Я йшла ось уже п'ятий день. Хурделиця атакувала мене в обличчя, крижаний вітер пролазив крізь товстий одяг, залишаючи опіки на шкірі, а я все брела і брела, ледве переставляючи ноги, що погрузли у снігу до колін. Голова моя була низько похилена, і я орієнтувалась тільки по своїх слідах: старалась протоптувати ногами рівну стежку слідів.

Було дуже, дуже холодно. Я нічого не бачила і не чула, крім свитячого звуку вітру, що безжалісно хльостав мене морозом, мов батогом.

Голова була порожня та важка. Думки збивались та плутались, і я погано усвідомлювала, що роблю та куди йду. 

Через декілька годин я повністю втратила зв'язок із зовнішнім світом. У якийсь момент коліна підкосилися, і я впала обличчям у сніг, як на м'яку перину.

І лише тоді пам'ять нагадала мені, навіщо я прийшла сюди. І я чудово усвідомила, що, будучи собою, не виконаю завдання. Але ця розповідь - моя, тому тут я можу стати ким завгодно. Десь далеко я почула якесь дивне гупання та глухий шум, проте мені було все одно. 

Я думала про те, що в цій розповіді моє тіло належить 10-річному хлопчику Яну з каштановим пухнастим волоссям та великими карими очима.

Останнє, що я згадала перед тим, як провалитись у солодке забуття, була та думка, з якою я прийшла сюди: "Мені треба побачити Снігову Королеву!"

*  *  *

- Чому ти живеш сама?

- Така доля всіх Снігових Королев. 

Ці слова ще довго відлюнювали від стін гігантської зали, зловіщо затихаючи в глибинах безкінечних коридорів та лабіринтів. 

Коли я вперше побачив головну залу палацу, то обімлів: стіни та стеля були за сотні метрів від мене, прямо по центру згори бив промінь холодного світла, а далі була цілковита пітьма. Ні, це була не просто  відсутність світла - відсутність життя та руху, потойбічна тиша, сила, що заморозила повітря та час. 

Ця пітьма була всюди, куди не досягав промінь, і вона просто зяяла порожнечею, - недивно, що моє волосся весь час ставало дибки, а серце нажахано колотилося в грудях.

Втім, це все проходило, як тільки поверталася Королева. Вона любила сідати на свій трон прямо під струменем світла та годинами сидіти непорушно, мов статуя. Кожного дня вона зігрівала мене своїми холодними обіймами і, як не дивно, мені ставало тепло та затишно. Тим паче, біля світила зала буквально горіла яскравим кольоровим світлом, адже весь палац був зроблений із льоду, і гра блиску та світла була справді вражаючою... Здавалося, ніби стіни були вкриті мільйонами мерехтливих зірок, і гладка блискуча підлога відображала їх красу знизу.  

- Де ж твоя родина, друзі?

Того дня я сидів біля її ніг, роблячи вигляд, що граюсь із крижаними осколками, насправді ж думаючи, що сказати. Королева сиділа на троні - задумлива, похмура та мовчазна. Вона була прекрасна: біло-прозорі очі відбивали блиск льоду навколо неї, ідеальні риси обличчя були ніби виточені з каменю, а білосніжна шкіра робила її схожу на грецьку статую. Насупені брови, стиснутий рот та владна осанка додавали образу Королеви жорстокість та байдужість.

- Мої сестри - сніжинки, мати - Зима, а друзі - завірюха, град та снігова лавина,- її голос був прісний, холодний та відсторонений.

Коли вона підібрала мене із пустелі, пам'ятаю, як лагідно старалась вона гладити мене по голові, але навіть тоді непроникність її емоцій мене вражала. 

- Ти їх любиш?- спиною відчуваючи холодок, запитав я.

Схоже питання я задав три дні тому. Тоді вона проігнорувала мене, але тріщина від її каблука на льодяному паркеті ясно показала, що я зачепив у серці Королеви якусь рану.

- Любити неможливо, якщо маєш крижане серце. 

Відчуваючи напруження, що повисло у повітрі, більше я нічого не питав.

*  *  *

- Що тобі найбільше подобається робити у вільний час? - раптово запитала мене Королева наступного вечора.

Ми сиділи за овальним крижаним столом, і переді мною снували льодові фігурки, що не знати звідки приносили нам гарячі страви. Над стелею висіли різних розмірів бурульки і переливалися тьмяним світлом від настінних факелів. Атмосфера була таємнича і велична.

