Вона прокинулася рано. Аналіз її стану не показав нічого нового. Каміла відправилася до медичного відділення, де їй зробили нову ін'єкцію. Потім вона пішла у їдальню. Яким було її здивування, коли ніхто не звернув на неї уваги, ніби її зовсім немає. Кам сіла за окремий стіл. Минуло не багато часу, як біля дівчини сіли.

— Невже ти сподівалася побути одна? — продзвенів милий тонкий голосочок Ніколь. Ніколь — дванадцятирічна дівчинка з темним волоссям, зеленими очима і трохи смуглою шкірою. Вона сіла поруч.

Браслет на руці Кам заблимав і вона натиснула спеціальну кнопку.

— Час допиту перенесено, — сказав механічний голос.

— На котру?

— Він розпочнеться через 10 хвилин.

Каміла натиснула на кнопку ще раз і голограма зникла.

— Пробач, мені треба іти. Ще побачимося, — промовила Кам і покинула кімнату.

На щастя, вона встигла якраз вчасно. Через хвилину після її приходу, привели і хлопця.

— Ітак, Каспер, сідай! — спеціально перекривляла Каміла.

— Я Каспар.

— Мені байдуже, — якомога спокійно проговорила Кам. — Отож, Каспар, розкажи мені про свою сім'ю. Чим вони займаються?

— Мій батька Джексон Оберфей — керівник проскрітів. Він слідкує за тим, щоб такі як ти не могли знайти нас.

— Схоже в нього погано виходить, раз його син у нас. Чого він хоче?

— Він хоче спокійного життя, хоче мати можливість робити те, що йому заманеться.

— Як це безглуздо, — прокоментувала Каміла. — А мати?

— Амелія. Вона померла, народжуючи мене, — сумно відповів Каспар.

— Мені шкода.

— Невже? А я гадав, що тобі байдуже, — зі злістю промовив юнак.

— Я знаю, як це. Я не пам'ятаю своїх батьків. Взагалі. Ніби їх і не було, — тихо говорила Кам. — Як би там не було, тепер у мене нова родина. І вона куди більша, ніж батько і мати.

— Родина, яка ладна вбити тебе через прояв доброти? — запитав хлопець, дивлячись прямо в очі Кам.

— Ти, мабуть, забув, хто тут задає питання.

— Мені байдуже, — холодно промовив Каспар, трохи нахилившись уперед. — Якщо ти хочеш, щоб я відповідав на твої питання, то відповідай і на мої.

— Добре. Але це перший і останній раз, коли я йду на поступки, — сказала Каміла і теж трохи піддалась уперед. — І це не був прояв доброти!

— А що тоді? — він посміхнувся і повернувся на попереднє місце.

— Я відповідаю за тебе. Мене по голівці не погладять, якщо ти помреш.

— Зроблю вигляд, що повірив.

— Мені байдуже, віриш ти чи ні. Моя черга ставити запитання. Так от, яка ваша мета?

— Мета? Повернути людям те, що в них забрали.

— І що ж це?

— Свободу.

— Яка іронія!

— Моє питання. Яке покарання ви вчора отримали? — поцікавився хлопець.

— Це тебе не стосується! — грубо відказала Каміла.

— Ми домовилися відповідати чесно на запитання один одному.

— Стеміо мертвий.

— Даремно, ти привела мене туди...

— Замовкни, інакше я тебе вдарю, — жорстоко промовила дівчина. — У що ти віриш?

— Ми віримо, що зможемо відновити справедливість і почати усе з початку, нагадати людям про те, що вони забули.

— Я не запитувала, у що вірять проскріти. Я запитала, у що віриш ти, — спокійно говорила Каміла.

— Я вірю, що зможу стати ще краще, ніж мій батько.

— Чому? Невже він настільки поганий?

— Навпаки. Просто я хочу нарешті закінчити це, хочу завершити цю боротьбу.

— Думаю, в тебе не буде можливості, — сказала дівчина і піднялась.

