IV

Фігури наближалися. Дерс напружив лапи так, що з’явилися вени, а хутро на загривку піднялося. Хвилювання від ще одного бою, пульсувало по тілі й крихітний, ледь помітний подих вирвався на свободу з його уст.

Погляд був спрямований на одного лиса який йшов попереду інших. Хода була повільною. Витягнувши довгу шию і дивлячись поглядом суровим, холоднокровним, лис заявляв про власну відвагу та рішучість. Простежувався прихований задум, через що риси на морді зухвальця були напружені, мов гума. Цим лисом був - Солт. Худа під місячним світлом срібляста морда, витягнутий гострий ніс, як в дятла вирізняла його від інших. Високий не такий рудий без пухнастої шиї. Його усмішка змушувала Дерса тривожитися.

— Що це означає? — поки що спокійно запитав він.

— Що?

Дерс невдоволено махнув головою на чорну фігуру лиса позаду.

— Він каже, що має серйозну розмову до тебе. — Солт прямо, вороже й холодно подивився в вічі Дерсу. — Ти боїшся його? Ти ж нічого не боїшся, Дерсе. Настільки безстрашний, що зухвалий до краю. Он, викрав таку лисицю, хіба це страх? Це дурість.

Дерс форкнув. Його зіниці не смикались ні вліво, ні вправо на відміну від хвоста, а десь в пащі застряг гаркіт.

— Ти злишся за той клаптик землі?

— Не за той клаптик землі, Дерсе! — крикнув Солт. — Ти постійно вів і поводишся, як останнє гадло!

— І це все що ти можеш сказати? Гадло. Це все? Я можу рівно те саме сказати й тобі, друже.

— Годі! Ти знав, що то моя земля, я казав тобі, а ти забрав…

Дерс випустив смішок.

— То таки через землю ти вирішив помститись. Так би й сказав.

— Земля ні до чого. — заперечував Солт. — Ти навіть не перепросив, не вибачився, а взяв наче воно й було твоїм, а…

— Ясьеї-юлі--:-! (Годі!) — рикнув Келт. — Арь-ії--:--угу-яії-кру-гу-:--яль-арь-філь-гу!(Ти малий кістяк!)

Лис вийшов вперед.

Він нагадував ведмедя ніж лиса. Зараз його масивна чорна з пекучим гнівом очима морда, як ніколи була зловісною.

— Філь-хя-хкє-пя-арь-еє-хкє-еє-гу--:--яль-арь-філь-гу-ва-угу-яі-угу-ва-хя-хкє-пя--:--угу-я-ії-кру-ва-юлі-еї-аг-гу-філь-гу-філь-гу-арь-ії-ісіеї-яль--:--:--хя-хя-гу-яі-угу-яль-арь-ії-гугу? Кель-еє--:--іїні-гу-яеї-гу-ніеї-кель--:--:--угу-я-еє-гу--:--яль-арь-я-філь-хя-еє-яль-я-угу-хкє-еє-ні-угу-юлі-філь-гу-ії--:--філь-арь-угу--:--ні-кє--:--ваня-угу-яіїяії-яль-філь--:--ні-еє-хяіїясьні-угу-яії-угу-арь-еє-ісі-еє-яі-еїні-кель-еїясьеї-ва-угу-агеї-арь--:--хя! (Я вб’ю тебе кістяк. Зараз вб’ю. Малий здохляк. Як ти посмів вкрасти її? Ще минулої ночі, мале, кістляве, слабе над яким, я та інші зжалилися і не вигнали, а тепер он чого захотів!) — він дико загарчав. — Ва-угу-хкє-іїяі-угу—уру-яль-філь! (Забирайся!)

Дерс зареготав.

— Жалості мені не треба. Це моя територія. — він сміливо глянув тому в вічі, де знайшов власне відбиття. — Знаєш, що роблять з гукє? Його виривають і ваюліеїкєеї-філь-арь-еї-філь-арь (здушують).

На цей раз розреготався сам Келт.

— Арь-іїагеї-кель-вані-угу-еєі-кє-Яль-угу-яісі-угу-ва-юлі-іїагеї-арь-еї? Яль-угу--:--еї-арь-фянягуії-ва-арь-яіеї--:--угу-хяеїхя-гу-угу--:--ії-яль-еє-ні-еє-арь-еє-кель-еї-арь-ії-арь-угу-гу-еї-арь-філь-гу-кель-еї-ні-еє-ісіеї-яль-яфяаг-угу-еєі-кє-яль-еїясьеї-яі-угу-вафя-арь-еї-хкє-еї-пя-ва-угу-кру--:--еє-арь-яль-філь-хя--:--ні (Ти хоч знаєш Салпа, здихото? Самотужки з трьома вовками, це не те що ти. Так от, якщо не послухаєш цього разу тобою займеться він).

