XII

Ланцюжок зроблених слідів біг перед Мірлі закручуючись об коріння дерев чи рівно натягнутою стрілою тягнувся до одного місця, далі мов змія скручувався і розчинявся в далині світла та тіні.

Чорні постаті дубів, високі сосни, оточили Мірлі колом. Їх гілки довжелезними кігтями закрили й без того темне небо. Лише головний ворог і, як не дивно, найголовніший союзник - нічне світло не було байдуже до нещасної лисиці. Воно освітлювало її, охороняючи від злого. З кожним кроком її фігура ставала меншою й меншою. Голова опускалася нижче. Здавалося вона зупиниться й відчуваючи прихильність нічного світла до себе, гляне вверх. Очі овіяні горем і слізьми відчують тепло того, хто в горі й знайдуть втіху, підтримку, проте нічого подібного не відбулося. Мірлі продовжувала йти ні разу не глянувши вперед, ні разу не заплакавши, і ні разу не закричавши: «Будь проклятий Дерсе і твоя Лайла!».

Єдине що вийшло з її уст за дорогу було адресоване ТВОРЦЕВІ.

— Допоможи мені. Будь – ласка. Делка говорила, щоб просити Тебе і Ти допоможеш. Якщо я Тобі не байдужа допоможи будь – ласочка!

Два три кришталики таки впало на землю, як доказ сердечних мук і переживань.

***

Коли земля ближче до гори стала круто підійматись, сніг Мірлі діставав по груди та вище твердішав. Вона йшла по власнім, раніше зробленим слідам. Маленькі лапки безперестанку провалювалися. Знову розболівся живіт. Лисичка зупинилася й скрутилася. Так – сяк вона дійшла до початку брил і небезпечної й слизької дороги на верх.

Гранітні чорні брили зверху, вкриті сніжними шапками нагадували голови велетнів які марно загинули в природній боротьбі. Непоховані, а залишені напризволяще гнити просто неба. У деяких можна роздивитися обличчя. Голів була сотня. Якась вище, якась нижче по якім обережно крок за кроком ступала Мірлі. Підіймаючись вона в думках змушувала себе не дивитися вниз, проте не завжди дотримувалась цього правила.

***

Мірлі уважно йшла, слід вслід.

Вона мала заскочити на камінь зверху, далі ще на декілька таких самих аби потім дістатися головного виступу, де в прямій підвісній скелі був вхід в печеру. Довга підготовка і стрибок. Ребра вдарилися об край каменюки. Дихання завмерло… тіло повисло над прірвою. Високо! Лапи сповзають… холод в груди, холод всередині. Страх, ні жах! Жах – жах, і ще раз жах! падає. Ось – ось і зірветься! Підтягнутись не виходить. Задні сіпаються, як здобич коли їй перегризають горлянку. Ні – ні – ні…

Від страху заболіли груди.

Повітря мало.

Думки одна за одною.

Болісна смерть.

Замерзають кінцівки; кігті вигинаються, ось – ось зломляться. Колючий біль.

Крик зверху!

Мірлі задерла голову. Зіниці звузилися.

— Делко! Допоможи!!...

Паща рятівниці хутко вхопила загривок і одним ривком витягнула на верх. Врятована миттю «прилипла» до камінців далі від краю. Нажаханими очима вона глянула вниз, потім на Делку, високу лисицю з розгніваними блакитними очима. Та підійшла, і з гарчанням сказала:

— Не могла на допомогу покликати!? Бачиш не дострибнеш, то це не можна покликати мене чи Лексу! Мірлі! Ще й пішла нікому не сказала! — перевівши дихання вона продовжила. — А якби я не встигла? Ти хоч думала, що було з Дерсом якби ти!.. — вона замовкла. Відійшла до краю аби заспокоїтися. Важко зітхнувши й радіючи що таки встигла і з подругою нічого не сталося, Делка обернулася й проговорила ласкавіше: — Не можна бути такою безвідповідальною та необачною. Гаразд. Зараз обережно піднімемось…

— Ви зірвалися? — почувся зверху голос Лекси.

— Спустися й допоможи. — запропонувала Делка, а до Мірлі сказала: — Ходімо.

Та не ступила й кроку. Перелякані очі говорили самі за себе. Делка загарчала і таки переконала ту стрибнути. Мірлі підійшла, голосно дихаючи та сопучи; дивилась вниз. Туман приховував гострющі немов зуби шматки скель. Ліс виднівся вдалині. Серце стукало в вухах, а Делка підганяла ззаду. Вона розігналася і стрибнула. Можливо від страху, а можливо від підбадьорень подруги, але Мірлі успішно заскочила на виріжок камінця - прямісінько біля Лекси.

