3. @Tanyusha_K
Моє серце б’ється об стінки грудей. Ще мить – і, здається, воно вистрибне з мене, продерши моє тіло. Позаду знову почулись чиїсь кроки. «Ні! Чорт забирай! Ні! Не можна, щоб мене помітили! Що ж робити?» - паніка створювала думки, що роїлись у моїй голові, наче бджоли у вуликах. Я роззирнулась довкола. У такій темряві і власних рук не помітиш. «Ну все! Виходу нема. Цей коридор довжезний, з різними поворотами, яких я зовсім не знаю. Куди бігти? Я ж точно на когось наштовхнусь – і тоді відбудеться щось жахливе», - мені стало важко дихати і мені довелось навпомацки притулитись спиною до стіни та сповзти по ній донизу. Раптово я помітила перед собою, як у стіні щось зблиснуло. Мої очі примружились і мені вдалось помітити контур, схоже, золотої круглої дверної ручки. Не довго роздумуючи, смикнула її на себе і двері безшумно відчинились.
Переді мною розкинулась величезна простора напівтемна кімната. На підлозі, майже перед самими дерев’яними важкими горіхово-коричневими дверима, поверх темно-коричневих дубових дошок, лежав червоний овальний килим. Біля його лівого краю від входу самотньо причаївся зелений обіймистий тканинний диван. Позаду нього, підпираючи височезну стіну, стояло велике двомісне охайно застелене чи то бордовою, чи то коричневою ковдрою ліжко (я бачила лише його частину). Оскільки кімната крилась півмороком, то важко було побачити що і якого кольору знаходилось у найвіддаленіших точках від вікон, розташованих справа від входу. Я вже не кажу про кути приміщення, які повністю ховались у суцільній темряві. Єдиним джерелом світла були невеликі золоті прямі пучки промінчиків сонця, які продирались та прослизали через шпарини нещільно закритих вікон червоними довгими важкими портьєрами. У жмутах, які падали не далі зеленого дивана, виднілись маленькі пилинки, які хаотично кружляли між собою.
Раптом коридором, де нещодавно ще ховалась, рознеслись знову чиїсь легкі кроки. Моє серце загупало, а тілом пробіглось тремтіння. Я інстинктивно штовхнула двері і вони з гуркотом зачинились. «От дурепа! Треба бути обережнішою», - пронеслись думки у моїй голові, а мої ноги понесли мене трохи ближче до краю килима, що лежав навпроти мене. Лише зараз я помітила, що біля ліжка, в самому куті між стінами причаїлась шафа. Сказати точні її габарити буде важко, адже там панує суцільна темрява. Зненацька щось зблиснуло в тому ж лівому дальньому куті над шафою. Придивившись, я помітила крижаний погляд чиїхось зелених очей. Вмить моїм тілом пробіглось тремтіння і мене приклеїв незворушно до підлоги страх.
- М-М-М – Малефісента? – лише це спромоглась видушити з себе, як одразу ж після моїх слів з кута вилетіло це створіння і кинулось на мене.
З кожним помахом її масивних крил мене штовхало поривом вітру назад аж поки не врізалась спиною у стіну, обклеєну коричневими шпалерами у вертикальні темно-зелені і бордові смужки. Я бачила як руки Малефісенти витягнулись перед нею, а нігті, наче загострились, щоб вхопитись у моє горло. Навіть її вишукані стильні чорні роги, які до цього не покалічили жодну живу істоту, тепер здавались загрозливими.
- Ти не зло! Не роби цього! – в останній момент неочікувано скрикнула я і заплющила очі в очікуванні чогось жахливого, як раптом вітер вщух. Не зрозумівши, що трапилось, роззирнулась.
На килимі, всього за кілька метрів від мене, стояла Малефісента і з викликом дивилась у мою сторону. «Фух. Мене врятувало лише те, що ця кімната була просто в розмір футбольного поля», - полегшено видихнула я.
- Тоді хто я? – у зелених вивчаючих мене примружених очах Малефісенти запалали вогники насмішки і вона, підійшовши до дивану, сіла на нього, поклавши ліву руку на бильце, праву закинувши на спинку, ноги схрестивши, а голову злегка нахиливши вправо.
- Ти добро, які усі вважають злом. Я точно не знаю, що трапилось в твоєму минулому, але на зло тебе перетворили навіюванням, бо душа твоя ж світла, - певно промовила і продовжила слідкувати за кожним рухом жінки-птаха.
- А я не знала, що журналісти вміють так говорити, - засміялась Малефісента і вказала рукою на двері.
- Ні! Я нікуди не піду! І я не журналістка! – не на жарт образилась і переплела свої руки над животом.
- Справді? Не журналістка? – насмішливо вигукнула жінка. – Тоді що ти тут забула?
- Мені хочеться показати усім, що це вони перетворили тебе на зло! Що вони не праві! Хочу щоб ти знову жила у місті і жодна жива душа не вважала тебе антигероєм. І дуже хочу стати для тебе подругою.
- В жодному разі! Це не можливо! Я ніколи не повірю людям, а тим більше не дозволю вам стати друзями. Ви ж знову зрадите! Йди геть, поки ще жива, - не на жарт розлютилась Малефісента і у її очах спалахнула ненависть.
