— Запис 154. День 4643 з мого першого приїзду у штаб. День 3 з мого повернення у штаб. З моменту повернення я ще жодного разу не покидала стіни однієї кімнати. Моя кімната стала моєю в'язницею. Біля дверей завжди вартує охорона. Мене не випускають. Я одна... Час від часу приходить Юстас і ми сидимо у тиші. Я знаю, він хоче у мене щось запитати, хоче все дізнатися, проте не знає як почати так, щоб не зробити боляче. І після декількох годин у тиші він знову встає і йде. І я знову залишаюся один на один зі своєю біллю. Біль стала моєю подругою і тепер вона завжди поруч. Вона наштовхує мене на різні думки. В зв'язку з останніми подіями я почала замислюватися над ціною правди. Один день за межами штабу, одна маленька таємниця коштували не одне життя. Когось вбила я, хтось загинув через мене, хтось загинув за мене, і це все менш ніж за добу. Коли ми опинилися в будинку Каспара, нас чекало декілька озброєних проскрітів. Тоді я засумнівалася в своєму рішенні втекти, вважаючи, що хлопець заманив мене у пастку. Та я помилилася.

— Каспар, навіщо ти привів цю істоту до нашого будинку?— люто запитав один із чоловіків. Він був не надто високий, але міцної натури.

— І я радий тебе бачити батьку. Знайомся, це Каміла, вона допомогла мені втекти зі штабу. Каміло, це Джексон Оберфей, мій батько, — спокійно і з посмішкою мовив Каспар.

— Навіщо ти привів її? — суворо повторив Джексон.

— Накажи людям опустити зброю і я все тобі поясню, — у тому ж темпі промовив хлопець, побачивши, як я починала нервувати, а очі мої змінюють колір. — Кам, заспокойся. Усе добре, тебе ніхто не скривдить, — сказав він, повернувшись до мене. Але люди лише націлили пістолети. Страх заполонив моє серце. Стало важко дихати. — Ви цим її ще більше лякаєте, — крикнув він. Каспар поглянув мені у вічі і прошепотів: — Подивись на мене. Вони нічого тобі не зроблять. Я не дозволю.

— Опустити зброю, — наказав Джексон. — Тепер розповідай.

Тоді ми утрьох перейшли в іншу кімнату. Вислухавши розповідь від сина про те, як він потрапив у штаб і що відбувалося, містер Оберфей запитав:

— Навіщо ти допомогла йому втекти?

— Вони хотіли зробити дещо жахливе, дещо неправильне... Вони хотіли зробити його одним із нас.

— Але ж він би помер...

— Ні, якби я допомогла їм. Моїх сил достатньо, щоб послабити організм дорослої людини, але шанс того, що я вб'ю цю людину надто великий, — пояснила я.

— Щоб довести свою відданість, треба засудити одного із проскрітів. Ще не було випадків, коли б після останнього етапу і проскріт, і претендент залишилися живими. То розкажи, що ж такого ти запропонувала їм? — хитро поцікавився Дженсон.

— Вашу голову.

— Що? Кам, як це розуміти? — запитав Каспар.

— Я запропонувала відпустити тебе, залишивши на тобі відслідковуючий жучок. Ти б привів нас до батька, а там вже справа за малим. Я обміняла твоє життя на його. Я не могла вбити тебе, але ризикувати своїм життям заради тебе не стала б. Нас би обох вбили. Я врятувала тобі життя.

— Ти отримала те, чого хотіла. Тепер ти знаєш, де наш дім, і перед тобою стоїть мій батько... Я хочу, щоб ти пішла і назавжди забула сюди дорогу, — розчаровано мовив Каспар.

— Ти не можеш мене вигнати. Ні, тільки не ти. Ти знаєш: якщо вони знайдуть мене, вони мене вб'ють.

— Тоді тобі краще зробити так, щоб тебе не знайшли, — сказав хлопець і вже збирався покинути кімнату.

