5. @Lakmus
У вікні нарешті показалися нерухомі вагони та міські будівлі на задньому фоні – перші вісники наближення вокзалу. Тіна сиділа з навушниками у вухах, не звертаючи уваги на хлопчика років 7, що уважно розглядав її ось уже 10 хвилин. Власне, дивитися було на що: фіолетове розпатлане волосся Тіни спадало на комбінезон кольору хакі, повністю всіяному значками, кишенями та ґудзиками, на ногах красувалися величезні спортивні кроси, що додавали образу мультяшної крутості, якщо можна так висловитись. За спиною дівчини був похідний рюкзак, що довершував образ такої собі зухвалої мандрівниці-бродяги.
За купе утворилася черга, всі стояли із валізами, сумками, портфелями мало не у себе на голові. Потяг рухався все повільніше й повільніше, і от востаннє загальмував. Тіна збільшила гучність музики до максимуму, щоб не чути пронизливий скрип коліс старенького діда-потяга.
Зійшовши на платформу, дівчина видихнула запах тісної задушливої подорожі та вдихнула атмосферу нового міста: старовинну, живу та надихаючу на зміни. Тіна вийняла фотоапарат і зробила декілька знімків. Вона ковзнула поглядом по безтурботних туристах із похідними рюкзаками, студентах, впевнено крокуючих по вокзалу, затрималась на закоханих парах, що обіймалися після розлуки, зітхнула і швидко попрямувала геть.
Тіна хотіла вперше спробувати відчути повну свободу від батьків і вирішила, що поїздка сюди – ідеальне місце для реалізації плану. Подорожуючи сам, можеш робити, що хочеш – ніхто тебе не підганятиме та не стогнатиме з виглядом мученика при кожній твоїй затримці. Вона взяла із собою тільки одного свого нерозлучного друга – фотоапарат, з яким вона практикувалась у фотографіях ще з 10 років. Дівчина-фотограф із фіолетовим волоссям та завжди незвичним стилем одягу – такою її запам’ятовували незнайомці та впізнавали знайомі.
Йдучи по багатолюдній вулиці, вона помітила юнака із довгими яскравими шкарпетками, що йшов по центру тротуару і виділявся серед одноманітного натовпу. Тіна безмовно стежила за тим, як він ішов, і щось всередині неї тривожно стиснулось. Немов прокинувшись, дівчина взяла фотоапарат і швидко клацнула, аби встигнути зробити знімок. Вона ще постояла, проводжаючи парубка, аж поки натовп не проковтнув його повністю.
Цілий день вона бродила по вулицях старого міста, - ні, не по центральних: вона зневажала однаковість маршрутів, якими ходять туристи; вона зневажала будь-які однаковість та стереотипність, - а надвечір пішла шукати двір забутих іграшок. Це місце відоме тим, що сюди одного разу почали приносити старі непотрібні іграшки, і згодом звичайний дворик став дуже оригінальною і трохи моторошною місциною.
Тіна знайшла цей двір не одразу: за законом жанру, він був захований між багатьма однаковими будинками. Але помітила його ще здаля: у дворі, всіяному мотлохом, гралися діти. Спочатку Тіна подумала, що це якась сім’я туристів, проте, наблизившись, побачила, що, крім малих, більше тут не було нікого. Діти ці були якісь брудні та недоглянуті, але не скажеш, що це були безхатченки: одяг все ж колись був дуже навіть хорошим. Малі виглядали якось… Залякано? Втомлено? Напівмертво? Вони не сміялися, не галасували, а тихо та дуже обережно роздивлялися довкола, мов боячись розбудити невидимих монстрів, що заснули під вікнами двору… Щось було у цьому символічне та пронизуюче до мурашок…
Раптом Тіну осяйнула геніальна ідея.
- Привіт,- наблизившись до найстаршої за виглядом дівчини, сказала вона.
Та, ледь почувши Тіну, зблідла і злякано відсахнулась.
