Гончаренко роззирнувся. Ось окоп козаків — за цих бійців можна бути спокійним, вони не злякаються навіть чорта. До бою залишилися лічені хвилини, а один із них спокійно править лезо шаблі, інший медитує в позі характерника. Удалині забовваніла суцільна темна смуга — це йшли червоні. Пильні очі сотника за мить розрізнили матросів — на вітрі майоріли стрічки безкозирок. — Ну нарешті, — пробурмотів Гончаренко, зістрибуючи в окоп. Його «вояки» прикипіли очима до червоних, що наближалися, і сотник здивовано помітив, що в очах хлопців немає і сліду страху. Радше нетерпляче очікування… і весела злість. — Стріляти тільки за моїм наказом, — повторив сот­ник. — Не бійтеся, це лише банда мародерів і втікачів-­каторжників. Вони вдерлись на нашу землю. Вони жадають нашої свободи. Розчавімо їх, як тарганів! З обличчя Андрія Гончаренко зрозумів, що той думає так само, — що ж, це на краще. Лють завжди ліпша за страх. Червоні наближалися, і нарешті настала та мить, якої чекав сотник. — Вогонь! Проте окоп мовчав — студенти заклякли, страх першого пострілу в людину, першого вбивства, робив свою справу. Зараз їм було однаково, хто перед ними — ворог чи друг. Окоп мовчав. — Вогонь! — прогриміла команда сотника. З боку червоних, мовби у відповідь, до студентських окопів полетіла граната. …І впала просто під ноги Андрієві. Ледве розуміючи, що відбувається, він підняв її і скам’янів. Поруч блискавично опинився Отаманський — він вихопив гранату з рук студента й кинув назад, у бік червоних. Звук вибуху повернув Андрія до тями. Поруч кричав щось Отаманський, але тільки зараз його стало чутно. — Савицький, ти що, оглух? Кричу «кидай», а він наче заснув! Нарешті Андрій остаточно отямився — на нього, на його друзів-студентів, на окопи захисників наступали червоні. Вибухи гриміли і праворуч, і ліворуч — звідусіль. Шум пострілів перекрив голос сотника. — Бити прицільно! Патрони берегти! Андрія накрило якесь геть нове відчуття — він мовби бачив на багато кілометрів попереду. Бачив, як падають убиті від його пострілів червоні, насолоджувався гуркотом свого кулемета, як музикою. Але мана швидко минула — просто поряд із кулеметом упав один зі студентів, здається, зі школи Хмельницького. Кажуть, вони мали бойовий досвід, але проти кулі жоден досвід нічого не вартий. — Андрію, вогонь! — Цю команду дав той самий інструктор, який лише кілька годин тому (аж кілька годин тому) призначив Андрія кулеметником. Андрій натиснув на гашетку, і кулемет слухняно «заговорив». Інструктор тим часом, під прикриттям, вискочив з окопу, щоб витягнути пораненого з-під вогню. На допомогу інструкторові кинувся Отаманський — студент був іще живий, тож що скоріше його перев’язати, то краще. Нарешті невідомий студент опинився у відносній безпеці. Щоправда, за це своїм життям заплатив інструктор. Але і за нього життями заплатили червоні. Заплатили і продовжують платити, падаючи під шквальним вогнем Андрія. А де ж «головнокомандувач»? О, він був дуже заклопотаний. Стратегія не терпить метушні. «Великий теоретик ешелонної війни» в цей час дивився у перископ і лічив, скільки кулеметів устигли розмістити в окопах «тупі хохли». Виходило чимало, але Муравйов продовжував лічити вголос. — Один, два… сім… десять… чотирнадцять! Багатенько… Муравйов відлип від перископа і почав позначати на мапі розташування вогневих точок. Іграшковий бронепотяг тим часом опинився на найдальшому краю мапи. Зі свого укриття вибігли в атаку козаки. Проте «геніальний стратег» цього не бачив. Зате помітили червоні, а голов­не — відчули, що за спиною, там, де тільки-но були свої, з’явилися і чужі. Вогонь чужих косив більшовиків смертельною косою. — Добре стріляють козачки… — пробурмотів Гончаренко. Але, на жаль, поява козаків полегшення на принесла. Сот­ник знав, що червоних набагато більше, у декілька разів. І ця лавина може запросто стерти з лиця землі і його нечисленних «вояків», і платформу з гарматою, і всіх, кого можна було б виставити зараз на захист. — Отаманський, бігом на станцію, там телеграф. Надсилай у Київ телеграму! І передав тому аркуш, на якому поспіхом нашкрябав кілька слів. Штаб армії УНР гудів — повстання