Відкривши очі, вона не побачила нічого. Страх охопив її. Дихання стало частішим. Почався приступ паніки. Вона хапала ротиком повітря, аби не задихнутися. Чиїсь руки доторкнулися до її плеча та передпліччя, сильно тримаючи.
- Заспокойся, Каміло! Тихше! - почувся жіночий голос. Кам закрила очі і спробувала нормалізувати дихання. Заспокоївшись, вона знову відрила очі. Перед очима з'явилася картинка, хоч і розмита, але з часом вона ставала більш чіткою. Дівчина вже могла розгледіти усе, що знаходилося навколо. - Отак! Молодець! Як себе почуваєш?
- Усе гаразд, - без жодних емоцій заявила дівчина.
- Я не питала, чи все гаразд, я запитала, як ти себе почуваєш, - суворо промовила лікар.
- Ніби мене розчавило будинком.
- Тоді усе гаразд. Ти була без тями доволі довго. Я б здивувалася, якби ти нічого не відчувала. Що ти останнє пам'ятаєш? - запитала місіс Новак.
- Дзвін. Пронизливий дзвін у вухах. Потім крик. Мій крик, - сказала дівчина. Очі її були опущені, брови зібрані - Кам про щось думала. - Ті охоронці... вони...
- Мертві, - перебила лікар, а потім додала: - Мені шкода. Ніхто з них не вижив.
- А хлопець? Каспар? Він теж?...- розгублено допитувалась Каміла.
- З ним усе гаразд. Йому дуже пощастило, що ти стояла спиною до нього, інакше б його ждала та сама доля. Він приніс тебе сюди. Запізнивсь він на хвилину - тебе б вже не було тут.
- Він? Але як? - здивувалася дівчина.
- Сказав, що йому допоміг Чарльз. До речі, не знаєш, хто такий цей Чарльз?
- Здається, знаю, - мовила Кам і натиснула кнопку на браслеті. Перед обличчям дівчини з'явилася голограма.
- Добрий день, Каміло! Як Ви себе почуваєте? Вам краще? - люб'язно поцікавився штучний інтелект, хоча і люб'язність риса, котра не притаманна таким. як він.
- Дякую, усе добре. Чарльз, це ти допоміг тому хлопцю?
- Від цього залежало Ваше життя.
- Що він попросив тебе за це?
- Я не розумію про що Ви, - щиро зазвучав механічний голос.
- Просто так нічого не робиться. Що він попросив за те, що врятує мене? - твердо питала Кам.
- Єдине, що він попросив мене - показати дорогу до медичного відділу.
- Це все? - перепитала дівчина.
- Так, можете бути певні, я не можу брехати.
- Я знаю, Чарльз. Дякую! - промовивши це, Каміла натиснула кнопку і голограма зникла. - Я вже можу йти? – запитала вона у лікаря.
- Так, звичайно. Якщо щось буде не так, повідомиш.
« Щось вже не так » - подумала Кам, але не промовила уголос.
Повернувшись у власну кімнату, вона переодяглась у форму і вже хотіла йти, як на стіні з'явився екран.
- Привіт, Каміло!
- Доброго дня, Габріель! - привіталася дівчина і стала перед зображенням.
- Чула, тобі вже краще? Як ти себе почуваєш?
- Я повністю готова до роботи.
- Тобі краще поквапитися і дізнатися найголовніше.
- У мене вже є певні думки з приводу мого рішення, - гордовито промовила Кам.
- І певно зі мною ти ними не поділишся?! Добре, тільки не поспішай з рішенням. Каміло, щодо того, що сталося перед тим, як ти втратила свідомість. Мені варто хвилюватися? Тільки правду!
- Я не знаю, - тихо мовила дівчина, але цього було досить, щоб Габрієль почула.
- Добре. Дякую за чесність! В будь-якому випадку, тобі вже краще. Повертайся до своїх!
Екран зник і Каміла покинула кімнату. Проте йшла вона зовсім не до друзів, що зараз знаходилися в їдальні. Крок її був швидким. З цією швидкістю волосся дівчини розвивалося. Біла, наче мрамор, шкіра поблискувала під світлом ламп.
Зупинившись перед прозорими дверима, Каміла піднесла браслет до спеціального на стіні і двері розчинилися.
- Де воно? - запитала дівчина, схопивши хлопця за сорочку і вдавивши у стіну.
- Що?
- Те, що ти вкрав.
- Я нічого не крав.
