• Так званою "Нарнією" виявилось безлюдне місце біля берега річки, стежка до якого проходила скрізь густі зарості кущів, тому там мало хто бував.

• Велена почала діставати щось з свого рюкзака - простирадло, декілька круасанів та пляшку червоного вина і відразу ж прийнялась її відкорковувати. Світан вийняв коробку з запашною піцою та, взагалі не вагаючись, всі почали їсти. За це Велена і любила цих трьох: вони розуміють один одного без жодних слів та між ними ніколи немає ніяких неприйнятних рамок.

• Через декілька келихів розмова зайшла про особисте,  поки Світан мовчав чи то через те, що не було чого розповідати, чи то через те, що щастя любить, коли його не розголошують, дівчата все обговорювали:

-Особисте? Там як на пустирі, себто вітрянно, іноді перекотиполе пробіга, але це рідкість,- сказала Велена, та хмільно посміхнулась своїй подрузі. Декілька келихів вже зробили своє, на щоках Велени почав виднітися рум'янець, їй здавалось що все стало простіше, набагато простіше. Втома спала з її плечей, вона простяглась на теплому гранітному камені біля берега та почала розглядати небо.
- Пам'ятаєш того хлопця?- нарешті втрутився Світан.
- Якого?- здивовано запитала іменинниця.
- Того, в якого ти була закохана.
- В сенсі була? Була і є,- дівчина не відривала очей від неба.

• Мова була про Любена, вони познайомились близько року тому, і весь цей час Велена думала лишень про нього. Високий, спортивний, темноволосий хлопець, на декілька років за неї старший, здавалося, оповитий чимось таємничим та прекрасним.

- Але не сьогодні,- Велена перебила починавшого щось говорити хлопця.- Сьогодні я не хочу про нього згадувати.
- Але вам варто зустрітись,- прикриваючи очі, від щойно з'явившогося проміння сонця, підмітила Юна.
- Для чого?- запитала дівчина, наповнюючи новий келих вином, наче її це зовзім не зацікавило. Вона кивнула іншим та, чекаючи поки вони наповнять свої келихи, піднесла свій на сонце і неначе намагалась щось роздивитися в ньому. Коли всі келихи були повні, вона піднесла його до друзів:
- За те, щоб наші мрії збувались,- промовила вона без колишнього захоплення, сидячи в своїх роздумах.
Велена залишила наполовину повний келих на сонячному світлі та знову лягла на камені.
- Ми бачились одного вечору.
- Що?!- здивовано кинулись інші двоє.
- Так, і це був найкращий вечір в моєму житті.
- Чому ти не розповідала раніше?- Юна розізлилась.
- Бо..після того ми припинили спілкуватися.
- В сенсі, в чому причина?
- Я не знаю...Від нього просто повіяло холодом. Стоп, припини! Я ж просила, я не хочу про це говорити,- різко тон іменинниці змінився, тепер вона вже точно не подорожувала по своїм думкам.
- Але тобі варто було б вияснити чому,- не хотів закривати тему Світан.
- Та ви мене взагалі чуєте? Так, варто було б, АЛЕ: не сьогодні.
Сонячне проміння знову сховалося і вже, здається, назовсім. Надворі почало вечоріти, але ці троє ще довго не збирались додому, оскільки завтра вільний день - субота. Відразу, як перестала зачіпатися тема особистого, в компанії почався сміх і гул. Після випитого вина та довгих розмов цей день став набагато краще, тепер всі були ним задоволені.
О пів на дванадцяту Велена вже сама йшла додому. Вона розблокувала телефон, увімкнула музику в навушниках, знайшла в контактах телефону номер - "Любен", на хвилину випала з реальності, згадуючи тот вечір, та знову вимкнула телефон, оглянувшись навкруги, щоб впевнитись, що вона сама, заспокоївши свою параною.