Пройшов місяць.
Женя працював фотографом ось вже 5 років. Йому подобалася його робота, хоч часто вона бувала занадто стресовою. Тільки вчора він закінчив піврічну роботу із випускниками, яким треба було зробити альбоми, і це забрало всі його сили. Але тепер, гуляючи з дружиною по набережні, він нарешті відпочивав від своїх емоційних замовників.
- До речі, ти чула про фото у дворі забутих іграшок? – запитав він Олю.
- Ні, а що?- знизила плечима дружина.
- Уявляєш, 16-річна дівчина приїхала у Львів, зробила фото у тому дворі із дітьми, яких там знайшла, а потім виявилось, що ці діти – зниклі безвісти, яких шукали по всій країні от уже 2 місяці!
Оля вражено поглянула на чоловіка.
- А як всі дізнались про її фото? – запитала перукарка Ніна, роблячи їй стрижку наступного дня.
- Вона помітила хлопця, якого фотографувала того ж ранку і вирішила познайомитися, як говорив мені чоловік. Показала йому знімки, на яких він впізнав одного хлопчика, що зник у його місті. Дівчина буквально годину тому зробила з ним знімок у тому дворі! – вигукнула Оля.
- І що далі? – очікувально запитала мама Ніну, зупинившись вовтузитися по кухні.
- Хлопець повів Діану, чи-то Тіну у відділ поліції, і завдяки тому фото, дітей знайшли ще до вечора. Їх прибрали до рук жебраки, що вирішили заробити на них гроші, дібралися до іншого міста й експлуатували дітей у якості наживки для добросердних людей.
- Та ви що? – присвиснув собачник Іван, стоячи з Марфою Олександрівною та її улюбленцем під будинком. – І злочинців зловили?
- Так. Дітям тоді дуже пощастило, що їх випустили самих, інакше ті жебраки не допустили б, аби їх фотографували, - передала Марфа Олександрівна слова дочки.
- Почекай, а нащо тій дівчині було робити знімки брудних дітей? – запитав Слава свого батька, закидуючи вудку в річку, де вони любили рибалити.
- Не знаю, Марфа Олександрівна не говорила про це, - знизив плечима Іван.
- «Тато не знав, але я знайшов те фото в інтернеті», - написав Слава подрузі,- «Крутий знімок! Вона, непевно, попросила їх позувати»
- « А, я зрозуміла, в чому ідея! Діти виглядають, як живі ляльки! Ляльки, яких покинули! Локація для цього просто ідеальна – двір забутих іграшок»…
- Це фото перемогло у щорічному конкурсі фотографій, і та незнайомка отримала грант на повний курс навчання мистецтву фотографії! – передала вона слова друга своїй сестрі.
- Ти що, не впізнаєш Тіну? Це ж та дивна дівчина з танців, що весь час ходила сама! Ми ще обговорювали, чому вона така замкнута і ні з ким не спілкується… Я навіть не думала, що вона так класно фотографує… – задумливо закінчила Надя.
- А ще є знімок того хлопця, що впізнав зниклу дитину, - продовжила Надя у кафе, чекаючи відвідувачів зробити замовлення та тихо перемовляючись із колегою Катею.
- Я бачила, в нього ще круті шкарпетки! – захоплено вигукнула та. – Чула, Тіна почала з ним зустрічатись… Ох, ця любов…Ні, ну скажи, як це романтично!
- Та ну тебе, - буркнула Надя і пішла до відвідувачів.
- Заздрить, - махнувши рукою, прошепотіла Катя.
Того вечора до кафе завітали двоє нових клієнтів.
- Бажаєте ще щось? – прийнявши замовлення, Катя ледве стримувала радісну посмішку і закусила губу, аби те кляте «Це ж ви! Правда?» не зірвалося ненароком з її уст.
- Ні, дякуємо, це все, - виховано відповіла гостя, не відводячи погляду від свого супутника. Раптом вона почервоніла і опустила голову. Катя з розумінням зникла.
