Андрій спітнів, хоча в аудиторії було доволі прохолодно. Правду кажучи, було просто холодно, але чорнило, звісно, ще не застигло. Замерзлий і втомлений, викладач вищої математики дивився на тих студентів, що залишилися, і прикидав, чи встигне він прийняти всі завдання до темряви, хоча годинник наполегливо показував тільки початок другої години. Андрія хилило на сон, і він сильно потер долонями обличчя. — Так, цей січень геть не схожий на торішній… Андрій, хоч як поспішав, на мить відволікся. Він був цілковито згоден з викладачем (гм, дивно) — січень вісімна­дцятого геть не скидався на січень сімнадцятого. Хоча… І морози стояли міцні, і завдань було чимало — така вона, математика, цариця наук. Три довгі роки її вивчають, але й на четвертий (принаймні так у планах курсу записано) ще чимало залишиться. А втім… По-перше, минулого року в аудиторіях ще топили. Нехай і не дуже, але в студентських шинелях однаково сидіти не доводилося. Та й самі панове студенти здебільшого вчилися, а не політичні дебати розводили. Так, стежили за відомостями з фронтів, так, непокоїлися про долю краї­ни й армії, так, обговорювали найгостріші політичні ідеї, за які — якби почули панове викладачі — і в буцегарню потрапити легко. Проте ще не відбулося ні Лютневого перевороту, ні зречення царя, ні жовтневих заворушень у Петербурзі, що переросли в заворушення по всій імперії. Ще Київ був частиною Малоросії, а не столицею Української держави, проголошеної трьома Універсалами. Та й про Центральну Раду, ясна річ, ніхто й не чув. Андрій, звівши очі, глянув у вікно. — Савицький, про що замислилися? — Про функцію, пане професоре. — Сподіваюсь, математичну… — пробурмотів викладач, щільніше кутаючись у шалик. Звичайно, за статутом ні студентам, ні викладачам шалики не дозволялися, але холод уже давно диктував свої умови, примушуючи знехтувати університетським статутом заради власного здоров’я. Як і весь Київ, Андрій почув Перший Універсал на Софійській площі одинадцятого червня минулого, сімнадцятого року. Спершу газети писали, що Винниченко зачитав його напередодні на Другому Всеукраїнському військовому з’їзді. Власне, усе почалося з того, що в травні Тимчасовий уряд відмовився надати Україні автономію навіть не негайно, а в перспективі. Журналісти в’їдливо писали, що для Петрограда Україна як була, так і залишилася одним великим панським маєтком. І що Керенський виявився владнішим від царя Миколи (Андрій подумав, що Миколу у владності звинуватити було важко. Щоправда, уся імперія дізналася про це аж після його зречення). Ось після цього рішення Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покори», ухвалила Перший Універсал, назвавши його «До українського народу, в Україні та поза нею». Галас на площі стояв неймовірний. Андрій пам’ятає, що тоді заледве щось зрозумів. І аж удома, кілька разів прочитавши, утвердився в його правоті. А батько, зіжмакавши спересердя газету, пробурчав: — Раніше треба було. Пізно ми розуму набралися. А кілька днів по тому Олекса пояснив молодшому братові та його друзям, що Перший Універсал проголосив автономію України у складі Росії («не відділяючись від усієї Росії… народ український має сам розпоряджатися своїм життям»). Законодавчим органом мали стати Всенародні Українські Установчі Збори (Сейм), членів яких планували обирати загальним, рівним, прямим, таємним голосуванням, а частина коштів, отриманих від збору податків, віднині повинна була залишатися в Україні. Універсал закликав українських громадян до згоди та взаєморозуміння — не можна не враховувати багатонаціональний склад України. А Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ. Вона запровадила додаткові збори з населення на користь Ради, але досі не сформулювала вимог про припинення платежів до бюджету імперії. — Це мудрий крок, брате, — сказав тоді Олекса, намагаючись донести до рішучіших друзів молодшого брата, нехай у найбанальнішому вигляді, поняття дипломатії. — Адже якби пролунали слова про відмову від платежів до бюджету імперії, то вже наступного дня війська з усіх фронтів були б кинуті в Україну. — А по-моєму, якби відмовилися, народу б значно більше вціліло… — пробурмотів Валерка, приятель