- Не бреши мені! - закричала дівчина. Костюм її почав отримувати сірого відтінку, як і волосся, і очі Кам. - Ти ж не міг просто так врятувати мене! Чого ти добивався цим? Навіщо тобі було це потрібно?
- Я просто хотів віддячити, - сказав хлопець і Каміла його відпустила. - Ти врятувала мене тоді, ти повернулася до мене спиною, я між померти разом з тими охоронцями, але ні, а тепер тебе врятував я.
- Ти не розумієш, так? Звісно не розумієш! Ти гадаєш, що я врятувала тебе, але це не так. Гаразд, забудь. Їсти хочеш? Впевнена, що ці недоумки забирали в тебе найсмачніше і приносили лише огидну кашу.
- Тут готують ще щось, крім каші? - запитав юнак, змушуючи дівчину посміхнутися.
- Прийму це за згоду.
Каміла піднесла браслет до екрану, аби відчинити двері. Вийшовши, вона наказала охоронцю дещо принести для неї, а сама разом з Каспаром спустилася до їдальні. Усю дорогу вони йшли мовчки.
- Я зайду перша, ти за мною! - віддала наказ Кам і увійшла до кімнати.
- Каміло! Как ти? Я вже почав нудьгувати, - почав було Юстас.
- Ну правильно, не було ж кому тебе перемагати, - засміялася Каміла і підійшла до хлопця, потрапивши в обійми.
- Що він тут робить?- почалися перешіптування у приміщенні. Відірвавшись від Юстаса, Кам підняла голову і побачила, що усі погляди спрямовані на Каспара.
- Заспокойтеся, він зі мною! - спокійно промовила дівчина.
- Йому тут не місце! Хай забирається! - кричав натовп.
- Тихо! - закричав Юстас. - Кам, він має піти! Йому і справді тут не місце. Ніхто з нас не захоче, щоб він сидів з нами за одним столом, - казав він уже майже пошепки, але усе було чутно.
- Я ж не змушую вас сидіти з ним. Він за два дні, поки я була без тями, майже нічого не їм. Подобається вам це чи ні, але його привела я і він буде тут доти, доки я дозволю. Мені вирішувати, не вам! Продовжуйте їсти, більше нічого цікавого ви не побачите, - грізно промовила дівчина. Вона повернулася до Каспара і, показавши слідкувати за нею, провела до одного із столиків. Не пройшло й хвилини, як їм винесли декілька страв. Каміла і Каспар прийнялися їсти, не промовивши і слова один одному. Але зрештою у одного з них урвався терпець. Каспар відклав справу і столові прилади і мовив:
- Чому ти сидиш тут зі мною? Чому не сидиш з друзями? Їм явно не подобається, що ти сидиш у моїй компанії?
- А тобі не начхати? Я б на твоєму місці не звертала б на них увагу, - не відриваючись від справи, казала дівчина.
- Але ти не на моєму місці. То як... - вперто продовжував юнак.
- Що ти хочеш почути? - нарешті Кам відклала їжу.
- Правду.
- Для тебе безпечніше бути поруч зі мною.
- Що це означає?
- Гадаю, ти вже здогадався, - байдуже промовила дівчина і продовжила їсти.
- Чому вони так ненавидять мене?
- Не тебе і не всі вони. Лише ті, хто кричав. Їх не більше п'яти у всьому залі, тому не переймайся, іншим байдуже.
- Я все-одно не розумію чому...
- Коли ми потрапляємо сюди нам стирають пам'ять, щоб не мати зайвої інформації, але так роблять не з усіма. У декого з нас є доволі цінні спогади про проскрітів. Ти проскріт.
Не пройшло і хвилини, як у голову Каспара полетів ніж, який доволі вміло схопила Каміла прямо перед обличчя хлопця.
- Я ж казала. Краще не вставай, - спокійно видала Кам і жбурнула столовий прилад у сторону нападавшого, після чого дівчина піднялася і вийшла із-за столу. - Стеміо, як тобі не соромно так поводитися з гостем, - театральним голосом мовила дівчина.
- Це ти мені про сором кажеш? Ти - та, хто привела ворога, - закричав Стеміо і підвівся.
- Ніякий він тобі не ворог, Стеміо. Дивись, щоб такими темпами я не стала тобі ворогом! - з викликом промовила Кам.
- То ти проміняєш своїх друзів на цього? Він один з них. Невже один хлопець вартий більшого, ніж ми? Чи може тобі нагадати хто твоя родина? - грубо сказав хлопець з надмірною посмішкою і підійшов ближче до Каміли. - Треба було і далі тримати його у кімнаті.
