось тепер я тут! Тому ти, мій юний друже, можеш бути задоволений, адже завдяки моїй допитливості та королівському золоту в тебе зараз такий надійний і безжурний супутник! - зі сміхом закінчив Гелвін. - А що тебе привело в ці місця? - додав бальтор. - Хоча, виявити саме тебе на болотах для мене не стало такою вже несподіванкою. Все-таки Орден не довірив би цю темну справу нікому, окрім майстра.

- Зголосився добровольцем, - сухо промовив Ейстельд. - Справи в Селлтіріанді далекі від бажаного, і ризикувати молодими й недосвідченими братами я не хотів.

- Це похвально, меншого від тебе очікувати й не варто було. Та й потім, судячи з твоєї куртки і блідого обличчя, твої брати вбереглися від куди більшого, ніж застуда під крижаною зливою. Хто ж тебе потріпав так? Не пригадую за нашу довгу дружбу тебе настільки пригніченим.

- Зустрівся я, Гелвіне, з тим, чого найбільше побоювався. Шлях, як годиться, вибрав перевірений, та з незрозумілих причин завів він мене в саме серце могильника, в якому замість згнилих кісток чекав Коронований. Ось із його хватки я дивом і вирвався, якщо вважати за таке вміння рук і стародавній клинок, що вірно мені послужив.

Бальтор зупинився як укопаний і пильно глянув з-під капюшона в обличчя мандрівника. Нарешті, після повислого мовчання, прохрипів:

- А корона-то яка, побачити встиг?

- Трипроменева, - похмуро сказав Ейстельд, - а під ганчір'ям був церемоніальний обладунок.

Гелвін беззвучно ворушив губами, перестрибуючи поглядом з каменя на камінь, бурмочучи собі під ніс: "Як же так, виходить справді прокинувся? Трипроменева... Невже Кхфаар?".

Деякий час друзі йшли мовчки. Примарні смуги сонця, що сходило, ледь проникали крізь хвилястий туман і завісу дощу, але в повітрі вже відчувалися перші дотики сонного вітру, що приносив виразну свіжість в навколишню задуху. Вузлуваті дерева в міру наближення виростали з туману, слідуючи вздовж стежки подібно до безмовних вартових. Багато з них були неприродно висохлими і викривленими, і це було досить дивно для настільки насиченого вологою місця. Їхні довгі чорні гілки, що моторошно перепліталися, здалеку були схожі на членистоногі кінцівки величезних павуків, які мляво звисають на незримій павутині.

Пориви вітру то затихали зовсім, то посилювалися, приносячи нав'язливий холод, що змушував судомно кутатися в промоклі і практично непотрібні плащі. По обидва боки стежки звивалися, то зникаючи, то виринаючи з туману, облізлі й невисокі пагорби, вкриті жухлою травою і розмоклою глиною. Миля тягнулася за милею, а навколишній пейзаж майже не змінювався. Довгоочікувані промені світанку так і не змогли прорізати густе плетиво туману, тому полуденне сонце, що високо піднялося, було ледве помітне, наче крізь каламутне скло запорошеної пляшки.

- Усе-таки удвох, до старої фортеці... - задумливо протягнув Гелвін. - Хоч би якими шляхетними були твої цілі, гадаю, удвох ми значно швидше зметикуємо, що там до чого! Судячи з того, що вже смердить біля поверхні цих руїн, то вочевидь ми там зустрінемо не втікачку-банду місцевих обшарпанців.

- Гелвіне, - почав обережно блукач, щоб не образити старого друга, - у Великому Іклі, крім холоду й вогкості, на нас може очікувати дещо більше, з чим ми можемо впоратися. Якщо судити про прокинутого Коронованого і болота, що розрослися і розповзаються від фортеці, то шукати джерело потрібно в самому її серці. Наші найгірші побоювання можуть виявитися правильними, і щось давнє зріє в старих руїнах. Може слід веде до самого Споконвічного в нескінченних глибинах. Оскільки з'ясувати це потрібно напевно, то один я спробую ризикнути. Сірі блукачі повинні знати, з чим їм доведеться мати справу. А тобі, мій старий друже, скажу одне: не думаю, що гаманець із золотом, а вже тим паче інтереси Королівського Магістрату, варті того, щоб пхати свою голову в петлю.

- Моя голова на те й моя, щоб пхати її куди захочу! - роздратовано відрізав Гелвін. - Хоч я й люблю тебе, Ейстельде, але твоя шляхетність іноді позбавляє тебе розуму. Це з яких пір бальтори кидають друзів у час потреби, а? Чи не думаєш ти, що за минулий час я постарів і став у бійці тягарем? Ні, Ейстельде, я пропущу твої безглузді пропозиції повз вуха, і давай зробимо вигляд, що нічого такого ти й не пропонував зовсім. Споконвічний, Коронований чи хто ще, але одному сунутися в цю фортецю я тобі не дозволю!

