Олекса написав на аркуші кілька слів і віддав його солдатові, що проходив повз. Тут, у штабі, можна було довго не пояснювати, що й кому треба передати. Потім скрутив другу записку в трубочку й заховав у портсигар. Можна було йти додому. Олекса почав застібатися, але зупинився, діставшись до верхнього ґудзика. — Устигне… Двір штабу був порожній, а поза парканом цього вже не такого «цілком таємного» закладу буяло життя. Олекса поспіхом перетнув двір і вийшов на вулицю, таку ж безлюдну цього зимного січневого дня. Тільки в кінці вулиці він помітив кінний патруль — але гайдамаки дивилися вперед, їх не обходив якийсь чоловік, що закурював сигарету. — Дядьку… Ви загубили… Олекса опустив погляд. Поряд із ним стояв хлопчик, звичайний хлопчик у пом’ятій кепці. Таких хлопченят можна зустріти на будь-якій вулиці будь-якого міста. — Візьміть, ви загубили… — Дякую, малий… Щойно хлопчик побіг далі, Олекса розгорнув «загублений» згорток. Там були документи, які довгим кружним шляхом мали дістатись із Франції до… Ось тільки адресат їх так і не отримав. Принаймні компромат на Леніна опинився в потрібних руках. Тепер і верхній ґудзик можна застебнути. Нарешті штаб залишився позаду. Гарне місце, але не для всякої справи… Олекса всміхнувся. На іншому боці вулиці походжав товстун Ходя, один із запопадливих помічників німця Берга. Скільки коштувала ця запопадливість, Олекса не знав. Власне, і не хотів знати. — Пригостіть цигаркою, пане! — Ходя підняв сіру кепку. — Беріть усе. Я сьогодні кинув курити… — Олекса простягнув портсигар. Ходя мовчки, навіть не озирнувшись, пірнув у лабіринт прохідних дворів. «Конспіратори…» — трохи іронічно подумав Олекса. День обіцяв бути довгим, варто було усамітнитися та обміркувати наступні кроки. Отож Олекса попрямував через усе місто — старий садок біля Софійського собору якнайкраще підходив для цих цілей. Уже згаданий німець Берг разом зі своїми численними «помічниками» облаштувався на складі боєприпасів. Для міста настали скрутні часи, навіть за дуже важливими об’єктами важко було встежити. А знайомий нам товстун Ходя якраз і був сторожем складу. Тож Бергу годі було й шукати кращого місця для свого штабу. Наразі Берг із помічниками поринув у справи — «Арсеналу» було замало, не можна було залишати Київ у спокої. Лише повсякчасні провокації, вибухи, диверсії могли втримати місто в руках. Чи принаймні вирвати з рук Центральної Ради. — Так, панове. — Берг схилився над мапою міста. Тонкими синіми лініями було позначено тунелі та водопровідні колектори. — Ми повинні закласти вибухівку відразу в десяти місцях. Вибухи мають відбутися одночасно, за моїм сигналом. Початок… «Панове» уважно роздивлялися мапу, аж тут повернувся Ходя і перервав монолог німця. — Товаришу Берг, ось, вам передали. Берг відійшов від столу й розкрив портсигар. Самокрутка із запискою майже не відрізнялася від решти. Хіба лежала скраю. «Сьогодні, 19:00, костьол. Ваш новий товариш». «Чудово… Наш новий товариш, здається, тримає слово. Ну і ми триматимемо. До певного часу…» — Так, товаришу, передайте це… ну, ви знаєте. — Берг написав декілька слів на іншому аркуші, також згорнув і поклав нову «самокрутку» в портсигар, теж скраю. Товстун мовчки забрав портсигар і так само мовчки пішов. Берга потішило, що бодай один із його помічників не ставить зайвих питань. Звісно, було б краще, якби вони всі були німими. Але така підготовка потребує багато часу, а зараз ситуація змінювалася щогодини, вимагаючи термінових рішень. — Отож вибухи… Вони мають відбутися рівно о восьмій вечора, повторюю, о двадцятій нуль-нуль. Сигналом буде заводський гудок. Панове-товариші закивали. Заводський гудок був сигналом не один десяток років, звикли вже. Спливло кілька годин, як панове-товариші залишили штаб Берга. Повернувся мовчазний Ходя. — Наш новий товариш погодився? Ходя так само мовчки кивнув. Він бачив, що Берга щось непокоїть. Але то не його, Ході, справа — розпитувати німця про те, що його турбує. Задзвонив телефон. Крізь тріск Берг почув голос Муравйова — «великий полководець» вочевидь радів тому, як ідуть справи. — Зрозуміло. Я взяв до відома… Так… Відправлю двісті людей до Дарниці. І ви не зволікайте. Після закінчення розмови Берг поклав слухавку. А втім, якась думка продовжувала його гризти. Він озирнувся, побачив Ходю «на посту» і, прийнявши рішення, наказав: — Щойно заберемо документи — убий нашого нового товариша. — Провів товстуна? — Так, пане генерале. Цілий день за ним тягався, мало на п’яти не наступав. Як тільки Берг його тримає? — Ну, нехай у нашого німецького