— Що? Що це означає? — запитав хлопець, але йому не відповіли. Замість цього, Каміла відчинила двері і впустила охорону.

— Відведіть його назад до кімнати.

Кам також пішла до своєї кімнати, обмірковуючи усі за і проти власного замислу. Після двохгодинних роздумів Каміла переодяглась і пішла у тренувальну залу, де провела ще декілька годин. Потім заняття, вечеря і спати. Загалом, її день сьогодні нічим не вирізнявся з усіх інших.

Вона піднімається з ліжка і покидає власну кімнату. Завжди білі стіни зараз забризгані краплинами крові. Освітлені коридори виглядають жахливо — вони повні мертвих тіл. Каміла зайшла у сусідню кімнату, що належала Ніколь. Вона побачила якийсь рух позаду ліжка і попрямувала туди.

— Ніколь! — крикнула вона, побачивши дівчинку. — Усе гаразд?

— Тут хтось є! Хтось проник у штаб. Він вб'є і нас, — перелякано говорила Ніколь. Обличчя, що завжди було осяяне посмішкою, зараз передавало лише страх.

— Ніколь, нам треба йти звідси. Тут нас легко знайти. Треба подивитися, хто ще живий. Усе буде добре. Ти довіряєш мені? — запитала Кам, на що отримала кивок. — Тоді пішли.

Вони обережно вийшли з кімнати, намагаючись не видавати ні звуку. Вони пройшли декілька хвилин, а вони так і не знайшли нікого, лише мертві тіла своїх друзів. Дівчата підійшли до чергової кімнати. Каміла зробила крок усередину і чиясь рука вдарила її ножем в обличчя. На щастя, Кам швидко зорієнтувалася і вихопила ніж.

— Якого дідька ти робиш, Каспар? — розсерджено запитала Каміла.

— Я думав, це він. Швидко зайдіть, поки він не побачив вас.

— Хто він? — поцікавилася Кам, коли зайшла в кімнату.

— Я не знаю. Здається, він один з експериментів. Я не бачив його обличчя, але це точно не звичайна людина.

— Хтось ще вижив? — запитала Ніколь.

— Я ще не бачив нікого живого, крім вас.

— Замовкніть! Хтось іде... — повільні тихі кроки змушували їх серця битися швидше. Ніколь швидко підійшла і стала обабіч Каспара і Каміли і взяла їх за руки. Кроки ставали куди гучнішими. Вони затамували подих, коли чоловік у довгому чорному плащі підійшов до кімнати, у якій вони стояли. Чоловік подивився всередину крізь прозорі двері і пішов далі. Коли він пройшов досить далеко, Ніколь відпустила їх руки.

— Чому він нічого не зробив? — здивовано запитав хлопець. — Він побачив нас, але нічого не зробив.

— Він не побачив нас. Я можу змусити людину робити те, що захочу, або навпаки. Я можу переконати мозок будь-кого, лише подивившись у очі. Я переконала його, що він нікого не бачить, — промовила Ніколь гордовито.

— Як довго ти можеш переконувати його, що він нас не бачить? — серйозно запитала Каміла.

— Не знаю, але на довго мене не вистачить.

— Добре, — сказала Кам і натиснула кнопку на браслеті. — Чарльз, план будівлі, — перед їх очима з'явилася об'ємна модель штабу. — Тепер дай термологічний знімок, — наказала дівчина і поряд з'явився знімок. — Наклади один на інший. Так, ми ось тут. Ось він, — показувала дівчина. — Нам треба схопити його. Судячи зі знімку, у штабі ще є живі люди. Ітак, Ніколь скільки часу тобі потрібно, щоб переконати його мозок зробити те, що ти хочеш?

— Декілька секунд, не більше.

— Отже, я відволікаю, ти повинна змусити його втратити свідомість.

— А я? — запитав хлопець.

— А ти сиди тут, мені спокійніше буде, — сказала Кам.

— Я можу за себе постояти.

