XXIV

Зібрання розпочалося. Першим ділом Гнейд запитав чи усі присутні. Дерс по звичці випрямив шию й озирнувся, попри те, що знав - не має Халета і Верга. Прокотилося хіхікання, яке швидко перетворилося на регіт.

— В яку яму, він впав цього разу? — запитав жартівливо Талкенс.

— Не у яму, а в яр Талкенсе. — відповідав Лайкен. — Лапу підвернув коли полював. За вороною чи горобцем... за вороною напевно. Стрибнув вниз, у яр. Та собі злетіла, а він примудрився приземлитися і підвернути лапу.

Талкенс й інші, котрі не чули причини, зареготали сильніше. Вони знали з досвіду що коли настає час зборів, Халет, або щось підвертає, або хворіє, або не приходить. Гнейд дав усім часу пожартувати, переговорити про Халета і відійти від основної теми, хоча сам не сміявся, і виглядав занепокоєним. Дерс переводив погляд з одного на іншого, пильно вдивляючись в морди. Сказати, що він підозрював більшість присутніх у змові з Келтом, це прямо сказати. Він був переконаний. Паралельно, його думки займалися словами і їх значеннями зі сну. «Я ТВОРЕЦЬ... на мене розставили засідки вороги. Як я підозрював. Далі, що я не помру сьогодні... ні було ще щось». Тут він задумався про Корда і те, де той зараз. Сіпнувши головою Дерс лишив ті думки й глянув на Солта, який сидів поряд. Він, як і Дерс чекав головної новини. Минуло ще трохи часу. У ту мить, як сміх і розмови досягли своєї дратівної гучності, Гнейд крикнув:

— Тихо!!! — всі замовкли. — Кого ще не має? Тільки Халета?

— Ще Верга. — сказав Дейбіус.

— Чому його не має, Солте?

Солт спокійно відповів.

— У нього свої справи. Я не знаю.

— Передасте.

Солт і Лайкен кивнули.

— Ви самі вибрали мене, щоб сповіщати вас про небезпеки які можуть бути за межами територій. Я вас зібрав, тому що з’явилася небезпека, яка варта уваги. — Гнейд помовчав декілька митей, збираючи тишу та увагу й продовжив. — Відділені!

Коли прозвучало це слово, усі не тільки зашептались і те місце загуділо, але ватажки зрозуміли небезпеку.

Дерс, як і більшість лисів, котрі населяли територію навколо Пагорба безсмертних, давнього місця, котре на пряму було пов’язане з Харідейзом, знав, що відділені, це лиси, які ділили між собою спільну землю. Земля їх ділилася на чотири частини під керівництвом чотирьох керівників. Вони не дарма звалися «відділеними», адже жили за своїми правилами, законами й порядками, котрі передбачали у разі невиконання суворі покарання. Дерс чув, що у цих лисів не можна заводити власну лисицю і виховувати лисенят. Ще казали, що вони приводять декілька лисиць на кожну з територій, і спільно з усіма на тій території гамують власні потреби з ними. Усі знали, що від них не варто чекати нічого доброго. Їх боялися майже так само, як «невидимих», ще одну відділену групу лисів.

— Вони розширюють територію. Тепер вона охоплює першу гору і частково Гору провідників. Їх численність росте з кожним днем. Я не можу сказати напевно, але я бачив, щонайменше вісімдесят лисів. В мене питання до вас. Що ми будемо робити - воювати чи залишити, як є?

Лиси які сиділи поряд з Салпом повернули голови до нього. Келт запитав напряму, що той скаже.

— Воювати. — відповів Салп підводячись. — Ті лиси не розуміють нічого, крім крові.

— Чекай Салпе, чекай. — заперечив Лайкен задумавшись. — Не все так просто…

— Кель-еї-арь-фя-арь-ні-еє-ісіяіеї-яль-арь-еїясьеї! (Що тут не простого!) — загорлав Келт видно радіючи, що у разі війни зможе нагострити ікла.