Я оторопів, але швидко взяв себе в руки.

- Ну, я люблю... Читати, бігати, грати у хованки...

Королева задумалась.

- А ти? - користуючись можливістю, запитав я.

Вона поглянула на мене з дивним насмішливим очікуванням, ніби наважуючись на щось, а потім різко встала, промовивши: 

- Я покажу тобі.

Ми вийшли з палацу. Навколо була снігова пустеля, а на задньому фоні виднілися вершини гір. Погода була тихою та спокійною. Але ненадовго.

Королева змахнула рукою - і звідки не візьмись підійнявся страшний вітер. Він закружляв навколо, підбиваючи сніг, і скажено погнався вперед. Піднялась страшна буря. Королева усміхнулась і направила палець на гори.

- Дивись!

З вершин почувся важкий тріск та гул. То розколювався сніг на горі. Це було схоже на землетрус: земля вся тремтіла від внутрішніх коливань льоду, а звук ставав все оглушливішим. Нарешті посунулася страшна лавина, підбираючи під себе все більше снігу. 

Жах оволодів моїм єством. Там могли бути люди! І хоча, чорт забирай, це казка, та емоції відчуваєш дуже навіть справжні!

Потім все стало білим: буря підняла сніг у повітря та кружляла з ним у смертоносному танці. Всюди чувся свист, рев та скажений рик стихії.

Королева задоволено посміхнулася, розвівши вбік руки та закривши очі. Вона насолоджувалася своєю силою та жорстокістю! Це було занадто.

Я кинувся назад у палац і заховався у темному кутку. Ось воно як! Я знав, що Королова зла жінка, але... Я гадав, що в неї є хоча б щось світле в душі... Тепер стало розуміло, як мені дізнатися від неї щось більше. Будемо битися її зброєю!

*  *  *

Наступного дня я поводився похмуро та мовчазно. Королеви, як зазвичай, не було цілий день, і я провів його у тривозі та неспокої. 

"Це єдиний спосіб змусити її розкритися" - твердо вирішив я.

Ввечері вона прийшла, як завжди байдужа та велична. Вона подарувала мені посріблені рогатку, меч та щит, але я навіть не торкнувся їх. 

- Тобі зле? - промовила вона, приклавши холодні губи до мого лоба.

- Так! - роздратовано викрикнув я. - Скажи, скільки я ще маю тут сидіти? 

Ти думаєш, замиливши мені очі багатством та красою, змусиш мене забути свій дім, батьків та друзів?!

Що ти взагалі знаєш про любов?! Все, що ти робиш, просякнуте байдужістю та холодом...

На що ти надієшся? Що я стану таким, як ти? Тоді просто заморозь мене, і буде більше користі!

Я розпалився не на жарт, одначе ні один м'яз не здригнувся на обличчі Королеви. Я вже подумав, що план провалився, однак вона  мовчки схопила мене за руку і потягла назовні.  

Там чарівним чином уже стояли сани, запряжені четвіркою льодових коней. Ми сіли, розігналися та полетіли прямо в ніч. Не пам'ятаю, скільки пройшло часу, поки на обріїї не з'явилися вогні якогось міста. Коли ми наблизились, я було злякався, що нас помітять, однак перехожі зовсім не звертали на нас увагу.

Сани зупинилися біля одного миловидного будинку, в якому привітно горіло світло. Королева, не відпускаючи мою руку, ступила на землю та підійшла до вікна. Там вечеряла родина: батько, мати та троє дітей. У будинку було затишно та весело, сім'я розмовляла та дзвінко сміялася. Тут жили щасливі люди.

- 100 років тому тут народився прадід цього чоловіка, - похмуро почала Королева.- Тоді замість мене правила інша Снігова Королева. Я була тоді маленькою сніжинкою, що любила кружляти, літати та  сміятися разом із сестрами. 

Я ненавиділа блукати по похмурих степах, куди відправляла мене володарка, і часто втікала в це місто. Я любила людей і заздрила їм, що вони можуть любити, заводити сім'ї та жити в отаких затишних будинках. Ми, сніжинки,  приречені на самотність та вічні польоти в просторах неба. 