Солт насторожено задер вуха і поглянув на Дерса чекаючи його реакції та той зберігав холодний спокій.

— Я чув про нього, і ти, чи цей Салп, ще хтось, різниці не має. Я свою територію не віддам ні на кігтик.

— Арь-ії-вані-угу-еєі-кє-філь-гу-фя-юлі-фяяіні-яль-пя-арь-ії-ваяіеї-хкє-іїхя? Арь-ії-ісіяіії-кру-кєеїхя-яль-пя-юлі-ії-еї-яль-філь-гу-фя-арьії-ні-угу-яль-арь--:--я-гуії-яль-угу--:--еїхяісі-еє-хяні-еє-ніії-кру-кель-еї-яль--:--:--філь-арь-ії-яль-агеї-кель-еє-арь-яль-філь-арь-ії-хяня-еє--:--яі-еє-яль (Ти знаєш яку дурницю ти зробив? Ти прийшов сюди, ось яку. Ти настільки самовпевнений, що сміятись хочеться. Ти вже мрець).

— Бачу твій зір гіршає, так гукє?

— Гукє, юлі-фя-гу-еєі-кель-аг-угу-арь-ії! Яль-еїясьеї-юлі-ні--:--філь-арь-еє-хкє-еє-хя-хкє-пя! (...дукє, чхати! Сьогодні я тебе вб’ю!).

Дерс задер голову і заверещав. Це був довгий та пронизливий крик. Келт насупився. Коли Дерс закінчив то поглянув на грізного лиса, загарчав і перший кинувся до ворога. «Юлі-фяяі-еє-ні!», — (що значить – дурень) рикнув Келт і вибіг на зустріч.

Дерс закричав. Вп’явся з усієї сили в шию. Зуби ледь змогли прокусити кам'яну шкіру.

Келт роззявивши пащу вкусив у відповідь. Удари й укуси Келта були потужніші й болючіші. Один з правого, другий з лівого. Лобом прямісінько в ніс. Біль кольнула в мозок.

Келт відпихав назад. У якийсь момент схопив за загривок Дерса, і з легкістю жбурнув в сторону. Хребет вдарився об коріння біля дерева. Стиснулись зуби. Стиснулись швидко, так що прикусили язика. Спробував піднятись. Одна з лап зігнулась сама собою.

— Яль-угу--:--еїхяісі-еє-хяні-еє-ніії-кру-юлі-фяяі-еє-ні-яль-еїясьеї-юлі-ні--:--філь-хя-хкє-пя-арь-еє-хкє-еє-ні-угу-хя--:--арь-ні-еє-яль-фя--:--ні--:--хя-угу-кру-яль-філь (Самовпевнений дурень. Сьогодні я вб’ю тебе навіть не сумнівайся).

Солт терпеливо м’яв кігтями сніг. Він пильно стежив за поєдинком і здається був готовий кожної миті кинутись третім.

Дерс сплюнув кров і зціпив зуби. Зірвався для атаки.

Есол, лис Келта котрий не втручався, а стояв збоку, вибіг, щоб перехопити. Зійшовшись з Дерсом, він хотів схопити за поранену лапу. Дерс вчасно відскочив. Пекучий біль у кінцівці дратував Дерса. Якби не цей біль він би прикінчив кістлявого за декілька рухів.

Удар! Пішла обертом голова, зігнулась лапа, падіння. Ще один удар по морді збоку й масивна лапа слідом, придавила шию. Перед очима широка усмішка Келта, зуби сизо-блакитного відтінку. Дерс витріщив очі, напружувався аби вирватись. Повітря припинило приходити.

У той час двоє лисів котрих першим переміг Дерс, встали й знову напали на Лайлу. Лисиця закричала та її пащу притиснула лапа.

— Гей ви! — крикнув до двох Солт. — Відпустіть її.

Вони хіхікали пропустивши його слова крізь вуха. Солт загарчав.

— Я сказав відпустіть!

У ту ж мить він підбіг і по черзі повідкидав обох, і допоміг встати лисиці.

— Кель-еї-арь-ії-яіеї-хкє-іїкє?! (Що ти робиш?!) — загарчав Келт до Солта.

— Мені чхати! — гаркнув Солт у відповідь. — Ще раз вони її схоплять, я повбиваю їх.

Солт обернувся до Лайли.