Слідопит усміхнувся і промовчав, проте всередині в нього стало тепліше. Старий мисливець був надійним другом і вправним бійцем, про більше в цій ситуації просити й не варто було. Навколишні пагорби починали рідшати, поступово все більше припадаючи до землі. Рідкісні острівці болотної трави чергувалися з високими стеблами очерету. Десь поруч пробігав свіжий струмок, можливо, навіть притока до каламутного і великого озера, що розкинулося біля самої основи фортеці. Ейстельд зупинився, уважно прислухаючись. У спертому повітрі й монотонному бурмотінні дощу він вловив тихий шелест потоку. Поява перших очеретів зацікавила і старого мисливця:

- Схоже, що й справді джерело недалеко. За ковток із чистого струмка в цих смердючих землях я зараз не пошкодував би й пари золотих, - сказав бальтор. - Як думаєш, чи не той це з приток, що живить озеро біля Великого Ікла?

- Якраз це мені на думку і спало, - відповів Ейстельд. - Струмок має вивести нас якраз до околиць фортеці.

- Сказано - зроблено! - Гелвін, піднявшись, оглянув довколишній, похилий пагорб. - Давай звернемо зі стежки тут. Мені все ще зводить шлунок думка про невгамовну нежить в околицях. Але оскільки черево все одно порожнє, а до струмка йти потрібно, варто ризикнути. Зріжемо шлях тут. Нюх мені підказує - так до проточної води й вийдемо.

Піднявшись на невисокий, але доволі слизький пагорб, і ще раз уважно озирнувшись навкруги, друзі майже бігом рушили на південний схід. За шумом води, що наближалася, стало зрозуміло, що напрямок вони вибрали правильний. Зверху пагорби були позбавлені пишної рослинності, якщо не брати до уваги рідкісні острівці неохайної трави. На бігу, продовжуючи вивчати місцевість, Ейстельд помітив, що сира глина, яка переважає навколо, іноді чергувалася з дивного вигляду нашаруваннями білястої породи, яка випирає з-під розмоклого бруду.

- Кістки Землі, - ніби підслухавши думки, кинув Гелвін через плече, - давня, загадкова порода. Особливо цікава при повному місяці. Існує думка, що вона якось пов'язана із селестилом і Срібнонародженими. Ти мав багато чого про це чути. Свого часу ваш орден був дуже зацікавлений у виробленні цієї породи.

- Так, мені не раз доводилося розмовляти з майстрами, які присвятили себе питанню про походження Сekalantas або, як ти сказав, Кісток Землі. У бібліотеці Сірого Притулку відомостей про це є чимало. Навіть зразки зберігаються, насилу здобуті в Сірих Пустках. Камінці розміром з горох. Такі величезні родовища бачу вперше і аж ніяк не очікував зустріти їх у серці топей. На болотах доводилося бувати й до цього, але нічого подібного ніколи не бачив.

- Як і я! - відгукнувся бальтор, - але, можеш мені повірити, що це вони і є! І лізуть вони назовні, вочевидь, із тієї самої причини, з якої тут узагалі вся нісенітниця і коїться.

Туман, що починав рідшати, немов раптово передумав, і знову почав згущуватися, проте в навколишній волозі відчувалася зміна. Здалеку долинав запах свіжої води, і за кілька сотень кроків, крізь пелену стали вимальовуватися стрункі шеренги високого очерету.

- Ось ми й на місці, - сказав Ейстельд, обережно розсунувши сухі стебла й уважно оглядаючи струмок. - Схоже, що притока чиста, не отруєна ні випарами, ні гидотою боліт. Як вважаєш, Гелвіне? Думаю, що він згодиться освіжити і себе, і фляги.

Бальтор, задумливо нахилившись, пильно вдивлявся в неспокійну воду. Потім, зачерпнувши трохи в долоні, довго винюхував щось, відоме йому одному. Голосно зітхнувши, точно перед стрибком, зробив великий ковток і застиг, прислухаючись до своїх відчуттів. Через кілька миттєвостей, обернувши своє задоволене обличчя, вимовив:

- Чистіша тільки горілка в таверні! Діставай флягу, ще невідомо, коли в цих затхлих краях чогось кращого знайдемо!

Як слід умившись і втамувавши спрагу, подорожні зайнялися поповненням запасів. На запитання Ейстельда, чому Гелвін наповнив тільки одну флягу, хоча до пояса в нього була пристебнута ще одна, значно більша, а з торбинки стирчала шийка об'ємного бурдюка, бальтор пробурчав:

- Куди води стільки глушити? Я ж не окунь тобі якийсь! Сам знаєш, не всю спрагу водою втамувати можна, - весело підморгнув старий. - Потім сам ще радий будеш, що в глотку не водичка джерельна ллється!