Не знаю звідки взялось у мене стільки сміливості, але я навіть не поворухнулась і почала пропалювати своїм поглядом жінку-птаха.
- Забирайся звідси! Що в цих словах незрозумілого? І не забудь переказати тим, хто тебе до мене підіслав, що ще один такий вибрик і я піду війною на місто. Тоді вже точно постраждають невинні люди!
- Я піду лише тоді, коли дізнаюсь, що відбулось у твоєму минулому і який саме момент перетворив тебе на зло. Прошу, дай хвилину! Я розумію, у минулому мій рід тебе зрадив і образив, але вже інші часи. Те, що коїли мої предки, давно минуло, але не забулося. Тому я тут. Хочу помиритись і показати тобі іншу сторону – добро. Дай нам другий шанс. Дай собі другий шанс на інше життя, шанс визволити з твоєї в’язниці душі старі добрі забуті почуття любові, довіри та інші. Відкрийся. Зірви свою маску і покажи усім яка ти насправді. Досить тримати у собі образи, бо саме вони озлоблюють твоє життя. Згадай той момент, коли ще до зради ти і до тебе добре ставились один до одного, довіряли, дружили. Впевнена, тоді тобі було набагато краще. А тепер? Ти викрала доньку короля, щоб йому помститись, а на додачу ще й зачарувала її. Але згодом ти усім серцем її полюбила і це допомогло зруйнувати твої злі чари. Зло і тобі заважає! Ти ж бачиш! І не усі такі погані! То може досить усім мститись та усіх боятись? – я замовкла і поглянула на Малефісенту. Її лице незвично спохмурніло, кутики вуст опустились, а підборіддя ледь помітно затремтіло. На казково широкі бліді вилиці з глибоко розташованих смарагдових очей потекли, скрапуючи з довгих пишних густих вій, сльози.
- З тобою все добре? – стурбовано запитала я і підійшла впритул до дивана, але все ще тримаючи достатньо велику відстань між мною та Малефісентою. У відповідь вона лише похитала головою на знак згоди і закрила долонями обличчя.
- Тобі варто розповісти, що тебе турбує. Лише тоді ти відчуєш полегшення. Мені можна довіряти. Розповіси? – з надією поглянула я на жінку, яка спиралась ліктями на свої ноги і все ще закривала своє обличчя блідими тонкими ніжними руками. На це вона ледь помітно похитала головою зі сторони в сторону і кімнату заполонила тиша, яку порушувала лише Малефісента своїм тихим схлипуванням.
Я розуміла, що питати бодай щось немає сенсу, бо жінка нічого розповідати не збиралась, але й піти звідсіля геть навіть і не думала: занадто багато таємниць приховує Малефісента і мені надто кортить їх дізнатись, щоб полишити цю справу.
«Поки вона проливає сльози я можу непомітно одивитись її кімнату. Я відчуваю, що саме тут є невелика зачепка з її минулого!» - ці думки заполонили мій мозок і змусили податись у той кут кімнати, де стояла шафа. Поступово мої очі призвичаїлись до майже суцільної темряви і мені вдалось розгледіти шафу. Вона була звичайним величезним гардеробом, виготовленим з дерева. Я, затамувавши подих, обернулась назад, щоб подивитись, що робить Малефісента. Було ледь видно у сонячних променях жінку, яка, як і до цього сиділа на дивані, але вже перестала схлипувати. Не розумію, які сили керували мною в той момент, але я тихенько відчинила дверцята і перерила усі полиці, однак крім одягу нічого цікавого не знайшла. Найбільше боялась, що Малефісента зараз обернеться і знову на мене накинеться, але нічого такого не трапилось і я лише полегшено видихнула. Знов промайнула думка, яка змусила мене піти далі у темряву. Я лише зробила кілька кроків, як випадково наштовхнулась на щось важке неживе тверде і це щось було висотою до мого коліна. Навпомацки я його обійшла і як тільки моя рука доторкнулась до чогось, що за формою нагадує замок, ні з того, ні з сього темрява розсіялась, утворюючи напівморок. Роззирнуввшись, помітила теплі помаранчеві вогники свічок у золотих канделябрах на стінах і зрозуміла, що те щось було білою старою дерев’яною скринею, яка стояла по середині між шафою та ліжком.
- Ну що? Знайшла те що тебе цікавить? – раптово озвалась байдуже Малефісента.
Моє серце пішло у п’яти від несподіванки, я почервоніла і промугикала на знак незгоди. «Господи, звідки вона знає, що я намагаюсь щось знайти. Вона ж не оберталась!»
- Шкода. А я вже думала, що ти мене залишиш у спокої. Ну ти шукай. Може щось і знайдеш, - тим же голосом рівно тихо та спокійно промовила Малефісента і різко встала з дивану. Я злякалась: атмосфера була жахливою нагніченою та інтригуючою заворожуючою водночас. Мене весь час не полишали думки, що ось-ось ще мить і ця жінка на мене накинеться. Однак Малефісента всього лише підійшла до вікон і одним помахом руки відкрила усі портьєри. Сонячне світло залилось у кімнату і майже повністю її освітило. Тепер я чітко помітила, що в цьому приміщенні було занадто мало меблів, які знаходились на великій відстані один від одного.
- Пробач, але ти не розповідаєш, що сталось у минулому, а мені надто кортить дізнатись, - присоромлено вибачилась я, а у відповідь знову запанувала тиша.
