Корнелія стояла на березі моря, вдивляючись у горизонт, де горів малиновим вогнем захід сонця. Легкий морський бриз ласкаво грався з її густим рудим волоссям, а довге біле плаття розвивалось з кожним подихом прозорого вітру, і, здавалося, що дівчина от-от злетить. Але, нажаль, злетіти їй більше ніколи не вдасться, бо коли втрачаєш найдорожчу серцю людину, починає здаватися, що тобі відрізають крила, і ти змушений до кінця днів ходити по землі. До болю стиснувши в руках маленьку підвіску у формі дракона, оздобленого маленькими сапфірами, дівчина зітхнула. Тільки ця річ була доведенням того, що всі події, які стались з нею за останній проміжок часу - не сон. Але, також, цей маленький дракон служить гірким нагадуванням про втрачену любов. Про того, хто став їй найдорожчим у всьому світі, і якого вона втратила переступивши океан. В голові ще й досі було чутне відлуння чаруючого, рідного, ніжного голосу, що завжди викликало смуток на душі. І знову все згадалось. Корнелія наче знову прожила всі події, всі пригоди, що сталися з нею по той бік водяної прірви, ще зовсім недавно, хоча так давно. В кутиках смарагдових очей по зрадницьки защеміли сльози. На душу знову впав цей важкий камінь болю, а серце розворушило старі рани, що і так час від часу коровоточили. В цей момент, по всьому тілу розлилася важкість. Їй здавалося, що весь тягар світу звалився на її плечі, і лише вона мусить пронести його через решту свого життя. Довкола все втратило свій природній колір, і занурилося у безбарвну порожнечу, ніби на світ вилили сіру фарбу. Корнелія повільно опустилася і сіла на холодний пісок, обхопивши коліна рукою. Сльози уже градом котилися із її очей, а права долоня пекла від затиснутої в кулак підвіски. Сонце майже сховалося за обрій і на небі почали з'являтися міріади сяючих діамантів. Від моря віяло морозним холодом і від кожного подиху вітру, по шкірі пробігали мурашки. "Час іти додому..." - промайнула в голові болюча думка. Адже, що таке, цей "час"? Це всього лише малесенька цифра на кінці стрілки годинника, а він тільки вимірює, а не керує ним. І знову прийде завтрашній вечір, і знову на березі моря буде виднітися одинокий силует, який застряг у тенетах минулого...

@meri_veis