друга голова болить. Генерал відклав навушник — розмова Берга з Муравйовим завершилася. — Дякую вам, мадемуазель. — Генерал нахилився, поцілував телефоністці руку і вийшов у супроводі Набоки. Усе, на диво, відбувалося за планом, хоча план придумали давно, а події сипались як із рогу достатку. Вечоріло… Генерал і Набока збиралися, нечутно рухаючись по невеликій кімнаті поряд із домашнім кабінетом Савицького. Тільки клацання патронів у барабані видавало, що в будинку взагалі хтось є. Два заряджені револьвери Набока простягнув генералові, два сховав у кишенях. Стилет, з яким він не розлучався кілька десятків років, зручно лежав у кишеньці рукава — варто було тільки різко опустити руку. Генерал мовчки поклав револьвери в кишені шинелі — шпигунських хитрощів він не визнавав, вважаючи за краще йти напрямки… Якщо дозволяли обставини. Узимку темніє рано. А цієї зими на вулицях, окрім того, не світився жоден ліхтар. Біля громаддя костьолу, що чорнів у міських сутінках, Ходя зупинив віз, схожий на ті, якими в далекі часи чумаки їздили по сіль. Сіна на возі майже не було — мабуть, сучасним чумакам його не треба. Мовчун-сторож сидів на возі, загорнувшись у великий кожух. …Ось віз проминув високий пан, одягнений як небагатий містянин, — Берг не поспішав, знаючи пунктуальність «нового товариша». Проте цього разу, схоже, той хвилювався, отож на місце зустрічі прийшов завчасно. Берг усміхнувся — мета як ніколи близько. «Новий товариш» сидів на лавці за костьолом, і впізнати його можна було тільки з кашкета і куртки. Берг ступив кілька кроків назустріч, але краєм ока помітив тінь, геть небажану, — хтось ховався за колоною, хтось із револьвером у руці. Шосте чи, може, сто дев’яте чуття підказало Бергові, що він ось-ось уклепається в пастку всіма чотирма лапами. Він озирнувся і збагнув, що це вже сталося: позаду наближалося двоє гайдамаків, а чоловік за колоною був тим, кого не бажає бачити жоден шпигун, — на Берга впритул дивилося дуло револьвера, який належав шефові контррозвідки. А проте генералові перевалило за шістдесят, тим часом як Бергу не було й сорока. До того ж у капкані всі інстинкти дикого звіра загострюються — отож німець пішов ва-банк і чимдуж ударив генерала пістолетом у скроню, вивівши з гри. Вихід із пастки був вільний, залишалося найпростіше — втекти. І Берг рвонув геть. Але генерал був не сам: чорна тінь побігла за німцем, наступаючи йому на п’яти… Берг свиснув на ходу, даючи знак Ході. Німець вискочив із дверей храму, а мовчун-сторож скинув солому з воза і спрямував кулемет туди, звідки, як йому здавалося, мав випірнути переслідувач його господаря. Набока кинувся за статую янгола біля дверей храму, а Ходя, поливаючи все дов­кола вогнем, намагався в нього поцілити. Кам’яний янгол справді був янголом-охоронцем: він пожертвував собою, але захистив Набоку. Патрони скінчилися — і кулемет перетворився на просто важку залізяку, що ніяк не могла зарадити Ході. Мовчун-сторож кинув даремну зброю і зіскочив з воза. Хто­зна, чим би закінчилася гонитва, якби цієї миті з воріт храму не наспів генерал, що повернувся до тями. Сторож, наче бик, скочив на Савицького, але генерал недаремно розпочав свою кар’єру в чині підпоручика — йому вистачило двох секунд, щоб витягнути револьвер і двічі вистрілити в тушу Бергового помічника. Мовчун-сторож як жив, так і помер — мовчки. І не було кому його оплакувати. Та німець уже був поза межами досяжності, щоправда, бігти за ним не було потреби. І генерал, і Набока чудово знали, де облаштувався «подвійний агент». Тепер залишалася дрібничка — застати німця в його штабі й витягнути звідти, бажано живим і здатним свідчити. Значних перешкод Набока не чекав, проте був до них готовий. Нечутно підійшовши до штабу, він навіть розстебнув ґудзики на бушлаті — можливо, не так зручно буде рухатися, зате легше вихопити револьвери, що чекають свого часу в потаємних кишенях. Крок, іще крок… До виходу стрімко йшов чоловік, так стрімко, що Набоці довелося його зупинити… ударом стилета. Тепер шлях до приміщення штабу має бути вільним. Але ні — котрийсь із запопадливих помічників Берга вирішив зготувати німцеві вечерю. Його смерть прийшла до нього у вигляді розжареної на примусі сковорідки, яка щосили вдарила старанного помічника по обличчю, скасувавши вечерю для пана Берга. Німець тим часом ховався у найдальшій кімнаті свого штабу, марно накручуючи ручку телефона, адже зв’язку не було. — Йди сюди, — гукнув Берг іще одного помічника з тих, кого мав намір відправити до тунелів київського водопроводу з вибухівкою. — Крути ручку і