VII

Згорблена і знівечена фігура Солта, без бажання робила крок за кроком. Каплі крові одна за одною падали з горла та стікали з інших ран, проте він ні про що не жалів.

Пильно вдивлявся в пітьму на небі.

Зернятка світились, всиляли надію.

Вдивлявся й перед зором складалися образи, фігури та обличчя. Вони відносили все далі й далі. Глибше, глибше в себе. А там глибина якої не виміряєш, неосяжність у яку падаєш думками, а не тілом. Знахідки самі несподівані, цінні, разом з непотрібними та очевидними. Для когось глибина, для когось по коліна. Хтось зайде помити ноги, хтось пливе до певного місця й повертається, хтось опускається, а хтось безтурботно гойдається на човні. Усі по різному й з різною ціллю.

Солт озирнувся. Ніс засмикався, бо піймав запах. Особливий лисячий запах змішаний з потом, як і більшість лисячих запахів зимою, і з чимось віддалено схожим на плісняву.

VIII

Слідуючи за Солтом знаходимо того коли він підходив до старого клену який слугував знаком початку його земель.

Покручений чорний стовбур, як обвуглений кістяк стояв серед інших біленьких берізок, високих сосен чи великих дубів. Його гілки стирчали в сторони, згиналися, скручувалися ніби їх викрутило мученицькими конвульсіями. Солт здалеку оглядав дерево. Підійшов, обнюхав стовбур, зморщився від власного запаху. Обернувся на пройдений шлях. Зверху дивилося свинцеве око. Знизу стояли чорні зуби. Біля підніжжя з освітленими верхівками розкидався ліс - територія Дерса. Солт дивився задумливо, майже сумно. Попри свій вибір він жалів що відмовився від поставлених умов. Лайла, ця чудернацької краси лисиця, вся була у його лапах.

Під час роздумів, на галявину перед ним вибігла лисиця. Вона закричала його ім’я, без страху що почують. Вона зробила це навмисно. Він продовжував дивитись намагаючись не реагувати на появу незнайомки. Високої, з розкішним хвостом і розкішними сірими очима - лисиці.

Перше, що помічало око, це високі вуха. Ці вуха були подібні до кабанячих - високих та гострих. Вони дивилися одночасно незграбно і мило. Можна сказати, що вуха тільки підкреслювали красу й охайність своєї власниці.

Коли лисиця підбігла, то не церемонячись гризнула його вухо. Солт змусив себе усміхнутися й привітатися.

Лекса сіла поруч і почала вилизуватись. Його привітання навмисно пропустила крізь ті самі вуха. Солт теж замовк.

— Слухай, мені тебе шкода. Ти нездоровий на голову! Бовдур, ну просто бовдуряка. — гарчала вона.

— Поясниш.

— Ти не в настрої? — запитала лисиця озираючись назад звідки прибігла. — Скажи, Дерс боляче б'є?

Солт форкнув.

— Візьми й перевір.

— Так, я стежила. Нічого на мене кричати! — гаркнула Лекса.

Солт витріщив на неї невдоволені очі.

— Прочисть вуха! Я не кричав.

Лекса підняла хутро й оголила зуби.

— Чому ти не вбив його?! Чому врятував? Чому відмовився від Лайли? Морда не сподобалась, чи занадто бридка для тебе? Яким бовдуром потрібно бути, щоб відмовитися від такої мордочки, а?! Жах, бовдуряка якиииий! Чого мовчиш?!

Солт зробив гігантське зусилля, щоб глянути на неї.

— Говори! — гаркнула Лекса.

Солт смикнув плечима.

— Він мій друг. — просто відповів той.

— Що?! Тобі відбили голову. Я знала, знала, що так буде.

— Помовч.

— Не кричи на мене! Ти мав його вбити. Хто це мені казав, не пригадуєш, ні?!

Солт не відповідав, а все дивився на землю де були червоні плямки. Він пригадував Лайлу. Її заплакані, налякані очі. Він зморщив носа і важко видихнув озираючись назад.

— Що не так?

— Він мій друг яким би мерзотником і самолюбом він не був.

— А твоя...!

— Я знаю! Я знаю. — сказав м’якше. — Хай вдавиться тією землею мені вистачає.