— Я підтримую Салпа. — сказав Ленг і теж піднявся. — Ці хробаки знахабніли. Просто чекати доки вони самі на нас нападуть буде безглуздо. Я за війну. — Келт схвально кивнув Ленгові. Щодо Салпа, то він дивився кудись вбік.

Дерс сам глянув туди, але там нічого не було. «Про що він думає?».

— Ні-фя!? Аг-арь-еї-ні-еє-хкє-еї-філь-ясьфява?! (Ну!? Хто не боягуз?!) — рикнув Келт властиво.

Піднялися після заклику: Пайкол і Малтс. Пізніше піднявся, Інаск і Нароск, у якого Дерс запитав:

— Ти хочеш воювати?

— Так! — рішуче відповів Нароск, — хочу боро…

— Юлі-еє-яі-яль-еє! (Дерсе!) — крикнув Келт не давши тому закінчити. — Ня-угу-япяясь--:--юлі-ніії-кру-хкє-еї-філь-ясьфява! Юлі-фя--:--угу-еєі-кє-філь-гу-кель-еї-арь-хяеї-філь-арь-хяеї-філь-арь-еє-яі-еє-арь-еїяі--:--філь-ні-угу-кру-хкє--:--якє-угу--:--вані-угу-агеї-юлі-ії-арь-яль-філь-ні-угу-кру-юлі-угу-я--:--арь-еї-яль-еє-юлі-угу-я--:--арь-еї-яль-еє-юлі-угу-еєі-арь-еї-хкє--:--ісіяі-угу-хяеї-яіеї-хкє-ії-арь-ії--:--нікєіїаг-арь-угу-гу-ії--:--ії-ня-хкє-еї-філь-ясьфява-угу--:--ії?! Ні-еє-агхяіїяпя-кру-яль-філь-арь-фя-арь-еєі-гу-еї--:--фя-арь-еї-хкє-еїпя-ва-угу-кру-ні-філь-арь-ії-яль-філь! (Жалюгідний боягуз! Думаєш, якщо твоя територія найбільша і знаходиться най далі, то це дає тобі право робити інших такими ж боягузами?! Не хвилюйся, тут є кому тобою зайнятись!)

Дерс загарчав, але намагався бути спокійним. А, проте ніяк не відреагувати на його слова, Дерс не міг. Коли справа стосувалася його честі вимикався інстинкт самозбереження.

— Хочеш, я покажу який я боягуз, гукє!

Гнейд крикнув на обох, аби припинили. На бік Дерса перейшли Дейбіус, Солт і Солен з Нароском, всі інші за Келтом.

— Арь-ії--:--еє-ні-еє-юлі--:--яль-арь-угу-хя--:--філь-ва-яі-угу-юлі--:--яль-арь-пя-ясьеї-арь-еїхяії-кру-ісіеїяіхя-угу-арь-ії-арь-хяеїпя-ясьеїяія-філь-ні-гу-фя! (Ти мене дістав і я з радістю готовий порвати твою горлянку!)

— Ніхто ні чиїх горлянок рвати не буде! — загарчав Гнейд ще раз. — Я сказав, що є серйозніші питання. А горлянки будете рвати після них!

Дерс поважав Гнейда. Цей старий лис ніколи не набридав і казав усе дійсно по ділу, проте тепер з ворожих, ніхто на його слова не зреагував. Вони продовжували люто дивитись то на одного, то на іншого. Погляди Келта і Дерса були незмінні, ніби зрослися між собою. Тепер Дерс ясно відчував наближення бійки. Вона сталася б скоріше якби був хтось інший, але присутність Салпа не дозволяла бути відчайдушним.

— Годі хлопці! — втрутився Лайкен і відштовхнувши Дерса в бік прогарчав до нього:

— Дерсе стримуйся будь – ласка! — потім повернувся до Келта. — Ти теж сядь! — проте той не ворухнувся і навіть не глянув на старого.

— Угу-вані-угу-еєі-кє-Юлі-еє-яі-яль-еє-кель-еї-ні-угу-арь-хяеїпя-Я-угу-кру-яфя-кель-еє-юлі-еї-арь-еє-хкє-еє-ісі-еє-яі-еє-яль-арь-яіії-хкє-угу-яії-фя-яль--:--ні-еє-хяії-юлі-ії--:--:-- (А знаєш Дерсе, що на твою Лайлу, ще до тебе перестрибали усі невидимі).

