Вітер шумів та гудів гучніше й гучніше. В ньому чулася своя таємничість. Гігантська темно – синя хмара здіймалася високо вгору. Це було масштабно. Наче атомний вибух. Цей «гриб» не лишав нічого, як дивитися з відкритою пащею, дивуючись цій силі, красі та помпезності.

Долаючи купи замерзлого снігу йшли лис з лисицею. Вони розмовляли попри можливу грозу.

Лайла смикала вухами через звуки навколо. Сапфірові очі дивилися на лиса поряд коли той говорив, але часом відверталися на шурхіт під корінням дерев. Їй не була цікава балаканина Солена. Вона терпеливо вдивлялася в пітьму чекаючи появи іншого лиса. Солен спотайна зиркав на неї. Усміхався коли їх погляди сходились і знову сумно відводив, знаючи, що усе скінчиться, коли вони зустрінуться з Дерсом.

За цей невеликий час який Лайла провела у нього він зрозумів, що Дерс підходить для неї надто ідеально. Вона з захватом говорила про нього без остраху сказати й те, зле і жахливе, почуте від інших лисів та лисиць. Усе, що стосувалося цього лиса її вражало.

— Талкенс і Хапс кажуть самозванець і брехун. У нас сказали б айр-ґуелі-еїї-ва-ае-ґу-ні-іїю:. Лисиці Кайоста думають інакше. Кажуть, що він майбутній лідер. — Лайла тепер примружуючи свої оченята згадувала ці слова. — Солене, розкажи. Ти ж добре його знаєш.

Солен зітхнув від тяжкого вантажу спогадів розглядаючи гілки зверху.

— Дерс – Дерс – Дерс... — він зупинився, задер очі догори, а потім закрив їх аби визначити думку. — Дерс егоїст, самолюбний, гордий лисяра, завдяки якому ми перемогли Келта.

Лайла нетерпляче замахала пухнастим хвостом й показала свої зуби. Солен продовжував говорити, проте вона не слухала, а чекала лиш скорого знайомства; смикаючи вухами то в один бік то в інший.

Пройшовши ще якусь відстань попереду серед білого освітленого клаптика землі їм зустрілись дві фігури - Дерс і Найлісор. Лайла випрямилася та усміхнулася, хоча не знала хто з них хто. Солен зиркнув на неї і якийсь час не міг відвести погляду, а зіниці його розширилися.

Вона помилково подумала що лис ліворуч, великий і м’язистий, це Дерс, але він лишався на місці, а лис праворуч пішов назустріч.

Лис йшов повільно, випрямившись у весь зріст, і задерши підборіддя. Мимоволі вона зупинилася аби роздивитися його. У нього були міцні, мов дубові гілки чорні лапи, широкі плечі, пухнаста й руда, як у справжнього лева шия і така ж морда. Разом із нею спинився Солен. Дерс замахав хвостом, що змусило лисицю відвернутися. Усім видом він показував свою силу та своє домінування. Серце красуні схвильовано забилось. Лапки знизу стислись. Дихання сповільнилось, її хвіст ледь помітно смикавсь з кожним наближенням лиса.

Вона швиденько прилизала груди й лапи. На шиї побачила грязюку і її оченята розширилися, а рухи стали різкішими й нервовішими.

Солен ледь відводив від неї погляд, ледь вгамовував свої бажання.

Підійшовши, Дерс злегка окинув лисицю в очах котрої пробігся сполох і вона знову відвернулась. Її вуха розійшлися в обидві сторони. Кінчики губ розширилися в усмішці, адже те, що вона побачила її потішило.

— Привіт, друже. — привітався Дерс до Солена. — Як твої справи?

Солен кивнув на Лайлу.

— Тепер чекай нападу. Той здоровило не зрадіє.

— Келт? Цей гукє. Думаю так. Мені байдуже зрадіє він чи ні.

Солен кивнув знову вертячи головою до Лайли.

— Чув про відділених?

— Так. Дейбіус згадував, що бачив їх біля Гори провідників.

— Думаєш нападуть?

— Так. Можливо, не знаю. Це лиш підозри.

— Хай так. — сказав Солен оглядаючи Лайлу, яка терпеливо чекала. — Я привів, як і просив. Тепер справа за тобою. Не ображай її. Чхати, що це твоя четверта будь з нею ласкавий. Мені всі вуха прогуділа про тебе. Якщо вона піде незадоволеною ти будеш найвеличнішим дурнем з усіх. — Солен запитав після цього. — Ти точно не сліпий?