— Нічого нового тобі не скажу. Дерс візьме ту собі в яснодарки. Мірлі переживає, вона ж то хотіла нею стати. Делка нічого такого не робить, все як завжди. Як дізнаюсь щось нове, скажу.

Солт щокою притиснувся до голови лисиці, закрив очі й відчуваючи тепло її тіла, дихання - насолоджувався цим моментом. Лекса підсунулась ближче. Так вони просиділи довго. Ніяких розмов. Складалося враження що обоє заснули, проте кожен отримував задоволення у мовчанці, цінуючи не пусті слова, а відчуття того що вони є один в одного.

Їхнє знайомство сталося у той період коли Дерс забрав шматок території Солта і території його брата Верга. Тоді й між ними відбулася та сварка примирення якої сталося тільки що. Так от, Лекса вже була з Дерсом на той час, але з Делкою вони ніяк не ладнали, щодо Солта він в той час взяв собі Лаю в яснодарки, а Хала з’явилась пізніше. Лекса знала про Солта і можна сказати була з ним знайома. Це перше знайомство сталося коли Дерс разом з нею зустрічався з Солтом. Тоді ж обоє познайомились. Коли ситуація з Делкою стала загостюватись, в один з таких моментів Лекса втекла, і втекла до Солта. Той її не проганяв, але нагодував і вислухав, як і вислухала вона його щодо території. Обоє знайшли спільну мову. І спільну ненависть до Дерса. Солт, тому що той забрав його землю, а Лекса, тому що не вділяв ніякого часу і тому, що гнала Делка. Ось так з тих самих пір вони стали коханцями. Та тепер Солт зрозумів що багато чого змінилось вчасності він примирився з другом.

Лекса пішла несподівано, як і з’явилася. Солт не намагався її затримати чи зупинити. Скоро і він подався сумно оглянувши місце на якому вони сиділи.

IX

Солт зупинився перед входом в нору. Тут лежала земля змішана зі снігом, а на ній чисельні сліди. Одні з них він обнюхав. Хвіст нервово смикнувся і лис заліз.

Тільки власник нори міг віднайти саме її серед других. Всередині - смоляна темрява. Якби не хороший зір в ній було б неможливо мешкати. Коріння, подекуди мокра і водночас суха земля. Розкидане клинове листя, а деякі хазяйновиті лисиці брали й натаскували соснових голок для приємного запаху.

Солт ліз далі оминаючи коріння яке стирчало зверху. Ось він повернув на право. Його вуха смикались, чуючи голоси. Зайшовши в простору земляну кімнату він спинився.

Там стояв високий, з довгою шиєю лис який говорив з двома лисицями. Худий з довгим котячим хвостом. У норі сиділи ще дві лисиці. Одна з них мала ростом з миловидною мордочкою. Помітивши шрами та рубці на шкірі Солта вона підійшла і хотіла допомогти. Солт суворо глянув на неї, і вона зупинилась, опустила назад вушка і відійшла.

— Що ти тут робиш?

— Мені до рідного брата не можна просто так зайти? — ображено відповів той.

Солт відчув схожу важкість коли зустрів Лексу. Хотілося викинути своє подерте тіло на шматок моху й заснути, але один візит за другим перешкоджали, і замість відпочинку, давали сильніше дратування. Поглянув на Лаю та іншу худішу й пухнасту лисицю, з добрими карими очима - Халу. Та відвернулась

— Я втомився. Тут з Келтом і Дерсом рвались, тому усе болить ніби мені сім чи вісім років. — вирішив не приховуючи нічого сказати Солт в надії що подальших розпитувань не буде.

Як міг він уникав погляду брата.

— Келт з Есолом все розповіли. — очі Верга горіли в темряві. У них була недовіра.

— І що ж ці лисички тобі розповіли? — Солт пройшов до свого кубла і просто впав на нього. Він блаженно видихнув. — Вау! Як же добре.

Верг форкнув.

— То навіщо ви билися? За ту лисицю, Лайлу?

— Келт знову хотів спекатися Дерса.

— І вдалося? Не кажи що ти йому не допоміг?

— Звісно ж ні.

— Іюлііеїї-арь! (ідіот) Ти провів їх на землі Дерса по своїм, а потім не допоміг вбити Дерса!?

