/ Вітаємо, ви вбили короля демонів Мазефакера /
/ Ви отримуєте атрибут короля /
/ Ви отримуєте: Корона Проклятих /
-
Я уважно розглядав головний убір у вигляді сплетених у вінок рогів демона, що дивовижним чином матеріалізувався в повітрі, після того як голова Каньї розлетілась на шматки від високої напруги.
-
/ Корона проклятих /
/ Властивості артефакту:/
/ Дарує власнику можливість прикликати суккубів /
/ Дарує власнику прокляття імпотенції /
-
- Ну да… Це ж корона проклятих, а не благословенних.
/ Корона Проклятих полетіла нахуй. /
Я втомився ображатись на життя. Будемо відверті. Воно мене ненавидить.
Я перевірив статус. Так, як і казав той залупер, спеціальність «раб» нікуди не зникла. На плечі впав такий тягар, що я заледве міг стояти на ногах. Все даремно… Вся моя боротьба марна. Варто було померти іще пару років тому. Але що вже тепер вдієш… Немає сенсу лити сльози. Гаразд, слід глянути на той камінь, що утримує тут всіх демонів. Може мені вдасться щось із ним зробити.
Перед тим як піти, я зняв Толіка із тих мерзенних гаків. Моб, чи не моб… Яка різниця? Виглядає як людина, веде себе як людина, міркує, як людина… Хто ж він тоді? Тут справа скоріше не в реальності, а в нашому сприйнятті. Більшість людей в іграх стараються вести себе добре. Виконують квести, допомагають NPC, вбивають злих монстрів. Їм хочеться думати про себе як про хорошу людину. Проте, якщо грати довго – це починає набридати. Персонажі все менше асоціюються з живими людьми і тому норми моралі потрохи відходять на другий план. Нові умови задають власні норми. Ще якихось п’ятдесят років тому було цілком нормальним розділяти транспорт на білих та кольорових в США. Справа в суспільному сприйнятті. Тут як у Стенфордському експерименті, де студентів поділили на в’язнів та наглядачів. Їхні норми моралі змінились. Хтось скаже: така людська природа, але я не згоден. Така природа слабких та лінивих. Їм зручно так думати. Зручно виправдовувати свою мерзенність. Я вважаю, що людина повинна залишатись людяною, незалежно від обставин. Принаймні старатись… Я кинув швидкий погляд на розпечений дрин, яким я добру годину ґвалтував демона, і зрозумів, що мені так і не вдалось сформувати свою думку.
Я знову поринув у роздуми. У словах того кретина щось не сходилось. Моя сім’я аж ніяк не була багатою. І навряд чи вона могла дозволити собі таку штуку, про яку казав репер. Однак, дещо не дає мені спокою… Щось так сильно муляло мені в голові, що я не міг знайти собі місце. Як програміст, я розумію які можливості для ігрової індустрії можуть надати квантові технології. Але так чи інакше, ми все одно стикнемось із головною проблемою всіх ігор – штучним інтелектом. Я не можу повірити, що всі люди, чи навіть демони, з якими я був знайомий, керуються ШІ. Вони були надто справжніми. Надто живими… Ну не може розумна машина імітувати той дибілізм.
Нігер щось казав про імовірність втратити пам’ять. Звісно… В цьому є сенс. Для чого мучитись над створенням ідеального ШІ, якщо можна використати живих людей в якості NPC? Ця гра створена для вершків суспільства. Їм не обов’язково знати, що вони тут не єдині люди. Інакше це зіпсує ігрові враження. Цікаво, скільки людей у світі перебувають у комі? Чи їх вистачить, щоби населити цей фентезійний світ? Ні. Навряд чи. Хіба що хтось дозволить розміщати над трасою бігборди з голими дівками. Хоча… В мене з’явилася теорія: Люди, які заселені сюди в якості мобів, слугують як зразок для наслідування їхньої поведінки нейромережою. Тобто вистачить лише кілька тисяч живих людей, щоб справжні NPC поводились більш реалістично. В цьому щось є…
Толік скрутився на моїх руках, ніби кіт. Він вже давно втратив розум. Можливо він ніколи ним і не володів. Але я все рівно не хотів залишати його в цьому місці. Дай Бог йому пощастить, і на відміну від мене, в новому житті він отримає щось хороше. Ну або його програму настільки переклинить, що це призведе до появи якогось супер маніяка. Вершини маніячної справи.
