Той, кого ми вже знаємо як пана Берга, був людиною врівноваженою і дуже спокійною. Певно, психологи назвали б його меланхоліком. Проте це була тільки маска — зручна маска для тих, кого сам Берг вважав обмеженими напівлюдьми. Власне, ці напівлюдці не були варті, на його думку, уваги, а тому й бодай якихось його емоцій. Ним рухало одне бажання і одна любов, утім, стара, як світ. Це була любов до грошей, краще великих чи дуже великих. А якщо на додачу можна було отримати пригоду та полоскотати нер­ви — то це було для Берга ідеальним поєднанням. Отож зараз, у пітьмі січневої ночі, він стояв на залізничних коліях, навіть не мружачись на світло потяга, що наближався. Він був упевнений, що потяг зупиниться вчасно, нехай навіть за кілька метрів. Так воно й сталося — бронепотяг слухняно зупинився біля ніг Берга. Той посміхнувся одним боком обличчя і зробив кілька кроків тонким шаром снігу до дверей вагона. Та двері були замкнені. Берг знов посміхнувся — де ж напівлюдцям навчитися поваги до представника сильних? Він зняв рукавичку і розім’яв руку — дошкуляли старі рани, отримані у боях на іншому континенті. Але окрім ран були й нагороди. Берг поправив перстень з черепом і рунами та схопився за поруччя. Двері прочинилися — нарешті ці ледачі тварюки прокинулися. Якщо зовні бронепотяг скидався на справжню фортецю на колесах, то всередині в очі била дешева розкіш. Так людина незаможна, що раптом опинилася на вершині, оточує себе тим, що раніше було їй недоступне. Червоне оксамитове крісло з високою спинкою, плюшеві подушки, розкішний стіл із мармуровою стільницею на гнутих левових лапах, дурнуватий абажур із китичками. А поряд — перископ із начищеними до блиску мідними деталями. На столі чекала свого часу щедра, геть не революційна вечеря, а за японською ширмою виднілася ванна. Біля ширми виструнчився бравий хлопець із рушником — Берг чомусь згадав московські трактири. «Як там називали офіціантів? А, так, полові…» Берг посміхнувся ще раз, зробив декілька кроків по вагону і сів за стіл. Прозора рідина в кришталевій карафі ледь помітно здригнулася. За ширмою хтось захлюпався, відтак пролунав голос господаря цієї дешевої пишноти: — Та не спи, Мухо! Слуга, хай і одягнений в однострій, кинувся подавати господареві рушник. Аж ось нарешті перед Бергом постав він — Михайло Муравйов, начальник штабу «Групи військ з боротьби проти контрреволюції на півдні Росії», щойно призначений «головнокомандувач червоних військ в Україні». Щоправда, велика кількість звань не додала йому ані міліметра зросту, а його очам — ані краплини розуму. «Та й не дивно, — Берг подумки знизав плечима, — селюк, піхота… Де б ти був, коли б не Ленін і його люди? Командував би гусьми й керував би млином. Якби вижив після російсько-японської…» Звичайно, пан Берг знав про «партнерів» по завданню геть усе — а як інакше уберегтися, хай і представнику знач­но могутніших сил, ніж міг уявити унтер Муравйов… та його хазяїн… Он, на стіні портрет — Ленін і нинішній «партнер» Берга, Михайло Муравйов. Власник салон-вагона простежив за поглядом гостя. — Ленін передає вам подяку. Документи, які ви перехопили в української контррозвідки, могли серйозно зашкодити перемозі революції. Особисто товаришеві Леніну важливо, щоб усі матеріали, до останньої найдрібнішої цидулки, опинилися в нього негайно. «Так, важливо, — знову подумки посміхнувся Берг. Він потішався з усього цього: і з коротуна в круглих окулярах, і з вагона, де змішалися запахи дешевого будуара й казарми, і з завдання, яке він нині виконував. — Адже твій хазяїн як вогню боїться викривальних документів. А що, як усі дізнаються, що та каша, яку він заварив, тримається не на його жахливій волі, а на грошиках, до того ж чималих?» Тим часом Муравйов продовжував, мов ніде нічого: — Я, зі свого боку, можу вам сказати, що за чверть години нашої зустрічі з Леніним він тричі звертав увагу на цю обставину. Архіважливо отримати документи до того часу, коли ми тріумфально захопимо Київ! Берг знизав плечима. Ясна річ, що важливо — проте не їм підвладне. Як, власне, і не йому. Та й новий знайомий, «новий товариш», Берг відчував це, не аж такий простий, яким прикидається. Мусить унтер Муравйов потерпіти… Разом зі своїми хазяями. — Наш новий товариш запевняє, що передасть інші матеріали за декілька днів. Але він вимагає гарантій. — Гарантій? — Муравйов плюхнувся в крісло з високою спинкою: чи те саме, яке Берг побачив на світлині, чи його копію. Німець мовчки кивнув. — Шістнадцятого січня ми повинні захопити Київ, і це наше найперше завдання. А щодо гарантій… Гарантії будуть, днями в Київ прибуде уповноважений ЦК і, до речі, майбутній народний секретар Києва — товариш П’ятаков, він привезе аванс. І надалі сам вестиме всі перемовини у цій справі. Не припиняючи говорити, Муравйов узявся до їжі. Берг укотре за останні декілька хвилин недобре посміхнувся, побачивши, що саме споживав «червоний командир». Чорна ікра, перепелині яйця, горілка в