Дерс відповів, паралельно дивлячись на лисицю.

— По твоїм очам не сумнівайся попаду.

— Хм. Я переконувався. Яка вона... яка вона красива.

— Угу. Погоджуюсь, друже.

Лайла сиділа і вилизувала груди та шию, проте коли відірвалася і побачила погляди на собі, стала розглядати у відповідь, а згодом і взагалі підійшла до них. За цю мить Дерс зробив висновок, що вона красивіша ніж Мірлі, Делка чи Лекса, ніж усі ті лисиці яких він бачив. Він відвернувся перший. Лайла тільки ширше усміхнулась, навіть засміялась.

— Я не завадила? Я гадала, що заслуговую трішки більше уваги ніж просто роздивляння. — казала «пожираючи»; її здобиччю був Дерс.

— Лайла правильно каже. Я не буду вам заважати. Лайлі.

— Так, Солене. Дуже дякую тобі. — вона підійшла і притислась до лиса. Солен ледь стримав захват. Дерс зберігав задоволеність на морді та ця сцена від несподіваності, і від своєї неоднозначності змусила зморщити носа й нахмурити очі. — Ти мене дуже виручив. Я б сама не знайшла так прославленого всіма, великого Дерса.

Дерс хмикнув.

Коли вона відійшла Солен широко усміхався, очі витріщені, хвіст немов зараз відірветься від жахливого розмахування зі сторони в сторону. Лис задоволений пішов назад, забувши попрощатися з другом.

Дерс дивився тому вслід. Тим часом Лайла оглядала його морду і лапи, усміхалась і хитрувато мружилась.

Знаком голови він сказав Найлісору, що усе гаразд і той з іншими, котрі стежили на відстані з укриття могли бути вільними. Обернувшись до красуні він декілька митей дивився. Витончені лапи, прекрасна фігура, охайна мордочка без лишнього хутра й найвродливіші чорні стрілки від кінчиків очей і до кінчиків щік. У нього починала висіти щелепа.

— Я ось думаю...

— Не проти якщо ми прогуляємось? — запропонував він.

Лисиця утримуючи лагідну усмішку відповіла:

— Ні-Г:угугу-еїї-аврь-іхі.

Що значить «ні, що ти», проте з відчутними змінами у звуках характерними для лисів та лисиць, котрі мешкали на сході біля іншої групи названої - відділені та невидимі та тих, що жили за Озером втоплених.

У Лайли з’явилося бажання притиснутися. В такому випадку лисицю видає особливе коротке погаркування. Інколи писк. Дерс думав про те саме, але щоб не налякати чи не скласти погане враження про себе стримувався. Він підняв підборіддя вище і йдучи без поспіху й все оглядаючи, наче чекав коли хто вийде і скаже: «Яка красуня з тобою». Безумовно якщо Лайла стане його лисицею, це підвищить авторитет Дерса на рівень не під силу ні Келту, ні Інаску чи Талкенсу.

— Ти прийшла зі сходу, так? Чути по тому, як ти говориш.

Вона поглянула широко розкритими очима. Перед тим, як відповісти, пауза протягом якої пара не могла надивитися один на одну. Всередині Дерса розпалювався жар, саме від очей які були перед ним. Зелень у них була дорогоцінним каменем серед холодного білого який захопив усе довкола, і вже набрид. Вони зоріли невимовним блиском.

— А ти? Можна ж до тебе звертатись на «ти» чи я ще не маю такого права, і потрібно на «ви»?

Дерс смикнув вухами, і махнув догори хвостом.

— На «ти». Можна й так. Я не звідси. В юності я...

— Знаю. Ти прийшов з Соленом з аГ:-ае-еїї-ва-Г:-няю: (лівогіря), з тієї сторони. По тобі теж чути. — перебила Лайла. Вона бачила боковим зором, що Дерс в цю мить дивиться на неї та навмисно не поверталась. — Солен багато що наговорив мені про тебе.

Дерс замахав хвостом, і дозволив собі сміх.

— Так. І що він тобі наговорив. Щоб я міг вирвати йому язика коли зустріну.

Лисиця нарешті повернулась, і її ніжні очі наповнили Дерса жаром, тим бентежним теплом у сотню раз кращим ніж затишне лігво. Вона підступила на крок і наблизила мордочку до морди Дерса так, що їхні носи відділяла відстань у волосинку. Дерс припинив дихати.