«Якщо не виганяє, то, думаю, дозволяє заглянути у скриню», - думка знову змусила мене діяти. Відчинивши кришку сундука і зазирнувши до середини, я побачила альбом з фотографіями; шкіряний щоденник, з середини якого вилізав невеликий кутик світлини, де виднілось щасливе обличчя світлого патлатого з завивистим волоссям хлопця на фоні поля з маками; срібний перстень та закривавлений ніж, лезо якого було виготовлене із срібла.
- Перстень мені колись подарував принц Альберт, - знову якось раптово обізвалась Малефісента, яка до цього часу все ще дивилась у вікно і навіть не поверталась у мою сторону.
- А що за альбом з фотографіями? – хотіла підтримати розмову я, однак у відповідь знову тиша і гра в мовчанку. Я випадково голосно зітхнула від напруги цієї інтриги і вирішила сама подивитись його. Обкладинка альбому була також шкіряна, як і у щоденника. На першій сторінці була прикріплена стара жовта фотографія, на якій було зображено чорноволосу струнку жінку у довгій до підлоги білій сукні з відкритими плечима. Поряд з нею стояла дівчинка років п’яти з таким же самим темним прямим довгим густим волоссям у коротенькій до колін світлій сукні. У них обох були чітко виражені широкі вилиці та великі зелені очі. На задньому плані відразу позаду них було щось овальної форми та світло-коричневого кольору. Що саме то було сказати важко як і розгледіти обличчя та малі деталі, адже якість світлини не надто добра. Мою увагу привернуло коштовне намисто у формі трикутника, виготовлене з рубінів, які кріпились до золотої основи, на шиї жінки. Десь я вже бачила цю коштовність за межами лісу, але де саме зовсім не пам’ятаю. «Та чого мені думати про це намисто? Може десь щось схоже бачила», - промайнула ще одна думка і я почала гортати сторінки альбому, уважно розглядаючи кожну фотографію. Коли догортала до кінця, то на перший погляд нічого особливого не помітила. Але лише згодом зрозуміла, що на сторінок тридцять-сорок цього альбому було не більше десяти фотографій, на яких одні й ті ж самі люди на фоні будинків. «Щось тут не чисто! Всі світлини надто схожі», - опустила свій погляд на скриню і мою увагу привернув ніж. Одразу після цього попередні думки наче вітром здуло і я зосередилась на цій підозрілій речі. Держак ножа був вирізаний з дерева у формі овала.
- Цим ножем, колись Альберт відрізав мені крила, - сухо мовила Малефісента і, розвернувшись, пильно подивилась на мене. Мені на мить здалось, що вона благала мене цим поглядом самій дати відповідь на моє головне запитання: «Чому ти стала такою злою?»
- Я розумію, тебе зрадили заради твоїх чудесних крил, але це не все. Не через це ти стала злою! Ще щось було. І це щось я не знаю.
- На фотографіях моя мама, - трохи голосно і грубо, наче приховуючи тремтіння голосу, мовила Малефісента і відвернулась від мене.
«До чого тут світлини?» - не зрозуміла я, а в голос запитала:
- Розкажи про своє дитинство, будь ласка.
Знову запанувала тиша і я вже не очікувала на відповідь, як раптом тихим рівним голосом з нотками смутку голосом заговорила Малефісента:
- Я народилась дуже давно саме в цьому лісі… Чи… Ні… Не тут. У місті. З дитинства мала крила через що мене усі називали Особливою. В ті часи мене ніхто не боявся. Я дружила з усіма і їм довіряла. Одним словом, я жила, як звичайна дитина. Але тоді я ще не знала принца Альберта. Ми з ним познайомились у цьому лісі і за якихось півроку стали ліпшими друзями. Я, як і він мені, дуже довіряла і вірила йому.
Кожне вимовлене нею слово несло свій відтінок суму та тяжкості спогадів, але водночас зачаровувало з кожною секундою все більше і більше, тому знову запанувала тиша. Я усвідомлювала, вона знову чогось не домовляє, але що саме важко зрозуміти. Однак, вирішила йти далі, сподіваючись, що вона десь обмовиться.
- А яка ситуація змусила тебе переселитись до лісу?
На диво, на це питання Малефісента дуже швидко відповіла тим же спокійним голосом:
- Якось однієї ночі, коли мені було років дев’ять, моя мама розбудила мене і, нічого не пояснивши та навіть не зібравши речі, ми побігли навтьоки із міста. Я тоді зовсім не розуміла, що трапилось, адже посеред ночі більше половини мешканців бігли кудись у різних напрямках чи то від паніки, чи то від шаленості. Хтось щось злісно вигукував, а хтось тримав у руках вили та факели. Одним словом, містом керував суцільний хаос.
- Ти помітила щось дивне у поведінці людей?
На це Малефісента важко та гучно зітхнула і тихо відповіла:
- Коли ми тікали, на дорозі я зіштовхнулась зі своєю подругою Арні. Вона на мене сердито і насторожено подивилась з-під лоба, наче я зрадниця і побігла геть. І так тоді на нас дивились усі люди.
- Скажи, ти знаєш чого ви тікали саме тієї ночі?