кришталевій карафі, чималий шмат смаженого м’яса. Де ж аскетизм воїна? Де відданість справі революції, а не розкоші, яку з її допомогою можуть отримати вожді? Слова Муравйова спантеличили Берга — йому геть не сподобався такий поворот. Що означає «привезе аванс»? Чому П’ятаков далі вестиме «всі перемовини»? Проте зараз не можна було виказувати, що його щось не влаштовує, і німець сухо кивнув: — Я організую зустріч нашого нового товариша з товаришем П’ятаковим. Муравйов, наситившись, відкинувся на спинку крісла. Власне, все, що стосувалося справи, вже було сказано, і він відчував, що в цій ситуації є просто посередником, причому від нього, власне, нічого не залежить (та й не залежало). Саме це й було нестерпним! Він, «головнокомандувач», вимушений розбалакувати замість того, щоб готуватися до тріумфального захоплення Києва. Але було ще одне завдання, яке він, «великий стратег» Муравйов, не міг виконати без усіх цих чванькуватих шпигунів. — Як щодо ситуації на київському «Арсеналі»? Щедрою рукою хазяїн хлюпнув горілки у дві чарки. Берг не присунувся до столу і навіть не ворухнувся. «Ну, панове німці, як хочете…» Муравйов перекинув чарку, пошукав очима, чим би закусити, і зрозумів, що вже нічого не хоче. Він зробив рукою невиразний жест, і той самий служка-«половий» Муха поспішив прибирати зі столу. Охайно виставляв усе на срібну тацю — так обережно, щоб нікому не заважати жодним рухом. — Міщенко зі своїм куренем перейшов на бік робітників і вже керує організацією повстання. — Берг закурив і відкинувся на спинку стільця. — Лідери партійних осередків обіцяють до п’яти тисяч робітничої молоді. У Києві на сьогодні понад півтори тисячі петроградських товаришів, це справжні бійці. З такими силами ми зможемо протриматися чотири дні, а то й п’ять. За цей час ви повинні увійти до Києва. «До Києва? За чотири-п’ять днів… Та я б увійшов туди завтра, коли б не реляції Пітера! Кого жаліти? За що? Навіщо? Що менше наших ворогів залишиться жити — то краще для справи революції! Недарма ж Ілліч напучував: “Допусти'мо і можливо, що загине і дев’яносто відсотків населення, щоб десять відсотків, які залишаться, дожили до світової революції та до соціалізму”. Проте цьому сухарю немає діла до великих ідей революції. Йому тактичні ходи подавай. Ну гаразд, ласкаво просимо, пане німцю». — Моя армія вже у Бахмачі, за три дні візьмемо станцію Крути. І тоді блискавична атака! Мої ешелони наберуть грандіозного прискорення, і ми завдамо ворогові нищівного, смертельного удару. Я забезпечу вас трьома бронепотягами, артилерією і чотирма тисячами багнетів. Берг кивнув — його джерела повідомляли приблизно те саме, ясна річ, без жодного революційно-грандіозного прискорення. А ось три-чотири тисячі багнетів — так, це скидалося на правду. — У такому разі ми висадимо в повітря низку громадських київських будівель, замінуємо центральний ринок, міську лікарню й університет. Мої люди можуть це подати як виконання наказу Петлюри. «Та однаково, за чиїм наказом! Київ жаліти? Ото вже несосвітенна дурість! Харків’ян Антонов-Овсієнко не пожалів. І що? Наш Харків, червоний! Так само рішуче і тут треба діяти. А не в дешеві шпигунські ігри грати». — Правильно! Боятися кровопускання безглуздо. Та й жаліти киян не треба, вони мусять отримати добрячий урок… — Гаразд, тоді я повертаюся, — сухо мовив Берг. — Передам добрі новини нашому новому товаришеві. Бувайте… «Ото вже воєначальник, майн ґот! Слимак зовні, а скільки бруду всередині! Власне, тільки такі й можуть утриматися біля “штурвала революції” — чистоплюїв вона зітре на порох». Розмірковуючи, Берг спустився залізними сходинками, надяг рукавички і розчинився у темряві січневої ночі. Йому треба було дістатися до Києва. Муравйов витріщався у вікно. Його більше не цікавив сухий німчик, що зник у темряві ночі. Його цікавило одне: як завершиться похід на Київ. Попереду мають бути лише нові перемоги. Перемоги будь-якою ціною. — Ну, Мухо, — Муравйов солодко потягнувся і встав, — усе це лише прекраснодушні балачки. Час нам братися до справи… І кинув погляд на невеличкий столик у кутку, де вправний Муха вже встиг приготувати все необхідне — шприц, ампули. — Усе готово, Михайле Артемовичу. — Ось і чудово. Муха, який чудово знав свого господаря, крутнув ручку патефона. Дзенькнула розламана ампула, і Муравйов, відкинувши голову, декілька секунд постояв, з насолодою заплющивши очі. Ось розплющив їх… — Мені, Мухо, Ленін так і сказав: «Треба розширити застосування розстрілів. Без цього побудувати соціалізм неможливо». Треба розширити. Треба… Бронепотяг уже давно сунув степом. Засніжена рівнина виблискувала під зорями. Вдалині замиготіли вогники, і мирну тишу розірвав постріл гармати… Муравйов радо стежив у перископ за тим, як заметушилися людиська в селі. Він уявляв, як біжать і кричать жінки, ридають діти. Як палають хати… — …розширити застосування розстрілів… — ще раз повторив він, з насолодою слухаючи, як стріляють гармати бронепотяга.