Я без роздумів всадив кинджал йому в скроню. Знати б скільки часу потрібно для того, щоб запустити процес рестарту. Не так вже й багато, наскільки я пам’ятаю. Тіло Толіка обм’якло. Руки впали додолу. Очі залились склом. Певно цього буде достатньо. Після того як я дістав зброю, рана на голові по інерції затягнулась, але життя вже його покинуло. На обличчі замість якогось моторошного виразу постійного страху з’явився спокій. Він ніби був мені вдячний. Не варто… Я зробив те, що мусив. На секунду мій власний тягар став на крихту менш нестерпним.
Я вже був готовий залишити Толіка, як він несподівано розплющив очі.
- О, здоров. Давно не виділись. – Заговорив він. - Як справи? Бачу ти тут криваву баню влаштував. Ну… Ми в бані, і тут повно крові, розумієш?
- Вілсон?
- Ну а хто ж іще? Тадаааам! Слухай, ти звісно нормальний хлопець, але я до такої близькості не готовий.
Після цих слів я різко відсахнувся від колишнього Толіка і швидко зіп’явся на ноги.
- Слухай, таке дивне тіло. Відчуття зовсім незвичні. Що це за… Щось в носі. Це… Дивно… Не можу виразити словами. Ніби все навколо заграло новими барвами. А ще… Це відчуття по всьому тілі. По всій шкірі. Прикольно, звісно, але я почуваюсь не комфортно. Слухай, а це часом не та штука, яку всі називають болем? Не міг би ти мене вдари…
- Бдищ! Бдищ! Бдищ! Бдищ!
- Чекай!
- Бдищ! Бдищ! Бдищ! Бдищ!
- Чек…
- Бдищ! Бдищ! Бдищ! Бдищ!
- Сто…
- Бдищ! Бдищ! Що ти кажеш? Сто разів вдарити? Ну, окей…
- Ні, я казав: сто…
- Бдищ! Добре, добре… Мені не важко.
Певний час я відпрацьовував удар з правої, поки не втомився. Мені якраз було необхідно спустити пар. На живих істотах це чомусь виходить краще. Вілсон лежав у прострації після побоїв. Біль – зовсім не приємна штука, якщо ти шукаєш нових вражень. Його рани давно затягнулися, але це ніяк не допомагало Вілсону вийти із шокового стану.
- Чого розкис? – Запитав я його.
- Це жахливо…
- Це? Ні, чувак… Ти не знаєш, що таке жахливо. А це так, квіточки.
- Це нестерпно. Чому ти так вчинив зі мною? – Здавалось Вілсон от-от заплаче.
- Просто тому, що мені так захотілося. Інших причин майже не буває.
- Ви всі виродки… Кляті виродки!
- Мда… І зовсім це не лицемірно. Ти ж колись начебто був живим. Ти не пам’ятаєш, що таке біль?
- Ніхто й ніколи мене так не кривдив…
- Щас заплачу.
- Ти сволота… А я вважав тебе своїм другом.
- А я вважав тебе найбільш набридливим створінням у світі. Якщо ти такий ображений, то можеш звалити в інше тіло.
- Не можу.
- Що?
- Я не можу покинути це довбане тіло!
- Ахахахах. Мої вітання, ти тепер повелитель болі.
- Невже це правда? Я став людиною. В пеклі, переповненому демонами. Мені срака…
- Велкам ту зе клаб, баді.
- Вбий мене.
- Ніфіга. Хоч руки і сверблять. Ти, дорогенький, відведеш мене до того вашого каменю.
- Якщо мене побачать в цьому тілі – мені гайки.