— Сказав, що ти гордий, самовпевнений, старий лисяра.

— Так і сказав? — запитав майже шепотом.

— Угу. Так і сказав. Але він збрехав. — говорила Лайла бігаючи зіницями від носа до вух, від вух до очей - Дерсової морди. — Ти не схожий на гордого, самовпевненого, старого лисяру, ні.

— Це поки що. Ти ж мене не знаєш.

— Як і ти мене.

— Усі говорять так про мене. Мерзотник, бре...

— ...брехун, самозванець. Знаєш, як у нас би такого назвали?

— Як?

— Айр-ґуелі-еїї-ва-ае-ґу-ні-іїю:

— Айр-ґуелі-еїї-ва-ае-ґу-ні-іїю:?

— Угу. У вас по іншому, так?

— Трохи. Я розумію, що значить самозванець.

— Ну. Як ще? Нікчема, кабанячий послід, зрадник, вбивця...

— Кабанячий послід ти придумала сама.

Лайла усміхнулась.

— Так, це я додала.

— І?

— Все це я чула, і кажу, що це не правда.

— Чому ж? — стояв на своєму Дерс.

— Знаєш чому? Тому що, я так сказала.

Дерс стримав сміх.

— Отже, ти так сказала.

— Так. Якщо я так сказала, то так і є.

І весь час їй потрібно було плавно, витончено, як рибка в воді виляти хвостиком аби увага Дерса ні на кігтик не сходила з очей.

У ту ніч Дерс завів її до лігва і познайомив зі своїми лисицями. Як тільки вони зайшли в печеру, почули:

— Лекса, ти знову лежала в моєму кублі?! Тут твої блохи скрізь.

— Це вони тобі сказали?

— Ррррр, і твоя шерсть!

— Це тобі подарунок. Буде тепліше.

— Заспокойтеся обидві!

Лайла тихенько засміялась до Дерса. Той важко зітхав теж усміхаючись очима оглядаючи кам’яне склепіння.

— Мої любі прибіжіть, будь ласка, сюди.

Після цього голоси трішки стихли, але перед тим, як лисиці вийшли знову відновились. Першою з’явилася Делка, котра ріско спинилась побачивши Дерса з Лайлою. Слідом за Делкою з’явилися Мірлі з Лексою. Вони продовжували сперечатися та побачивши Лайлу стихли. Лайла усміхаючись і загалом бувши в хорошому настрої першою підійшла до тих.

— Привіт – привіт. Це ви лисиці, Дерса? Вітаю, я Лайла. Дерс захотів нас познайомити, і я не була проти. Як вас звати?

Першою почала говорити Лекса.

— Я Лекса. Це Мірлі, а це Делка. — представила лисиця.

— Ого, які в тебе вуха. — здивувалась Лайла. — Вони дуже красиві, справді.

Вона звернулась до Мірлі яка разом з Делкою стримано розглядали гостю.

— А, твоє вухо, що з ним? — вухо Мірлі було нахилене і не рухалось. — Можливо десь продула чи замерзло? Мені шкода. — співчутливо казала та.

Мірлі відвернулась не відповівши. Лайла глянула на Делку. Усмішка лисиці під поглядом Делки стала поступово зникати.

— Ти Делка, так?

Делка не відповіла, а обернулась до Дерса який стояв біля входу. Він дивився прямо їй у вічі без остраху. Можливо навіть хотів почути похвалу. Делка підійшла всього лиш на пару кроків і при відкрила пащу, аби щось говорити та промовчала. Усі бачили, як вона стисла зуби, глибоко вдихнула після чого обернулась і схиливши голову пішла вглиб печери. Слідом за нею пішла і Мірлі.

— Я щось не те сказала? — запитала у Дерса.

Той смикнув плечима.

— Лексо покажи, будь ласка, Лайлі печеру.

Лекса кивнула і повела Лайлу по усім куткам темного простору, показавши де вони сплять, де зберігається здобич, і де тріщина у якій відпочиває сам Дерс.

— Ууу цікавенько. — сказала Лайла залазячи у тріщину.

— Чекай, а їй можна? — запитала Лекса у Дерса.

Той кивнув. З тріщини почулось невдоволене гарчання.

— Ай!... тіснувато. Ай! де ж це кубло?... а! Ось!

Лекса сміялась.

— Ти жива? Сама вилізеш?

— Ну... якось же залізла то, мабуть, так само й вилізу. Ай! Ой! Камінці. Рррр...

