За чотири роки Андрій уже звик і до того, що батько увесь час «на посту», — гінці поспішали з повідомленнями і без стуку входили у батьків кабінет, помічники упівголоса радились у вітальні, а матінка потикалася у «військову половину» будинку якомога рідше. Перед Різдвом її молодша сестра занедужала, і Віра Пилипівна перебралася до неї одразу після різдвяного обіду в Яворських. Звичними стали і перегляди хроніки в будинку Савицьких. Дедалі частіше на екрані з’являлися вожді червоних — Ленін і Троцький, але часом Андрій упізнавав і харківські площі (там вони з батьком були восени тринадцятого), і терикони Юзівки, і одеський порт. Ось і зараз у невеличкому батьковому кабінеті зібралися для перегляду свіжих матеріалів Савицький-старший і його люди. Андрій спробував було вийти з кімнати, але генерал зупинив його. — Сину, час починати. Андрій зайняв своє місце біля проектора і глянув на брата. Олекса сидів, спершись на поруччя вузької канапки, вочевидь блукаючи думками деінде. Він навіть на екран ледве дивився. Заскрекотів проектор, екраном попливли зображення. Ось по засніженому майдану пройшли люди, виголошує промову Грушевський, потім Петлюра, сунуть гайдамаки… «Це ж було лише вчора. Як багато народу зібралося на площі, а я й не помітив…» Зображення змінилося. Зараз по екрану безперервним потоком ішли війська. Невисокий міцний чоловік із розкішними вусами щось показував своїм співрозмовникам на мапі… Знову війська… Генерал Савицький незмигно дивився на екран. Він чудово знав тих людей. Ось Троцький виступає на черговому мітингу, ось червоні. Судячи з усього, йдуть зі сходу. Ось Будьонний… Думки генерала порушив голос Набоки — той нахилився якомога ближче, щоб не заважати іншим. Або щоб його слова не почули зайві вуха… — Пане генерале… Не думав, що колись доведеться таке казати… але, здається, серед наших є зрадник. Генерал на мить відвів очі від екрана і питально подивився на Набоку. — Доведіть свою думку, — наказав Савицький і знову перевів погляд на сіре полотно з рухомими картинками. — Я інакше не можу пояснити наш одеський провал. Генерал ледь помітно знизав плечима. — Батьку, що це за люди? — запитав Андрій. — Це, сину, червоні беруть Харків. За їхніми донесеннями, тієї ночі вони замордували майже дві сотні людей — пересічних, мирних, ні в чому не винних… — А це хто? — запитав Андрій, коли екран зайняло обличчя знайомого нам з Одеси безжального пана Берга. — Берг… Ми вважаємо, що це подвійний агент. Є дедалі більше інформації про те, що він працює і на німецьку розвідку, і на червоних. Ось він, бачиш, разом із червоними в Харкові. І він був організатором заворушень у Кривому Розі. Генерал, завжди цілковито спокійний, зараз — Андрій це бачив дуже ясно — поволі «закипав». Схоже, батько люто ненавидить Берга. — Єврейські погроми — теж його рук справа, це його посіпаки «постаралися». Нелюди, хреста на них немає. — Німець. — За скрекотом проектора Андрій ледве міг розчути голос брата. — Лютеранин, який там хрест… Андрій прикипів очима до екрана. Тіла убитих, скалічених, ридають діти, люди, що втратили все, бігають у диму… Ось дівчинка, геть маленька. В очах застиг німий крик. Зламана іграшка. І знову вони — вершники в шкірянках і піші з рушницями — кудись вдираються, щось тягнуть на вулицю. — Мародери, падло… — в голосі генерала відлунювали ненависть і біль. — От і думай: погони надіти — чи вдома сидіти. Андрій навряд чи чув його, згадавши, як іще вчора він майже гордо відповів другові: «А я й не мав наміру записуватись. Ти ж знаєш — я пацифіст… І зараз, і завжди…» «Та який же я пацифіст, Господи! Звичайний боягуз. Та невже я хочу, щоб таке сталося з нами — братом, мною, Софією? Невже у мене вистачить совісті відпустити друзів на неминучу смерть, а самому сидіти вдома і тремтіти від кожного вибуху?» Ми залишили панів Джигіта і Студента, тобто Володю й Валерку, в той момент, коли вони, опановуючи військову науку в усіх її іпостасях, вирушили у величезну кухню. Не можна сказати, що ця частина військової науки була зовсім не відома нашим героям. Вони радше засмутилися, адже з плацу долинали команди «раз-два», а отже, саме там училися воювати їхні нові приятелі. Картоплини, очищені, скажімо так, майже добре, монотонно падали у величезний казан з водою. Кожен замислився про щось своє, у кухні панувала така тиша, що, здавалося, команди лунають не з вулиці, а з коридору. Раптом зі скрипом прочинилися високі кухонні двері й на порозі постав Андрій із наплічником. Обидва панове майбутні воїни обернулися на звук. Приголомшений Валерка свиснув, а Володя навіть схопився на ноги. — Отако-о-ої, — протягнув Валерка. — Дива… Це ж сам Савицький. Ти вчасно, друже! Андрій усміхнувся. Він радів і з того, що знову був разом із друзями, і з того, що не почув від них жодного зай­вого слова. — Ну куди ж ви без мене? І куди я без вас? Ще інструмент є? Друзі трохи посунулися, звільняючи для Андрія місце. Той, кинувши легкий «сидір», опустився поряд із друзями й узяв до рук картоплину. Декілька хвилин панувала тиша, тільки плюхались у воду