Маленького Ральфа я зустріла біля мосту у свято Різдва. Попри заборону Королеви, я прийняла людську подобу і заговорила до нього. З тих пір я почала таємно навідувати його; я дізналась, як приємно відчувати теплі руки, обійми, як добре смакує пиріг його бабусі, як добре бути з ним разом! ... Але дуже скоро Королева дізналась про мій непослух і взяла мене в неволю. Для покарання вона вирішила передати мені свій трон. 

 Ми стояли, дивлячись у вікно, але я спідлоба спостерігав за Королевою. На кутиках її очей блистіли кришталеві сльози.

Все ж навіть найбайдужіше серце здатне страждати! А Королева тим часом продовжувала:

- Вона дала мені владу, але забрала добро та любов з мого серця. Я не знала про закон, де попередниця має забрати у новообраної Королеви всю радість та щастя, добро і любов. Таким чином жили всі доньки Зими: забираючи одна в одної те, що колись забрали в них. Так стара володарка взяла собі мою любов.

Королева тяжко задумалась, відвернувшись від вікна.

- Що ж сталося з Ральфом? - несміло порушив я тишу.

- Він забув мене, виріс, одружився та завів сім'ю. Втративши любов, я почала ненавидіти його. Ставши Королевою, я не знаходила собі місця, роками оплакуючи своє живе тепле серце і проклинаючи стару володарку. Їй було мало бачити мої страждання: перед тим, як піти, вона напророкувала " Ти правитимеш до тих пір, доки не знайдеться такий самий малий, як твій Ральф, що полюбить твою жорстоку душу." 

Під ногами Королеви розкололася земля, а темне небо затягнуло ще темнішими хмарами.

- Кай...- мовив я тихо, але не встиг продовжити.

- Звідки ти знаєш про нього?! - крикнула Королева, раптово обернувшись. Очі палали холодним вогнем, брови зігнуті в блискавки, кулаки стиснуті.

- Багато хто про нього знає,- обережно промовив я. - Але... весь цей час ніхто не знав твою історію від початку і до кінця... Ти - дуже сильна людина, Королево. 

 На мої плечі мовби звалився величезний камінь, - як же їй було жити з цим сто років?! Може, вона не людина, проте її емоції - людські... 

Я підійшов до неї в нерішучості. Мені було її так жаль! Але я не смів показувати це на обличчі: ніхто, особливо могутня повелителька, не схоче, щоб її жаліли. Вона дивилась повз мене на колись дорогий її серцю будинок. 

" І вона не знищила ні його, ні родину",- майнула в моїй голові думка. - "Може, в її серці ще тліє залишок тепла... А навіть якщо ні..."

Мені було важко просто взяти і піти звідти, тим паче, якщо я теж могутня, навіть якщо й на словах.

- Королево, - звернулась до неї я, знову ставши собою - 19-річною дівчиною Юлею, - може, десь-інде ти приречена навіки бути бездушною, але в моїй історії діють інші правила. Скажи, ти погодишся на те, щоб я розтопила твоє серце і зробила тебе людиною?

Вона дивилась на мене, не розуміючи, хто я така та звідки з'явилась.

- Ти...Ти як... Що це за...?

- Просто дай відповідь: так чи ні? - перебила я її.

- Так, - здивовано відповіла Королева.

Все! Для автора не треба довгих заклинань чи красивих чар (можна, звісно, але наша історія і так затягнута), аби зробити щось неймовірне. 

Переді мною стояла гарна жінка з довгим каштановим волоссям, одягнута у звичайний одяг тих часів. Вона дивилась на мене, мов на чарівника - з широко розплющеними від подиву очима. Раптом вона розплакалася від щастя. 

Чи дивно? Століття не відчувати нічого, окрім каменю в грудях, і в один прекрасний момент відчути радість, спокій, любов, відчути себе людиною - звичайною, але такою живою!

Я підійшла і обійняла її. 

- У Вашому житті було чимало несправдливості, жорстокості й страждань. Ви гідні того, аби

Вам допомогти, тим паче, якщо це не вимагає нічого, окрім вміння фантазувати.

Ох, це відчуття, коли ти робиш щось, що повністю змінює іншу людину! В реальності в мене ніколи такого не було... Ось вона - сила письменника!

Напевно, не варто розповідати, наскільки змінилося життя нашої Снігової Королеви (я й сама не знаю), але можемо бути впевненими, що вона нарешті щаслива людина! А для інших людей ця історія буде нагадуванням, що поганих людей не буває - є тільки нещасні!

@Lakmus