XI

Білі плями снігу то там то сям випливали з чорноти тіней. Серед таких плям, крок за кроком тягся Дерс, а біля нього бігала Лайла. На чисту ковдру капали краплі крові, а вся хода Дерса і те, як він постійно припадав на лапу свідчили що поєдинок з Солтом того не коштував. Страх в очах Лайли не зникав і змушував її кожну мить стежити за коханим, щоразу підставляючи плече і хапаючи за загривка - підіймати. В один момент Дерс по власній волі впав на бік, закрив очі й став глибоко відхекуватись.

— Дерсе, Дерсику що таке? Тобі гірше? Чим тобі допомогти, кажи не мовчи!? — одразу накинулася Лайла з таким жахом у голосі, що Дерс розкрив очі, аби її заспокоїти.

— Добре, Лайлі. — прохрипів він розглядаючи її налякану мордочку, — Добре. Давно мене так не гризли.

— Як так можна?! Цей Солт! Він бовдур, абсолютний бовдур.

— Думаєш?

— Так. Привів того лиса до тебе. Про що він думав? Про яку землю він казав?

— Коли ми вперше прийшли сюди. Ці землі були незаселені та Келт віддавати їх не хотів. Ми боролися і врешті перемогли. Розділили землі, але з часом я зрозумів що тої землі яка є в мене мені не вистачить, і забрав по шматку в Солта і його брата.

Лайла хмикнула, наче очікувала подібного.

— Тобто він справедливо тебе шматував. Бо ти забрав його землю?

— Цілком. Так.

Лайла загарчала і стала крутити головою продовжуючи гарчати, навіть кричати. Їй стало гидко за те, що вона говорила проти Солта.

— Нащо я заступалася?

— Якби не ти Келта тут сьогодні не було.

Лисиця підняла вуха і загарчавши справедливим гнівом підступила до нього впритул.

— Що?! Я не знала хто чию територію забрав, ясно. Це мене стосується менше чим ти й твої лисиці. — вона продовжувала: — А навіть якщо так, то ти знаєш хто я така, і інші бажають мене не менше чим ти. Ха! «Якби не ти, як би не ти» зараз як дам по пащеці, щоб не говорив такого. Той Солт правильно тебе шматував, а я тепер як справжня дурепа.

Гострий біль змусив Дерса зморщився, але він пересилив себе аби усміхнутися, і лишній раз не лякати лисицю. Та Лайла попри невдоволення хвилювалася за Дерса, і справді думала що це її вина, але змирятися з цим не збиралася.

— Ти так замерзнеш. Вставай.

— Чекай. — відповідав Дерс. — Рани примерзнуть.

— Зараз я примерзну, а не рани. Вставай, Дерсе. Я замерзла.

Дерс важко зітхнув.

— Лайла, я поранений і стомлений. Дай мені відпочити.

— І відпочивай тут сам. — вискнула прямо в вухо.

Піднялася, і пішла в інший бік. Не пройшовши і з десяток кроків лисиця спинилась. Вона гарчала і гуділа не обертаючись. Дерса відверто смішила її нервозність. Ось, красуня повернулась і швидко підійшла.

— Я не винна, ясно. Сам винен. Ти обіцяв мене захищати, ти обіцяв, а сьогодні ледь не помер. Тебе б вбили якби не я, ти чуєш!? — її голос тремтів. — Я злякалася. Ти б знав, як я злякалася за тебе, бовдуре!... якби тебе… тебе вбили усі вони мене роздерли б там!!!

Ледь – ледь чутний вітер пробігав між голими гілками - наспівуючи незрозумілу, але близьку пісню.