— Добре, будеш захищати Ніколь, але якщо з тобою щось трапиться, це буде твоя провина. Пішли.

Відключивши голограму, вони покинули кімнату. Вони йшли тихо і повільно, прислухаючись до кожного звуку.

— Тобі треба розізлитися, Кам, — спокійно мовила Ніколь.

— Не треба!

— Ти ж знаєш, як це працює! Потрібно розізлитися, щоб бути сильнішою.

— Я можу втратити контроль. Від такої мене мало користі, — сказала Каміла. Тихий звук пронзив її слух. — Тихо! Ви чуєте?

— Чуємо що? — запитав юнак.

— Він поряд.

— Як ти... — почав хлопець.

— Я чую усе у радіусі двох кілометрів, ніби воно знаходиться недалеко, — пояснила Кам.

— Звідки йшов звук? — запитала Ніколь.

— Звідти, — показала дівчина рукою, але потім почула ще один звук з протилежної сторони. — Це пастка. Він знав, що ми вийдемо. У симулятор! Швидко! — крикнула Каміла, показуючи у сторону дверей.

Вони забігли усередину, закрили за собою двері, і опинилися у пустій білій кімнаті.

— Це не затримає його надовго. Ніколь, вмикай! Локація зимовий ліс. Ніколь, швидше у нас не більше 10 секунд. 9. 8. 7. 6. 5. 4, — Каміла вже хотіла сказати 3, як вони опинилися у лісі.

— Чому саме ліс? — запитала Ніколь.

— Тут легше заховатися.

— Я гадав, що ми збираємося його схопити, — промовив Каспар.

— Ми і збираємося його схопити, — загадково сказала дівчина. — Він тут.

— Чуєш його?

— Так, але не розумію, звідки саме іде звук. Десь звідти, — вона махнула головою убік.

— Треба розділитися, — підкреслив Каспар.

— Жахлива ідея, — зауважила Каміла. — Якщо ми хочемо схопити його, треба триматися поруч. Поодинці ми ніщо, а разом ми сильні.

— Зовсім ні, — заперечила Ніколь. — Це гарна ідея. Так ми зможемо швидко його відшукати. Кам, ти доволі сильна і швидка, якщо він на тебе нападе, ти просто даш знак і чекатимеш нас, я швидко бігаю і встигну до тебе. Якщо нападуть на мене, я подам сигнал і змушу його певний час не йти нікуди. Якщо нападуть на тебе, Каспар, тобі треба буде подати знак і тікати.

— Ні! В жодному випадку не тікай. Якщо ти опинишся спиною до нього, ти легка здобич. Завжди намагайся тримати його в полі зору. Не нападай сам. Чекай поки він спробує нанести удар і обороняйся, — З насторогою промовила Каміла.

— То ти згодна? — з посмішкою запитала Ніколь.

— Так. Побачите його — тричі вдарте по стовбуру. Він може не помітити цього звуку, але я почую. Йдіть тільки уперед і нікуди не звертайте. Каспар, ти йдеш туди, — показала Кам рукою, — я піду туди, — показала вона трохи лівіше, — Ніколь, ти між нами. Є питання?

— Як ми почуємо, якщо він нападе на тебе? — запитав Каспар.

— Я крикну, — спокійно відповіла Каміла.

— Але ж так він тебе точно побачить, — зауважив хлопець.

— Я зможу стримувати його досить довго, щоб Ніколь прибігла. До речі, якщо я зустріну його, ти маєш проследіти, щоб Ніколь добігла до мене. Ще питання? Немає? Тоді, пішли. І ще одне! Дивіться куди ступаєте, у цьому лісі повно пасток.