- Не сси. Я тебе захищу. (Поки ми не дійдемо до потрібного місця). А потім ми щось вигадаємо із твоїм тілом. Гаразд?
- Я тобі не вірю.
- Ми ж друзі! А друзі повинні довіряти один одному.
- Я не вчора народився, і такими явно брехливими тупими фразами мене не переконати.
- Гаразд, як тобі таке: Я єдиний у всьому пеклі, хто не хоче тебе з’їсти і погодиться тебе безболісно відправити у потойбіччя.
- Я сам себе вб’ю.
- Ти повелитель болі. Не забувай про це. Ось, до прикладу…
Я перерізав Вілсону горлянку. Кров заструменіла червоним фонтаном, але вже через декілька секунд, вона зупинилась.
- Слухай, а ти міг би принести багато користі в якості донора крові.
Вілсон тримався за шию, натужно хапаючи легенями повітря. Шоковане обличчя стало білим, мов сніг.
- Як гадаєш, хтось повірить, що в цьому тілі застряв колишній генерал демонів? А навіть якщо й повірить, навряд чи це завадить йому відкусити від тебе трошки твоєї болючої плоті.
- А ти інколи буваєш дуже переконливим…
- Я завжди такий. Просто тепер в сраці ти, а не я, от і все. До речі, треба буде додати перерізування горла в список найкращих способів перемогти в суперечці.
Ми вирушили лабіринтом довгих коридорів, минаючи десятки дверей. В замку було не надто багато демонів. Всіх їх я по одному знешкоджував. Траплялись і досить сильні екземпляри, з якими приходилось трохи пововтузитись, але здебільшого тут була зібрана прислуга. Якось навіть по дорозі трапилось двоє хлопців, що несли бочку з пивом. Я швиденько їх пришив, але повторювати минулих помилок не дуже хотілось. Точніше, дуже хотілось, але я стримався.
Ми дійшли до гвинтових сходів, що вели кудись далеко вниз. Виявляється в цьому підземеллі є замок із власним підземеллям. Не здивуюсь, якщо в тому підземеллі буде іще одне і так далі поки в кінці не дійдеш до абсолютного дна, де Манчестер Юнайтед гратиме з Арсеналом за потрапляння в Лігу Європи. Ми неквапливо спускалися все нижче і нижче, минаючи один поверх за іншим, аж поки не вперлись в одні єдині двері, на яких так само темним червоним світлом майоріла довга спіраль.
- Прийшли. – Мовив Вілсон.
Я уважно роздивився двері. Чудово. Ці повинні відчинятися всередину. Я обережно відчинив її потужним ударом ноги з розбігу. Мене одразу зустріло таємниче м’яке блакитне світло, що струменіло із сотень кристалів згори. Воно огортало собою простір розміром із ангар для літака. Проте, замість якого-небудь пекельного Боїнга, там була лише зграйка стривожених демонів. Вони щось активно обговорювали, стоячи в колі посередині цього простору. Завбачивши мене, їхні очі загорілися люттю.
- Що? Люди?
- Як тут могли опинитись люди?
- Це якось пов’язано із тим, що ми перестали отримувати ману від повелителя?
- Спіймаємо їх і влаштуємо допит з тортурами.
- А я не відмовився б перекусити.
Почувши це, Вілсон закрив двері з іншого боку і швидко помчав сходами. Мені здалось, що на останок я відчув легкий запашок лайна від нього. Та то пусте… Я залишився один. Демони не стали сліпо мене атакувати, що свідчить про досить високий рівень інтелекту. Але цифри в статусі не відображають істинного розуму. Якби вони справді були розумними, то вже кланялись би мені в ноги. Натомість вони почали кастувати свою безглузду магію. Яка втім принесла мені чимало клопоту.