У повітрі запанували нестерпна атмосфера серйозності та інтриги і тиша. Я розуміла, що у цій картинці конкретно не вистачає половини пазлів. І це вже мене почало виводити з себе. Я почервоніла від злості і пропалювала Малефісенту, яка стояла біля вікна до мене спиною, своїм поглядом.
Неочікувано, за кілька митей потому, жінка неквапливо розвернулась, повільно заплющила очі на хвильку та ледь помітно покивала головою. «Господи! Вона ніколи не розповість, що дійсно трапилось! – подумки простогнала я і почала зв’язувати усі зачепки: - недовіра та ненависть до людей, знайоме мені намисто, мати на фотографіях, втеча до лісу, дивні погляди людей, зрада заради крил… Не вистачає ще однієї деталі! – на хвильку я знову замислилась. – Намисто! Його нема у скрині і на Малефісенті, а я його бачила десь за межами лісу!»
- Твоя мати! Вона загинула. Її вбили, - вигукнула я щось занадто радісно.
- Так, ти маєш рацію. А я не думала, що ти така розумна, - якось сумно посміхнулась Малефсента і, підійшовши до дивану, сіла на нього.
Я підійшла до неї.
- Твою мати вбили за наказом короля тієї самої ночі, коли ви тікали. Мені справді шкода. Я цього не знала.
- Як ти здогадалась? – здивовано поглянула на мене жінка, коли я сідала на диван поряд з нею.
- Усі фотографії, на яких є твоя мати, були зроблені у місті: будинки та інші краєвиди міста на задніх планах все показують без жодних слів. А ще намисто, якого не було ні на тобі, ні у скрині.
Малефісента на це лише кивнула і поглядом заохотила продовжувати розповідати далі.
- Я так розумію, що принц Альберт не просто з тобою познайомився у лісі. Він часто приходив до тебе, бо намагався дізнатись твої секрети стосовно магії та крил. І коли ти обмовилась про те, що срібло пропалює твою шкіру, він ножем відрізав тобі крила і таким чином зрадив.
- Звідки ти дізналась, що він часто навідувався до мене? – урвала мою розповідь здивована Малефісента.
- Я тобі пізніше розкажу! Слухай. Далі, як ми усі знаємо ти вбила ненароком принца, коли забирала свої крила з його замку і десь у той момент з’явилась на світ у короля дочка Аврора. Ти вирішуєш помститись за себе та за маму і тому на новонароджену накладаєш чари, а згодом викрадаєш дитину. Однак твоя помста переростає у любов до дитини і ти стаєш для неї хрещеною та рятуєш від своїх же чар. Але… Це не все! Я знову щось пропустила, - засмутилась я та замовкла.
- Ти не врахувала одну важливу деталь, яку сказала ще на початку нашої розмови. Очевидно, ти навіть не усвідомила, що знала чому я перетворилась на зло, - загадково посміхнулась Малефісента, а я почала розмірковувати: «Про що вона говорить? У сенсі я не усвідомила?». Не знаю скільки часу мені знадобилось зрозуміти про що говорила Малефісента, але точно знаю, що це було раптово.
-Як я забула! Навіювання! Король усім навіяв, що ти і твоя мати – зло! Навіть ти піддалась цим чарам слів, і як усі антигерої почала мститись і ненавидіти усіх звичних людей, - порушивши тишу, голосно вигукнула я.
- А точніше кажучи, я не витримала, що люди, з якими я провела усе дитинство, яким я довіряла та які мене так добре знають, так легко повірили королю, а мене зрадили.
- І ось чого ти почала мститись усім, - закінчила я розповідь Малефісенти. – Але тепер уже все змінилось! Усі люди хочуть знову повірити тобі. Ми хочемо миру! То ти даси нам другий шанс?
Знову запанувала нестерпна тиша. Зараз усе залежить від слів цієї жінки, тому атмосфера стала напруженою. Я найбільше боялась, що Малефісента знову закриється у собі і нікому не дасть другий шанс. Я вперше побачила її розгубленою та безпорадною. І це мене ще сильніше напружило. Я не знала до чого готуватись. Шанси на протилежні відповіді були однаковими.
- Я згадала! Намисто твоєї мами знаходиться у теперішнього короля. Я впевнена, що він радий буде тобі його повернути, - випалила я і затамувала подих, очікуючи на відповідь жінки.
Малефісента все ще вагалась, але в очах у неї зажевріла надія – і за кілька митей вона покивала головою.
- Гаразд. Ти маєш рацію! Я дам усім другий шанс і сама зірву з себе маску зла! – ласкаво посміхнулась Малефісента до мене.
Я, полегшено видихнувши, кинулась до неї з обіймами. Як не дивно, але вона не була проти. Мене міцно обхопили її довгі тонкі холодні руки, довгі нігті яких врізались мені у боки, та за мить я відчула, що перебуваю у невисомості. Довкола мене неочікувано здійнявся вітер і я усвідомила, що ми взлетіли.
- Не бійся! Це найшвидший спосіб дістатись до міста, - весело захихотіла Малефісента і з цими словами одне вікно відчинилось, через яке ми і вилетіли.
По дорозі я розповіла, що із щоденника виднілась фотографія, на якій було щасливе обличчя хлопця у маковому полі, а всі ж знають, що вони ростуть біля лісу, а у місті такої рослини не знайдеш.
