Стоячи перед прозорими дверима, два хлопця усе обмірковували те, що сталося за день.

— Як вона? — запитав один.

— Вона впорається. Вона сильна.

— Я в цьому не сумніваюся, проте... Що буде, коли вона прокинеться? Невже ви думаєте, що усе буде як раніше?

— Тобі варто піклуватися не за неї, а за себе, — мовив хлопець, спрямувавши погляд скляних очей на співрозмовника.— Хоча впевнений, що ти саме цим і займався увесь цей час. Гадаєш, я не розумію, що саме ти намагаєшся зробити? Якщо вона прийме хибне рішення щодо тебе, я обіцяю, я зроблю усе, щоб твоє життя перетворилося у пекло.

— Чого ти хочеш цим досягти? — спокійно сказав Каспар. — Навіщо це тобі? Ти ж чудово розумієш, що лише один із вас прийде до влади. Один отримає все, а інший втратить усе.

— Не тобі про це перейматись! Просто не заважай їй.

— Вона сама до мене тягнеться, бо розуміє, що я кращий за тебе.

— Ще слово і ти відчуєш мою лють на собі! — жорстоко мовив Юстас.

— Давай! Цікаво буде побачити вираз обличчя Кам, коли вона дізнається. Я бачу тебе наскрізь, Юстасе! Я знаю, що ховається за цими скляними оченятами. А вона знає? — Каспар поглянув на Камілу, що тихо сопіла на ліжку. — Певно, що ні, інакше б вона була дуже розлючена на тебе.

— Я бажаю для неї тільки кращого!

— А ти впевнений, що те, що ти вважаєш кращим для неї, справді є таким, — промовив Каспар і одразу зустрів холодній погляд.

— Ти зараз тут лише тому, що я дозволив тобі. Але ти з кожною секундою змушуєш мене шкодувати про це рішення, - роздратовано кинув Юстас. – Охороно! Відведіть його назад.

Каміла пролежала у ліжку декілька годин після того, як Ніколь стерла її спогади про Замбія. Усі ці декілька годин біля дівчини сидів світловолосий хлопець зі скляними очима. Юстас тримав її за руку і намагався змусити її зробити хоч щось, але усе було марно.

— Кам, тобі варто піти на допит. Це останній день, коли ти ще можеш щось змінити. Давай, Камілло, тобі треба щось зробити, — благав хлопець.

— Я не хочу, Юстасе. Не хочу. Я вже прийняла рішення.

— Будь ласка, заради мене.

— Добре, але ти більше мене не діставатимеш! — трохи роздратовано промовила дівчина.

— Не обіцяю, — засміявся юнак, але, побачивши сумний погляд Кам, зробив вигляд, що поперхнувся. — Гаразд!

За декілька хвилин вона дійшла до кімнати і зайшла всередину. Каміла сіла за стіл і почала чекати.

— Привіт. Заходь, сідай, — мовила дівчина, побачивши Каспара.

— Привіт. Я знаю, що ти проти, коли я ставлю питання, але... Це кінець, так? Завтра ти маєш сказати своє рішення?

— Так.

— І ми більше ніколи не побачимось? — сумно поцікавився парубок.

— Я не знаю. Усе може бути, проте... — дівчина зам’ялася, не знаючи як правильно сказати.

— Я можу не впізнати тебе, так?

— Усе може бути і не так, але можливо ти мене і справді не впізнаєш, — мовила Каміла.

— Я не хочу тебе забувати, — сказав Каспар і Кам підняла на нього очі. Щирість — ось, що побачила вона в його карих очах. Але Каміла промовчала. — Якби я не був проскрітом, а ти б не була однією із експериментів, ми б могли бути разом? Хоча б спробувати?

— Ти не знаєш мене. Не знаєш нічого про мене та має життя. Якби ти не був проскрітом, а я б не була однією з експериментів, ми б ніколи не познайомилися.

— Та все ж?..

— Та все ж ми ті, хто є, і маємо пам’ятати це, — розгнівано промовила Кам і піднялася, щоб піти.

— Ти можеш втекти від ситуацій та людей, та ти ніколи не втечеш від власних думок і почуттів! — крикнув Каспар, а потім додав: — Ти ж щось відчуваєш. Я знаю це...

— Та що ти знаєш про мої почуття? — закричала на нього дівчина. — Почуття заборонені для таких як я. Вони нам заважають! Вони роблять боляче! І я маю позбутися будь-яких почуттів, щоб виправдати сподівання.

— Чиї сподівання? Ти для лише лялька, що буде світитися перед людьми. Ти робитимеш те, що тобі накажуть. Таке життя жахливе! — обурився хлопець.

— І чим твоє життя краще за моє?

— В житті є багато, чого я собі не дозволяю, але немає нічого, що мені забороняють.

— Якщо кожен робитиме те, що йому заманеться у світі буде хаос.

— Все-одно краще, ніж жити в незнанні і підкорюватися комусь. Усі ті люди, що живуть на Марсі, вони роблять лише те, що їм наказують без зайвих питань, ніби вони роботи.

— Віддають накази лише тим, хто не в змозі сам собі підкорюватись, — цитувала Фрідріха Ніцше дівчина. — Вони свідомо обрали це життя!

— Вони не знали, що так буде!

— Jedem das Seine![1]

— Ти нічого не знаєш, Кам! Усе твоє життя — суцільна брехня, вони брешуть тобі, але коли ти все ж зрозумієш, буде пізно.

— Як ти можеш казати це? Я знаю, є речі, які нам не розповідають. Але як ти можеш казати, які вони погані, коли сам не краще? Я знаю, що ти намагаєшся зробити. Знаю, що хочеш, щоб я щось відчула до тебе, щоб змінила своє рішення щодо твоєї долі, щоб загинула завдяки цьому рішення. Нас попереджали про це. У тебе нічого не вийде, — вона підійшла до дверей і приклала браслет до екрану. — Знаєш, в якийсь момент я тобі навіть повірила. Заберіть його! — звернулася вона до одного з охоронців і повернулася у власну кімнату. Вона лягла на ліжко і заплакала. Біль у серці не вщухав, а лише ставав більшим. — Я і справді щось відчуваю до тебе...

Тим часом, Каспара вели до його кімнати.

— Ніколь! — погукав він, побачивши дівчину.

— Привіт, — трохи розгублено мовила дівчина і підійшла.

— Що ти зробила, Ніколь? Це ж ти зробила, так? Ти змусила її повірити у те, що я хочу просто використати її. Чого ти мовчиш?

— Я... Я не хотіла. Юстас попросив мене це зробити. Сказав, що так буде краще для неї. Я не хотіла. Я не знала, що їй буде так боляче. Пробач, — засмучено промовила дівчина і пішла геть.

———————————————

Примітки автора:

[1] Кожному своє!