За деякий час Софі добігла до власного будинку, проте спорудою то важко було назвати: на тому місці, де ще до сьогоднішнього дня стояла будівля, лежали руїни перемішані зі зламаними речами, що донедавна  знаходились у квартирах п'ятиповерхівки.
-Не хочу вірити в це. Це не мій дім, - ледве прошепотіла собі Софі та на мить заплющила очі, впавши навколішки. З-під закритих очей на чорний асфальт почали просочуватися та накрапувати найсолоніші та найгіркіші сльози від горя. Вони лилися додолу, наче водоспад.
На душі у Софі стало зовсім болісно та порожньо. По її тілу до самих кісточок пройшлося холодне секундне тремтіння. Перед очима пролетіли радісні моменти, які колись тут відбувались: дівчина згадала, як в її дитинстві вона вибігала з будинку вранці у двір, де влітку щосекунди гули бджоли, шелестіли своїми зеленими листочками дерева, пахло молоком та сиром, які продавала старенька бабуся при вході у під'їзд; як замислившись над красою природи, вона сиділа поряд з мамою на лавці та їла бабусині пиріжки з капустою; як у себе у кімнаті будувала будинки з простирадл і мріяла про щасливе майбутнє у власному житлі; як вся родина збиралась увечері за столом та кожен ділився своїми враженнями за день, а інші, жуючи смачнющу мамину вечерю, із захватом слухали; як кожен день перед сном її мати приходила побажати гарної ночі, а згодом тихо виходила з кімнати, вимикала світло та зачиняла без жодного звуку двері.
У голові знову пролунали слова Ріани: «Я вірю, ти справишся! Ти наша остання надія». Це допомогло трохи опам'ятатись Софі. Дівчина поволі піднялась на ноги і подалась ближче до руїн. У залишках будинку вона сподівалась знайти цінні їй речі, проте натрапила на тіла рідних. Дівчина завищала від побаченого і зовсім забула, що гучними діями може себе видати.
Скровлені сині закам'янілі холодні тіла лежали у різних місцях під дошками, цеглами, а іноді навіть наскрізь пробиті гострими залізяками або кулями. Це стало останнім ударом для дівчини: вона відчувала, що ніякі слова їй вже не допоможуть. Всередині все перевернулось. Знову змішалися усі почуття скорботи, страху, порожнечі, тягаря на душі, розгубленності, злості, прагнення помститися. Голова йшла обертом, тіло пронизали біль та холод, стало важко дихати, Софія почала задихатися від горя, солоні сльози роз'їдали і до того червоні очі, а вуста розкрились у глибокому німому криці від душевного болю.
Здавалося ось-ось ще мить - і її серце не те що обпечеться гарячою кров'ю, а зіжметься так, що одна стінка прилипне до іншої, вичавивши з себе до останньої краплини багряну воду - і Софі впаде додолу переставши дихати.
Софі не витримала: все ж закричала жахливим мученицьким криком, що вирвався з самої глибшої її середини - і дівчина впала на холодне жорстке каміння будинку, втративши свідомість.

@Tanyusha_K