Отакий мінікінець. Хто зна чим би завершилась ця історія, якби я вчасно не згадала про намисто. Але це ще не кінцевий кінець. Бо стати подругою Малефісенти я маю такі ж шанси, як і просто знайомою. Та у місті король може віддати намисто, а може і зробити все навпаки. А можливо ми просто виманювали її для того, щоб знову Малефісенту загнати у пастку та знешкодити її. Можливо все, що ви зможете собі дофантазувати.
@Tanyusha_K
Переді мною розкинулась величезна простора напівтемна кімната. На підлозі, майже перед самими дерев’яними важкими горіхово-коричневими дверима, поверх темно-коричневих дубових дошок, лежав червоний овальний килим. Біля його лівого краю від входу самотньо причаївся зелений обіймистий тканинний диван. Позаду нього, підпираючи височезну стіну, стояло велике двомісне охайно застелене чи то бордовою, чи то коричневою ковдрою ліжко (я бачила лише його частину). Оскільки кімната крилась півмороком, то важко було побачити що і якого кольору знаходилось у найвіддаленіших точках від вікон, розташованих справа від входу. Я вже не кажу про кути приміщення, які повністю ховались у суцільній темряві. Єдиним джерелом світла були невеликі золоті прямі пучки промінчиків сонця, які продирались та прослизали через шпарини нещільно закритих вікон червоними довгими важкими портьєрами. У жмутах, які падали не далі зеленого дивана, виднілись маленькі пилинки, які хаотично кружляли між собою.
Раптом коридором, де нещодавно ще ховалась, рознеслись знову чиїсь легкі кроки. Моє серце загупало, а тілом пробіглось тремтіння. Я інстинктивно штовхнула двері і вони з гуркотом зачинились. «От дурепа! Треба бути обережнішою», - пронеслись думки у моїй голові, а мої ноги понесли мене трохи ближче до краю килима, що лежав навпроти мене. Лише зараз я помітила, що біля ліжка, в самому куті між стінами причаїлась шафа. Сказати точні її габарити буде важко, адже там панує суцільна темрява. Зненацька щось зблиснуло в тому ж лівому дальньому куті над шафою. Придивившись, я помітила крижаний погляд чиїхось зелених очей. Вмить моїм тілом пробіглось тремтіння і мене приклеїв незворушно до підлоги страх.
- М-М-М – Малефісента? – лише це спромоглась видушити з себе, як одразу ж після моїх слів з кута вилетіло це створіння і кинулось на мене.
З кожним помахом її масивних крил мене штовхало поривом вітру назад аж поки не врізалась спиною у стіну, обклеєну коричневими шпалерами у вертикальні темно-зелені і бордові смужки. Я бачила як руки Малефісенти витягнулись перед нею, а нігті, наче загострились, щоб вхопитись у моє горло. Навіть її вишукані стильні чорні роги, які до цього не покалічили жодну живу істоту, тепер здавались загрозливими.
- Ти не зло! Не роби цього! – в останній момент неочікувано скрикнула я і заплющила очі в очікуванні чогось жахливого, як раптом вітер вщух. Не зрозумівши, що трапилось, роззирнулась.
На килимі, всього за кілька метрів від мене, стояла Малефісента і з викликом дивилась у мою сторону. «Фух. Мене врятувало лише те, що ця кімната була просто в розмір футбольного поля», - полегшено видихнула я.
- Тоді хто я? – у зелених вивчаючих мене примружених очах Малефісенти запалали вогники насмішки і вона, підійшовши до дивану, сіла на нього, поклавши ліву руку на бильце, праву закинувши на спинку, ноги схрестивши, а голову злегка нахиливши вправо.
- Ти добро, які усі вважають злом. Я точно не знаю, що трапилось в твоєму минулому, але на зло тебе перетворили навіюванням, бо душа твоя ж світла, - певно промовила і продовжила слідкувати за кожним рухом жінки-птаха.
- А я не знала, що журналісти вміють так говорити, - засміялась Малефісента і вказала рукою на двері.
- Ні! Я нікуди не піду! І я не журналістка! – не на жарт образилась і переплела свої руки над животом.
- Справді? Не журналістка? – насмішливо вигукнула жінка. – Тоді що ти тут забула?
- Мені хочеться показати усім, що це вони перетворили тебе на зло! Що вони не праві! Хочу щоб ти знову жила у місті і жодна жива душа не вважала тебе антигероєм. І дуже хочу стати для тебе подругою.
- В жодному разі! Це не можливо! Я ніколи не повірю людям, а тим більше не дозволю вам стати друзями. Ви ж знову зрадите! Йди геть, поки ще жива, - не на жарт розлютилась Малефісента і у її очах спалахнула ненависть.
Не знаю звідки взялось у мене стільки сміливості, але я навіть не поворухнулась і почала пропалювати своїм поглядом жінку-птаха.
- Забирайся звідси! Що в цих словах незрозумілого? І не забудь переказати тим, хто тебе до мене підіслав, що ще один такий вибрик і я піду війною на місто. Тоді вже точно постраждають невинні люди!