—Ти просив довіряти тобі і я довірилася, довірся і ти мені. Я знаю, я вчинила негарно, проте... якщо вибирати між одним життям і життям декількох людей, я виберу одного, щоб інші могли жити.

— І саме цим проскріти відрізняються від експериментів — ми намагаємося знайти вихід, в якому усі залишаться у живих...

— Але я не проскріт і ніколи ним не була!

Тоді Каспар покинув кімнату, залишаючи мене сам-на-сам зі своїм батьком. Тисячі емоцій кружляло у моїй голові. Мені здавалося, що зробила величезну помилку, за яку доведеться платити життям — я довірилася проскріту. Проте містер Оберфей дозволив мені залишитися, на відміну від свого сина, і розповів те, чого я ніколи не знала і чого б ніколи не дізналася у штабі. Там, у штабі, у мене була своя сім'я. Так, вони не були мені ріднею, проте були настільки близькі, що я з легкістю могла назвати їх своєю сім'єю. Отож тепер, дізнавшись, що моя мати завжди була поруч біля мене, дивне відчуття охопило мене і я знала тільки одне — моє життя і справді було суцільною брехнею. Габріель виявилася моєю мамою. Та, що змусила мене дивитися на смерть Стеміо. Та, що замикала мене в кімнаті для тортур, коли я не могла себе контролювати. Та, що завжди казала, що відчувати означає бути слабким. Та, що допомогла їм робити експерименти наді мною. Та, що зробила мене такою. Але це ще квіточки, порівняно з тим, що мій батько також виявився експериментом. Крім того, він також був проскрітом, а отже я автоматично ставала проскрітом за правом народження.

А потім з'явилася вона. Габріель увійшла в будинок, ніби нічого не сталося, а моє серце розривалося на тисячі шматочки. Як виявилося, я порушила домовленість між проскрітами на штабом, коли увійшла в той будинок. Тож, домовившись про нові переговори, нам з Габріель виділили цілий дім трохи далі по вулиці. Туди ми йшли мовчки. Вона розуміла, що я усе знаю, проте не подавала вигляду, що щось відчуває. Її байдуже обличчя не подавало жодної емоції. І я мала робити так само. Так було правильно. Такі правила. Жодних емоцій. Ніколи. Але, зайшовши в будинок, вона різко впала. Не знаю, що саме сталося, але я побачила її сльози. Уперше у своєму житті я бачила чиїсь сльози. Вона плакала і благала мене пробачити її за усе. Вона плакала, а я не відчувала нічого. Ні жалю, ні болю, ні співчуття. Вона зробила мене такою і вже було пізно вибачатися. У такому стані йти на переговори вона не могла, тож довелося піти мені, іншого виходу ми не знайшли.

Коли я зайшла в будинок містера Оберфея, там було дуже тихо. Здалося, що в приміщенні нікого не було. Та, зайшовши у головну залу, я зрозуміла причину тиші. Посеред кімнати стояв Джексон Оберфей і ще якийсь чоловік, тоді я не знала, що то Гордон Моріс — права рука керівника проскрітів. Гордон тримав дуло пістолета, напрямлене у сторону Джексона, але побачивши мене, він дуже здивувався, певно не очікував, що я прийду, і вистрілив в мене. К щастю чи ні, мої сили не дадуть мені просто так загинути, тож металеві кулі розтанули просто у повітрі прямо перед моїм обличчям. Ще один постріл і краплі крові фарбують стіну у червоний колір, а бездиханне тіло Джексона Оберфея падає на землю. Кров змушує мене відволіктись і поринути в найжахливіші спогади, в той момент, коли я вперше вбила людину. Звук пострілу і різкий біль у нозі змушують мене повернутися в реальність і тікати. Один мій удар і Моріс летить у протилежну стіну, а я крізь біль намагаюся втекти. Покинувши будинок, використовую свою швидкість, щоб дібратися до Габріель. Але і в цьому будинку мене чекає розчарування. Ще одне мертве тіло посеред будинку. Габріель мертва. Я тільки дізналася, що вона — моя мати, і одразу втратила її. Злість і жага помсти взяли наді мною верх і тоді я впустила її, ту частину себе, котру ніколи не випускала на волю, ту, котру так боялася, ту, котра ледь не вбила Ніколь і Каспара в ілюзії, що її зробив нам Замбій, ту, котра не знала жалю. Моє альтер-его. Вона кличе себе Нікта — богиня ночі, дочка Хаоса й сестра Ереба. Коли приходить вона, я ніби засинаю. У ті моменти, я — це вона. Темна, жорстока і могутня. Коли я стала нею, уся біль пішла, а рана зникла. Мої очі стали чорні, мов вугілля, а волосся стало кольору смоли. Тоді я ще не знала, що мої очі більше не повернуть собі свій колір. Та й мені було байдуже, головним було помститися. У своїх бідах я звинувачувала Каспара. Саме він запропонував мені втекти. Але вбити я хотіла саме того, хто вбив Джексона Оберфея. Життя за життя, око за око.

