Не знаю, як довго я біг і скільки світових рекордів побив. Кажуть, у страху очі великі, але це ще не кінець приказки. Ще в нього ноги швидкі і штани мокрі. Тільки відбігши на кілька кілометрів, я відчув себе більш-менш в безпеці. Довелось потратити чимало зусиль та мани на контроль власних ніг. Тож тепер я дозволив собі впасти на землю і трохи відпочити. Серед гострих скель я знайшов невеликий прихисток, в якому мене буде важче помітити. Десь в далечині мандрувало кілька демонічних створінь, але вони мене поки не помітили. Взагалі, скомбінувавши прискорення мислення та судомну техніку, я винайшов досить ефективний спосіб швидкого знешкодження цих дрібних потвор. Трохи згодом я успішно її протестував на парі бродячих псів, та відсвяткував вдалий експеримент, перекусивши свіжим демонічним мясцем та гіркою гарячою кров'ю. Спочатку, на мою думку, тільки завдяки магії зцілення мені вдавалось виживати після такої дієти. Але тепер мій організм пристосувався. Ба більше – я сам тепер наполовину демон. Гаразд, трохи відпочину і вирушу в дорогу. Не хочеться тут засиджуватись. Ех... Мені би компас чи хоча би gps навігатор... Хотілося би скоріш знайти вихід і не блукати зайвий раз по цій прекрасній локації.
Я вийшов на відкритий простір. Навколо мене простиралось чорне поле з магматичної породи, рясно усіяне пагорбами та впадинами з розпеченою лавою. Вдалині виднілася гірська гряда, що ліниво здіймалась догори на протязі всього горизонту. Саме туди я і тримав свій шлях. Я надіявся іти вздовж тих скель у вказаному Ваєром напрямку. Цю місцевість складно долати, але через те, що ноги мої тепер користуються блютузом, втоми я не відчував. Звісно, тут не було жодних ознак доріг чи хоча б стежок. Безсумнівно, вони повинні десь бути. Я не вірю, що Мері тягнула мені матрац пішки. Але все ж варто триматися від такого подалі. Мої лапті із собакенової шкіри трималися непогано. До адідасу ще далеко, але і на тому спасибі. Чорт... Як згадав, то аж просльозився. Зручне взуття... Мої улюблені адіки... Може не в десятку, але в двадцятку кращих винаходів кросівки точно входять. Ну а за перше місце продовжують битись трактор, кулемет та майонез.
Я не був надто самотнім під час мого переходу. На шляху мені час від часу зустрічалися монстри, але на відміну від моєї першої вилазки, тепер на місце одного вбитого приходило не троє живих, а цілих нуль. Тож я записав на свій рахунок іще кілька песиків.
Обриси гір ставали дедалі чіткішими. До них залишилась пара кілометрів. Ось так от, крокуючи за допомогою магії в спокійному режимі, на мене раптом нахлинула впевненість в собі. Так... Який же довгий шлях я подолав. Скільки всього довелось пережити. Але ці всі негаразди тільки загартували мене. Те, що мене не вбиває – робить мене сильнішим. (Слід зауважити, що Ніцше ще не знав про існування Доти, коли писав ці рядки.) Я більше не та гнила ганчірка, що ревіла лише від одного вигляду демонів. Я уявив, як заходжу в який-небудь бар в людському світі, круто підхожу до стійки і замовляю випивку. Всі місцеві гопніки не зводять з мене очей. Найбільш зухвалий із них підходить до мене і такий: «Гей, пацан, ти чиїх будеш?» А я такий: «Звали нахрін, виродку, від тебе смердить.» А він такий: «Ого, схоже в нас тут намалювався новий педрик, хлопці. Нумо, покажемо йому нашу гостинність.» Його кєнти дістають бити, ножі, кастети і в кого на що фантазії вистачає. Їхні пики випромінюють радість, в очікуванні старого доброго безглуздого насильства. Але хрін вам. Я з крутим виразом на обличчі ламаю їм хребти і такий: «Дякую, панове, ваша гостинність мені до смаку.» Після цієї сцени до мене підходить приголомшлива 10/10 тян, і така: « А ти крутий. Мене завжди збуджували сильні чоловіки. Як на рахунок того, щоб не на довго усамітнитись?» А я такий, як справжній джентльмен: «Не на довго? Ти мене недооцінюєш, крихітко.» Чорт... Так хочеться вірити, що всі хороші і погані події в житті збалансовуються. Я здолав такий шлях... Невже я не заслуговую на щось подібне? Ніби в довершення своїх слів, я обернувся назад, щоби побачити цей шлях на власні очі.
- ОТ ЖЕ КУРВА ВАШУ БАБЦЮ!!!
На відстані п'ятдесяти метрів, до мене неслось дві демонічні істоти, розміром з добрячого бегемота. Ем... З такою штукою повоювати не вийде. Стратегічний, блядь, відступ!!! Форесте, рятуй!
Я біг наче вітер. Але вони неслись як трохи швидший вітер. Як вітер змін. Щоби змінити мій агрегатний стан з твердого в кашоподібний. Щоби змінити мій життєвий статус з онлайн на офлайн. Щоби... Краще вже я сконцентруюсь на порятунку, ніж на вигадуванні непотрібних ось цих от штук. (аналогії, порівняння, чи шо воно таке, я не в курсі, вибачте. Я в технічному вузі навчався.)