на «Арсеналі», червоні під Києвом, нескінченні провокації на вулицях. Неперервна біла паперова стрічка похапливо виповзала з апарата. — Пане капітане! — Солдат-телеграфіст обернувся до чергового офіцера, що стояв поряд, тримаючи слухавку в руках. — Давай сюди. — Поручик квапливо відірвав телеграму і мало не бігцем кинувся по коридору. Телеграма була адресована Петлюрі, а отже, йому треба знайти командувача в коридорах штабу. — Пан командувач тут? — звернувся поручик до офіцера біля дверей кабінету генерала Савицького. — Щойно увійшов, — кивнув офіцер. — Прошу. — Телеграма з Крут, пане командувачу, — поручик передав паперову стрічку Петлюрі. — Скрутне становище. Петлюра обернувся до поручика й, узявши з його рук стрічку, проглянув текст. Поручикові здалося, що Петлюра намагається прочитати навіть те, чого немає в короткому повідомленні з Крут. Хвилину командувач мовчав. — Так, поручику. Передайте, нехай протримаються до вечора. Увечері їх треба евакуювати. Але зараз — нехай тримаються… так і передай. — Слухаюся, пане командувачу, — відповів поручик на бігу. — Що ще? — звернувся Петлюра до офіцера, який уві­йшов слідом за поручиком. Той із теки з документами дістав рясно списаний аркуш і поклав його перед командувачем: — Це щодо зустрічі з французьким аташе. Червоні все наступали й наступали. За їхніми спинами стояв бронепотяг. Муравйов, не відриваючись від перископа, кричав у рупор: — Ану-ану! Вперед! Солдати і матроси слухняно бігли вперед, наче чуючи його команди. — З лівого флангу атакуйте, там молодняк в окопах, і в них один кулемет. Убити всіх до одного! Мухо! Де обоз із боєприпасами? Муха, який, звісно, не міг цього знати, однаково кинувся геть із салон-вагона в штаб. Можливо, там справді підкажуть, де зник обоз із боєприпасами для кількатисячного червоного війська, виведеного «геніальним стратегом» проти купки студентів. Проте купка студентів набродом не була — вони стріляли по червоних з рушниць та кулемета, і стріляли влучно. Поляк Марек, на декілька хвилин покинувши допомагати Андрію, читав молитву польською: — Zdrowa's Maryjo, laski pelna, Pan z Tobablogos awiona's Ty miedzy niewiastami i blogoslawiony owoc zywota Twojego, Jezus.'Swieta Maryjo, Matko Boza, m'odl sie za nami grzesznymi teraz i w godzine 'smierci naszej13. Відтак він перехрестився і… кинув гранату в червоних. З вибухом прозвучало й останнє слово молитви: — …Amen! Гранати студентів розривалися в лавах червоних, і ті падали. Потужні вибухи здіймали в небо чорну землю. Поле бою давно вже із засніженої цілини перетворилося на криваво-чорне місиво. Та червоні вперто сунули — проти декількох сотень захисників «стратег» і «головнокомандувач» виставив понад три тисячі солдатів і матросів. Успіх бою, так уже повелося і багаторазово повториться у війнах червоних, залежав лише від кількості й аж ніяк не від вправності солдатів. «Баби ще понароджують». Сказав це, щоправда, інший «стратег»… і значно пізніше. А зараз перед перископом у розкішному салон-вагоні Муравйов, бризкаючи слиною, кричав у рупор: — Ану, хлопці! Я з вами! Частіше атакуйте лівий фланг! Там молодняк, зосередьте на цьому напрямку основний удар! Червоні тиснули й тиснули своєю масою, студенти і юнкери відстрілювалися. Зараз було забуто всі ігри та обр'aзи, юнкери і студенти були одним цілим, однією, на жаль, дуже нечисленною командою, яка намагалася зупинити навалу червоного війська. Несподівано по окопах прокотилося: — Там гармата! У стані червоних пролунав жахливий вибух. Його побачив і червоний командир Муравйов. Він повернув перископ у бік вибуху. — Усі назад! Відступати! Назад! Чому мені не сказали, що у них є гармата? Відповіддю став рух гармати на платформі, яка тепер упритул дивилася на бронепотяг Муравйова. Гармата на платформі ненадовго замовкла. Артилеристи зарядили її й чекали команди. — Вогонь! — скомандував Лощенко, давній друг сотника. Прогуркотів вибух, артилеристи перезарядили гармату й націлили її трохи далі, в тили червоних. Гончаренко зіскочив з коня. — Лощенку! Ти, як завжди, несподівано і вчасно! Це Петлюра дотримав слова? — Ні! — Лощенко розсміявся. — Ні! Я неподалік відбив у