Дерс ледь стримував чимраз більшу лють. Він повернувся.

— Заткнись!

Тут вийшов Салп. Келт замовк.

— Батько Лайли, — продовжив говорити Салп. — який жив біля цих мерзотників, віддав її аби зберегти свою землю. Вона мене навряд пам’ятає, але її обіцяли мені більше того вона моя яснодарка.

— Що? — витріщився на нього Дерс.

— Ця красуня моя яснодарка сам знаєш по якому праву. — Салп став підходити. — Та справа не в ній. Я обіцяв вбити тебе, і сьогодні, мій друже, прохання буде виконане.

Дерс не стримався. Він з верещанням перший кинувся до Салпа.

***

Салп ухилився від його зубів. Цупко гризнув за шию. Підняв. Жбурнув в бік, немов тушу зайця. Падіння і ріска біль. Дерс попри легке запаморочення хутко піднявся… Напав знову… біль у лапі. Наблизившись до суперника, він не помітив замаху… удар! Гострий, схожий на удар гілки по носі, а тут по щоці. Втрата рівноваги… ще один… ніс боляче пробив тонкий лід котрий з’явився на снігу. Дерс встав. Виплюнув сніг. Салп підскочив. Гризнув за загривка… перекинув на землю. Дерс у цю мить, чітко почув регіт Келта. Злість, лють переповнювали. Заглушали біль. Звільнитись не вдавалося. Салп відпустив, загривка сам. Придавив тяжкою лапою горло. Він дивився широко розкривши крижані блакитні очі, давлячи сильніше.

— Нічого особистого. Не в тому місці й не в той час, Дерсе ти вирішив тут стати ватажком! — прошепотів Салп йому в саме вухо.

Раптом Салп відпустив Дерса. Коли той встав могутній лис зухвало поглянув. Перед усіма запропонував:

— Дерсе, якщо ти мене переможеш, я віддам тобі Казі, але якщо переможу я, ти віддаєш мені Лайлу, шмат своєї території, і йдеш звідси назавжди, а якщо коли не будь повернешся, я вб'ю тебе не роздумуючи.

Після слів Салпа почулися смішки. «Цей бій вирішений!» — говорили деякі. Усі чекали, що обере Дерс. Присутні на зборах знали силу й міць Салпа. Ніхто не наважувався з ним боротися, оскільки той переміг рися, і як кажуть трьох вовків самотужки. Тому уникали сутичок з ним. Зараз, коли бій почався усі зрозуміли це, як ніколи чітко. Дерс теж знав і злякався ще сильніше. У його очах вперше стояла подібна розгубленість. Він оглядав ватажків, бачив їхні глузливі очі, котрі були проти нього. Знав, що це пастка, у яку він успішно потрапив. Навіть якщо він відмовиться від поєдинку, його вб’ють. Він бачив це, по очах Келта та інших. Вони були готові, і схоже тільки цього й чекали. Але голос. Голос казав йому що він не помре. Це був ТВОРЕЦЬ. Дерс це чув від Нього Самого, але був не певен. Не певен ні в чому.

— Це безглуздя, і… — заперечив Лайкен, але Салп обірвав його гаркотом.

— Я допоможу Дерсу! — крикнув Дейбіус і вибіг до друга.

— Юлі-еє-яі-яль-фя-ісіеї-арь-яі--:--хкє-ні-угу-юлі-еїісіеї--:--еїясь-угу? Угу-аг-арь-еїня-гу-угу-ва-угу-хя-кель-еї-еї-юлі-іїні-фя-яль--:--аг-кє--:--яль-арь-ні-угу-юлі-яль-філь-арь-еїаг-ва-юлі-еїя-угу-еєі. (Дерсу потрібна допомога? А хто ж казав що один усіх шістнадцятьох здолає). — відреагував Келт і теж вийшов.