Мовчання продовжувалося недовго, вслід за ним Дерс спробував встати. Лапа провалилася під сніг за нею усе тіло. Лайла підбігла. Дерс важко зітхнув, розкинувся на землі, дав зрозуміти що метушня й хвилювання зайві. Лисиця лягла поряд, і стала вилизувати його щоку. Від кожного нового доторку її язика - під хутром Дерса пробігало сотня мурах, а розум мутнішав. Мимоволі він закрив очі, і віддався цій насолоді. У голові бурлили одразу сотня думок, мрій, сподівань. Тіло Лайли притискалося сильніше, тепле дихання зігрівало морду Дерса, і думки остаточно зупинилися на ночі возз’єднання. Коли він повернув до неї голову і побачив ніжний блиск в її очах, від сліз, і коли до цього підійшла думка, що тепер ця лисиця безумовно його - сп’янілість Дерса підійшла до своєї грані. Тільки-но він це відчув, як тут знайомий запах.

Ніс засмикався, а погляд сковзнув в бік.

Між деревами потрапляючи то в тінь, то на світло з зусиллям через кучугури пробиралася ще одна лисиця. Ще здалеку можна роздивитися її малий ріст, і одне опущене в бік вухо. Дерс коли тільки-но побачив її нахмурився і встав - різко та рішуче, а Лайла навпаки лишилась лежати. Вона відвела розчарований, навіть роздратований погляд в сторону.

— Я сказав лишатись і нікуди не йти! — крикнув він лисиці, яка припинила стрибати та перейшла на крок.

Вона дещо розгубилося що було видно по тому, як декілька разів зупинялась і складала вуха до потилиці. Однак її поява порадувала Дерса. Його хвіст забігав ззаду.

— Тобі стало краще? — запитав турботливіше.

Підійшовши ближче та в побоюванні спинилась. Зіниці розширилися коли помітили рани та кров на тілі Дерса. Мала лисичка розпитувала звідки це все, той пояснював. Лайла відчувала себе лишньою, гарчала люто оглядаючи суперницю. Що при першій зустрічі й знайомстві з Мірлі, Делкою і Лексою, що при подальших вона сприймала їх тільки як конкуренток. Те, як тепер ніжно говорив до Мірлі Дерс не могло не дратувати. Зелені очі світилися, а зубки блищали на половину оголені.

— Ти навмисно завадила нам? — прямо процідила Лайла не відводячи погляду від Мірлі. — Я терпелива, але якщо ти навмисно це зробила, то…

— Лайла, заспокойся.

Мірлі мовчала. Дерс підійшов до неї впритул, облизав щоку і щось прошепотів. Лайла відвернулась аби не бачити цих ніжностей з іншою.

— Усе добре. — поспішив запевнити її. — Повертайся до Делки й Лекси, гаразд.

— Гаразд. — відповіла та понуро звішуючи голову.

Дерс облизав її лоба. Мірлі ще засмучена чи розчарована, відвернулася й пішла. Дерс і далі продовжував дивитися їй вслід якби не Лайла.

— Іди з нею.

Він обернувся і побачив її гнівливі очі, які ось – ось вискочать і кинуться йому в горлянку.

— Припини. — тепер спокійно сказав він.

Лайла цю спокійну холодність, якої не було коли він говорив з Мірлі, одразу розпізнала і розлютилася ще більше.

Гаркнувши до нього, вона встала і пішла в протилежний бік.

— Ти куди?! — крикнув Дерс прямуючи за нею. — Припини. Вона просто прийшла. Делка можливо послала дізнатися чи все гаразд. Чому ображатися, Лайлі?

Вона зупинилася.

— Ти кохаєш її більше чим мене! — прямо заявила. — Для тебе я лише трофей і не більше. Годі брехати, так і є. Не роби з мене дурепу.

— Ти це сказала, а не я.

— Бовдур! Ти знаєш хто я така. Це не твої прості лисички яких ти можеш поназбирувати з усіх кутків лісу.

— Та невже?

— Так! Якщо і далі будеш себе так вести я піду до Салпа!

— Як вести?!

— Рррррр, як ти дістав! Я йду, все! Йду прямісінько зараз! — Лисиця відвернулась і пішла в інший бік. — Досить з мене! Я налякана, голодна, роздратована, зраджена і мене ледь не зґвалтували, ледь не вбили усі ті мерзотники. Я йду!

— Стояти!

