У Лондоні сьогодні був погожий літній день. На алеях Ріджентс парку ходило безліч людей, а в повітрі лунав веселий дитячий сміх, спів пташок і автомобільний шум. Хтось вирішив провести свій вихідний гуляючи у колі сім'ї; хтось - вигуляти собаку, а хтось - просто провести час із друзями. Проте не всі любили "шумні компанії". До таких людей відносилася і Ніколь, тому зараз вона була зайнята розкладанням мольберту. Це була дівчина сімнадцяти років із білосніжним, наче сніг волоссям, яке хвилями спадало їй до талії, і пронизливими зеленими очима, що наче два смарагди дивилися на світ із безодні. Вона була одягнена у легке літнє плаття, яке дуже підходило до кольору очей. Ще змалечку вона дуже любила малювати і в майбутньому мріяла стати відомою художницею. Але батьки не сприймали в серйозн потяг дівчинки до мистецтва, буцім, скоро їй це набридне. Проте так не сталось. І от, зараз, Ніколь уже виводила на полотні чарівний фонтан, який стояв посеред парку, віддаючи цій справі всю душу. Зараз перед дівчиною стояв нелегкий вибір: з якою професією пов'язати своє майбутнє? Для Ніколь все було очевидно, адже вона хоче все подальше життя тримати в руках пензлик і виводити на полотні свої думки і переживання, але батьки категорично заперечували захоплення дочки. Вони бачили її лише у професії лікаря. Ніколь ніколи не любила уроки хімії і біології, і іноді могла їх прогуляти, малюючи чергову картину, або роблячи це прямо на уроці, за що потім отримувала покарання. Але дівчина не опускала руки, і надіялася, що їй вдасться переконати батьків у своїй правоті. Її рухали слова улюбленого художника Вінцента ван Гога: "Я мрію про живопис, а потім малюю свою мрію".
Ось на полотні уже з'явилися обриси фонтану, а дівчина зосереджено продовжувала роботу думаючи про своє. Із внутрішнього монологу її вивів дитячий голос:
- У тебе так гарно виходить! - сказала дівчинка десяти років. У неї було коротке каштанове волосся і великі сапфірові очі.
- Дякую! - усміхнулася Ніколь.
- Я Олівія. - Представилась дівчинка, сівши на лавку біля мольберту.
- Ніколь. - ласкаво відповіла та.
- Ти точно станеш видатною художницею! - із захватом промовила Олівія ще раз поглянувши на полотно.
- Це лише у моїх мріях... - зітхнувши, сумно усміхнулася Ніколь.
- Якщо час на твоєму боці - мрії стають реальністю. - Якось загадково відповіла дівчинка і, схопившись, побігла геть.
Ніколь це дуже здивувало. Поглянувши на лавку, де сиділа Олівія, вона побачила, що дівчинка забула книгу.
- Агов, Олівіє, ти забула... - крикнула Ніколь поглянувши в сторону, де ще недавно віддалялася постать дівчинки, але зрозумівши, що її уже там немає, додала про себе - Книгу...
Ніколь підійшла і розглянула дивну палітурку, в яку був вмонтований невеликий годинник, але стрілки на ньому, чомусь, ішли назад. Дівчина хотіла відкрити книгу, але вона не піддавалася, наче всі сторінки були дуже міцно склеяні. Залишивши всі спроби - Ніколь повернулася до малювання. Так минув цілий день і уже коли почало темніти, дівчина склала мольберт і повернулася додому, попри всі вагання, захопивши із собою книгу.

Із самого порогу будинку дівчину спіймав незадоволений голос матері:
- Ти знову малювала в парку цілий день?
- Так... - зніяковівши відповіла дівчина.
- Краще б з друзями провела час, ніж з мольбертом. А ще краще - наздогнала шкільну програму біології! - Грізно промовила мати.
- Мамо, будь ласка, давай сьогодні без цих повчань. - Відповіла Ніколь і, взявши із кухні бутерброд і міцну каву, попрямувала до своєї кімнати. Дівчина була така голодна, що навіть не хотіла переодягатися, тільки одягнула свої улюблені яскраві кольорові носки, щоб зігріти ноги. Бутерброд зник дуже швидко, а кава ще не встигла остити, тому Ніколь, помітивши на столі книгу, яку взяла із парку, спробувала знову її відкрити. Як на диво, цього разу обкладинка відкрилася, проте сторінки були пусті. Пролиставши до самого кінця, дівчина побачила внизу сторінки напис "Вінцент ван Гог", написаний дуже дрібними літерами. Зненацька у голові почало паморочитися, а очі заплющувалися, наче від снодійного. Дівчина втратила свідомість.
  
Розплющивши очі, Ніколь ще довго не могла звикнути до сонячного світла. Зрозумівши, що вона лежить на землі, дівчина спробувала піднятися. Оглянувшись навколо, вона не могла зрозуміти, де знаходиться, адже добре пам'ятала, що прийшла додому і навіть встигла з'їсти бутерброд. Поглянувши на ноги, вона зрозуміла, що стоїть у тих самих яскравих кольорових носках, без будь-якого взуття.
- "Де я? Що сталося? Останнє, що я пам'ятаю - це те, як відкрила книгу. І тепер я тут" - подумала Ніколь. З одногу боку - непроглядний ліс, а з іншого видніються старі будинки. Ніколь спробувала зробити крок, але в голові знову запаморочилось, і дівчина ледь не впала.
Її погляд привернув хлопець, який наближався. На вигляд - він був трохи старшим за Ніколь і дуже дивно одягнений. Таку одежу вона бачила у історичних фільмах, і зараз уже ніхто таке не насив. У юнака були бурштинові очі. Не дуже коротке волосся скуйовдив вітер, але це йому навпаки - дуже личило.
- Ти хто? - Одразу запитав хлопець. - Я тебе тут ніколи не бачив.
- І тобі привіт. - Саркастично кинула дівчина. - Я Ніколь.
- Ти звідки? - продовжував запитувати той.
- З Англії. - Пролунала відповідь.
- І що ж привело тебе у Дордрехт? - чергове питання від хлопця.
- Тобто? А де я? - здивувалася дівчина.
- У Дордрехті, Нідерланди. - спокійно відповів юнак.
- Так, зачекай, я ж іще зовсім недавно була у себе дома. Який зараз рік? - Думала в слух Ніколь.
- Ха, дивна ти якась. 1876 рік від Різдва Христового. - пролунала шокуюча відповідь.

