Каспар прийшов до брами десь по обіді. Він знав, що ходити до штабу надто небезпечно, проте вибачитись перед Камілою він мав. Біля входу його зупинила варта і заборонила іти далі. Натомість вони повідомили у штаб про прихід незваного гостя. Тим часом Каміла сиділа у своїй кімнаті і разом із Ніколь обирала одяг на своє власне весілля, і хоча це зайняття їй не дуже подобалося, це був лише привід, щоб провести час з подругою. У кімнату увійшов Юстас.

— Кам, у нас проблема. Ось, — мовив хлопець і збільшив голограму, котру зображував його годинник. — Він стоїть біля входу і нікуди не йде. Чекає на тебе. Гадаю, тобі варто піти. Тільки, будь ласка, без дурниць!

Сперечатися Каміла не стала. Вона пішла до виходу, зберігаючи при цьому обличчя спокійним. Але зрадницьке серце шалено гупало у хвилюванні. Вона не знала, ні чого він від неї хотів, ні як їй себе поводити, ні як, хоча б, поглянути йому у вічі після того, що сталося. Вона побачила його як тільки вийшла, він же навпаки дивився у землю і ходив туди-сюди, щось пошепки повторюючи. Каміла підійшла ближче, але при цьому зберігаючи певну дистанцію. Вигляд у нього був трохи розгублений і понівечений.

— Ти даремно сюди прийшов. Якщо вони дізнаються, хто ти, тебе одразу заарештують. Тобі краще піти! — мовила дівчина спокійно. Він глянув на неї очима повними жалю і щось ніби кольнуло у неї всередині.

— Кам, я... Я прийшов вибачитись. Ми знайшли відео з камер спостереження. Загалом, вибач, я не мав права звинувачувати тебе без доказів, — червоніючи від сорому, сказав Каспар.

— Це все чого ти хотів? — холодно відповіла дівчина, хоча у душі одразу пошкодувала про це, знаючи, що хотіла сказати інше.

— Ні, — він підійшов ближче і прошепотів: — Ми можемо тебе витягти. Зараз.

— Не треба.

— Що?— здивувався Каспар. — Ти зовсім здуріла? Вони тебе вб'ють! Ти це розумієш?! Тобі не можна лишатися!

— Зараз ради тут немає. Вони повернуться через декілька днів.

— І ти будеш їх спокійно чекати?

— Ні. Це надто складно, щоб розповісти.

— Кам, пішли зі мною. Цього разу усе буде по-іншому.

— Ти маєш рацію. Цього разу усе буде по-іншому, бо я з тобою не піду. Вибач, мені вже час іти. Треба готуватися.

— До чого?— запитав хлопець.

— Завтра у мене весілля.

— Чого?

— Це дасть мені можливість жити спокійно.

— Хто? — тихо мовив Каспар, похиливши голову.

— Юстас.

— Отже, це його ідея?..

— Він намагається допомогти.

— А я хіба ні? Скільки нового ти дізналася, коли покинула стіни штабу зі мною... Невже тобі не цікаво, що ще від тебе ховають?

— Цікаво, але скільки ще людей має заплатити за мою цікавість?

— Кам...

— Ні, Каспар, я вже все вирішила!

— Ти не можеш вийти за нього! Повір мені, він не бажає тобі добра. Йому просто чогось від тебе потрібно!— почав кричати хлопець.

— А кому ні? Всі чогось хочуть...

— Я знаю, що сказав тобі багато дурні, але я тоді погарячкував. Я не хотів і справді жалкую.

— Це нічого не змінює!

— То це твоє остаточне рішення?

— А ти ще не зрозумів цього?! Я хочу нормального життя, без переслідування.

— У тебе ніколи не буде нормального життя, як у всіх, бо ти не така як всі. Навіть серед своїх ти завжди будеш не такою як усі. Невже ти і досі не зрозуміла?

— Саме це я і зрозуміла,— голосно мовила Каміла.— За правом народження я проскріт і за правом народження я експеримент, хоч як би мені не подобалася така назва. Я належу обом частинам Сегменту і в жодній із них мені немає місця. Але тут я можу змінити хоча б щось, тут у мене більше можливостей. Я не знаю іншого життя, усе, що я пам'ятаю відбулося тут. Тобі не переконати мене. Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

— Тепер я керівник проскрітів, ми точно ще зустрінемося.

Біль і сум охопили дівчину, коли вона поверталася у штаб. В кімнаті вже нікого не було, тож вона просто сіла на своє ліжко. Вона відчула щось нове, те, чого ніколи не відчувала раніше. Вона відчула порожнечу всередині, ніби хтось вирвав її серце і наказав жити далі. Каміла знала, що більше не зможе глянути йому в очі і побачити той погляд, що був раніше. Тепер його погляд ніби говорить: " Я не очікував від тебе такого!" і маленька сльоза покотилася обличчям дівчини, залишаючи по собі вологий слід. А через деякий час Камілу, усю червону від сліз, знаходить Юстас. Він пригортає її до себе, даючи відчуття безпеки, і тихо шепоче: " Усе минеться. Я обіцяю…"