— Усе гаразд?

Лайла закивала головою, але погляд її смикався за Дерса. Солт повернув голову, зціпив зуби. Він у декілька стрибків підлетів до Келта і збив того з Дерса. Важкість з шиї зникла. Повітря шаленою хвилею залетіло до пащі й заповнило груди. Зникли голки в передній лапі.

Дерс відхекувався й відкашлювався. Його погляд сковзнув в бік і помітив хутро Солта. Оговтавшись, спробував піднятись. Стиснувши зуби від страшенних болів і морщачись на всю морду, він таки випрямився. Обернувся до Лайли й переконавшись що з нею все гаразд повернувся в інший бік.

— Фя-арьеї-хкє--:--ні--:--гу-яііїаг-арь-іїяіеївафя--:--фяні-еє-яіїкєіїяеї-яль-філь?! (У тобі ні крихти розуму не лишилось?!) — гримнув розлючено Келт, Солту. — Арь-ії-кель-еїяіеї-хкє-іїкє?! Аг--:--хкє-угу-нііїва-угу-арь-ії--:--ісіяіії-кру-кєяії?!! (Ти що робиш?! Хіба не за тим прийшли?!!).

Той лиш змахнув плечима.

— Я не можу цього дозволити.

— Аг-угу! Угу-арь-хяеї-філь-ва-еє--:--я-філь-аг--:--хкє-угу-ні-еє-хя--:--ні-гуу-ва-угу-хкє-яі-угу-хя!? Яль-еїясьеї-арь-ії-арь-еє-ня-ні-еє--:--:--ясь-юлі-еїісіеї--:--еїясь-арь-ії? (Ха! А твоя земля. Хіба не він її забрав!? Цього ти теж не міг дозволити?)

— З ним я розберуся потім, але зараз з тобою.

Келт в усмішці оголив блискучі вістря.

— Ваяі-угу-юлі-ніії-гу--:--хя-ні-еє-хяіїя--:--гу-фяхя-угу-арь-ії-аг--:--хкє-угу-філь-гу-кель-еї-хяіїяіхя-угу-арь-ії-ясьеїяія-філь-ні-гу-фя! (Зрадників не вилікувати. Хіба якщо вирвати горлянку!)

У ту мить двоє зірвались і напали. Від Есола ухилився й боляче гризнув за голову, але Келт підскочив… паща зімкнулась на горлі Солта. Приєднався Дерс і накинувся на велетня ззаду. Міцно вгриз за загривка. Пучок волосся в пащі викликали блювотний рефлекс. Келт відкинув Солта і мов муху струсив Дерса. Ще одне падіння стало болючішим за попередні. Дерс підіймався коли лапи затряслись і здалося навіть хруснули.

— Готовий вмерти зараз. — Солт зі спокійною зосередженістю глянув на друга.

— Ні. Я готовий померти від кого завгодно, але не від нього.

— Нехай, тоді пізніше я тебе вб’ю.

— Хяії-юлі-фяяіні--:--! (Ви дурні!) — вищирився Келт наближаючись.

Дерс побіг до нього. Солт підхопився за ним.

Есол вибіг до Дерса, люто накинувшись аби рвати. Солт перейняв Келта.

Зібравши сили через град ударів і укусів він, схопив надокучливого лиса за лапу, прикусив та підняв до верху. Потім тілом вдарив в бік. Солту діставалося більше. Його укуси та удари нічого не значили для велетня. Він вже впадав у відчай, але з боку почулися крики лисів. Дерс, Келт і інші озирнулися. До них бігло четверо фігур попереду яких упізнавався Найлісор.

***

Помітивши підкріплення, Келт був змушений тікати. Двоє лисів, котрі напали першими залишили Лайлу, але втекти не змогли. Троє з підкріплення Дерса їх наздогнали й приклали до землі. Найлісор негайно підійшов аби допомогти другу.

— Оце так! — першим почав говорити молодий, низький лис у якого красувалися три глибокі рубці на ребрах, а одне вухо на половину було відгризене. — Келт і Солт прийшов! Дерсе усі хотіли з тобою ніч возз’єднання провести, так?

Дерс хмикнув.

— Швидше її зіпсувати, Єрце.

В ту мить до Дерса підбігла Лайла і притислась. Дерс прошепотів їй:

— Я захищу. Я ж обіцяв.

Єрц підійшов до виснаженого Солта.

— Ти його привів, так?

— Що як я?

— Тоді забирайся звідси. Доки тебе не пошматували в купу листя.

Єрц відвернувся і вже звично звернувся до Дерса.