Лайла зупинилась.

— Що ти хочеш?!

— Ти обіцяла.

— Що я обіцяла?! Я йду і ти мене не зупиниш! — вона знову обернулась, щоб йти.

Раптом на неї накинувся Дерс і повалив на землю. Вирячивши розлючені очі, вона намагалась звільнитись, але Дерс не дозволяв.

— Бовдур! Відпусти мене!!!

Дерс мовчав і продовжував тримати доки в неї не закінчились сили. Вона лиш гарчала, а він так стомився тримаючи її, що у якийсь момент впав прямо на неї. Лайла роздратовано вкусила його за бік шиї й спробувала скинути з себе та Дерс знову підвівся над нею і знову не дозволяв звільнитись.

— Заспокойся…

— Не заспокоюй мене!... злізь!

Дерс став на поранену лапу і від болю впав зціпивши зуби. Лайла швидко встала.

— Так тобі й потрібно.

Вона пішла та не пройшовши й декількох кроків зупинилась. Вона обернулась і продовжуючи гарчати підійшла до Дерса. Той намагався встати, але падав. Лайла схилилась, щоб допомогти та Дерс гаркнув до неї.

— Що?! Мерзотник, егоїст, бовдур, кабанячий послід, зрадник!!!

Дерс і вухом не повів на її слова.

— Знаєш скільки цього я чув. Продовжуй.

Вона була в люті. Підбігла і схопила Дерса за загривок. Той зовсім знесилено вкусив у відповідь та все ж не зміг протистояти й був переможений. Лисиця стояла над ним гнівно розглядаючи його очі своїми зеленими камінчиками, блискучими мов дзеркало на яке потрапило світло.

Вона продовжувала дивитись і з часом її гнів стихав. Дерс від втоми ледь тримав очі розплющеними. Морда була відкинута назад, важке дихання і рани які знову почали кровоточити. Лайла повернула голову, і стисла зуби, а очі знову ставали вологими від сліз. Вона нахилилась і облизала декілька разів шию Дерса.

— Пробач. — вимовив той. — Я… я не думав що так скоро… нападуть.

— Заткнись. — сказала з хвилюванням в голосі. — Ти можеш встати?

Лайла допомогла Дерсу піднятись і разом вони пішли далі в ліс який поступово темнішав від хмари, котра заслонила місяць.

***

І ось пара знайшла непримітну нору. Там було кубло. Нехай старе й дещо мокре, але краще чим земля. Тільки Лайла ввійшла сюди, то чітко і ясно зрозуміла, що вони самі й ніхто не стоїть на заваді. Серце стало битися мов скажене. Вона витріщила очі, і з глибин розуму стали поставати картини минулого, але Дерс був виснажений і вирішив спочатку відпочити. Лайла лягла поряд з ним. Вони заснули на деякий час, але потім Дерс таки прокинувся й вирішив закінчити. Він підійшов збоку і вдихнув її запах та облизав щоку. Коли він зайшов назад - вона не витримала. Відбігла, притисла під себе хвоста, притислась до стіни й заплакала.

Дерс розгублений підійшов до неї.

— Що таке? Що, скажи?

— Дерсе, я!... прости – прости я боюсь, я… не можу. — уся тремтячи проговорила вона.

Дерс притиснувся до неї боком і став втішати. Він не знав чим була викликана її реакція, але на неї було жалісно дивитись. Врешті - решт після довгих вмовлянь і заспокійливих слів вона погодилася продовжити. Дерс бачив з якою важкістю їй далася згода. Вона так боялася близькості з ним, що ще довго по її щоках текли сльози. Вона не пояснювала, хоча по очах, Дерс бачив що хотіла.

Коли усе скінчилось Дерс все зрозумів. Він їй не подав знаку. Лайла спала, а він сидів нерухомо якийсь час, дивився на одну цятку на землі. У якийсь момент він широко усміхнувся. У цій усмішці нічого веселого не було. Слідом за нею почувся тихий сміх, а за ним тихе сповнене люті гарчання.