— Що ти вибереш? — запитував Салп озираючись на інших, котрі сміялись.

Не сміявся тільки Гнейд, Лайкен. Друзі Дерса і Ленг.

«Я не хочу нічого втрачати, але так чи інакше маю усе втратити. Мені не лишають вибору. Якщо навіть є крихітна можливість вижити й не втратити нічого я вхоплюся за неї. ТВОРЦЮ, Ти сказав що це Ти. Якщо то був Ти, тоді...» — тут Дерс пригадав інші слова, які були у сні. — «Я через тебе явлю СВОЮ СЛАВУ І СВОЮ СИЛУ, як ЄДИНОГО ТВОРЦЯ Ти не помреш, ні сьогодні, ні завтра Я, бо обрав тебе, аби явити СВОЮ СЛАВУ якщо будеш слухати голосу Мого і виконувати те, що Я тобі заповідаю. Нині знай, це твій ТВОРЕЦЬ говорив до тебе аби здобув ти віру і слухав, голосу Мого».

— Ти будеш зі мною. — прошепотів собі Дерс. Він рішуче поглянув на Салпа, так, що той припинив усміхатися. — Відійди, Дейбіусе.

— Що?! Ти у своєму розумі, ти не переможеш його! Хочеш втратити Лайлу і все. Відмовся, Дерсе!?

Салп стояв серйозний.

— Відмовся, Дерсе. Ця територія, Лайла усе це не останнє. Ми дозволимо тобі забрати твоїх лисиць, навіть Лайлу можеш забирати з собою і йти. Я нічого тобі не зроблю. Заживеш наново, навіть краще чим тут. Припини хапатися за це, ніби нічого кращого бути не може.

Дерсу це здалося дуже привабливим, адже так він нічого не втрачає, але тут, він зціпив зуби та піднесено, натхненно сказав:

— Ні!

Салп замовк, як і інші.

— ТВОРЕЦЬ усього живого не казав мені йти. Він сказав, що я не помру сьогодні й що Він буде зі мною, і явить СВОЮ СЛАВУ усім вам. Тому досить. Хочеш битися тоді ставай і бийся!

Після цього Талкенс, Інаск, Кайост в основному більшість котра була за Келта, тільки розреготалися на його слова переглядаючись між собою. Чудово розуміючи, що перемога за ними. ТВОРЕЦЬ? Що він верзе? Схоже, це від відчаю.

Тільки Салп беріг спокійну розсудливість.

— Якщо є якийсь ТВОРЕЦЬ, хай врятує тебе.

Дерс ступив крок до нього і з рішучістю й без сумнівів, а навпаки, точно відчуваючи, що не загине, сказав:

— Я не загину. Зі мною ТВОРЕЦЬ. І Він покаже вам СВОЮ силу.

Салп загарчав. Йому починала набридати Дерсова рішучість. Він перший метнувся до Дерса.

«Дай мені силу ТВОРЦЮ. Не дай мені загинути!».

Підняв голову… майнули очі Салпа. Наступної миті той вгриз Дерса за шию… рвонув на себе, аби відірвати. Дерс не ворухнувся. Він повернувся до нападника. Вгриз за хребет. Підняв над землею і жбурнув в сторону. Салп встав, але морщачись на всю морду. Він підлетів до Дерса. Замахнувся… Дерс зловив його лапу і стис зуби. Салп загорланив на всю пащу. Відпустивши Дерс схопив його за загривок, підняв ще раз і щосили жбурнув об землю. Той закричав. Стояв лиш Дерс. Грізно дивлячись на лежачого противника.

— Що?... це, як?...як він… — бурмотів Лайкен переглядаючись з іншими.

Навіть Гнейд здивовано підняв вуха.

— Так… так, Він зі мною. — прошепотів Дерс над Салпом, а потім обернувся до присутніх і сказав їм. — Бачите, ТВОРЕЦЬ! Це Його сил…

— Сюди! — закричав Салп, встав і накинувся знову.

Дерс замахнувся. Він вдарив прямісінько по носі. Салп від удару покотився по землі. Спробував встати, але марно. Він зробив ще одну спробу, але лапи розійшлися і той впав.