слухай! Обов’язково дочекайся з’єд­нання… — Зрозуміло, — пробасив черговий помічник. Ці слова й почув Набока, що скрадався коридором. «Ага, німчура… Ти мені й потрібен…» Він з’явився за спиною Берга, але той, наче відчувши, схопив помічника і затулився ним від кулі Набоки. Поки тіло падало на підлогу, німець вихопив маузер і кілька разів вистрелив у Набоку. Той ухилився й, у свою чергу, зробив кілька пострілів. Берг спробував сховатися за ящиками, але Набока вже був поряд. Занадто близько, щоб від нього втекти. Німець відчув, як щось тисне йому в живіт. Він опустив очі — і побачив другий револьвер Набоки. Так закінчилася шпигунська кар’єра пана Берга. Хоча він, звісно, як і раніше, сподівався на диво. Проте дива трапляються лише в кепських шпигунських романах. У житті все значно болючіше й простіше. Берг швидко переконався в цьому, щойно опинився в казематі віч-на-віч із генералом Савицьким. Про цю людину німець наслухався чимало, зокрема й про те, що нерозумного милосердя не було серед його вад. За своїх генерал звик боротися до останнього. А зараз серед своїх, окрім батьківщини, була одна дуже близька генералові людина. Тож Берг не міг сподіватися на помилування. Власне, очікування Берга справдилися. Генерал, увійшовши, глянув на німця без щонайменшого жалю. Отож залишалося продати те, що він знав, якомога дорожче. Але, схоже, генерал знову випередив його. — Часу в мене обмаль, тому пропоную без прелюдій. Чекаю на інформацію. — Моя інформація коштує дуже дорого. Що ви мені запропонуєте? — Лише одне, — сухо відповів Савицький. — Життя? Воно вам теж потрібне. Ваш пес хотів мене тільки поранити. Та генерал не намірявся розбалакувати з Бергом, життя якого не було козирною картою. — Так, твоє життя в обмін на інформацію. — Життя на інформацію? — Берг спробував усміхнутися і хоч якось потягнути час. — Інформація — безцінний товар. Хто володіє інформацією, той володіє світом. Зробімо так: ви дасте відповідь на одне моє запитання, а я відповім на три ваші. Генерал мовчки обійшов довкола Берга. У нього в рукаві було кілька вагомих козирів. А ось у Берга, мабуть, не набралося б карт навіть не поганеньку гру. І німець не витримав першим. — Спектакль із документами розіграли для мене? — Ні, пане Берг, — дозволив собі всміхнутися генерал. — Але зі своєю роллю в цій виставі ви чудово впоралися. Точніше, вас зрадила жадібність. Берг здивовано витріщився на генерала. А той вирішив, що не буде нічого поганого, якщо він розкриє перед цим паном деякі свої козирі. — Коли я отримав від французької розвідки ваше досьє й ретельно його вивчив, то був вражений! Так-так, мене неприємно вразила ваша жага до грошей. До речі, у досьє сказано, що ви подвійний агент, але французи не врахували, що ви працювали і на ліве, і на праве крило німецького уряду! Тому, гадаю, правильно буде називати вас потрійним агентом! Так, це був сильний удар — Берг менш за все чекав, що комусь відомі його ігри з німецькими хазяями… адже були ще більшовики… і ліві есери. Якщо Савицький знає і про це — справи кепські. І Берг, у цьому разі, за своє життя не дасть і ламаного пфеніга. — До того ж, виявляється, ви авторитетна персона у Леніна, вас боїться сам Троцький. Тому його люди стежать за кожним вашим кроком, за всіма вашими діями та за всіма вашими інтересами. Ось чому перша ж наживка, яку ми вам підкинули, одразу викликала посилений інтерес. А після смерті П’ятакова Троцький миттєво направив сюди свого вірного пса. «Перша ж наживка? Майн гот, про що це він?..» А Савицький, відповідаючи на невисловлене питання Берга, нагадав йому і про розмову з Муравйовим, і про зустріч із П’ятаковим — зустріч, яку від першого до останнього слова почув Олекса, — і про те, що саме і кому саме «новий товариш» мав передати. Це була не просто цілковита поразка — це був готовий смертний вирок. Навіть якщо Савицький випустить його, далі двох кварталів Берг не ступить — його «покладуть» свої. Отож німець, чи то від розуміння жахливого провалу, чи то щоб принаймні гідно померти, спробував приголомшити генерала. — Ви, генерале, звісно, вояк. Такі, як ви, — гордість будь-якої армії. Ні страху, ні любові, ні жалю. Одного я не можу збагнути: в ім’я чого? В ім’я країни, якої не було, немає і ніколи не буде… Берг зареготав — істерично, навіть підвиваючи. Генерал дивився на німця трохи здивовано. — Чому, генерале, ви відправили свого сина на неминучу смерть? Савицький мовчки вийшов — він знав відповідь на це питання. Але Берг зроду не чув про те, що у світі є такі «дивні» речі, як честь офіцера і громадянина.