XV

Темрява у міцному кулаці тримала той невеликий простір в якому знаходився Дерс з Лайлою. Схоже, що разом з нею їх тримав і сон.

Царювала абсолютна тиша. З кожною хвилиною набираючи зловісний вигляд. Здавалося, що це тиша ні яка, ні інша, як смертельна. Земляна стеля, стіни, підлога, ніби в могилі лежали два нерухомих трупи. Там зверху в усю силу вирує життя, а тут темрява й тиша. Де краще? Де правда чи надія? Хіба може вона бути там де нічого не розібрати - під землею? де ти можеш чути лиш стукіт власного серця і злих думок про які говорить тобі розум.

Іскра життя врешті – решт загорілася і Дерс піднявши голову став повільно озиратися навколо. Очі на половину відкриті зустрівшись з темрявою знову заплющилися, тим самим даючи сигнал тілу аби те, ще відпочивало. Голова впала на лапи, а на неї зверху поклала голову Лайла котра лежала поряд.

Дерс знову відкрив очі й піднявся. Дивився на неї уважно, розглядаючи певно кожну волосину. Шкіра над його очима, смикалась виражаючи щось середнє між важкою думкою й звичайною. Час від часу він наближав морду до неї, і розглядав. Лайла виглядала виснаженою. Дерс наблизив носа ще ближче аби вилизати щоку та шию. У цей момент у його очах розгорілося яскраве полум’я, проте не ніжності, а скоріше розуміння свого права на власність. Лайла сопіла, інколи потягувалася й щось бурмотіла. Могло скластися враження, що їй байдуже, але зазирнувши глибше всередину бачимо, як вона нервувала і боялася. Відкривши очі усмішка на ній з’явилася одразу, притислась міцніше. Тіло Лайли було у його лапах. Таке м’яке, беззахисне, солодке що кров вдарила в голову. Лайла знову потягнулася й закрила очі воліючи до сну. Очі нахмурилися, кінчики пащі стали смикатись, зуби наче військо шеренгою виходило, а слідом за ним тихенький гаркіт. Він повільно наближав морду, і у голові чітко поставала картина, де його лапи, морда в крові, де тіло Лайли мертве лежить серед кімнати, і де він то ридає, то істерично регоче від власної наївності. Та тут він відвертається і робить крок від лисиці.

— Мені потрібно йти. Побачимось в лігві.

— Куди йти? Чому йти? Не йди, я не хочу.

— Пробач. Мені потрібно терміново поговорити з Кордом. Вже вечір, а справа не відкладна.

Лайла нахмурила морду, загарчала і відвернувшись від Дерса стала говорити :

— Ось, так завжди буде?! Ти постійно будеш використовувати мене, а потім просто залишати і йти до Корда, Солена чи до своєї гиденької Мірлі!

Дерс звузив зіниці та зціпив зуби. Він обернувся та усього цього не було, лишилась лиш спокійна холодність. Він прямо дивився на Лайлу. Гнів. Розгніваний навіть не відповіддю, а тим як вона говорила, ніби винен він. Однак, Дерс стримано відповів, лиш у кінці дещо гарячково.

— Припини. Не починай знову. З Кордом мені потрібно поговорити терміново й про важливе, а вислуховувати твої невдоволення й образи я зможу завжди!

— Не кричи на мене! Це ти йдеш від мене, а не я від тебе, і це у тебе купа лисиць, а не у мене. Сам усе псуєш. Нічого кричати, ясно!

Дерс хмикнув.

— Отже, я в тебе перший, так?

Лайла завмерла. Вона опустила голову. Дерс продовжував холодно ту оглядати.

— Я піду в печеру. — тихо сказала.

Серце Дерса стислось, і навіть не від жалю, а від злості на себе. Стиснувши зуби Дерс дозволив їй пройти повз і вийти з нори.

— Ррррррр… а – а – а !!! Як ти дістала! Скільки можна! — крикнув він коли пройшов певний час. — Я вище цього. Нічого мене звинувачувати.

З цими словами він виліз з нори. Оглянувшись Дерс побачив Лайлу яка віддалялася. Її хода була швидкою, а голова опущена. Дерс розлючений хотів крикнути щось образливе, але промовчав і пішов у інший бік.

***

Прямо в цей час в глибині лісу, ближче до Озера втомлених відбувався збір.

Келт зібрав більшість ватажків на своїй території. Про це не знав ні Дерс, ні його друзі в обличчі Солта, Дейбіуса чи інших. Зібрання стосувалося безпосередньо Дерса і його землі.

Чорні фігури сиділи колом. Очі мов свічки горіли в темряві.