Град каміння у фронт. Кам’яні стіни обабіч. Десятки гострих кам’яних шипів зі стелі та підлоги. Кам’яні брили, кам’яні руки, кам’яні големи, ями з пастками, що несподівано виникали під ногами. Струмені болота та лави, потоки пилу і піску, все це перетворило простір в арену для цілковитого хаосу. Я цілих п’ять хвилин намагався ухилятися від усіх цих атак, попутно відстрілюючи демонів блискавками. (Я так кажу, тому що за моїми відчуттями це зайняло в мене кілька годин) Короче кажучи, вибісили вони мене добряче. І, схоже, крім магів землі тут нікого не було. Ну, в цьому є певний сенс. Хоч той камінь і супер особливий, але він все ж камінь. Логічно використовувати стихію землі, щоб його знищити. От тільки мій спосіб знищення повинен бути в рази ефективніший.
Останній живий демон перелякано забився в кут, не вірячи своїм очам. Дістатись до нього було досить проблематично, оскільки через всю цю земляну магію, підземелля з акуратною рівною підлогою перетворилось в склад із гравієм. Я довго не думаючи паралізував його і задав питання, що так сильно мене цікавило.
- Де камінь?
- Йди до біса.
- Хм… Дотепно. Ні, справді дотепно, але ти, мабуть, так і не зрозумів чому. Шкода. Де камінь?
- Не знаю.
- Не змушуй застосовувати мене єврейський акцент. Дееее кааааміііінь?
- Десь тут. Шукай сам, якщо так треба.
- Ви придурки, ви ж самі тут армагедон зробили. Ви, блядь, головою хоч трохи думаєте?
-…….
Демон лише злісно промовчав. Я озирнувся. Курва… Та мені тут кілька місяців ритись прийдеться. Як же я втомився від всього цього лайна.
- Добре… - Зітхнув я. – Як він виглядає?
- Звичайно.
- Тобто?
- Він виглядає, як звичайний камінь, дурнувата людино.
- І як його відрізнити від інших?
- На це спроможний лише лорд Шард. Його очі здатні бачити всю інформацію.
- Еммм… Це той, що з блакитними очима?
- Так. Саме йому вдалось знайти цей камінь багато років тому. Більше ніхто на це не здатен.
Срака… Повна срака…. Дуже повна срака… Як… Чому… Це просто неможливо витримати. За що?.. Ну за що це мені?! Не існує в світі таких злочинів, за які можна отримати таку кару. Я що, Гітлером був у минулому житті? І що тепер робити? Лорд Шард, це той чувак, який косплеїв Обі Ван Кенобі. Сраний дибіл. Тепер мені тут до кінця життя всі ці камінчики перебирати, і не факт, що я знайду потрібний.
- ААААААААА!!! – З легень вирвалась вся моя лють. Я впав на коліна, ніби герой голівудського бойовика. Останній демон дивився на мене своїми жовтими очима. Я не знав хто він такий. Чи він моб, чи може такий же нещасний, як я. Він все одно небезпечний. Я все одно його вб’ю. Моя мораль давно пішла на пенсію. Та й яка тут взагалі мораль? Немає ніякою моралі. З гірким серцем я всадив йому кинджал в груди.
-
/ Вітаємо, ваш титул було оновлено! /
/ Мисливець на демонів --- Винищувач демонів /
// Винищувач демонів //
/ Умови отримання: Вбити 100 000 демонів /
/ Бонус титулу: +50 пунктів до всіх параметрів /
/ Штраф титулу: Всі представники раси (демони) відчувають ваше місцезнаходження /
-
Так… Хвилинку… Дайте подумати… Мені терміново треба подумати… Дуже важливе питання… Дуже нагальне і дуже важливе питання… Я повинен зосередитись… Забути про все і зосередитись на цьому важливому питанні… То може би я вже почав думати?... Хвилинку… Заспокойся… Привести в порядок думки, а потім думати… Блядь… Ще зайвих парадоксів бракувало… Не відволікайся! Гаразд… Я готовий… Я зосереджений… Так… Питання… Отже… Що ж це тепер виходить? В мене є штраф ворожості, через який всі ці падлюки хочуть мене вбити. А тепер в мене ще є штраф, що дозволяє їм всім знати, де я знаходжусь. І якщо до першого штрафу додати другий, то у нас вийде… в нас вийде…
-
-
-
--- A few months later ---
-
Гучні та грізні звуки кроків розліталися рівниною перед столицею пекла. Величезні ноги Цербера глибоко втоптували тонкий шар попелу, що вкрив всю землю навколо, залишаючи за собою довгий ланцюжок слідів. Тисячі тіл демонів були розкидані всюди, куди сягає око. Руки, ноги, голови, частини тулуба… Сліди жорстокої битви, аналогів якої ще не бачила історія. Три голови демона тихо гарчали крізь міцно стиснені зуби. Три пари очей палали лютою ненавистю. Він споглядав перед собою гору із тіл, що височіла посеред міста і майже досягала висоти замка володаря. Самотній силует стояв на її вершині. Як принизливо… Щось тихо вкололо Цербера в саме серце. Він був останнім демоном. Останнім, хто залишився. Тим, хто мусить покласти край цьому нахабному покидьку, чия похмура посмішка впивалась в душу своєю зверхністю.