Та підійшла й облизала щоку лисиці.

— Молодець, молодець. — похвалила і глянула на Делку, — Давай до нас.

Делка відійшла назад, розбіглась і скочила. Четверта лапа сковзнула вниз коли та приземлилась, проте Лекса з Мірлі підтримали ту за загривок. Разом вони піднялися на вищий виступ.

З такої висоти увесь ліс здавався лиш травою. Крихітною й рівною ледь не до горизонту. Сріблясті краплі, а інколи й смуги були хаотично розкинуті. Чим ближче, тим чіткішим ставали дерева, гілки, камінці й навіть кущі. Відвернувшись, прямо перед очима, в білій, освітленій місяцем рівній скелі - чорна дірка.

Здається, що зайшовши туди ти впадеш у прірву і ніколи не вийдеш. Темна в’язниця. Місце погибелі. Троє лисиць спокійно зайшли. Білий кінчик Делкеного хвоста майнув перед тим, як бути з’їденим пітьмою. На щастя, це виявилася сама звичайна печера, темна, холодна, сира і кам’яна. Великий зал з якого одна дорога веде вглиб, в правому кутку, прямо в стіні - широка тріщина в невідоме. В центрі цієї зали було вглиблення у якому лишились кістки від недоїденої здобичі. Саме цю місцину колись, коли Дерс, Солт та Дейбіус переходили через гори, так вподобав Дерс. Вийшовши на виріжок брили перед печерою і глянувши на ліс, що простягався безмежно в ширину, і до самого горизонту він зрозумів наскільки чудове це місце. Можна з упевненістю сказати, що прихід Дерса на ці землі почався саме з цього погляду. З висоти, і з думки, що усі ці землі будуть його.

Делка з Лексою направилися далі. Мірлі пішла слідом перед тим, зупинившись біля залишків здобичі. Обнюхавши їх вона зморщилася, показавши язика, як роблять малі лисенята.

— Ідемо до кубел. — запропонувала Делка, — Лекса впіймала свіжу здобич. Поїмо до світанку, а там і відпочити можна.

Темний коридор приводив їх в меншу залу. Темну, тиху у якій під масивним кам’яним виступом лежало троє кубел, зроблених з моху, пір’я, хутра і сухої трави. По середині лежав спійманий закляклий заєць.

Лекса рішуче пішла до свого кубла, яке цілком було зроблене з моху. Обнюхавши, лягла і стала вилизуватись. Делка теж лягла, а Мірлі зупинилась перед зайцем, жадібно пожираючи того поглядом.

— Їж, Мірлі. Їж не бійся. До речі, на межі з Вергом, я зустріла Маллі. Та передала, щоб ти прийшла до неї.

Мірлі кивнувши стала жадібно гризти м'ясо.

— Куди ти ходила?

Мірлі припинила їсти. Очі її похмурнішали згадавши Дерса та Лайлу. На хвилину вона їх закрила, а на лобі з’явилися зморшки.

— Я хотіла поглянути, як вони, як Дерс. — тихо відповіла.

Делка перевела погляд на землю змінивши веселість смутком. Вона усе розуміла. Розуміла почуття Мірлі й розуміла чому та так зробила, але запитала:

— А навіщо? Хіба ти щось змінила?

Мірлі подивилася на неї тепер широко розкритими очима, і піднятими вухами.

— Я не могла… — зупинилась, аби зібратися з думками, — я не можу бачити її з ним. Я зненавиділа її тоді ж. А сьогодні вони ще… — Мірлі зупинила себе не бажаючи більше згадувати.

Запала тиша.

— Треба змиритись. — порушила її Лекса. — Він з нею, а ти бачила яка вона. Лиси так думають. Найкрасивіша лисиця. Навряд вдасться це змінити. Лишається тільки змиритись, або знайти когось другого.

— Лексо. — не погоджувалась Делка.

— Чому вона з'явилася саме зараз? Все ж добре і без неї було. Вона така бридка, і так бридко говорила тоді. Я її не стерплю. І тепер він зробить її яснодаркою, а як же я!? Я ненавиджу її!

— З часом звикнеш. — ніби до себе мовила Делка, — Я теж думала що буду в нього одна. Народжу дітей. Що ми будемо тільки у двох… — Делка задумливо дивилася на одну цятку доки Мірлі не вивела її з роздумів, — Спочатку Лекса з’явилася, далі ти, тепер вона. Я не розумію чому ще досі не пішла від нього. Можливо тому, що не хочу віддавати його вам.

