Думки, як вітер
Лео Лея
Мої думки, як вітер, ширяють вище хмар (всі спогади хтось витер, щоб жити без примар), Меткі, мов стріли сонця, долають простір-час. Не втрапити в полон - ця ідея, як баланс Між мрією і фактом, між дійсністю і сном, Бо станеться це раптом, і будуть, мов фантом. Щасливо і безпечно пливуть на висоті, Вони, беззаперечно, не ті, зовсім не ті... Та ось реальність знову шалено пробива, Немов готує змову, руйнуючи дива, Усі плоти і стіни, тини і мури теж, Немовби із тростини збудовані. Ох, же ж... Повернення болюче до дня, що в нім тепер. Падіння неминуче... Летять до літосфер*... *Тут в значенні "до землі"
2022-12-18 10:16:09
9
4
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (4)
Лео Лея
@Н Ф Дякую за цікавий відгук💖
Відповісти
2022-12-18 15:24:25
1
Тигриця
Прекрасний вірш. Це мовби мої думки.
Відповісти
2022-12-18 19:40:49
1
Лео Лея
@Тигриця О, дякую, приємно, що сподобався💖
Відповісти
2022-12-18 19:43:41
1
Інші вірші поета
Подалі від буденності Затихло все... Дурман Я знову...
Інші поети
Любов Гаврищук
@lyubov_gavrishchuk
Схожі вірші
Всі
У серці...
Катерина Данилевська
Я думками завжди з тобою, Ім'я твоє шепочу уві сні. Як добре, що тою любов'ю, Я буду зігріт навесні. Колись я кохався з журбою, Всі враження їй віддавав. Проте, нагороджений долею, У серці тебе я сховав. І швидко темрява зникла, Зростало в моїй душі світло. Так швидко надія розквітла, Прийшло в життя наше літо. Я марю тобою кожну годину, За тебе і щастя своє я віддам. Для мене ти світ, ти - родина, І буду любити наперекір літам.
107
16
10925
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12835