- Я не потребую твоїх порад! Не забувай хто стоїть перед тобою! Я може і молодше тебе, але вже досягла більшого, - злість почала брати верх над дівчиною і її костюм почав темнішати.
- Бачу, хтось не може тримати своїх емоцій при собі. Що, знову втратиш свідомість? Ти не варта того, що про тебе говорить Габріель. Ти жалюгідна, Кам. Мені навіть шкода тебе, - холодно говорив хлопець. Костюм Каміли, її очі, волосся стали повністю чорними. Навколо неї утворилася чорна хмара. Дівчина опустила очі і простягнула руку у чорний дим, що давай їй заспокоїтися. Вона відчула у собі нову силу і вдихнула з полегшанням, коли злість зняло, мов рукою. Натомість з'явилося бажання. Неймовірно сильне бажання зробити комусь боляче.
- Кам! Заспокойся! Тримай себе у руках, - втрутився Юстас, побачивши стан дівчини, але одного її погляду було досить, щоб він замовк, чим викликав переможну посмішку на її обличчі.
- Стеміо, Стеміо, Стеміо... Невже ти не знаєш, що відбувається з тими, хто мене ображає? Чи ти хочеш випробувати це на собі? Я можу це влаштувати! - промовляла дівчина, повільно підходячи до хлопця, ніби хижак, що грається зі своєю жертвою, отримуючи величезну насолоду.
- Я не боюся тебе, Каміло!
- Я знаю. Від цього гра стає ще цікавішою, - скажено засміялася Кам. Вона зробила рух рукою уперед і чорна хмара охопила горло Стеміо. Враз хлопець почав задихатися. Усі столові предмети, лише за допомогою думки Стеміо, полетіли у сторону Каміли і чорна хмара, відпустивши хлопця, перехопила їх усі.
- Що тут відбувається? - закричала Габріель, зайшовши до їдальні, і усе зупинилося. - Хтось мені пояснить, що сталося? Ні? Тоді я призначаю покарання для вас обох! Через 10 хвилин чекатиму вас на нульовому поверсі. Всі інші повертайтеся у свої кімнати! Юстас, відведи Каспара до його кімнати і прослідкую, щоб він дійшов вдало, - сказала Габріель і покинула приміщення.
На хвилину в кімнаті повисла тиша. Ніхто не промовив і слова. Вони враз забули про усе, що відбувалося менше хвилини тому. Це більше нікого не турбувало. Усі знали наскільки суворими можуть бути покарання. Мабуть, це було єдине, чого боялися усі у цій будівлі. Ноги Камілли підкосилися і вона впала на підлогу. Їй стало важко дихати, як тоді вранці. Хтось приземлився на підлогу біля неї, але дівчині було все-одно.
- Каміло, - з надією у голосі промовив Юстас. - Усе буде добре. Ти чуєш? - він взяв її за підборіддя, змушуючи подивитися на нього. - Усе буде добре, - ще раз повторив він і Кам прижалася до нього. Хлопець обережно обійняв її, даючи можливість заспокоїтися.
- Нам вже час. Треба іти, - почувся голос Стеміо. Злість знову закипала у крові дівчини.
- Ти! - закричала вона. - Це все через тебе! Ти спеціально дражнив мене. Ну, що?! Погрався? Тепер нам обом не пощастить і все через твою дурість!
- Якби ти не привела його сюди, я б і слова тобі не сказав!
- Замовкніть! Обидва! - підвищив голос Юстас. - Ваші сварки зараз нічого не змінять. Це просто марна трата часу. Ми чекатимемо у головній залі.
Не сказавши ні слова, Каміла покинула приміщення. За нею пішов і Стеміо. Вони підійшли до ліфту, натиснули кнопку і почали чекати.
- Пробач мене, - тихо промовив Стеміо.
- І ти мене.
Вони спустилися на нульовий поверх. Там їх зустріла Габріель і показала слідкувати за нею. Вони проходили вздовж багатьох дверей, поки не зупинилися. Зайшовши у середину кімнати, вони побачили 2 стільці та вікно і двері у сусідню кімнату.