XXV

Келт перервав тишу криком здивування та люті. Його свідомість, його очі - не могли повірити в те, що бачили. Було ясно зрозумілим що він не тільки планував, не тільки знав, не тільки надіявся на смерть Дерса, але й хотів цього усією душею. Те, що цього не сталося було цілковитою помилкою в його голові. Він не міг допустити іншого ніж смерть чи вигнання. У ту ж мить, Келт зірвався з місця, стрибнув прямо на Дерса цілячись тому в очі. Бажанням у цю мить Келта, було вирвати їх і вирвати горлянку Дерсу, аби той ніколи не зміг встати у нього на шляху. Попри події, і якусь примарну впевненість у перемозі, Дерс таки відійшов у останню мить й контратакував. Його зуби мов голки вп'ялися в бік шиї Келта, а далі прокололи лапу. Біль, немов струм розійшлося по тілі велетня, і від злості він хотів вкусити Дерса прямісінько за голову. Той знову зміг ухилитися. Дерс схопив загривок Келта і хотів підняти. Сила котра пульсувала в ньому дозволяла це, але Келт вирвався і розвернувшись вдарив по щоці. Саме несподіваність цієї атаки, а не її потужність, змусила Дерса втратити рівновагу. Він отримав укус не сильніший, якби кусав щур. Келт вкусив його вухо, і націлився на шию. Розвернувшись, Дерс ухилився і вдарив Келта туди, куди той збирався вдарити. Після, схопив за горло і кинув не землю. Тепер Келт носом зарився в сніг. Не встиг Дерс перевести дух, як Інаск і Талкенс, лиси хутро яких мелькнуло сріблястим світлом, а жовті очі миттю були перед ним. Дарма вони наважилися на бій з Дерсом. Одного він привалив лапою прямісінько по носі, як і Салпа й той втративши свідомість впав, а іншого жбурнув об дерево і він теж знепритомнів.

Грізний голос Гнейда зверху, прогримів і поєдинок був закінчений.

— Годі цих ігор! Дерс переміг. Тепер обговоримо і вирішимо те, що дійсно важливо!

Інаска і Талкенса лишили на своїх місцях. Салп піднявшись тепер мовчки сів, де сидів раніше, а Келт продовжував гарчати, ненависно поглядаючи на Дерса. Дерс до закінчення зборів сидів з серйозною мордою. В душі він тріумфував, але показувати не хотів, лишній раз розлючуючи своїх сусідів. Його друзі дивилися на нього з подивом, котре плавно змінилося на повагу й гордість. Є насправді ТВОРЕЦЬ, не має? Це нікого не хвилювало. Залізно стояв факт - перемоги Дерса перед, здавалося б непереможним суперником.

Коли Гнейд ще раз запитав - війна чи мир? Салп, а з ним Нароск, піднялися. Інші ж вирішили сидіти. З чим було пов'язано зміна їх рішення Дерс не знав, але міг стверджувати, що саме його перемога. Гнейд пішов, закінчивши зібрання. Саме тоді оговтався Інаск з Талкенсом і знову став «мітингувати» Келт, проте коли Дерс викликав його на поєдинок, могутній лис лиш загарчав і роздратований пішов. Те саме зробили ті, хто був у змові проти Дерса, тобто більшість. Дерс що не дивно, затримуватися на цьому місці на довше ніякого бажання не було, і він, підійшовши до Салпа сказав:

— Казі лиши собі тільки більше не смій говорити подібного, що ти говорив про Лайлу.

Салп усміхнувся даючи знати, ще до відповіді, що прохання не виконає.

— Я казав правду, і те, що обіцяв виконаю. — він відвернувся й пішов.

Перед тим, як піти він поглянув на небо і чи то знак, чи збіг, але там засвітилися зірки. Там хтось явно радів, і Дерс, це відчував. Не міг пояснити, як, але у нього було піднесення, таке ж коли він сказав Салпу, що не відступить, і що з ним ТВОРЕЦЬ.