Коли вона вилізла, одразу пригладила язиком хутро на шиї, і лапою на голові.

— Як ти там спиш? Там же так тісно?

Дерс смикнув плечима. Попрощавшись з Лексою пара вийшла з печери.

Дерс став частіше помічати задоволеність Лайли. Він захотів її познайомити зі своїми друзями. З цією ціллю вони зійшли в ліс і пішли на південь, де була ще одна печера. На вході сидів Найлісор.

— Привіт, друже.

Лис кивнув.

— З Найлісором ти вже знайома.

— Нууу... я Лайла. — сказала та оглядаючи лиса.

— Найлісор – друг і воїн Дерса. — представився той не відводячи серйозного погляду від лисиці.

Лайла довго дивилась, але врешті відвела очі першою.

— Зайдемо все...

— Пам’ятаєш першу зустріч?

— Так, звісно. — відповів Дерс.

— Я тоді спутала вас обох. Подумала, що ти це він, і навпаки.

Дерс усміхнувсь. Найлісор продовжував оглядати Лайлу та коли вона повернулась одразу вдав, що відірвався на щось інше. Ось з печери виліз інший лис з віддертим одним вухом, хитруватої зовнішності.

— Ого. Ого – ого невже та сама Лайла завітала до нашої далекої ями?

Лайла повеселішала.

— Я завітала до Дерса. Та і ямою, це не назвеш.

— Я Єрц. — лис підійшов і схилив голову. — Я купу раз чув про вас. Про таку красуню яку цей світ не бачив. Тепер коли я споглядаю її на власні очі можете їх виколоти, адже нічого кращого вже не побачу.

Лайла засміялась, а Дерс закотив очі.

— Дякую – дякую. Мені дуже приємно.

В цей момент вийшло ще четверо лисів. Двоє з них зовсім юні, а один вже в похилих роках.

— Привіт, Дерсе.

— Привіт, Корде.

Лис спустився до Дерса і між ними зав’язалася розмова та час від часу Дерс обертався до Лайли, і тих, з ким вона говорила. Єрц сипав компліменти, Асол сказавши декілька слів приєднався до них з Кордом, Найлісор зробив те саме. Двоє молодих лиш оглядали теж підійшовши до старших. Не боявся красуні тільки Єрц.

— Ти чув щось про Келта? — запитував Корд. — Коли почує, що вона з тобою точно захоче напасти.

— Поговоримо про це згодом, інакше Єрц у мене зараз її вкраде.

Попрощавшись вони пішли.

— Оце так ніч. — натхненно говорила вона.

— Тобі сподобалось?

— Від тебе залежить. Усі ці знайомства, це добре, але ж я прийшла не знайомитись... — Лайла вийшла наперед і грудьми притиснулась до Дерса міцно, поклавши голову йому за шию так, як хотіла протягом усього часу. — Я прийшла до вас Дерсе. Ваші лисиці чудові, територія найбільша, лиси найсильніші, але чи дозволите ви мені залишитись ще, а?

Дерс ледь міг говорити. Він сковтнув хвилювання і відповів:

— Звісно... можеш. Я не проти...

— Точно? — тут Лайла повільно облизала його щоку.

Лис відкрив пащу, забігав очима, відвернувся. Лайла засміялася відходячи.

— От і чудово. До завтра?

Той швидко закивав головою, але от, вона не витримала і підбігла облизавши щоку ще раз.

— Тоді завтра мій гордий, самовпевнений, лисяре.

Дерс повернувся в лігво, сів на виступі й дивився на небо. У погляді читалася перемога, радість, тріумф найвищий з можливих. Небо було без зірок, щільно затягнуте хмарами. Почулися кроки ззаду. Він обернувся і побачив Делку зі шматком зайчатини, яку та поклала поряд. Її погляд сумний. Жодне слово не наздогнало лисицю й та пішла.

Він дивився стурбовано, але потім задер вуха і ширше при відкрив очі.

— Делко. — Лисиця спинилась не обертаючись. — Повечеряй зі мною. Одному геть нудно.

Та тихо загарчала смикнувши хвостом й вухами. В цей час починав моросити дощ.

— Я хочу спати, Дерсе. Я втомилася полювати, утихомирювати тих двох, бігати туди сюди, мов у мене підпалений хвіст, доки ти... — вона зупинила себе та Дерс зрозумів, що вона про Лайлу. Врешті, Делка закінчила словами: — Вечеряй сам.

Вона зайшла і була «з’їдена» смоляною пітьмою.