Вона стала за барну стійку й мрійливо задивилася на дівчину з фіолетовим волоссям, хлопцем із яскравими жовтими шкарпетками і на троянду, що скромно лежала на маленькому круглому столику і невидимо обплітала долі двох закоханих людей…
@Lakmus
За купе утворилася черга, всі стояли із валізами, сумками, портфелями мало не у себе на голові. Потяг рухався все повільніше й повільніше, і от востаннє загальмував. Тіна збільшила гучність музики до максимуму, щоб не чути пронизливий скрип коліс старенького діда-потяга.
Зійшовши на платформу, дівчина видихнула запах тісної задушливої подорожі та вдихнула атмосферу нового міста: старовинну, живу та надихаючу на зміни. Тіна вийняла фотоапарат і зробила декілька знімків. Вона ковзнула поглядом по безтурботних туристах із похідними рюкзаками, студентах, впевнено крокуючих по вокзалу, затрималась на закоханих парах, що обіймалися після розлуки, зітхнула і швидко попрямувала геть.
Тіна хотіла вперше спробувати відчути повну свободу від батьків і вирішила, що поїздка сюди – ідеальне місце для реалізації плану. Подорожуючи сам, можеш робити, що хочеш – ніхто тебе не підганятиме та не стогнатиме з виглядом мученика при кожній твоїй затримці. Вона взяла із собою тільки одного свого нерозлучного друга – фотоапарат, з яким вона практикувалась у фотографіях ще з 10 років. Дівчина-фотограф із фіолетовим волоссям та завжди незвичним стилем одягу – такою її запам’ятовували незнайомці та впізнавали знайомі.
Йдучи по багатолюдній вулиці, вона помітила юнака із довгими яскравими шкарпетками, що йшов по центру тротуару і виділявся серед одноманітного натовпу. Тіна безмовно стежила за тим, як він ішов, і щось всередині неї тривожно стиснулось. Немов прокинувшись, дівчина взяла фотоапарат і швидко клацнула, аби встигнути зробити знімок. Вона ще постояла, проводжаючи парубка, аж поки натовп не проковтнув його повністю.
Цілий день вона бродила по вулицях старого міста, - ні, не по центральних: вона зневажала однаковість маршрутів, якими ходять туристи; вона зневажала будь-які однаковість та стереотипність, - а надвечір пішла шукати двір забутих іграшок. Це місце відоме тим, що сюди одного разу почали приносити старі непотрібні іграшки, і згодом звичайний дворик став дуже оригінальною і трохи моторошною місциною.
Тіна знайшла цей двір не одразу: за законом жанру, він був захований між багатьма однаковими будинками. Але помітила його ще здаля: у дворі, всіяному мотлохом, гралися діти. Спочатку Тіна подумала, що це якась сім’я туристів, проте, наблизившись, побачила, що, крім малих, більше тут не було нікого. Діти ці були якісь брудні та недоглянуті, але не скажеш, що це були безхатченки: одяг все ж колись був дуже навіть хорошим. Малі виглядали якось… Залякано? Втомлено? Напівмертво? Вони не сміялися, не галасували, а тихо та дуже обережно роздивлялися довкола, мов боячись розбудити невидимих монстрів, що заснули під вікнами двору… Щось було у цьому символічне та пронизуюче до мурашок…
Раптом Тіну осяйнула геніальна ідея.
- Привіт,- наблизившись до найстаршої за виглядом дівчини, сказала вона.
Та, ледь почувши Тіну, зблідла і злякано відсахнулась.
Пройшов місяць.
Женя працював фотографом ось вже 5 років. Йому подобалася його робота, хоч часто вона бувала занадто стресовою. Тільки вчора він закінчив піврічну роботу із випускниками, яким треба було зробити альбоми, і це забрало всі його сили. Але тепер, гуляючи з дружиною по набережні, він нарешті відпочивав від своїх емоційних замовників.