І вони вирушили уперед. Каміла прислухалася до кожного звуку. Вона чула усі кроки по снігу, чула, як легенький вітер ворушить гілля старих сосен і ялинок. Сніг танув під її босими ногами. Дівчина закрила очі, зосередившись на оточуючих її звуках. Вона чітко розділила кожен звук і широко розпахнула очі, коли зрозуміла, що знає де знаходиться той чоловік, і що один із них у великій небезпеці. Каміла бігла з усіх сил, аби тільки встигнути. Дівчина вже пробігала біля Ніколь, коли почула звук прозрізаючого повітря леза ножа, летівшого в Каспара. Хвиля страху охопила її серце, але Кам швидко позбавилася її. З усієї швидкості дівчина чудом налетіла на Каспара за секунду до зіткнення з ножем і впала у сніг.

— Кажеш, можеш за себе постоїти?! — знущалася Кам. Дівчачий крик заполонив їх вуха. — Ніколь... Біжи до неї! — наказала Каміла.

— А як же ти? — запитав юнак, натякаючи на чоловіка, що зі злістю прямував до них двох.

— Іди, а я поки трохи розважуся, — посміхнулася Каміла хитрою посмішкою і підвелася, дивлячись у очі супротивнику. Каспар же побіг у сторону крику. — Потанцюємо? — запропонувала Кам, коли чоловік підійшов. На ньому було багато лахміття, що майже повністю закривало його лице. Єдине, що було добре видно — очі, котрі здалися дівчині знайомими, але вона відразу відкинула цю думку.

— Я не танцюю, — заявив чоловік.

— У цьому ми схожі. Пропоную дізнатися один про одного і знайти ще щось спільне. Наприклад, хто ти такий і що, чорт забирай, тут робиш?

— Ти знаєш хто я, Кам, — запевнив чоловік. — Просто ти забула. Шкода, що в тебе більше не буде часу згадати, — промовив він і дістав ніж.

— А я сподівалася, що ми потоваришуємо, — театрально сказала Каміла. — Мабуть, доля вирішила інакше.

Чоловік наніс перший удар, як і сподівалася Кам. Вона спокійно відбила його, як і на тренуванні. Він спробував нанести ще декілька ударів, але потерпів поразку. Чоловік підвівся і зробив ще одну спробу — ногою він вдарив по спині дівчині, чим і змусив її впасти. Злість охопила Камілу і її волосся стало темніше. Піднявшись, вона на цей раз напала першою і вихопила ножа з рук супротивника. Кам підійшла ближче до нього і різким рухом перерізала горлянку, при цьому дивлячись йому в самі очі. Вона не відчула нічого, крім полегшення. Чоловік впав на коліна, а потім на живіт, задихаючись, рана була не на стільки глибокою, щоб вбити його одразу. Він помирав повільно і в муках.

Коли вже Каміла нахилилася уперед, аби зняти з його голови лахміття і дізнатися, хто загрожував її життю, Каміла почула голос Каспара, що кликав її. Вона пішла на голос і зупинилася, коли побачила юнака, що ніс на руках Ніколь. Саме відчуття страху і хвилювання змусили дівчину прийти до тями і усвідомити те, що відбувається. Каспар поклав Ніколь на сніг і сів поруч. З ноги дівчини бігла кров, ніби вода.

— Що сталося? — схвильовано спитала Каміла, сівши поруч.

— Потрапила у пастку, — пояснив Каспар. — З тобою що? — запитав парубок і вказав на долоні Кам, що поблискували краплями крові.

— Зі мною усе гаразд. Треба їй допомогти, — сказала Каміла. Вона закрила очі і сконцентрувалася. Навколо неї утворилася чорна хмара, повна чорного диму. Рухом руки Кам окутала гомілку Ніколь димом. З очей Ніколь полилися сльози і вона ледве стримувала крик болі.

— Ти робиш їй боляче, — зауважив Каспар.