Шукати нікого не довелося, вони самі знайшли мене. Усі проскріти зібралися на вулиці. Усі, навіть Гордон Моріс. Він стояв поряд з Каспаром і посміхався, а Каспар дивився на мене як на ворога. Він гадав, що я вбила його батька, так сказав йому Моріс.

— Як ти могла? Він довірився тобі. Він дозволив тобі залишитися, а ти вбила його.

— Це не я. Я не вбивала його. Це мене намагалися вбити за те, що я побачила. Це усе він, — показала я на Гордона, — він має заплатити за те, що зробив. Віддай мені його і ніхто не постраждає, крім нього звичайно

— Не вір їй, Каспаре! Ти знаєш мене, ми з твоїм батьком були друзями. А хто вона? Ти знаєш, якими жорстокими можуть бути експерименти, але у той же час вони вірні. Вірні своїм керівникам, таким як Габріель, що дуже вчасно з'явилася перед смертю Джексона. Може це вона дала розпорядження?

— Габріель мертва!

— Тоді ще більше мотивів для вбивства Джексона. Може ти подумала, що то він її вбив, і прийшла йому помститися? Каспаре, зрозумій, вона — одна із них, їй не можна довіряти.

— Це брехня! —з акричала я щодуху. Хоча це вже давно була не я. я дозволила Нікті керувати мною. ЇЇ крик змусив усіх кричати від болю, а з вух у декого почала текти кров. — Я нічого не робила. А ти... — вона взяла Гордона за шию,— тобі доведеться відповідати за те, що зробив.

— Кам, відпусти його! — прозвучав голос Юстаса. — Ти його вб'єш...

— І ти тут... А ти не думав, що я цього і хочу?— засміялася я.

— Ти ж можеш чинити їй опір!— впевнено мовив Юстас.

— Можу. Але не хочу! — сказала Нікта, відкинула його і пішла в сторону Каспара. — А тепер ти... Ти можеш не вірити, але твого батька вбила не я. Хоча це байдуже... Ти сам у всьому винен. Ти привів мене сюди. Ти вмовив піти з тобою,— казала я і довкола мене з'являвся чорний дим. Звук пострілу і я втрачаю свідомість. Як виявилося, Юстас вистрілив у мене снодійним. Я прокинулася вже у кімнаті в штабі. Я пам'ятаю усе що сталося, але так, ніби я просто спостерігала зі сторони. І мені шкода за те, що відбулося. Проте за один день за стінами штабу я дізналася більше, ніж за роки, що я провела тут.

Я знаю, що мене чекає далі. Вони не залишать мене. Смерть чекає на зрадника, а враховуючи, що я втекла з проскрітом, зрадник — це я. Але вони цього не скажуть: претендент на місце голови Сегменту — зрадник? Це б викликало надто багато шуму. Проте, якщо вони звинуватять в моїй смерті проскрітів, миру настане кінець. Тому я і записала це. У моїй смерті буду винна тільки я сама.