...

У галереї було велике скупчення людей, адже сьогодні проходить виставка картин видатної художниці. Кожен в захваті від цих витворів мистецтва. На її полотні, фарби наче оживають і, здається, що ти дивишся у вікно, а не картину. У натовпі можна було побачити і саму авторку виставки - Ніколь Джефферсон. Вона ходила по залу, вітаючись із людьми і вкотре дивилася на свої картини, згадуючи минуле. Після того, як дівчина повернулася в часі, минуло багато років. Звичайно, Ніколь не залишала спроби ще раз туди повернутися, але нажаль - все було марно. За ці роки багато чого змінилось. Дівчина, все ж, домоглася свого і пов'язала життя із мистецтвом.  Зараз вона може побачити світ минулого лише на своїх картинах. Привітавшись із черговим аристократом, Ніколь підійшла до картини, на якій був зображений чоловік із рудим волоссям. Він сидів за столом, а в його руках була чашка міцної кави і шматок хліба. Це зображення самого Вінцента ван Гога. Якби ж хтось тільки знав, що Ніколь зустріла у тому часі свого найулюбленішого художника, який дав їй багато мудрих порад. У голові ще й досі звучать його слова: "Не вгамовуй своє натхнення і свою уяву; не ставай рабом своєї моделі". Цю зустріч, дівчина запам'ятала на все життя, і саме це веде її вперед і не дозволяє опустити руки.
Ось Ніколь підійшла до іншої картини. На ній був зображений білий пес Сіріус. Ця тварина також залишила свій слід у серці дівчини. В пам'яті назавжди закарбувалися пронизливі голубі очі цієї собаки, яка, жертвуючи собою, врятувала Ніколь від чоловіка з ножем. Нажаль, йому не вдалося вижити після тієї ситуації.
На наступній картині була зображена маленька дівчинка із книгою в руці. Так, це та сама Олівія, завдяки якій Ніколь змогла потрапити у минуле, і повернутися назад. Як виявилося - це мандрівниця у часі, створена уявою самої художниці, що так прагнула малювати. Ця маленька дівчинка відіграла у житті Ніколь велику роль і допомогла втілити мрію в життя.
Останньою у цьому "ряді спогадів" була картина юнака із трояндою в руці. Кожного разу, дивлячись на це рідне обличчя, на очі дівчини навертались сльози, і цей раз теж не був винятком. Швидко змахнувши їх рукою, у голові калейдоскопом пробігли спогади.
"- Я Деніел. - Промовив хлопець. - Деніел Джонс. - І, усміхнувшись, так, що на щоках одразу заграти милі ямочки, простягнув руку." Цього знайомства Ніколь не забуде ніколи.
-"Ах, Деніел. Скільки років минуло від нашої зустрічі, а я все досі не можу забути твій чарівний голос. Твої карі очі і запах лаванди, приходять щоночі до мене у снах. Мій смуток за тобою не передати жодними словами. Але знай, я завжди любитиму і пам'ятатиму тебе. Ти назавжди залишишся у моєму серці." - Пронеслась сумна думка. І справді, Ніколь, за той час, який провела у Дордрехті, встигла полюбити Деніела всім серцем. З усмішкою на обличчі промайнув спогад, коли дівчина намагалася навчити юнака грати у баскетбол, а йому все ніяк не вдавалося. Згадалося, також, як вони ховалися під деревом від грози, промокнувши до ниточки і намагавшись зігрітися у обіймах. На картині, хлопець був зображений у лісі на фоні загадкової печери. Так, це була та сама печера, в якій вони відшукали загублений перстень і біля якої їх назавжди розлучили час і відстань. На прощання, Деніел подарував Ніколь невмирущу червону троянду, яку дівчина береже наче зіницю ока, а та, в свою чергу, дала в дарунок свої яскраві кольорові носки, які так сподобались хлопцеві.
Тоді, прокинувшись, Ніколь думала, що все це сон, але, побачивши біля себе книгу, троянду, і фотографію - вона назавжди зрозуміла, що це в дійсності відувалося з нею. Завдяки маленькій Олівії і її чудернацькому часовому фотоапарату - назавжди була збережена мить, коли Ніколь і Деніел бачились востаннє. Книга ж, виявилася особистим щоденником Вінцента Ван Гога, записи в якому з'явилися після повернення.
Після виставки, Ніколь вирішила відвідати батьків, і купивши бквитки на потяг, очікувала години відправленея і рідний Лондон.
Завдяки цій історії Ніколь зрозуміла багато речей, а найважливішою з них було те, що завжди потрібно добиватися своїх мрій і йти за покликом серця. Якщо справа, яку ти любиш - в гармонії з душею і думками - це твій шлях, твоє покликання. Не згуби його, і ти станеш найщасливішою людиною у світі.

@meri_veis