- Хлопці уперед! - поважно мовила Габріель і кивнула у сторону дверей. Вона сіла на один із стільців і запросила сісти і Камілу, що та і зробила. У сусідній кімнаті не було нічого, крім ще одних дверей, що виходили у коридор. - Отже, Стеміо, ти, здається, казав, що Каміла не варта того, що я про неї говорю. Доведи це! Доведи, що ти краще за неї, - двері у кімнаті, де знаходився хлопець, відчинилися і туди зайшов доволі сильний з вигляду чоловік. - До речі, твої сили тут не працюють, - додала жінка і чоловік наніс перший удар, від якого Стеміо не зміг відвернутися, загалом, як і від інших. Удар за ударом чоловік бив хлопця, не даючи йому навіть можливість самому нанести удар. Ще декілька ударів і Стеміо вже навіть не пручався - він втратив будь-яку надію.
- Зупиніть це! - закричала Каміла, коли побачила обличчя Стеміо залите кров'ю. - Він же вб'є його!
- Він лише виконує накази, - спокійно промовила Габрієль.
- Перестаньте! Будь ласка! Не треба! Цього більше не повториться! - просила Кам і сльоза покотилася її обличчям.
- Я знаю, що не повториться.
- Благаю, зупиніть його!
- Ніколи нікого не благай! - суворо мовила жінка. Каміла повернула голову назад до вікна. Чоловік наніс останній удар і Стеміо впав нерухомо.
- Ні! - закричала дівчина і кинулася до вікна. Вдаривши декілька разів руками по склу, Каміла спустилася на підлогу, задихаючись у власних сльозах.
- Подивися на нього! Піднімись і подивися на нього! Це твоя провина, Каміло! Ти маєш думати наперед! Вони мають поважати тебе! Вони повинні боятися тебе і знати, що буде, якщо вони ослухаються тебе! Вони мають боятися сказати щось наперекір тобі!
- Але ж це не правильно, - крізь сльози промовила дівчина.
- Або ти змусиш їх боятися, або вони змусять тебе боятися. Ти маєш пам'ятати це, якщо і досі хочеш зайняти моє місце. А тепер піднімись і витри сльози, вони точно не будуть тебе боятися, якщо побачать як ти плачеш.
Заспокоївшись, Каміла підвелася і з високо піднятою головою направилася до головної зали.
- Каміло? - почувся голос Юстаса, коли вона зайшла в кімнату. - Де Стеміо?
- Його більше немає.
- Ти зараз жартуєш, так? Кам, скажи, що це лише жарт! - закричала Наам, сестра Стеміо.
- Мені шкода, - серйозно сказала Каміла. Наам замахнулася рукою і вже хотіла вдарити Кам, як та перехопила її рух і, тримаючи за горло, вдавила у стіну. - Ти можеш кричати, можеш спробувати вдарити мене і закінчити так само, як і брат, а можеш заспокоїтися і спокійно продовжувати жити. Вирішувати тобі. Це стосується вас усіх! - крикнула Кам і доповнила: - І мені справді шкода!
Каміла відпустила дівчину і покинула кімнату. Миттю сльози заполонили її очі. Вона йшла довгими білими коридорами, ніби в тумані. Вона б і далі так йшла доти, доки не побачила в коридорі того, кого там точно не повинно було бути.
- Чому він не в кімнаті? - суворо запитала дівчина.
- Нам наказано відвести його на допит, - відповів один з охоронців.
- Допиту не буде. Ведіть його назад.
- Але ж... - хотів було заперечити охоронець, але побачив, як очі дівчини швидко темніють.
- Я сказала відвести його до кімнати! - зі злобою у голосі сказала Кам. Хтось поклав свою руку їй на плече, що явно здивувало дівчину.
- Відведіть його назад, - спокійно наказав Юстас. Охоронці вирішили більше не кидати виклик долі і розвернулися. Юстас тим часом обійшов Камілу і подивився на неї. - Розкажеш мені що там сталося? - дівчина нічого не відповіла лише зробила кивок головою. - Пішли, тут нас можуть підслухати.
Зайшовши до однієї з тренувальних кімнат, котра, мабуть, єдина не мала нічого прозорого, вони сіли на підлогу. Каміла розповіла майже усе, що відбулося на нульовому рівні. Під час розповідівона дозволила собі спустити сльозу, і не одну. Дівчина передала усі емоції, що відчувала у той момент.
- Знаєш, він не дуже мені подобався, - сказав Юстас, коли вона закінчила.
- І мені, але ж ми усі одна родина. Хтось із них може нам не подобатися, але ми єдині, хто є один у одного, - заявила Кам зі смутком.
- Вставай! Давай, Кам, піднімайся! - промовив юнак, підвівшись. - Тобі треба випустити пар. Не можна тримати усе в собі. Тим паче, якщо в тебе надлюдські здібності. До того ж, мені зараз випала чудова можливість перемогти тебе, - посміхнувшись, сказав хлопець.