Андрія. Сам Андрій намагався ні про війну, ні про політику не думати, точніше, думати якомога менше. Він був людиною мирною, навчався дуже мирної професії і мріяв стати картографом, якщо вже всі невідомі землі на планеті відкрито й тепер честь можна здобути, лише правильно описавши відкрите. Автономією, нехай навіть не виходячи зі складу імперії, треба було керувати, і 15 червня було створено уряд, названий Генеральним Секретаріатом. Нічого дивного, що навіть такий куций Універсал геть не влаштовував Тимчасовий уряд. Ба більше, Універсал цей дуже налякав Тимчасовий уряд. Так налякав, що вже 16 червня той виступив із відозвою «Громадянам України». Керенський пропонував українцям розвивати земське та міське самоврядування і покластися на представництво своїх інтересів у Всеросійських Установчих Зборах… — Савицький, ви закінчили? — Так. — Андрій насилу повернувся з роздумів у зимну аудиторію. — Майже. — Добре. А ви, Вирський? — Ще ні, пане викладачу. — У вас залишилося менше ніж година. Та й сутінки скоро западуть — не хочу примушувати вас при світлі відповідати. — Добре, я покваплюся. «Нудьгує пан викладач, — подумав Андрій. — Як же він змінився за останній рік. Кажуть, син його десь на Балканах загинув. Шкода Івана Ілліча». Андрій опустив очі на аркуш — йому й справді залишалося трохи… Тільки нічого з відповіді на останнє питання він не пам’ятав. «Ну що ж, підемо, як і раніше, крок за кроком. Уже на третій рік можна навчитися на питання відповідати». Проте думки Андрія наполегливо поверталися не до формул і графіків, а до свіжої історії його батьківщини. Можливо, якби він та його друзі стали біля стерна країни, усе пішло б куди жвавіше, та зараз уже марно про це міркувати. Тільки згадувати, щоб не повторити колишніх помилок. Отож, зважені рішення Першого Універсалу в Петрограді сприйняли занепокоєно. — Брате, ну ось подумай, — казав тоді Андрієві Олекса. — Політична криза, велелюдні демонстрації в Пітері й Москві, поразки російської армії на Південно-Західному фронті та, як наслідок, втрата Галичини. А Тимчасовий уряд не може вживати тільки силових заходів. Адже на захист Центральної Ради могли вийти фронтові українські частини та більшість населення України. До того ж озброєний конфлікт може спричинити розкол у середовищі політичних рухів Росії. Батько, згадай, не так давно нам розповідав, що Тимчасовий уряд пішов на перемовини із Центральною Радою: в Київ наприкінці червня прибула й кілька днів вела перемовини урядова делегація — Терещенко, Церетелі й сам Керенський. Після тривалих дебатів вдалося досягти компромісу: Тимчасовий уряд визнав можливість отримання Україною автономії (що, нехай навіть теоретично, стало справжнім проривом), а Центральна Рада зобов’язалася самостійно, тобто без рішення Установчих Зборів, цю автономію не запроваджувати. Андрій, звісно, пам’ятав, як батько, повернувшись глухої ночі після наради, впівголоса розповідав про це їм із братом. Та тільки після пояснень Олекси він збагнув, що, власне, відбувається. Тоді ж брат, відповідаючи на запитання Андрія, нарешті назвав нинішню посаду батька, точніше, його нинішнє становище — голова контррозвідки. Це багато чого пояснило — і неабияк занепокоїло обох братів. Батько завжди здавався їм не просто опорою сім’ї, а скелею, яка захищає їхній маленький світ від усього, що діється довкола. Аж раптом (нехай навіть лише для Андрія «раптом») — «голова контррозвідки». Ризик неймовірний, а голова тільки одна… Тимчасовий уряд після перемовин дозволив створювати національні українські військові частини, але тільки під контролем Тимчасового уряду, і вони мали залишатися в складі єдиної російської армії. Ці умови мали бути зафіксовані в спеціальному Універсалі Центральної Ради. — Звісно, для Керенського це був компроміс, але для його уряду — очевидне «заперечення» всіх засад, на яких до того часу ґрунтувалася неповоротка російська влада. На знак протесту щодо будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів залишили Тимчасовий уряд, проте постанову все одно було ухвалено, і 3 липня минулого року Тимчасовий уряд надіслав до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України». Керенський