червоних обоз із боєприпасами і вирішив повернути їм їхнє. Я зроду чужого не брав! Сотник завжди дивувався з того, як приятель радіє навіть щонайменшому успіху. Утім, цей успіх не був «щонайменшим» — Лощенко наспів вчасно. Тепер з’явився шанс витягнути з поля бою поранених і, можливо, протриматись, як велів наказ. — Ще трохи, і засипалися б, — мовив Гончаренко. Лощенко зіскочив з платформи і махнув рукою, показуючи на ящики з боєприпасами. — Як твої студенти? — Нічого, — втішено відповів сотник, — не обісрались! Але набої скінчилися. — Вантажмо у вагон поранених. А твої хлопці нехай забирають усе — там сорок ящиків патронів і двадцять банок кулеметних стрічок. — Ти з нами до кінця, друже? — Ні, — заперечно похитав головою Лощенко. — Скоро назад. Кожна гармата важлива. Але ввечері надішлють ешелон і вас евакуюють. — Ясно. Ну добре… Я до своїх. Не прощаємось! Гончаренко вихопився на коня, а Лощенко знову повернувся на платформу. Тили червоних струсив черговий вибух. — Ще трохи… — Лощенко прикипів до бінокля. — Змінити приціл на два градуси… шрапнеллю… вогонь! У тилу червоних лунає вибух, потім іще один, іще. Тіла, розірвані шрапнеллю, слухняно злітають у повітря. Моторошне видовище, але не для всіх. «Панів вояків» підбадьорила підтримка. Червоні вже не йшли суцільною стіною. Можна було повернутися до справ: Валерка закріпив на рушниці багнет, а Володя витягнув шаблю. — Дідова?— у захваті перепитав Валерка. Володя коротко кивнув. — Так, якраз стане у пригоді! — Мені б таку! — Та ти таку й не піднімеш!— усміхнувся Володя. Валерка аж затнувся від обурення: — Що? Я? Та я… Володя, не відповівши, вискочив з окопу і кинувся в гущу червоних. Валерка, умить забувши свої обр'aзи, прикривав друга, стріляючи в червоних так, немов залишився єдиним захисником не лише Володі, а й усього Києва. За спиною в червоних з’явилися козаки — вони прорубували собі прохід. Андрій, мов божевільний, строчив з кулемета. День давно вже хилився до вечора, темніло. Червоно-жовті розриви гранат і гуркіт вибухів наповнювали все довкола, відганяючи наступ ночі. Та нарешті все стихло. Бій закінчувався. Донезмоги втомлені козаки, юнкери і студенти поверталися на свої позиції. Гончаренко клаптем комуняцького прапора витер шаб­лю, яка сьогодні напилася крові досхочу. Випроставшись, він скомандував: — Зібрати зброю! Патрони! Поранених віднесіть на станцію! Савицький! Після заходу сонця прибуде ешелон. Але з лівого флангу можуть спробувати обійти червоні. Забирай усі набої й вирушай на край флангу. Два гудки слугуватимуть знаком до відходу. Прикривайте нас. Андрій, не зронивши й слова, кивнув і подав Мареку знак. Вони побігли до своєї позиції, на ходу підхоплюючи ящики з кулеметними стрічками. Сотник, простеживши за ними, скомандував ще раз: — Засуха, Гойда! Допоможіть Савицькому, потім забирайте своїх і на заході сонця вирушайте на станцію через ліс. Студенти кинулися виконувати наказ. — Залишаємо позиції чотами! — пролунала команда Гончаренка. — Першими — поранені! Потім по черзі… Останньою виходить перша сотня. — Вояче Гойдо, як думаєш, буде ще атака? — Володя з Валеркою тягнули за Андрієм і Мареком важезні ящики з кулеметними стрічками. На зоране поле поволі опускалися сутінки, западала тиша. — Гадаю, ні. — Валерка перехопив ящик зручніше. — Ми всипали їм перцю, вояче Засухо, добряче всипали! Давні друзі розсміялися. Марек, що йшов на кілька кроків попереду, зненацька вріс у землю і поклав ящик на землю. Його погляд упився в уламки воза: колесо на осі. — Поглянь, пане Андрію, якщо ми його ота-а-ак… Щоб вісімдесят кілограмів щоразу не тягнути. Нападу чекати можна з трьох сторін, сказав пан Гончаренко. Ген там болото, а тут, лівіше, ліс. А що, як ми таку штукенцію зробимо?.. І Марек почав руками показувати Андрію, як на «штукенції» можна буде встановити кулемет, щоб не руками переносити, а перекочувати його. — Друже, чудова думка! — погодився Андрій, допомагаючи полякові витягнути із землі «основну частину штукенції». — От якби ще й фіксатор. Глянь… Андрій дістав свій вірний щоденник у шкіряній обкладинці й стрімкими штрихами замалював конструкцію. Подумав трохи