- До речі, ти чула про фото у дворі забутих іграшок? – запитав він Олю.
- Ні, а що?- знизила плечима дружина.
- Уявляєш, 16-річна дівчина приїхала у Львів, зробила фото у тому дворі із дітьми, яких там знайшла, а потім виявилось, що ці діти – зниклі безвісти, яких шукали по всій країні от уже 2 місяці!
Оля вражено поглянула на чоловіка.
- А як всі дізнались про її фото? – запитала перукарка Ніна, роблячи їй стрижку наступного дня.
- Вона помітила хлопця, якого фотографувала того ж ранку і вирішила познайомитися, як говорив мені чоловік. Показала йому знімки, на яких він впізнав одного хлопчика, що зник у його місті. Дівчина буквально годину тому зробила з ним знімок у тому дворі! – вигукнула Оля.
- І що далі? – очікувально запитала мама Ніну, зупинившись вовтузитися по кухні.
- Хлопець повів Діану, чи-то Тіну у відділ поліції, і завдяки тому фото, дітей знайшли ще до вечора. Їх прибрали до рук жебраки, що вирішили заробити на них гроші, дібралися до іншого міста й експлуатували дітей у якості наживки для добросердних людей.
- Та ви що? – присвиснув собачник Іван, стоячи з Марфою Олександрівною та її улюбленцем під будинком. – І злочинців зловили?
- Так. Дітям тоді дуже пощастило, що їх випустили самих, інакше ті жебраки не допустили б, аби їх фотографували, - передала Марфа Олександрівна слова дочки.
- Почекай, а нащо тій дівчині було робити знімки брудних дітей? – запитав Слава свого батька, закидуючи вудку в річку, де вони любили рибалити.
- Не знаю, Марфа Олександрівна не говорила про це, - знизив плечима Іван.
- «Тато не знав, але я знайшов те фото в інтернеті», - написав Слава подрузі,- «Крутий знімок! Вона, непевно, попросила їх позувати»
- « А, я зрозуміла, в чому ідея! Діти виглядають, як живі ляльки! Ляльки, яких покинули! Локація для цього просто ідеальна – двір забутих іграшок»…
- Це фото перемогло у щорічному конкурсі фотографій, і та незнайомка отримала грант на повний курс навчання мистецтву фотографії! – передала вона слова друга своїй сестрі.
- Ти що, не впізнаєш Тіну? Це ж та дивна дівчина з танців, що весь час ходила сама! Ми ще обговорювали, чому вона така замкнута і ні з ким не спілкується… Я навіть не думала, що вона так класно фотографує… – задумливо закінчила Надя.
- А ще є знімок того хлопця, що впізнав зниклу дитину, - продовжила Надя у кафе, чекаючи відвідувачів зробити замовлення та тихо перемовляючись із колегою Катею.
- Я бачила, в нього ще круті шкарпетки! – захоплено вигукнула та. – Чула, Тіна почала з ним зустрічатись… Ох, ця любов…Ні, ну скажи, як це романтично!
- Та ну тебе, - буркнула Надя і пішла до відвідувачів.
- Заздрить, - махнувши рукою, прошепотіла Катя.
Того вечора до кафе завітали двоє нових клієнтів.
- Бажаєте ще щось? – прийнявши замовлення, Катя ледве стримувала радісну посмішку і закусила губу, аби те кляте «Це ж ви! Правда?» не зірвалося ненароком з її уст.
- Ні, дякуємо, це все, - виховано відповіла гостя, не відводячи погляду від свого супутника. Раптом вона почервоніла і опустила голову. Катя з розумінням зникла.
Вона стала за барну стійку й мрійливо задивилася на дівчину з фіолетовим волоссям, хлопцем із яскравими жовтими шкарпетками і на троянду, що скромно лежала на маленькому круглому столику і невидимо обплітала долі двох закоханих людей…
@Lakmus
Коментарі