-
/ Раса --- Напівдемон /
/ Рівень --- 185 /
/ Спеціальність --- Раб (досвід 1%) /
/ Сила --- 187 (+176) Витривалість --- 247 (+181) Спритність --- 402 (+181) Маг. сила --- 325 (+181) Мана --- 304 (+198) Захист --- 82 (+150) Опір --- 69 (+200) /
/ Нвички: /
// Провокація (актив.) --- 689 (+ 170) Концентрація --- 391 (+145) Чутливість -- 387(+145) Контроль мани --- 386 (+145) Спорідненість стихій (блискавки) --- 586% Мислення --- 286 (+145) Володіння зброєю (ножі, кинджали) --- 216 (+150) Бойовий раж --- 189 (+150) Витримка --- 104 (+154) Смертельний удар --- 1% //
/ Стихія --- Блискавка /
/ Титули --- Мученик, Гибель демонів, Дітовбивця /
-----
/ Гибель демонів /
/ Умови досягнення: вбити 1 000 000 демонів /
/ Бонус титулу: +100 до всіх параметрів /
/ Штраф титулу: Пошкодження, отримані від раси (демони) збільшені в 100 разів /
-
- РРРААААААААА!!!! – Гучний рев розкотився наче лавина, досягаючи кожного куточка пекла. Ніби тисячі літаків одночасно завели свої двигуни, від чого здригнулась земля. Вібрації пронизали кожен камінь, руйнуючи ті споруди, що якимось дивом досі залишилась цілими. Із трьох пащ, ніби із сопл реактивних двигунів вирвалося нестримне полум’я. Масивне тіло демона почало набухати. Його м’язи випинались все більше і більше. Вони росли, як хліб на дріжджах. Вени – ніби пожежний рукав помпували розпечену кров під шкірою. Два велетенські крила вирвалися зі спини і закрили собою половину неба. Справжній монстр, істинна форма відчаю всіх тих, кому не пощастило зіткнутись із демоном. Безжальна і нестримна сила, розміром із дев’ятиповерхову будівлю. Кожен його крок викликав землетрус. Кожен його подих спричиняв буревій. Від його дотику плавилось залізо. Його очі – ніби три пари розпечених зірок порівнялися із тією самотньою фігурою на вершині із тіл. Вони більше не дивились зверхньо…
- Ось це вже справді схоже на останнього боса… - Прошепотів силует. Густа самотня тінь на фоні чорних хмар. Весь вкритий запеклою кров’ю, без жодних світлих плям. Лише його очі сліпили блакитними іскрами.