— У її рані шматки одягу і бруду. Якщо я це не приберу, то вона відчує куди більше болі, ніж зараз, коли їй обрізатимуть ногу через гниття, — стверджувала Кам. Закінчивши, Каміла відкликала хмару. — Каспар, тепер слухай дуже уважно, — промовила дівчина і сіла паралельно Ніколь. — Я зараз заберу рану Ніколь на себе. Як тільки рана зникне з її ноги, ти маєш вирвати її руку з моєї, інакше я можу просто її вбити. У вас буде декілька хвилин, щоб втікти. Біжіть туди, звідки ми прийшли. Наглядай за Ніколь, вона твій єдиний шанс залишитися уживих.

— Я не розумію. Від кого нам доведеться тікати?

— Від мене, — сказала Кам і підняла одну сторону штанів до коліна.

— Кам, не треба, — мовила Ніколь. — Ти не повинна робити це заради мене. Ти не повинна знову впускати її. Ти ж сама її боїшся.

— Сонечко, не він, не я не донесемо тебе до виходу, а сама ти не дійдеш. Ти не здатна до регенерації, але я здатна. Іншого способу не має, — спокійно промовила Кам.

Вона взяла руку Ніколь у свою і почала забирати біль і рану собі. Каміла закричала, коли її шкіру почало повільно розривати на шматочки. А в Ніколь навпаки рана затягувалася. В момент, коли рана Ніколь повністю затягнулася, на нозі Каміли вже була та рана, що ще хвилину тому була на нозі Ніколь. Каспар спробував розчепити їх руки, але Кам тримала мертвою хваткою. По венам дівчини, починаючи з долоні, пішло щось чорне. Хлопець зібрав усі сили і все ж розчепив їх долоні. Він взяв Ніколь під лікоть і повів уперед.

Пройшло не більше декількох хвилин, коли Каміла перестала кричати. Щось у ній вже змінилося. Вона повільним рухом провела вздовж рани і та зцілилася. Каміла піднялася. Постава її була рівна і благородна, мов у ангела, а думки темні і злісні, мов у демона. Вона крокувала повільно і граціозно, ніби вона не йшла, а плила по морю чи летіла десь у височенні. Проте і цього повільного кроку було досить, щоб наздогнати втікачів. Її чорний дим швидко знайшов їх. Першим, кого побачила Каміла, виявився Каспар. Дим охопив його горло, як тоді охопив горло Стеміо. А Каміла отримувала насолоду, спостерігаючи за цим.

— Відпусти нас! — закричала Ніколь позаду Камілли. — Він же зараз задихнеться! Перестань!

— А може мені це і потрібно?! — засміялася Каміла, як скажена, а потім повернулася до Ніколь. — Твої здібності не подіяли на мене, маленька дівчинко.

— Вони не діяли, поки ти стояла до мене спиною, тепер же, коли я бачу твої очі, ти відпустиш нас, — з упевненістю промовила Ніколь, але нічого не вийшло.

— Слухаюсь і виконую, — нахмуривши брови, сказала Кам, — ти таке очікувала від мене почути. Шкода тебе засмучувати, але твої здібності не діють на мене таку.

Враз усе поплило і Каміла підскочила з ліжка.

— Сон... Це був усього лиш сон, — шепотіла вона.

Довгий час після того Кам не могла заснути. Все ж, не витримавши, дівчина покинула свою кімнату. Каміла зазирнула у сусідню кімнату і переконалася, що Ніколь спить. Кам йшла босоніж довгими коридорами. Вона зупинилася перед однією з кімнат і, зробивши глибокий видох, зайшла усередину.

— Каспар! Каспар, прокинься! — сказала дівчина, підійшовши до ліжка. Хлопець перевернувся на інший бік і продовжив спати. — Каспар...

— Ну що?.. — запитав юнак, але так і не відкрив очі.

— Розкажи мені про сни, — попрохала Кам. Декілька секунд у кімнаті панувала тиша. Тоді Каспар відкрив очі і уважно подивився на дівчину. Він сів, опершись спиною об стіну і спустивши ноги униз.

— Чого ти не спиш?

— Не можу заснути. То ти розкажеш? — з надією запитала Каміла.