почищені картоплини і шкрябали ножі. Нарешті Володя не витримав: — Коли ти вирішив воювати? — Учора вночі… — відповів Андрій, насупившись. — Дещо побачив і… все зрозумів. Спогади про побачене були такі гострі, що з рук випала почищена картоплина. Володя без слів нахилився, підняв її та кинув у казан. — Юнкери вже на позиціях. А ми — тут. — Отож-бо й воно, — озвався Валерка. — Ми тут! А коли ми будемо там? Там, де на нас уже давно чекають? Казан був майже повний. Володя пожбурив картоплиною в Андрія, а той, затулившись покришкою казана, намагався відповісти «вогнем на вогонь супротивника», проте гра закінчилася несподівано — до кухні увійшов Гончаренко. — Струнко! — в голосі сотника вчувалася загроза. Студенти вмить отямились і виструнчилися. — Вільно… — мовив Гончаренко й, усміхаючись, глянув на майже повний казан. — Непогано навоювали… Ходімо вже, вояки… Андрій із друзями поспішив за сотником. Добре хоч в ос­танню хвилину здогадався підхопити наплічник із підлоги. Сотник Гончаренко був не з тих, хто проґавить навіть дрібницю. Він обернувся до Андрія і впівголоса запитав: — Хто такий? — Андрій Савицький, — так само впівголоса відповів юнак, постаравшись на ходу стати «струнко». Гончаренко скинув брови і перепитав: — Син генерала Савицького? — Так точно. — Чув про вашого батька. Андрій вирішив, що це похвала, і подумав, що справжню похвалу йому ще треба заслужити. Хоча яка похвала, якщо червоні все ближче до міста. Лише декілька кроків — і студенти опинилися біля кулемета. Втім, Валерка встиг скористатися з нагоди й запитав: — Пане сотнику! Коли ж у бій? Гончаренко стиснув губи і з гіркотою відповів: — Ще навоюєтесь, козаче… Біля кулеметного стенду інструктор розповідав но­вачкам: — Правою рукою крутіть маховичок механізму тонкої наводки і націлюйте кулемет. Якщо наводка правильна, вершина мушки опиниться посередині прорізу націльника і врівень з її краями, торкаючись знизу точки наводки… Побачивши сотника, інструктор замовк і виструнчився. Гончаренко кивнув: продовжуйте, мовляв. — Ну, панове новачки, хто хоче спробувати? — обернувся інструктор до студентів. — Можна мені? — подав голос Андрій. — Будь ласка. — Інструктор зробив крок назад, поступаючись місцем. Андрій упевнено підійшов і навів кулемет на мішень саме так, як розповідав інструктор, — вершина мушки ви­явилася посередині прорізу націльника. — Готово! — напружено мовив. — Вогонь! Сухо затріщав кулемет, погляди студентів прикипіли до мішені, де одна за одною з’являлися дірочки — сліди доволі точних пострілів. Коли стрільба закінчилася, інструктор мовив: — Непогано, як на цивільного! Де опанував? — У Британії, на фабриці, — відповів Андрій, повертаючись до друзів. — Їздив з батьком на закупівлю партії. Цей, щоправда, модифікований, але годиться. Гончаренко хотів було поставити ще запитання, але краєм ока помітив дещо, чого не мало бути на плацу: Альтист Пипський бився із затвором рушниці й одночасно розмовляв з людьми, що стояли за огорожею. — Курсанте Альтист… Чорт, Пипський! Пипський, почувши своє ім’я, виструнчився. Замовк і літній чоловік за огорожею. Гончаренко, перехопивши рушницю Альтиста, одним рухом повернув затвор на місце, а втім, зброю Пипському не віддав. Відтак звів очі на хлопця і впівголоса миролюбно запитав: — Хто такі? Родичі? — Тато й молодша сестра, — чомусь винувато відповів Альтист. Гончаренко з гіркотою ще раз подумав: «Вояки-и…» — але відповів геть інше: — Маєш п’ять хвилин. Потім назад до навчань. — Дякую! Альтист уже кинувся бігти, але Гончаренко гукнув його: — Як треба відповідати? — Ой, пробачте. Слухаюсь! — Вільно!.. І рушницю забери. Ну й Альтист… — Тату, мала… — Пипський через огорожу поцілував дівчинку. — Гриню, ти вже пробач, що я тебе відволікаю, я ж знаю, як суворо у війську. Альтист з усмішкою глянув на батька в поношеній вчительській шинелі. Як же йому важко з ними двома, особливо зараз. — Пусте, тату. Добре, що ви прийшли. — З днем народження, братику! — Дівчинка простягнула Альтистові коробочку з цукерками. — Це для тебе. — Дякую, маленька. — Юнак обережно забрав коробочку і погладив сестричку по голівці. — І ще до дня народження… — Батько витяг з-за пазухи плетений шарф із широким нагрудником. Альтист роззирнувся на всі боки. Менш за все йому хотілося, щоб через цей нагрудник його почали обзивати дівчинкою абощо. Він не з чуток знав, якими жорстокими можуть бути його приятелі. — Надягнеш на шию. І не відмовляйся! Ану як застудишся, синку! Григорію, подумай, у тебе ж голос! — Чудова річ, тату. Але ж дорога… А вам із Марічкою ще до кінця місяця треба якось дожити. Альтист узяв з рук батька подарунок. Той, невесело усміхнувшись, відповів: — Не переймайся. Я сам його сплів. Пам’ятаєш, у тебе в дитинстві светр був різнобарвний? То я його розпустив і дав йому друге життя! Здалеку почувся голос Гончаренка: — Студенти, всі на загальні збори!.. — Ну все, синку, біжи! Хай береже тебе Господь! Ми молитимемося за тебе! Альтист кинувся геть, на ходу кілька разів озирнувшись на батька і сестричку. Ті з гордістю дивилися йому вслід.