Тут вона засміялася подаючи це, як жарт, але на Мірлі її радість не поділяла, розуміючи що в ньому є половина правди.

— В перші дні нашого знайомства, я все думала мій він чи ні? Той це лис з яким я маю прожити спільне життя?

Делка згадала ту історію, і згадала прохання яке просила у ТВОРЦЯ.

— Дерсу я нічого не говорила. Цілу ніч я сиділа на одному місці й просила, що якщо я маю стати яснодаркою Дерса, тоді хай саме він знайде мене, а не хтось інший. — вона тріумфально усміхнулася.

Хвилина радості від спогадів була короткою. На морді лисиці знову темним рядном висів смуток і та реальність у якій вона жила.

Ця історія здивувала Мірлі, з тої причини, що нічого подібного в неї з Дерсом не було.

Коли вона повернулася аби доїсти зайця - розболівся живіт. Скрутившись в кублі вона терпіла біль зголоднілою. За зайця ніхто не брався. Сон Мірлі теж не міг налагодитись. В один момент це помітила Делка. Підійшла й стала втішати. Вона співала давню лисячу пісню, а точніше такі її рядки:

«Ніч проходить, і наступає день.

Мама твоя поряд, усе лихе вона відгонить,

Не бійся, не лякайся, на сторожі вона стоїть.

Не підпустить на мить».

Лекса і Делка не ладнали між собою. Вони не були лютими ворогами, не сварилися стільки могли, але з моменту їхнього знайомства обидві ніби запитували одна в одної: «Що ти тут робиш?»

Делка Лексу недолюблювала тому, що її Дерс привів другою. У Делки до неї з’явилася неприязність та ревність. Згодом коли Дерс привів Мірлі, Делка не тільки звикла і прийняла це, але й полюбила в деякому значенні маленьку, молоду лисичку. Мірлі була менша на два роки за Делку і вони, здружилася одразу. Лекса менше усіх отримала уваги та любові Дерса.

— Заткнись! — гаркнула Лекса. — Спати не можливо.

Мірлі під дією цієї пісні заснула.

— Ччччч! Не кричи. Вона сьогодні була б зірвалася. Дай їй відпочити.

— Це не моя проблема. Чого вона пішла?

— А ти?

— Я нікуди не ходила!

Делка зітхнула з важкістю.

— Наче з малими дітьми. — сказала до себе.

— Я тобі не дитина. Хочеш – заведи й тішся скільки влізе. Хоча он того, зараз ніхто, крім Лайли не цікавить.

Делка вирішила промовчати, і продовжила співати тільки тепер тихіше.

Зараз скрутившись в кублі Лекса тихо плакала. Від тих слів, які Делка співала.

Мамі Лекси було байдуже на своїх дітей. Вона відверто гнала тих від себе і найбільше діставалося саме Лексі, тому що в дитинстві вона була дуже слабкою і не могла захиститись та втекти. Декілька разів вона ледь не померла від жорстоких побоїв матері. Ласкава пісня Делки, як ніж різала серце Лекси. За все її дитинство вона не чула подібного до себе. Вона відчувала себе покинутою, самотньою і нікому не потрібною. Сльози не спинялися. Лекса скрутилась ще сильніше і вкусила власні лапи та прикрилась хвостом. В голові тільки: «Ти нікому не потрібна! Нікому не була і не будеш!». Хвиля відчаю душила її. За весь цей час вона не навчилася справлятися з цим і кожного разу лилися сльози.

Тут вона відчуває хутро Делки. Спочатку розгубленість і дратування, але та нахиляється і...

— Ніч проходить, і наступає день. Мама твоя поряд, усе лихе вона відгонить, не бійся, не лякайся, на сторожі вона стоїть. Не підпустить на мить.

Лекса не витримала. Розвернулась до Делки, зарилася в її хутро, і заридала. Делка стала ласкаво ту вилизувати ніби знала усе її минуле, і те, що на душі. Саме так. У той мемент вона мало знала про Лексу, і її минуле. Та вона бачила ставлення Дерса до неї, і чудово розуміла ті почуття які відчувала Лекса. Бо й сама відчувала те саме. Вона й розкаялася в тому, що причиняла їй сама. Її «пробач мені» було останньою краплиною. Краплиною, яка наповнила чашу Лекси, і вона відповіла: «Я починаю розуміти тебе».