дотримав слова — зміст постанови збігався з підготовленим до оголошення Другим Універсалом. І того ж таки дня Другий Універсал було зачитано на урочистому засіданні Української Центральної Ради, а назавтра опубліковано українською, російською, єврейською та польською мовами. — Так, брате, я пам’ятаю, як батько читав уголос: «Ми, Центральна Рада, … завжди стояли за те, щоб не відділяти Україну від Росії». Олекса кивнув і продовжив: — Генеральний Секретаріат був названий органом Тимчасового уряду, і той мав затверджувати його склад. Нареш­ті з’явилася можливість відряджати представників України до кабінету військового міністра і Генштабу, хоч, як і раніше, Тимчасовий уряд продовжував контролювати формування українських військ. — Пам’ятаю, батько тоді особливо наголосив на необхідності поповнення Ради представниками інших національностей, що живуть на території України. Олекса гмикнув: — Щоправда, ніхто так і не уточнив, яких саме «інших». Андрієві та вереснева розмова дуже добре запам’яталася. Можливо, ще й тому, що Софія читала сухі газетні рядки з дивним натхненням, а її матінка чомусь хитала головою, приказуючи: «Недобре це, ох, недобре». — Савицький, у вас залишилося десять хвилин. — Так-так, закінчую. Роздуми про політику слід було на якийсь час відкласти і спробувати закінчити відповідь на останнє питання. На подив Андрія, формули писалися майже без участі голови, мовбито десь у мозку повернули невідомий краник і тоненька цівочка знань задзвеніла по пересохлих звивинах. — Добре, я почекаю десять хвилин. — …І, нарешті, Третій Універсал 20 листопада проголосив Українську Народну Республіку, яка є нехай і федерально, але частиною величезної Російської імперії. Хоча ні, пардон, — усміхнувся батько, — уже якоїсь нової країни, адже 26 жовтня більшовики влаштували черговий переворот. Слідом за Петроградом вони встановили радянську владу і в Україні, в деяких прифронтових містах. Ясна річ, що вмить розпочалася війна між прибічниками радянської влади й Тимчасового уряду. Спочатку Центральна Рада посідала нейтральну позицію, проте невдовзі розпочала активні дії та встановила свою владу в більшій частині України. До кінця листопада владу Центральної Ради визнали Київський, Катеринославский, Одеський, Полтавський комітети РСДРП(б), деякі ради робітничих і солдатських депутатів міст України і майже всі селянські ради. У Третьому Універсалі було визначено важливі засади Української Народної Республіки: свободу слова, друку, віросповідання, зібрань, спілок, страйків, недоторканність особи та житла; проголошено національну автономію для меншин (росіян, поляків, євреїв), скасовано страту і право приватної власності на землю. Ба більше: землю було визнано власністю всього народу без викупу. Для всіх заводів і фабрик було запроваджено єдину тривалість робочого дня — вісім годин. Влада Центральної Ради поширювалася на дев’ять губерній. Долю деяких суміжних із Росією областей і губерній передбачалося вирішити в майбутньому. Проте Україна, як і раніше, не претендувала на абсолютний суверенітет, вважаючи, що жовтневі події в Петрограді — це просто змова, яку незабаром буде ліквідовано. На території України залишалися чинними всі закони, постанови і розпорядження Тимчасового уряду — якщо вони не були скасовані Центральною Радою або Генеральним Секретаріатом. Залишалися і всі урядові установи, і всі чиновники, призначені Тимчасовим урядом… — То виходить, що нічого не змінилося, батьку. — Це покаже час, синку. І дев’яте січня. Адже саме в січні буде оголошено вибори… — Савицький! Та поверніться ж на грішну землю! Ви єдиний залишилися в аудиторії! Окрик викладача справді повернув Андрія з минулого в сьогодення. Те саме 9 січня, коли має бути зроблений новий крок влади до самостійності. Якщо він буде зроблений… — Ось, пане викладачу! — Андрій майже кинув на стіл аркуші з відповідями на всі питання контрольної та поспішив з аудиторії. — Зупиніться… Та було пізно: Андрій, квапливо натягуючи формену шинель, уже вибіг. На ходу він намагався засунути в сумку конспекти і свій щоденник у шкіряній обкладинці. І мало не впав на мармурових сходах Університету імені святого Володимира.