— Куди ж я дінусь?! Сідай поруч, — промовив хлопець і показав рукою на місце біля нього. Каміла довго не вагалася. — Що з твоїм волоссям?

— Що з ним? — запитала Кам, а потім підійшла до однієї із стін і натиснула кнопку, що висунула дзеркало. У відображенні вона побачила себе. Її волосся тепер вже не було повністю білим — одне пасмо мало чорний колір. — Жахіття, — з огидністю в голосі промовила Кам.

— Нічого такого я не бачу. Як на мене, тобі так навіть краще. Тож, що саме про сни ти хочеш почути?

— Усе!

— Сон — це періодичний функціональний стан організму людини, який характеризується вимкненням свідомості й зниженням здатності нервової системи відповідати на зовнішні подразники.

— Це не те, що я хотіла дізнатися. Якби я хотіла почути таку відповідь, я б запитала у Чарльза. Розкажи про самі сновидіння.

— Ти як мала дитина, — засміявся юнак. — Сновидіння з'являються під час фази швидкого сну. Хоча зараз відомо, що і повільний сон може супроводжуватися сновидіннями, але яскраві, емоційно забарвлені, іноді з фантастичними або детективними сюжетами сновидінь — найчастіше з швидкого сну.

— І вони сняться тобі?

— Так, вони сняться усім, просто не кожне сновидіння ми можемо запам'ятати. Частіше усього, якщо це звичайне сновидіння, воно зникає з нашої пам'яті через декілька секунд, — пояснив Каспар.

— Брехня і брехня! — заявила Каміла. — Я не бачу сновидінь, вони просто мені не сняться. Не снилися до сьогоднішнього дня. Ніхто не має знати, добре? — Кам подивилася в очі хлопцеві.

— Але чому? Що тут такого?

— Ми не повинні бачити снів. Жоден з нас їх не бачить.

— Але ти бачиш, — стверджував юнак. Каміла опустила очі і почала перебирати пальцями. — Ніхто не дізнається цієї інформації від мене, — ласкаво промовив хлопець, поклавши руку на руки дівчини, зібрані в замок. — Холодні. Мов лід. Ось, тримай! — зауважив хлопець, підсунув ковдру і накрив ноги дівчини.

— Дякую! Знаєш, ти даремно такий добрий до мене.

— І чого б це?

— Ну, як мінімум я ледь не вбила тебе уві сні, — тихо промовила дівчина.

— Чого? Ти ледь не вбила мене? — здивовання з'явилося на обличчі хлопця.

— Я не навмисно. Вибач!

— Та я не за це. Просто мені снився сон, в якому ти мене ледь не вбила, там ще була дівчина, трохи молодша за тебе...

— Ніколь!.. — доповнила Кам. — Отже, це був не сон!

Тепер усе ставало на своє місце і утворювало логічний ланцюг. Це був не сон, це була ілюзія.

— Ти куди? — поцікавився Каспар, коли Каміла направилася до дверей.

— Хочу отримати відповіді!

— З тобою можна? — запитав хлопець.

— Тобі треба поспати.

Через декілька хвилин вона вже йшла коридором на другому поверсі. Каміла, мов метеор, влетіла у кабінет, чекаючи пояснень.

— Це ж був Замбій, так? — спитала Кам.

— Я не розумію, про що ти, Каміло. І взагалі, чому ти не в своїй кімнаті.

— Це був він... — приречено промовила дівчина. — Він мертвий?

— Так, — відповіла Габріель.

— Навіщо? Навіщо ви це зробили? Навіщо змусили його насилати на нас цю ілюзію? — крізь сльози кричала Каміла. — Чому дозволили мені вбити його?

— Мені потрібно було дещо перевірити і я це зробила. Тобі можуть не подобатися мої методи, але я роблю те, що вважаю за потрібне. А тепер повертайся в кімнату.

Каміла покинула кабінет Габріель і пішла до себе, але затрималася там вона не довше, ніж на декілька хвилин. Кам переодяглася у форму і тоді направилася у тренувальну залу.