Струмок, оточений очеретом, тікав далі на південь, гублячись у зеленувато-сірому серпанку. Сонце повільно хилилося до заходу. Мандрівник знехотя піднявся з землі, де на саморобній підстилці з прим'ятих стебел сидіти було доволі тепло і зручно. Ейстельд поправив спорядження і накинув свій сирий плащ, здригнувшись і зніяковівши від дотику холодної важкої тканини.

Він пригадав, що біля підніжжя Високого Ікла розкинулося колись жваве, але тепер давно занедбане село. У молодості він бував одного разу в його околицях, коли болота були лише невеликим підтопленням. Це були скромні трясовини, що розташовувалися в долині між пагорбами, які навіть не позначали на карті. Зараз для цих десятків миль варто було складати окрему карту.

Блукач розштовхав Гелвіна, який, радіючи свіжій воді та м'якій підстилці, а може, й кільком добрим ковткам з великої фляги, вирішив подрімати, не особливо переймаючись нинішнім становищем. Бальтор, мабуть, прекрасно розумів, що другого такого притулку знайти незабаром не вдасться, і був украй засмучений поспішністю Ейстельда зі зборами в подальший шлях.

- Ти, звісно, пропустиш повз вуха бурчання старого, але мушу зауважити, що до околиць фортеці ми вийдемо вже до пізнього вечора. А ти й сам пам'ятаєш усілякі моторошні історії про те, як заводь біля підніжжя одного разу почала змінюватися. Як спорожніло колись процвітаюче селище. Як потім усі ці таємниці від пронирливих очей укрив туман, що розростався, і в спорожнілі хати того села темними безмісячними ночами з озера навідувалося не щось не найрадісніше. Не подобаються мені нічні прогулянки в покинуті села, чую, що добром це не скінчиться.

- Я теж не горю бажанням туди потикатися, - відповів Ейстельд, - але перспектива ще однієї ночі в цих проклятих болотах мені подобається ще менше. Минулі сутінки для мене мало не стали останніми, і я не хотів би випробовувати свою удачу двічі. Ми вже з'ясували, хто несе варту в цих болотах, і оскільки ніч - улюблений час для будь-якої нежиті, аж до Коронованих, гадаю, що варто ризикнути і заночувати в покинутій халупі. У ній ми зможемо зігрітися і подрімати біля невеликого, але надійного багаття, ніж вичікувати другої зустрічі в сирому мороці болотної ночі.

- І то вірно! - мотнув головою мисливець. - Якби не твоя розповідь про пагорби-спочинки, що незрозуміло звідки виникають, я, звісно, вважав за краще б ніч провести подалі від покинутого селища. Гаразд, ризикнемо, де наша не пропадала! До того ж думка про багаття зігріває мене радістю, немов нутро брагою!

Під час цих слів Гелвін зменшив крок і, повозившись у торбинці, витягнув бурдюк. Зробивши кілька ґрунтовних ковтків, простягнув його Ейстельду. Як і передбачав бальтор, Ейстельд анітрохи не був розчарований у вмісті бурдюка мисливця. Відчувши себе зігрітими і відпочившими, вони вирушили далі. Гелвін мав рацію: сутінки наздоганяли їх із кожною милею. Вирішивши не зупинятися, доки не досягнуть потрібної місцевості, слідопит і мисливець додали кроку, рухаючись переважно мовчки, пильно помічаючи найменші зміни в тьмяному оточенні. По ліву руку так само стрімко звивався струмок, то спадаючи зі схилів пологих пагорбів, то прорізаючи в них невеликі канави. Очерет ставав дедалі вищим і густішим. В оточенні підтопленого бруду і буро-сірої трави мигцем можна було розгледіти цілі острівці стебел, що колишуться. Біля струмка, незважаючи на явну свіжість і наявність чистої води, як і раніше, не можна було побачити ознак будь-якої живності, як і на всіх інших безкрайніх лігах, які безкрайньо розкинулися. Тиша в окрузі порушувалася лише шурхотом крапель дощу, що зривався, та іноді моторошнуватими завиваннями вітру, що нагадували надривні незв'язні крики.

Бліда сонячна іскра повільно хилилася до обрію, викреслюючи нерівний край далеких нагір'їв. Безсилі, ледь відчутні промені, просвічували крізь марево туманного покриву. Синьо-зелений вечір, що минає, знебарвлювався, занурюючись у сірі відтінки. Довгі тіні, що відкидалися зустрічним очеретом, подібно до неспокійних хвиль, омивали силуети поспішних мандрівників, поглинаючи їх з головою, щоб потім винести їх назовні, до тьмяного світла призахідного сонця.