- Я не в настрої, Юстас, - заскиглила дівчина.
- Тим краще для мене!
- Ти ж не відчепишся?
- Навіть не сподівайся! - засміявся Юстас. Трохи посміхнувшись, Каміла піднялась і стала в оборонну позицію. - Ну от, молодець!
Декілька слабких ударів один одному змусили обох впасти на підлогу. Сильно схопивши дівчину, Юстас почав лоскотати її. Веселий сміх залунав у кімнаті. Через хвилину обурень Каміли і образливих слів, що вона казала у сторону хлопця, юнак все ж перестав і ліг поруч. Він дивився на неї у той час, як вона просто дивилася на стелю
- Ми завжди будемо когось втрачати, Кам. Така наша доля. Не можна ні до кого прив'язуватись. Розумієш?
- Я не хочу нікого втрачати, - сумно промовила дівчина.
- Тобі доведеться, але це лише зробить тебе сильнішою.
- Якщо не зламає... - додала Каміла. Жахливий звук полинув з браслета хлопця і він, натиснувши кнопку, вимкнув його.
- Мені вже час іти. Прошу, не засмучуйся через Стеміо, він сам винен у своїх проблемах, - сказав юнак і сів, пильно оглядаючи дівчину. Її обличчя не виражало нічого. Вона ніби знаходилася зовсім не тут. Юстас сумно посміхнувся і вийшов. Пройшло доволі багато часу до того, поки Кам піднялась і теж покинула кімнату.
Дівчина повернулася до своєї кімнати досить таки швидко. Вона йшла коридорами, не помічаючи нікого. Зайшовши в потрібне приміщення, Каміла натиснула спеціальну кнопку і прозорі двері перестали бути прозорими.
- Чарльз! - крикнула вона і на стіні з'явилася голограма.
- Я слухаю!
- Віднови папку "Щоденник".
- Папку "Щоденник" відновлено.
- Редагування папки "Щоденник"
- Рівень доступу?
- Найвищий - тільки мені.
- Залишити папку "Щоденник" на робочому столі?
- Закрий її від усіх інших. Відкривати при моїй голосовій команді.
- Папку відредаговано. Бажаєте зробити запис?
- Так.
- Запис за сигналом, - промовив Чарльз.
- Щоденник, - почала Кам, почувши сигнал. - Запис 153. День 4635 з дня мого прибуття у штаб. Зі мною почали відбуватися дивні речі. Три дні тому я бачила сон. Точніше, це був мій спогад. Спогад про той день, коли я опинилася у штабі. Але проблема не у самому спогаді, а в тому, що я зовсім не пам'ятала той день, поки мені це не наснилося. Коли ми потрапляємо у штаб, нам стирають пам'ять. Я не повинна цього пам'ятати. Чарльз зафіксував діяльність кори головного мозку тої ночі, що зовсім неможливо через ін'єкцію, отриману багатьма роками раніше. Рівень мактозу у моїй крові дуже швидко знижується: якщо раніше мені потрібно було робити ін'єкцію кожні 36 годин, то зараз кожні 8-12 годин. У мене почалися напали злості, агресії, приступи паніки, прояви страху. Я почала відчувати якісь емоції, що зовсім протилежить моїй натурі. Я втрачаю контроль над собою і своїми діями. Сьогодні я втратила Стеміо, він помер у мене на очах. Мені справді шкода. І мені дуже боляче. Я знаю, що інтерес чи будь-які почуття заборонені, але я щось відчуваю, щось чого раніше не відчувала. Якщо вони дізнаються це, мене вб'ють, тому від сьогоднішнього дня ця папку закрита для усіх, крім мене. Я маю бути сильною. Я маю довести, що гідна зайняти місце Габріель. Той хлопець, Каспар. Я проводила йому допит лише один раз, але вже знаю, що вирішу с приводу його долі. І мені чомусь шкода його. Він дуже сильно помиляється щодо мене. Я б не хотіла потрапити на його місце. Тому я і намагаюся бути доброю до нього, бо знаю, що буде з ним, коли він дізнається. Кінець запису.
Переодягнувшись, Каміла лягла у ліжко і заснула. Вона ще не знала, що чекає на неї завтра. Новий день принесе їй нові думки і нові емоції, змусить замислитись про своє існування і своє рішення. Але зараз вона спить, даючи відпочити розуму і тілу, і душі.