Не встиг я нормально обісратись, як моя туша вже висіла прикована до скелі. Сказати, що запахло смаленим – було б досить очевидно, бо тут реально смердить. Переді мною стояло двоє страшенних демонів. Один із них був моїм старим знайомим, тоді як іншого, здається, звали Гроком. Він був майже вдвічі більшим ніж той перший. Його брутальна пекельна пика змусила мої яйця стиснутись до розмірів сталої Планка. Здоровезний мускулистий торс був усіяний шипами, а на грудях висіло три людських черепа в якості намиста. На голові великі, закручені як в барана роги.

Тим часом перший демон уважно розглядав інструменти, що лежали на столі. Десь в далині я почув свій власний мерзотний писк, що благав про милосердя.

– Це дратує. – Сказав Грок.

– Мене тоже. – Погодився інший. – Коли я його сюди тащив, у нього у роті шось було. Тоді він був тихеньким. Не треба було діставати. Хазяїн казав, шо люди розумні. Гадаю йому спеціально запхали до рота якусь хрінь, шоби він не кричав.

– Правда? Може нам теж так зробити?

– Можна спробувати. Як думаєш, це підійде? – Перший підняв із землі камінь розміром з кулак.

– Спробуємо.

Я закричав від жаху. Це ж... Це ж... Це справжнісіньке пекло! Божевільне і безжалісне. Демон спокійно підійшов до мене, і не звертаючи уваги на мої відчайдушні спроби хоч якось уникнути своєї долі, потягнув до низу мою щелепу. Пекучий біль вибухнув яскравими барвами у моїй голові. Пам'ятаю, існують люди, котрі здатні запхати до свого рота власний кулак. Так от це явно не про мене. Декілька передніх зубів поспішно покинули місця свого звичного проживання. Гострі грані каменю впились в мої ясна. Шкіра на кутиках уст розірвалась як у Джокера. Всі мої думки поглинув біль. Ніколи в житті я не переживав подібного жаху. Це просто нестерпно. Легені продовжували істерично вивільняти моторошні крики. Десь в закрайках свідомості я згадав ті старі приколи про людей, що запхали собі до рота лампочку і не могли її дістати. Хахаха. Смішно, блядь…

– Так трохи ліпше. – Промовив перший.

– Не дуже.

– А хазяїну подобається. Він каже, шо це як музика.

– Як шо?

– Не знаю. Хазяїн багато непонятних слів говорить.

– До речі, Ваєр, а коли він прийде? – Вочевидь, Ваєр, це ім'я того демона.

– Він не прийде. Казав шо в нього немає часу, тому ми будемо самі.

– Справді? – Грок здивувався.

– Він готується до війни.

– Якої війни?

– Ти шо, не в курсі? Скоро ми нападем на людей і всіх з'їмо.

– О, круто, а я й не знав. Мені хазяїн просто сказав розвивати зцілення.

– От же ти темний. Скоро можна буде добряче розважитись!

– Ага... Тоді, мабуть, треба братись до праці. Бо хазяїн буде злий.

– Це я люблю…

В цей момент ворота пекла відкрились для мене офіційно. І асоціюватимуться вони в мене тепер з Макдаком. Все почалось із пальців. Ваєр ламав їх поволі, насолоджуючись кожною секундою моїх страждань. Біль спалював мою свідомість, і наспівував цей тупий слоган з реклами. “Це я люблю!..” Страждання х2. Я спробував дати відсіч своєю магією, але у відповідь демон лише весело посміхнувся.

– Ха, лоскотно. Можеш так іще раз?

Ні, блядь, не можу... Я вичавив всю свою ману і від знесилення повиснув на кайданках як ганчірка. Після того, як мені зламали восьмий палець, я втратив свідомість. Добре, що я такий слабак.

Я втік до прихистку свого розуму, де мені наснився дивний сон про демонів і всяке подібне. Але коли я прийшов до тями, весь цей невимовний жах лавиною звалився на мою голову від згадки про сувору реальність. Дивно, але я не відчував болю. Я спробував поворушити пальцями – вони були неушкоджені. Пригадую, хтось щось говорив про зцілення... Я підняв погляд. Грок стояв наді мною.

– Я закінчив. – Сказав він. – Пацан оклигав.

– Швидко ж він вирубався.

– Не переймайся, це він поки малий так. З віком він витримуватиме більше.

– То чого одразу не взяти дорослого?

– Так цього ж на довше хватить. Думаю, років сорок протяне. Потім від нього більше не буде толку.

Що?! Він сказав сорок років? Тобто, мене сорок років будуть катувати потім зцілювати і так по колу? Не знаю, чи можливо взагалі вигадати щось гірше... Десь колись, не пам'ятаю де, я прочитав, що до болю неможливо звикнути. Дякую тобі, науко. Із цими знаннями я можу бути спокійним. Треба хутчіш зійти з глузду...

– До речі, а для чого був потрібен саме з маною? Адже таких доволі складно шукати.

– Моя навичка зцілення швидше росте. Не знаю чому, так хазяїн казав. Йому треба аби я скоріше підняв свій рівень. Цілителів у нас небагато.

– Ясно... Тоді давай продовжимо. Шо в нас там далі?

– Опіки.

– Опіки? Це шо таке?

– Це рани від вогню. На відміну від нас, люди до вогню дуже вразливі. Тому то хазяїн і наказав не булити магів вогню.

– А, це як було із тим тавром?

– Ага.

– Добре тоді, почнемо...

Ваєр взяв зі столу якийсь предмет, що до мого невимовного жаху нагадував зварювальний апарат. Ні... Благаю. Досить! Припиніть! Я цього не винесу. Сорок років? Він сказав сорок років... Я вкотре заплакав. Я не хочу! Не хочу! Не хочу! Будь ласка, нехай це буде просто сном. Просто нічним кошмаром. Хто-небудь, прошу, розбудіть мене. Системо! Системо! Як мені вийти?! Благаю...

В мене почалась істерика. Демон наближався. Убийте мене... Так. Звісно... Питання №6. Я вирішив, що даний вихід буде для мене прийнятним. Зі всіх панічних сил я розігнувся і спробував розбити свою потилицю об скелю, до якої був прикований. Проте, здається, сил мені забракло. Паралельно із глухим болем в голові я відчув, що моя свідомість залишилась зі мною. Нічого... Спробуємо іще. Так просто я не здамся. Коли я замахнувся вдруге, мою маківку, своїми дужими руками спинив Ваєр. Я здався.

– Шо він робить? – Запитав він.

– Точно... Знову я забув прикріпити голову. Ось, тримай. – Грок взяв зі столу велику металеву скобу. – Прижми його до скелі.

– О... ну гаразд...

– Ні, не там! За шию ліпше не приковувати, може задушитись. Краще до лоба.

– Які ж вони слабкі істоти. І з чого тоді так до війни готуватись?

Без зайвих зусиль демон ввігнав напівкруглу пластину в камінь, тим самим притиснувши мої брови до скелі. А й справді. Людина – доволі крихке створіння. Раптом, серед непроглядного туману темних думок в мене з'явилась ідея, як можна закінчити свої страждання. Я ж бо був упевнений, що можу своєю магією вбити людину. Тоді чому б цією людиною не бути мені? Таке життя не варте того, аби за нього боротись...

– Так шо там? А, точно. Опіки...