- Я піду лише тоді, коли дізнаюсь, що відбулось у твоєму минулому і який саме момент перетворив тебе на зло. Прошу, дай хвилину! Я розумію, у минулому мій рід тебе зрадив і образив, але вже інші часи. Те, що коїли мої предки, давно минуло, але не забулося. Тому я тут. Хочу помиритись і показати тобі іншу сторону – добро. Дай нам другий шанс. Дай собі другий шанс на інше життя, шанс визволити з твоєї в’язниці душі старі добрі забуті почуття любові, довіри та інші. Відкрийся. Зірви свою маску і покажи усім яка ти насправді. Досить тримати у собі образи, бо саме вони озлоблюють твоє життя. Згадай той момент, коли ще до зради ти і до тебе добре ставились один до одного, довіряли, дружили. Впевнена, тоді тобі було набагато краще. А тепер? Ти викрала доньку короля, щоб йому помститись, а на додачу ще й зачарувала її. Але згодом ти усім серцем її полюбила і це допомогло зруйнувати твої злі чари. Зло і тобі заважає! Ти ж бачиш! І не усі такі погані! То може досить усім мститись та усіх боятись? – я замовкла і поглянула на Малефісенту. Її лице незвично спохмурніло, кутики вуст опустились, а підборіддя ледь помітно затремтіло. На казково широкі бліді вилиці з глибоко розташованих смарагдових очей потекли, скрапуючи з довгих пишних густих вій, сльози.
- З тобою все добре? – стурбовано запитала я і підійшла впритул до дивана, але все ще тримаючи достатньо велику відстань між мною та Малефісентою. У відповідь вона лише похитала головою на знак згоди і закрила долонями обличчя.
- Тобі варто розповісти, що тебе турбує. Лише тоді ти відчуєш полегшення. Мені можна довіряти. Розповіси? – з надією поглянула я на жінку, яка спиралась ліктями на свої ноги і все ще закривала своє обличчя блідими тонкими ніжними руками. На це вона ледь помітно похитала головою зі сторони в сторону і кімнату заполонила тиша, яку порушувала лише Малефісента своїм тихим схлипуванням.
Я розуміла, що питати бодай щось немає сенсу, бо жінка нічого розповідати не збиралась, але й піти звідсіля геть навіть і не думала: занадто багато таємниць приховує Малефісента і мені надто кортить їх дізнатись, щоб полишити цю справу.
«Поки вона проливає сльози я можу непомітно одивитись її кімнату. Я відчуваю, що саме тут є невелика зачепка з її минулого!» - ці думки заполонили мій мозок і змусили податись у той кут кімнати, де стояла шафа. Поступово мої очі призвичаїлись до майже суцільної темряви і мені вдалось розгледіти шафу. Вона була звичайним величезним гардеробом, виготовленим з дерева. Я, затамувавши подих, обернулась назад, щоб подивитись, що робить Малефісента. Було ледь видно у сонячних променях жінку, яка, як і до цього сиділа на дивані, але вже перестала схлипувати. Не розумію, які сили керували мною в той момент, але я тихенько відчинила дверцята і перерила усі полиці, однак крім одягу нічого цікавого не знайшла. Найбільше боялась, що Малефісента зараз обернеться і знову на мене накинеться, але нічого такого не трапилось і я лише полегшено видихнула. Знов промайнула думка, яка змусила мене піти далі у темряву. Я лише зробила кілька кроків, як випадково наштовхнулась на щось важке неживе тверде і це щось було висотою до мого коліна. Навпомацки я його обійшла і як тільки моя рука доторкнулась до чогось, що за формою нагадує замок, ні з того, ні з сього темрява розсіялась, утворюючи напівморок. Роззирнуввшись, помітила теплі помаранчеві вогники свічок у золотих канделябрах на стінах і зрозуміла, що те щось було білою старою дерев’яною скринею, яка стояла по середині між шафою та ліжком.
- Ну що? Знайшла те що тебе цікавить? – раптово озвалась байдуже Малефісента.
Моє серце пішло у п’яти від несподіванки, я почервоніла і промугикала на знак незгоди. «Господи, звідки вона знає, що я намагаюсь щось знайти. Вона ж не оберталась!»
- Шкода. А я вже думала, що ти мене залишиш у спокої. Ну ти шукай. Може щось і знайдеш, - тим же голосом рівно тихо та спокійно промовила Малефісента і різко встала з дивану. Я злякалась: атмосфера була жахливою нагніченою та інтригуючою заворожуючою водночас. Мене весь час не полишали думки, що ось-ось ще мить і ця жінка на мене накинеться. Однак Малефісента всього лише підійшла до вікон і одним помахом руки відкрила усі портьєри. Сонячне світло залилось у кімнату і майже повністю її освітило. Тепер я чітко помітила, що в цьому приміщенні було занадто мало меблів, які знаходились на великій відстані один від одного.
- Пробач, але ти не розповідаєш, що сталось у минулому, а мені надто кортить дізнатись, - присоромлено вибачилась я, а у відповідь знову запанувала тиша.
«Якщо не виганяє, то, думаю, дозволяє заглянути у скриню», - думка знову змусила мене діяти. Відчинивши кришку сундука і зазирнувши до середини, я побачила альбом з фотографіями; шкіряний щоденник, з середини якого вилізав невеликий кутик світлини, де виднілось щасливе обличчя світлого патлатого з завивистим волоссям хлопця на фоні поля з маками; срібний перстень та закривавлений ніж, лезо якого було виготовлене із срібла.
