1.
Вони сиділи і говорили. Говорили без упину, бо слова пливли вільно, не зустрічаючи на свому шляху опір упереджень чи страху. То був момент щастя. Ні, без гіперболізованої радості, адреналіну  чи гупання крові у скронях, це все не те...
Справжнє щастя - не наркотик із вау ефектом. Це тихе, але глибоке внутрішнє відчуття єдності із світом, своєї значущості для іншої людини та піднесення не тільки емоційне, але й духовне.
Вони відчували щастя разом, одне поділене на двох, і це окриляло розум та серце. У цей момент, певне, їхні душі торкнулися одна до одної та існували тільки тут і зараз.
Час безупинно йшов, люди приходили та зникали, а вони так і сиділи, із доторком Щастя на їхніх плечах.


2.
Вона ще не усвідомила до кінця, що сталося, але її очі вже загрозливо спалахнули, а підборіддя затремтіло від люті.
І коли стало зрозуміло, що це правда, всі замки моралі та смирення із дзвякотом впали на дно її душі: вона круто розвернулась і, стримуючи отруту в роті, вилила її у різкі рухи тіла.
- Ти куди пішла? - крикнули їй обурливо та з викликом.
- Йдіть до чорта! - все ж один замок пристойності ледве-ледве, але уцілів від атаки Гніву.

Вона йшла, ні - бігла, швидко та різко. Щелепа стиснулась, очі скажено блимали, а удари серця задавали такт її внутрішньому вогню, що з кожним ударом спалахував усе більше і більше. Голова гуділа від шуму, очі дивились, але не бачили нічого, кулаки були готові розтрощити стіну, якби така з'явилась на її шляху.
Вона видихала їдкий дим, що вився навколо напруги із її тіла, а горло ніби стиснули залізними лещатами. Перехожих пересмикувало, коли вони проходили повз неї, але нарешті їй було начхати на них. Вона повернула голову і побачила його.

3.
За нею бігли! Ні, ні, чорт!...
Паніка, страх.
Вона не хоче, щоб її зловили, не хоче влаштувати істерику прямо на вулиці!
Тікай! Чимскоріш! Її ноги трусились, але якось справлялися із задачею, дихання ж збивалося, не витримуючи напір емоцій. Хутко, хутчіш!
Боже, куди бігти? Що робити? За нею бігли також.
Думки гарячково плуталися в голові, застилаючи її пеленою туману.
Вперед, до парку! Що далі?
Тіло не витримувало. Воно спинялося і важко дихало. Очі - стривожені, налякані та вологі.
Страх гнав її вперед, наступаючи прямо на п'яти.
Ліс! Треба йти в ліс!
Люди, дорога... Діти, стежка...Атракціони, собаки, трава... Вона озиралася і лякалася ще дужче - її наздоганяли!
Що вона скаже, якщо її наздоженуть? Серце злякано завмирало при цій думці.
Ні, її не зможуть зловити! Направо, чхати на болото! Тепер навскіс! Заплутуй сліди, але скоріше!
Ридання проривалося крізь її груди. З кожним поворотом страх потрохи відступав від неї, і помалі можна було відчути мокру землю під ногами, запах сміття попри доріжки, тихий шум дерев у лісі та щось велике й могутнє, що важко притиснуло її груди...

4.
Сидячи у своєму сховку, вона багато думала. Очі раз у раз наливалися слізьми, на душі було так паршиво...

"Чому найрідніші мені люди...?" Навіть голова не могла закінчити думки, що тонули в густому Смутку.
Вона відчувала себе зрадженою. Як же гірко було усвідомлювати, що люди, які мали тебе підтримувати, зробили тобі утричі гірше! Ненавмисно, але...
Але чому вони ніколи не розуміли її? Чому їм треба доводити, що вона має  життєві труднощі?

Її ридання виходили з грудей короткими ривками - всередині щось защемило прохід, і емоції якось мусили пробивати собі шлях. Смуток важко повис на її душі, згорбивши молоде тіло. Йому подобалось заколихувати її своєю заспокійливою печальною рукою.

Обличчя, ковдра, кімната - все було ніби огортане важкою темною пеленою, і ніщо не могло похитнути цей густий меланхолійний спокій, проникнути всередину німого царства.
Ніщо, крім одного маленького промінчика, що непомітно освітив темряву її душі. Він посіяв зерно Надії, що впевнно росло й міцнішало у своєму куточку. Але, напевно, це вже зовсім інша історія...

@Lakmus