— Знахабнів. Доженімо і добряче струсимо з нього усе нахабство, а?

— Сенс? — заперечив Асол. — Нехай тікають.

— Хай тікають! — закричав Єрц, — ти Асоле зовсім без мізків?! Прийшли, напали й без жодної подряпини тікають! Ну ні, я цього не дозволю!

Дорогу Єрцу перегородив Найлісор. Він пильно подивився на лиса і преспокійно, але з владою у голосі сказав:

— Вони втекли. Нам до них не має справи.

Дерс з Лайлою спостерігали за їхньою розмовою.

— Це чому Найлісоре!? — вискалився Єрц, — тільки тому, що ти так сказав!

Найлісор не відповів. Потрібно було дізнатися причину нападу у двох полонених, хоча усі здогадувались у чому вона могла полягати. Дерс напряму запитав у них і відповідь виявилася очевидною - аби вбити суперника у якого лишилась Лайла. Все ж чутки розносяться надто швидко.

Дерс не стримав усмішки. Вкотре він був задоволений собою. Перемогою над Келтом, нехай не цілковитою, проте вагомою і перемогою у справі з Лайлою. Усе це не могло не радувати. Він глянув на Солта який переводив дихання і скоса оглядав Єрца.

— Ти врятував мені життя, друже. Дякую. — серйозно мовив Дерс. — Залишишся чи підеш?

Солт з під лоба поглянув на Дерса. Усі інші спостерігали уважно. Лайла згадувала, як той врятував її. Помовчавши він заявив:

— Я казав, що вб’ю тебе.

Дерс лиш глузливо хмикнув на ці слова, на відміну від Лайли, котра не розуміла чому той так сказав. Єрц взагалі оскаженів від такого нахабства.

— Ти як смієш, мерзотнику?!!

— Ні. — наказав Дерс, досі дивлячись в вічі другу. Єрц гарчачи відійшов сплюнувши в бік; не зводив погляду з ненависного лиса. — Я без вагань можу сказати своїм аби вони розшматували тебе зараз і негайно. Міг би подумати, як ти мене вб’єш перед тим, як казати. І хіба не ти мене врятував? Якщо так хотів моєї смерті, чого втрутився?

— Бо, я не настільки прогнив, як ти, але ти маєш поплатитися.

— Це погроза? — вийшов Найлісор.

— За клаптик землі? — продовжував Дерс.

— За нього теж.

Дерс замовк. Відвернувся й задумався.

— Нам вивести його, Дерсе? — запитав Найлісор.

Дерс мовчав. Лайла бачила, як на його морді повільно з’являлася усмішка.

Він повернувся до Солта з рішучим видом.

— Нехай.

— Ти не міг по іншому.

— Це чому?

— Я знаю тебе від дитинства. Ти гордий, і думаєш, що зможеш все.

— Хм. Я згідний на поєдинок. Якщо виграю я - ти будеш моїм союзником рік в усьому що я буду робити, а вся твоя територія на цей час стане моєю.

— Чудово. — погодився Солт. — Я обіцяю, що простим для тебе цей двобій не буде. Виграю я, тоді Лайла, і твоя територія, і лисиці дістаються мені.

Лиси мовчали хоча й чекали наказу Дерса, аби розірвати Солта на шматки. Найлісор спокійно сидів, Єрц «кидав» свою голову на одного, потім на іншого.

— Я не згідна! — гаркнула Лайла виходячи до Солта. Такий вчинок одразу привернув до себе загальну увагу. — Як можна бути таким... таким кровожерливим? Ти врятував мене від тих двох, а тепер хочеш його вбити?!

На морді Солта не відбулося ніяких змін. Він продовжував дивитися на лисицю, але в думках був на своєму.

— Я врятував тебе, бо ти красива і народиш гарних дітей. — сказав серйозно. — А щодо Дерса, то це не твоя справа.

— Моя це спра...

— Замовкни!!! — рикнув Солт, що та сіпнулась вирячивши на нього очі, і відступивши декілька кроків назад. Єрц одразу вийшов і гарчав до Солта, прагнучи прямо зараз накинутися.

— Ах ти, мерзота!

— Єрце, Лайла назад. — твердо наказав Дерс. — Це дійсно не ваша справа.

Єрц гарчав і сопів утихомирюючи себе та все ж відійшов до Найлісора.

Лайла дивилась ненависно. Час від часу її шкіра смикалась біля кінчиків губ та між очима.

— Він тебе вб’є. — процідила.

Вона відійшла й сіла. Солт хмикнув обертаючись до друга.

— Почнімо! — рикнув Дерс.