— ...хя--:--ні-гуугу-ва-угу—хя-кель-еї-кель-аг-угу-арь-ії-кру-аг-угу-арь-ії-кру-еї--:--фя-ні-угу-арь-еє-хкє-еє-кель-еї-хя--:--ні-хяісіеїяі-угу-еєі-арь-яль-філь-ва-ні-угу--:--ії-фя-яль--:--:--угу--:--ії-хя-хкє-еєі--:--еї-яль-еїясьеї-хкє-еїхя-юлі-фяяі-угу! --:--хкє-фя-юлі-філь-ісіяіеї-гу-я-філь-арь-ії-кру-філь-гу-кель-еї-яль-еїясьеї-ні-еє-яль-арь-угу-ні-еє-арь-яль-філь--:--ії-ісіеїхяіїні--:--ва-ніії--:--ісіеї-гу--:--ні-кель-ії-арь-ії (він казав, що чхати йому на тебе, що він впорається з нами усіма. Ми вб’ємо цього бовдура! І будь я проклятий якщо цього не станеться. Ми повинні з ним покінчити). — гарчав Келт. — Яль-еїя-арь-арь-угу-гу-ії-ва-угу-ніеїясьеї--:--арь-еє-ісі-еє-яі-ні-угу--:--ні-еє-яль-еїпяваніії-гу-арь-угу-арь-еє-ісі-еє-яі-гу-еїяіїва-ні-угу--:--ії-Яль-еї-яісі-ва-Юлі-еє-яі-яль-еї--:--хкє-фя-юлі-еє-ісіеї-гу--:--ні-кель-еє-ніеї-хя--:--яініеї-Яль-угу-яісі-еє? Арь-ії-ня-ні-еє-ісіяіеї-хкє-угу-кель-іїкє-кру-еї--:--фя-арь-угу-гу-еїясьеї-ні-угу-аг-угу-хкє-яль-арь-хя-угу? (Солт таки за нього, і тепер нам не союзник. Та тепер коли з нами Салп, з Дерсом буде покінчено. Вірно, Салпе? Ти ж не пробачиш йому такого нахабства?)

Всі інші розвернулися назад.

Одна з фігур тільки більша та загрозливіша, оскільки інші боялися сидіти біля неї впритул, але на відстані - подала голос.

— АеГ:-ня-ні-еї-ю:-аеггвю-кру-еї-ва-еї-ні-ґу-ва-гг-еї-ня-ґу-аг (Вірно. Я вб’ю його на зборах).

***

Злість кипіла в ньому протягом усієї дороги. Цілі діалоги з самим з собою супроводжували Дерса. Переважно ті складалися з обурення в бік Лайли, Келта та усіх інших.

На вході в печеру у які мешкали його бійці сиділа пара очей.

— Ууу! Хто прийшов. — награно зрадів Єрц.

Дерс зміряв того сердито.

— Можеш не вдавати що радий мене бачити. — відповів.

Примруживши погляд Єрц почухав біля відгризеного вуха і запитав:

— «Нічка», як пройшла?

Тут з тріщини показався Асол, а за ним вийшов Корд.

— Не погано. — збрехав Дерс повертаючись до Корда. — Добре що ти повернувся, друже. Потрібно обговорити купу питань.

Корд озирнувся навколо, настарчивши вуха, а кінчики його пащі поволі розтягувалися.

— Чудово. — мовив він

— Про що ти?

Корд пильно подивився на Дерса.

— Ти ще хочеш їх підкорити? Он тих шістнадцятьох.

— Хм. Гадаю ти знаєш відповідь. Перейдімо до суті.

— На тій стороні у нас є двадцять п’ять лисів, які готові перейти сюди та служити тобі.

Дерс ріско усміхнувся. Його кислий настрій пройшов. Хвіст засмикався, а погляд став чіткішим та твердішим.

— Так. Точно так, Корде. Ті ідіоти вже об’єднуються проти мене. Потрібно бути на сторожі та переводити їх сюди.

— А вони не помітять? — запитав Асол.

— Ні. Двадцять п’ять це мало. Потрібно більше. Потрібна ціла армія, яка одним махом змете усі ті території й навіть відділених з невидимими й тим Омейзоном.

— Я спробую, але коли ти хочеш, щоб вони перейшли?

— Вже. Не гаєм часу.

— Знала б твоя красунечка чим ти тут займаєшся. — посміявся Єрц.

Дерс проігнорував ці слова.

— Потрібно йти, і переводити їх сюди.

— Хто переведе? Я? — обурився Корд. — Дай відпочити хоч трохи.

— Ні. Відпочивай. Я думаю піти самому.

Корд настарчив вуха і скривив пащу.

— Самому? Не варто. Це небезпечно. Що завгодно може статися і в такому випадку всьому кінець. Я сам перейду і приведу їх сюди. Тільки відлежусь ще трохи й приведу. Твоя матір пишається тобою.

Дерс здивовано вирячив очі.

— Вона так казала? Як її здоров’я?

— Із нею все гаразд. Вона хоче, щоб ти продовжував.

— Тоді так воно і буде. Доки не переможу.

Розвернувшись Корд сховався в тріщину.

— Хм. Нехай. Красунечка так і не дізнається. — Єрц заліз слідом.