і, приладнавши ще дві ручки, замислено мовив: — Так, фіксатор треба. Марек кивнув і знову підняв ящик зі стрічками. Нарешті запала ніч. Під покривом темряви поранених обережно вантажили у вагони. Стояла тиша і здавалося, що червоні відступили. У далекому окопі «панове студенти», які віднесли ящики із кулеметними стрічками своєму другові Андрію в окоп біля насипу, дослухалися до пострілів і гомоніли впів­голоса. — Зроду не був боягузом, та зараз мені трохи лячно. А що, як пряме влучання? — Це, звісно, був Валерка. — Нам би набоїв більше… А то сидимо, як засватані, чекаємо, — озвався Володя, певно, не так відповідаючи, як міркуючи вголос. — Я думаю, що навряд чи буде пряме влучання, — є тут цілі й більші за наш окоп… — задумливо відповів Валерці Альтист Пипський. Так, Пипський мав слушність: червоні вибрали для себе велику мішень — будівлю станції разом із насипом. Рейок вони намагалися не чіпати, інакше бронепотяг із «геніальним стратегом» Муравйовим міг би застрягнути посеред зораного окопами та вирвами поля. Цієї ночі, за задумом Муравйова, можна було обійти нечисленних захисників станції. Але Господь Бог вніс свої корективи: місяць уповні чудово освітлював поле бою. У сутінках постаті більшовиків зі зброєю було добре видно. Щоправда, червоні не дуже приховували своє наближення. Тому Андрій, зручніше взявшись за гашетку, відкрив прицільний вогонь по більшовиках. Він бив і бив, червоні падали й падали, кулемет гуркотів і гуркотів… Нарешті кулемет замовк. — Мареку, стрічку! — гукнув Андрій, не в змозі відірвати погляду від фігур, що невпинно сунули вперед. Обертаючи наспіх споруджену «штукенцію», Андрій знову відкрив вогонь по червоних. Стрічка закінчилася, Андрій поспіхом заправив нову — і знову «заговорив» кулемет. — Це дві останні! — крикнув Марек. — Відступай, нас обходять із флангів! — Спершу ти! — Зараз, поки були боєприпаси, Андрій не міг відірватися від кулемета. — Ану, бігом! Та Марек, вихопившись на бруствер, упав — його земний шлях закінчився тут, на полі під Крутами. — А бодай тебе… — мало не простогнав Андрій, і кулеметний вогонь залив усе довкола. Червоні наближалися плазом; вони розділилися, кілька чоловік намагались обійти збожеволілого кулеметника ліворуч, ще пара — праворуч. Андрій стріляв, але… дві заповітні стрічки спорожніли швидко. — Усе, батьку, тепер ти проти них… Андрій узяв рушницю і вистрілив. Уроки батька, хоч як їм опирався молодший Савицький, не минули дарма — один із більшовиків упав і вже не ворушився. А проте наближалися інші… Андрій схопив гранату, спокійно зірвав чеку і… почув два свистки паровоза. Знак, про який говорив Гончаренко. — Усе, відстрілявся, — прошепотів Володя. — Прощавай, друже… — Може, у нього патрони закінчилися? — припустив Валерка. — І вони з Мареком спробують відійти в темряві?.. Володя знизав плечима. Звісно, це був би найкращий результат. Казковий, а отже, майже неможливий. — Може… Договорити Володя не встиг — біля окопу, де щойно захлинувся кулемет, прогуркотів вибух. — Так, панове воїни, — взяв на себе командування Володя. — Повертаймося. Уздовж шляхів ішов сотник Гончаренко — довгоочікуваний ешелон нарешті був заповнений, більше нікого не лишилося. Втомлені обличчя, закривавлені бинти й ноші, на яких в останній вагон занесли пораненого юнкера… — Де ж мої «вояки»? — Пане сотнику, довго нам ще стояти? — висунувся з кабіни паровоза машиніст. — Ще стоїмо! — Пане сотнику, не можна! — Вусатий закіптюжений машиніст ледь не плакав. — Часу немає! Води мало! Якщо вода закінчиться, з місця не зрушимо! — Чекаємо! — Гончаренко обернувся в бік бойовища. — Де ж ви, хлопці? І побачив відповідь на своє запитання: поміж дерев до ешелону біг Андрій, за яким гналися і стріляли червоні. Сотник махнув машиністові. — Рушай! Гуркочучи буферами, ешелон рушив. Гончаренко, побачивши, що Андрій схопився на підніжку останнього вагона, ступив кілька кроків і теж піднявся на підніжку. «Хлопці… хлопці…» — Гончаренко, який пройшов чимало боїв, так і не змирився з думкою про втрати. І зараз, коли ешелон віз від станції Крути всіх, кого можна було забрати, сотник із болем думав про тих, хто залишився на полі бою.