— Мені найкращому другу не можна просто так допомогти? — повернув Солт фразу Верга.

Той плюнув в куток і відвернувся.

— Твій найкращий друг! твій найкращий друг у тебе і в мене забрав по хорошому шматку землі, твій найкращий друг ще той гукє, як він сам називає Келта. Зрадник.

— Замовкни! — не витримав Солт. — Замовкни Верге! Якщо так хочеш землю, то піди й забери у нього.

— Хм. Я заберу. Якщо ти такий нікчема, що зрадив того хто б зміг повернути нам наші землі, а все бігаєш за Дерсом, ти жалюгідний. Ти навіть не бачиш який ти іюлііеїї-арь!

Солт загарчав сильніше.

— А Келт нам би їх повернув!?

Верг розреготався.

— Мене дивує твоя вірність тому зраднику.

— А мене дивує твоя наївність. Келт нічого тобі не дасть навіть якщо поверне наші території.

— А ти знаєш? Ти зрадив Келта, бовдур!

— Ти забув, що той Келт з іншими зробив нам коли ми прийшли сюди. Напав! — Солт важко зітхнув. — Верге в мене не має сил сваритися з тобою.

— Зате є час бути дурнем!

— Навіщо ти це говориш? — заступилася за Солта Лая. Верг здивовано насупив очі. — Не говори цього. Ви ж брати.

— Ага, брати. — сказав презренно глянувши на Солта. — Я пішов сюди за ним, а він Дерс, Дерс, Дерс! І підтримує тільки одного Дерса. Я подивлюсь, як він підтримає тебе.

— Іди геть, Верге. Дай відпочити. — простогнав Солт.

— А ще ця байка про Акейр. Це ж легенда, а він що дійсно в нього є. Та брехня.

— Не знаю. — тихо мовив Солт.

Верг гостро оглянув брата і плюнувши в куток вийшов.

X

Солт залишився один зі своїми лисицями. Після бою з Дерсом, розмовою з Лексою його переповнювали почуття гидливі та неоднозначні, він був би радий позбутися від них негайно ж та не міг. Лая боязко підійшла і торкнулася язиком його щоки. Він загарчав і відсторонився. Лисиця розгублено забігала очима.

— Солте… — почала вона.

— Не зараз, Лає! — гаркнув. — Я зовсім не в настрої. — додав тихіше.

Лая обернулася до Хали, яка захитала головою і прошепотіла ледь чутно:

— Не треба. Не лізь.

Лисичка обернулася до Солта. Той лежав важко дихаючи. Вона дивлячись на нього розчулювалася сильніше й сильніше. Хотіла допомогти, проте страх розсердити брав гору.

— Солте, дозволь до…

— Лая! Я ж сказав не!... — Лая ріско припала до землі притиснула вуха і хвіст до лап. Він не закінчив. На половині важко зітхнув, змирився, а через декілька хвилин мовив: — гаразд.

У Солта не лишилось сил на сперечання. До того ж він відчував що замерз і тепло лисиць йому не завадило б. Лая підбігла, присіла поруч й обережно взялася за рубці та шрами. Хала теж приєдналася і Солтові нічого не залишалося, як подякувати. Коли він це зробив обидві лисиці відірвалися від роботи й здивовано переглянулися. Було зрозумілим, що такі моменти відбуваються рідко. Лая навіть запитала чи усе гаразд? Солт промовчав і задумався. Лая і Хала переглянулись і на мордочках обох можна було помітити тривогу. Коли Лая знову повторила питання, Солт облизав кожну між вух. Це немов поцілунок в чоло, тобто особливий поцілунок, поцілунок котрий виражає усю прив’язаність, цінність та любов. Він засвідчує про глибокі спільні стосунки. Саме тому, коли Солт зробив це, обидві лисиці не знайшлися зі словами. Якусь мить вони дивилися на лиса лежачого біля їхніх грудей, згадуючи крики, сварки та навіть побої. Лая бувши першою лисицею Солта тепер лагідно притислась до нього. Хала трішки згодом. Солт, а Солту було шкода, було гидко від себе самого. Та вони, кожного разу зціляли його своєю любов’ю, так само як робили це тепер.