- Нарешті…
Помах крил, і ураган відкинув сотні трупів з-під його ніг. Гігантський демон здійнявся в повітря, залишивши після себе хмару пилу. Гора із плоті, гора із ненависті і гніву стрімко наближалась до вершини насипу, де на свій суд чекав її ворог. Велетенські руки з п’ятиметровими пазурями тягнулися до нього, щоби раз і назавжди покласти край цьому приниженню. Ще зовсім трохи, і смерть навіки поглине його. Зітре його із пам’яті та поховає десь серед тисяч мертвих демонів. Ще мить, і…
Час спинився. На одну єдину мить, перед тим, як гігантський монстр завдав удару, на всі боки прокотилась невловима хвиля, а потім… Спалах. Нестерпне світло пронизало усе навколо. В цілковитому мороці, наче провидіння сяяв силует людини із двома короткими виростами на лобі. Десятки трупів демонів піднялись в повітря, ніби астероїди в космосі. Тисячі тонких, ламаних ліній блискавиць повільно тягнулися від нього до Цербера. На їхньому фоні все навколо перетворилося в темряву. Весь світ припинив своє існування, лише струмені енергії розривали простір, прямуючи в ціль. Мить. Спалах. Кінець. Цербер зник. Гігантське тіло перетворилося в рясний кривавий дощ, що обпікав шкіру. В густий червоний туман, що вкривав землю. От і все… Спіраль скінчилася.
Нарешті… Нарешті… Нарешті я зможу нормально поспати. Як же я втомився. Несподівано з моїх очей полились сльози. Я так втомився… Тепер нікого не залишилось. Цербер був найдалі від центру. Він був останнім. Більше немає нікого. Навіть немає кого вбити. Тепер я один. Тепер я тут довіку один. Як же я хочу спати. Лягти, і не прокидатися до самої смерті. Я подивився на свої руки. Вони вже навіть не червоні. Цю запеклу чорну кров уже ніколи, мабуть, не змити. Так тихо… Скрізь ця кров. Свіжі червоні краплі покривають мою шкіру новим шаром. Все червоне. Ріки, тіла, будівлі… Червоне вікно сповіщення, що нервово блимало переді мною:
/ Помилка! /
/ Помилка! /
/ Помилка! /
/ Локація «Пекло»: раса (демони) - не знайдено. /
/ Локація «Пекло»: об’єкт «демон» - не знайдено. /
/ Збій системи. /
/ Критична помилка! – Код: 02354668879 /
/ Локація «Пекло»: Потреба локації відсутня. /
/ Для звільнення оперативної пам’яті локація «Пекло» буде знищена. /
/ Локація «Пекло» буде знищена на протязі 1хв. /
/ Локація «Пекло»: Знайдені сторонні об’єкти. Кількість – 3 шт. /
/ Сторонні об’єкти будуть переміщені в інші локації. /
/ Локація «Пекло» буде знищена через… /
/ 3 /
/ 2 /
/ 1 /
Раптом мене огорнуло яскраве світло. Таке ніжне і блакитне. Я рефлекторно прикрив очі. Що це? Я відчуваю прохолоду. Замість постійного жару, мою шкіру овіяв холодний вітер. Я відчуваю невагомість. Я лечу! Я відкрив очі, і… Небо! Я бачу небо! Не темні густі хмари, а справжнє блакитне і бездонне небо, з пухнастими білосніжними хмаринками. А ще сонце! Прекрасне тепле сонце зігрівало мої сльози. Невже цей день настав? Невже це не ілюзія? Це не сон? Нарешті я звільнився! Я вільний, ніби птах у небі, ніби риба в океані! Така легкість оповила тіло. Ось воно, справжнє щастя! Справжня радість! Я повернув голову вниз і побачив море. Прекрасне синє море паралізувало своєю величчю. Від горизонта до горизонта, воно повністю поглинало погляд. Безкінечна синява і жодного клаптика землі на ній. І я, високо в горі, розбризкуючи сльози щастя, з шаленою швидкістю летів їй на зустріч.
/ Вітаємо, ваш титул було оновлено! /
/ Гибель демонів à Забуття /
// Забуття //
/ Умова досягнення: вбити 1 000 000 демонів; вбити останнього демона /
/ Бонус титулу: кількість отримуваного досвіду збільшується вдвоє. /
/ Штраф титулу: після смерті ваша душа буде знищена /
-
- Ем… Шо?
-
/ Раса --- Напівдемон /
/ Рівень --- 185 /
/ Спеціальність --- Раб (досвід 2%) /