- Перстень мені колись подарував принц Альберт, - знову якось раптово обізвалась Малефісента, яка до цього часу все ще дивилась у вікно і навіть не поверталась у мою сторону.
- А що за альбом з фотографіями? – хотіла підтримати розмову я, однак у відповідь знову тиша і гра в мовчанку. Я випадково голосно зітхнула від напруги цієї інтриги і вирішила сама подивитись його. Обкладинка альбому була також шкіряна, як і у щоденника. На першій сторінці була прикріплена стара жовта фотографія, на якій було зображено чорноволосу струнку жінку у довгій до підлоги білій сукні з відкритими плечима. Поряд з нею стояла дівчинка років п’яти з таким же самим темним прямим довгим густим волоссям у коротенькій до колін світлій сукні. У них обох були чітко виражені широкі вилиці та великі зелені очі. На задньому плані відразу позаду них було щось овальної форми та світло-коричневого кольору. Що саме то було сказати важко як і розгледіти обличчя та малі деталі, адже якість світлини не надто добра. Мою увагу привернуло коштовне намисто у формі трикутника, виготовлене з рубінів, які кріпились до золотої основи, на шиї жінки. Десь я вже бачила цю коштовність за межами лісу, але де саме зовсім не пам’ятаю. «Та чого мені думати про це намисто? Може десь щось схоже бачила», - промайнула ще одна думка і я почала гортати сторінки альбому, уважно розглядаючи кожну фотографію. Коли догортала до кінця, то на перший погляд нічого особливого не помітила. Але лише згодом зрозуміла, що на сторінок тридцять-сорок цього альбому було не більше десяти фотографій, на яких одні й ті ж самі люди на фоні будинків. «Щось тут не чисто! Всі світлини надто схожі», - опустила свій погляд на скриню і мою увагу привернув ніж. Одразу після цього попередні думки наче вітром здуло і я зосередилась на цій підозрілій речі. Держак ножа був вирізаний з дерева у формі овала.
- Цим ножем, колись Альберт відрізав мені крила, - сухо мовила Малефісента і, розвернувшись, пильно подивилась на мене. Мені на мить здалось, що вона благала мене цим поглядом самій дати відповідь на моє головне запитання: «Чому ти стала такою злою?»
- Я розумію, тебе зрадили заради твоїх чудесних крил, але це не все. Не через це ти стала злою! Ще щось було. І це щось я не знаю.
- На фотографіях моя мама, - трохи голосно і грубо, наче приховуючи тремтіння голосу, мовила Малефісента і відвернулась від мене.
«До чого тут світлини?» - не зрозуміла я, а в голос запитала:
- Розкажи про своє дитинство, будь ласка.
Знову запанувала тиша і я вже не очікувала на відповідь, як раптом тихим рівним голосом з нотками смутку голосом заговорила Малефісента:
- Я народилась дуже давно саме в цьому лісі… Чи… Ні… Не тут. У місті. З дитинства мала крила через що мене усі називали Особливою. В ті часи мене ніхто не боявся. Я дружила з усіма і їм довіряла. Одним словом, я жила, як звичайна дитина. Але тоді я ще не знала принца Альберта. Ми з ним познайомились у цьому лісі і за якихось півроку стали ліпшими друзями. Я, як і він мені, дуже довіряла і вірила йому.
Кожне вимовлене нею слово несло свій відтінок суму та тяжкості спогадів, але водночас зачаровувало з кожною секундою все більше і більше, тому знову запанувала тиша. Я усвідомлювала, вона знову чогось не домовляє, але що саме важко зрозуміти. Однак, вирішила йти далі, сподіваючись, що вона десь обмовиться.
- А яка ситуація змусила тебе переселитись до лісу?
На диво, на це питання Малефісента дуже швидко відповіла тим же спокійним голосом:
- Якось однієї ночі, коли мені було років дев’ять, моя мама розбудила мене і, нічого не пояснивши та навіть не зібравши речі, ми побігли навтьоки із міста. Я тоді зовсім не розуміла, що трапилось, адже посеред ночі більше половини мешканців бігли кудись у різних напрямках чи то від паніки, чи то від шаленості. Хтось щось злісно вигукував, а хтось тримав у руках вили та факели. Одним словом, містом керував суцільний хаос.
- Ти помітила щось дивне у поведінці людей?
На це Малефісента важко та гучно зітхнула і тихо відповіла:
- Коли ми тікали, на дорозі я зіштовхнулась зі своєю подругою Арні. Вона на мене сердито і насторожено подивилась з-під лоба, наче я зрадниця і побігла геть. І так тоді на нас дивились усі люди.
- Скажи, ти знаєш чого ви тікали саме тієї ночі?
У повітрі запанували нестерпна атмосфера серйозності та інтриги і тиша. Я розуміла, що у цій картинці конкретно не вистачає половини пазлів. І це вже мене почало виводити з себе. Я почервоніла від злості і пропалювала Малефісенту, яка стояла біля вікна до мене спиною, своїм поглядом.