Я тримав шлях прямо до скель. Як же не хочеться наступати на ті ж граблі, але на відкритій місцевості в мене жодного шансу. Я напружив очі, в надії побачити попереду яку-небудь печеру, що була б трохи ширшою моєї дупи. Яку-небудь щілину, куди я міг би безпечно заскочити. І в це важко повірити, але трохи збоку я і справді примітив якийсь темний вузький прохід. Надія є! Кількість мани потроху скорочувалась. Від постійного напруження голова от-от піде обертами. Але я мушу вижити. Монстри вже були зовсім поруч. Бризки їхньої слини я відчував на своїй шкірі. І коли вже здоровенні зуби мали замкнутись на моєму тілі, я нирнув у печеру, витягнувши вперед руки. Позаду я почув лише дзвінке клацання щелепи. Невже я врятований? Врятований... Так... Ті мрії про мої круті походеньки по місцях гопнячої слави були надто передчасними. Я кожної секунди ходжу по тонкому лезу бритви.
Трохи віддихавшись, я підняв голову, і роззирнувся на всі боки. З одного з боків на мене вилупили свої здивовані баньки троє демонів, що безтурботно сиділи за столом, і тримали в руках металеві кружки.
- Це людина, чи в мене глюки?
- Так... Це абсолютно точно людина. Калх, ти що нам в чай підмішав?
- Цукор, блядь...
- Може він втік?
- Втік? Геть здурів?
- Ну тоді у нас у трьох однакові глюки.
- Заждіть. Я тут чув, що хазяїн відправив двох із нового покоління катувати людину.
- А, ну в такому разі нічого дивного...
- І що робити будемо? З'їмо? А що? Ну це ж не наші проблеми, що він втік.
- Ей! Ей! Чекайте! Я не людина! – не збрехав я.
- Га?
- Звісно. А я не демон.
- Слухай, а давай ти нам розповіси як втік, а ми тебе скоренько за це вб'ємо і не будемо мучити. Люблю смішні історії за чайком послухати.
Бляха... Мені би зараз сконцентруватись на іншому, але... Звідки в них блядь тут є чай?! Та ще й із цукром? Вони шо, курва, аристократи?!
- Ні, ні, ні, чуваки, я серйозно, я не людина!
- О... О... От і смішні історії почались...
- І хто ж ти тоді?
- Я ем... цей... напііів... кхем-кхем... Яяяя... Суууккууб... - Протягнув я, ніби з питанням, сам не вірячи у свої слова.
- Пффф ахахаха. Так, хлопче, ти перевершив усі очікування!
- Ахаха, може залишимо його живим?
- Ні, якщо хазяїн дізнається, то нам срака.
Не знаю звідки, але до мене раптом повернулась впевненість. Схоже я розізлився, що мої нашвидкуруч забацані брехні так рішуче відкинули. Кращий захист – це напад!
- Так от значить як? Ніколи не бачили суккубів трансгендерів? Гомофоби всраті! Я маю право робити зі своїм тілом те, що захочу! І не вам розказувати мені, як я повинен виглядати!
- Що ти...
- Досить вже! Вам, селюкам темним, не зрозуміти. Живете в печері... Геть від життя відстали. Я самотужки позбувся своїх крил і хвоста. Мені так більше до вподоби. А потім я змінив стать.
- Стать? Тобто там внизу?...
- Навичка часткової трансформації тіла. Вона не багато мани споживає. Хух... Щось тут у вас спекотно... - На доказ не надто комфортної температури приміщення, я витер піт з лоба, піднявши для цього волосся так, щоби всі могли побачити мої недавно народжені роги. Акторська гра достойна Оскара.
Демони були збентежені. Їм тільки й залишилось, що перезиратись між собою. Здається, я влучив у їхнє болюче місце, коли назвав їх темними селюками.
- Ну гаразд, вибач...
- Пусте. (ПЕРЕМОГА!!!)
- Так, а для чого ти тоді тут вештаєшся у такому вигляді?
- Я тренуюсь. Не всім поталанило стати такими сильними як ви. Хотів би я народитись таким же...
- І це ти для того влаштував перегонки із тими барсіками ззовні? (Це він про тих милих створінь?)
- Так... Вибачте, що потурбував. Я насправді надто слабкий. Хазяїн відправив мене у зовнішній світ для розвідки, але про те, як я туди дістанусь він не подумав.
- Це твої проблеми. Слабкі помирають, щоб сильні могли смачно перекусити.
- Слухай, суккубе, в мене є питання. То в тебе там все як у людей, так?
- Що ти маєш на увазі?
- Ну там, внизу.
Чорт... Щось мені не подобається, куди звернула ця розмова.
- Так. Мабуть...
- Чудово, в мене є ідея.
- Воу, воу... Обережно, в нього є ідея!
- Заткнись, Каліде, я серйозно. Так от, суккубе, давай так: ти допоможеш нам вирішити нашу проблему, а ми допоможемо тобі дістатися до воріт. Як тобі?
- Ну, це в залежності від проблеми.
- Проблема полягає в тому, що якщо ти нам не допоможеш, ми тебе вишвирнем геть погратися із барсіками. Як тобі?
- От же сволота...
- Ну ніхріна собі... Залетів до нас ні здрасті ні добрий вечір і ше права качає. Я і так з тобою надто добрий. Тож давай по-хорошому. Крім того, ти ж суккуб. Тобі це повинно сподобатись.
- Звучить охриніти як підозріло, але, схоже, в мене немає вибору.
- Прекрасно. Ми тут добряче заборгували за чай одній досить неприємній фігурі. Німусе, сходи поклич Мері.. Будемо розраховуватись...
Натурою...