Неочікувано, за кілька митей потому, жінка неквапливо розвернулась, повільно заплющила очі на хвильку та ледь помітно покивала головою. «Господи! Вона ніколи не розповість, що дійсно трапилось! – подумки простогнала я і почала зв’язувати усі зачепки: - недовіра та ненависть до людей, знайоме мені намисто, мати на фотографіях, втеча до лісу, дивні погляди людей, зрада заради крил… Не вистачає ще однієї деталі! – на хвильку я знову замислилась. – Намисто! Його нема у скрині і на Малефісенті, а я його бачила десь за межами лісу!»
- Твоя мати! Вона загинула. Її вбили, - вигукнула я щось занадто радісно.
- Так, ти маєш рацію. А я не думала, що ти така розумна, - якось сумно посміхнулась Малефсента і, підійшовши до дивану, сіла на нього.
Я підійшла до неї.
- Твою мати вбили за наказом короля тієї самої ночі, коли ви тікали. Мені справді шкода. Я цього не знала.
- Як ти здогадалась? – здивовано поглянула на мене жінка, коли я сідала на диван поряд з нею.
- Усі фотографії, на яких є твоя мати, були зроблені у місті: будинки та інші краєвиди міста на задніх планах все показують без жодних слів. А ще намисто, якого не було ні на тобі, ні у скрині.
Малефісента на це лише кивнула і поглядом заохотила продовжувати розповідати далі.
- Я так розумію, що принц Альберт не просто з тобою познайомився у лісі. Він часто приходив до тебе, бо намагався дізнатись твої секрети стосовно магії та крил. І коли ти обмовилась про те, що срібло пропалює твою шкіру, він ножем відрізав тобі крила і таким чином зрадив.
- Звідки ти дізналась, що він часто навідувався до мене? – урвала мою розповідь здивована Малефісента.
- Я тобі пізніше розкажу! Слухай. Далі, як ми усі знаємо ти вбила ненароком принца, коли забирала свої крила з його замку і десь у той момент з’явилась на світ у короля дочка Аврора. Ти вирішуєш помститись за себе та за маму і тому на новонароджену накладаєш чари, а згодом викрадаєш дитину. Однак твоя помста переростає у любов до дитини і ти стаєш для неї хрещеною та рятуєш від своїх же чар. Але… Це не все! Я знову щось пропустила, - засмутилась я та замовкла.
- Ти не врахувала одну важливу деталь, яку сказала ще на початку нашої розмови. Очевидно, ти навіть не усвідомила, що знала чому я перетворилась на зло, - загадково посміхнулась Малефісента, а я почала розмірковувати: «Про що вона говорить? У сенсі я не усвідомила?». Не знаю скільки часу мені знадобилось зрозуміти про що говорила Малефісента, але точно знаю, що це було раптово.
-Як я забула! Навіювання! Король усім навіяв, що ти і твоя мати – зло! Навіть ти піддалась цим чарам слів, і як усі антигерої почала мститись і ненавидіти усіх звичних людей, - порушивши тишу, голосно вигукнула я.
- А точніше кажучи, я не витримала, що люди, з якими я провела усе дитинство, яким я довіряла та які мене так добре знають, так легко повірили королю, а мене зрадили.
- І ось чого ти почала мститись усім, - закінчила я розповідь Малефісенти. – Але тепер уже все змінилось! Усі люди хочуть знову повірити тобі. Ми хочемо миру! То ти даси нам другий шанс?
Знову запанувала нестерпна тиша. Зараз усе залежить від слів цієї жінки, тому атмосфера стала напруженою. Я найбільше боялась, що Малефісента знову закриється у собі і нікому не дасть другий шанс. Я вперше побачила її розгубленою та безпорадною. І це мене ще сильніше напружило. Я не знала до чого готуватись. Шанси на протилежні відповіді були однаковими.
- Я згадала! Намисто твоєї мами знаходиться у теперішнього короля. Я впевнена, що він радий буде тобі його повернути, - випалила я і затамувала подих, очікуючи на відповідь жінки.
Малефісента все ще вагалась, але в очах у неї зажевріла надія – і за кілька митей вона покивала головою.
- Гаразд. Ти маєш рацію! Я дам усім другий шанс і сама зірву з себе маску зла! – ласкаво посміхнулась Малефісента до мене.
Я, полегшено видихнувши, кинулась до неї з обіймами. Як не дивно, але вона не була проти. Мене міцно обхопили її довгі тонкі холодні руки, довгі нігті яких врізались мені у боки, та за мить я відчула, що перебуваю у невисомості. Довкола мене неочікувано здійнявся вітер і я усвідомила, що ми взлетіли.
- Не бійся! Це найшвидший спосіб дістатись до міста, - весело захихотіла Малефісента і з цими словами одне вікно відчинилось, через яке ми і вилетіли.
По дорозі я розповіла, що із щоденника виднілась фотографія, на якій було щасливе обличчя хлопця у маковому полі, а всі ж знають, що вони ростуть біля лісу, а у місті такої рослини не знайдеш.
Отакий мінікінець. Хто зна чим би завершилась ця історія, якби я вчасно не згадала про намисто. Але це ще не кінцевий кінець. Бо стати подругою Малефісенти я маю такі ж шанси, як і просто знайомою. Та у місті король може віддати намисто, а може і зробити все навпаки. А можливо ми просто виманювали її для того, щоб знову Малефісенту загнати у пастку та знешкодити її. Можливо все, що ви зможете собі дофантазувати.
@Tanyusha_K
Коментарі