Гончаренко ввечері повернувся в казарму похмурий. Не зронивши й слова, пройшов повз своїх «панів студентів», суплячись іще дужче, якщо таке взагалі можливо, але й далі мовчав. І аж перед відбоєм повідомив, що навчання скінчилося і Студентський курінь завтра вирушає на фронт. — А куди саме, пане сотнику? — поцікавився Валерка. — Туди, де вбивають. Ці слова Гончаренка змусили вчорашніх студентів крутитися без сну. Імовірно, не всіх, але Андрій так і не зміг заснути. Він міркував про те, що не зробив у цьому житті чогось вартісного, хоча йому вже більше двадцяти. Не зміг навіть порозумітися із Софією. Бог знає, кого вона кохає, можливо, й справді Олексу. Але зараз це несуттєво — він жодним словом не прохопився їй про свої почуття. Сірий січневий ранок застав курінь на плацу фортеці. Проте тепер «панове студенти» не шикувались у шеренгу, не виструнчувалися за командою і навіть не вислуховували суворого командира. У цей час провести «панів студентів» зібралися їхні близькі: прийшов і дід Володі, колись відомий хірург, і численне сімейство Валерки, і Олекса Савицький. З’явилися і дівчата — Оксана й Олеся. Навантажений величезною триногою і важким ящиком з апаратом, прийшов і фотограф. — Панове, панове! Ближче один до одного! Пані, відійдіть, прошу — зараз тільки панове військові! Увага! Зараз вилетить… Спалахнув магній, і фотограф обережно сховав в окреме відділення зняті пластинки. Пан Сіверський був фотографом хорошим, проте, як літня людина, надавав перевагу перевіреним методам і не довіряв новим. Хоча вже скільки разів йому розповідали, що колоїдний метод застарів і час переходити на спеціальну плівку. Позуючи, студенти усміхалися, навіть Гончаренко — щоправда, силувано. Власне кажучи, його усмішка більше скидалася на вищир. Сотник чудово знав, що чекає на його «воя­ків». Прагнучи не думати про погане, він сподівався на силу зброї та обіцяну підмогу, але душу свердлила одна-єдина думка: «Тільки б повернути їх додому живими». Нарешті з фотографуванням було покінчено. Настав час прощатися. Дід Володі розгорнув яскраву хустку і подав онукові шаблю. У тьмяному світлі зблиснула накладка на піхвах. Володя знав, що написано на ній витонченою в’яззю. Не так часто полкових хірургів нагороджували іменною зброєю. Але ж і не всі військові хірурги юнаками брали участь у Севастопольській кампанії та отримували похвалу від славетного Пирогова. Чимала родина Валерки оточила його таким щільним колом, що Олеся заледве пробилася, щоб попрощатися з ним. Андрій подумав, що йому ще пощастило — батька не було, а брат, який ненадовго потрапив у поле його зору, раптово зник. «Добре, що матінка нині у сестри. Тільки її сліз зараз не вистачало…» Разом із якимсь незнайомим юнкером Андрій підхопив величезний зелений ящик. — Андрі-і-ію! — долинув з-за спини голос брата. — Вибач, друже, брат кличе, — пробурмотів найменший Савицький, опускаючи свій край на землю. Юнкер кивнув і помахав комусь рукою. — Олексо, братику! — Сини генерала обійнялися. — Здрастуй! Ви теж вирушаєте? Олекса заперечно похитав головою. — Поки що ні, та, мабуть, незабаром. Я прийшов провести тебе… Ні, не так. Я прийшов поговорити з тобою, а тут і нагода трапилася, та й декілька хвилин іще є. Чуєш, братику… — Олекса, на подив Андрія, збентежився і навіть опустив очі. — Я не знаю, як там буде. Але… Відмовся, не їдь. — Як це «не їдь»? — здивувався Андрій. — Повір мені, так краще. Я поговорю з вашим командиром. Скажу, що тебе негайно викликають у штаб батька. — Олексо, — перебив брата Андрій, — що ти верзеш? У який штаб? — Брате, повір, я знаю, що кажу. Краще тобі залишитися. Андрій ніяк не міг оговтатися. Він не вірив, що Олекса, той самий Олекса, який сто разів повторював йому, що військовий обов’язок — то святе, що справжній чоловік повинен бути захисником, зараз наважився заговорити з ним про це. — Брате, ви з батьком завжди вчили мене, що бути військовим, захисником — це почесний обов’язок чоловіка. А зараз, коли захисників залишилося небагато, коли важлива кожна пара рук … — Зараз усе зовсім інакше. Я не можу розповісти тобі, просто повір мені: усе не так, як ти… — Олекса не закінчив фразу, побачивши в очах брата ту саму рішучість, яка робила їх напрочуд схожими один на одного. — Гаразд, якщо ти вирішив… Нехай буде так! — Студентський курінь! Шикуйсь! — почувся здалеку крик сотника Гончаренка. Андрій нічого не відповів братові й кинувся в шеренгу. Олекса дивився йому вслід і думав. Думав одразу про все — і зокрема про те, що він би не стримався й відважив ляпаса, якби таке хтось запропонував йому. Думав, що його братик уже виріс і вартий поваги значно більше, ніж Олексі видавалося ще кілька хвилин тому. І про те, що перш ніж і його відправлять на передній край, треба наважитись і освідчитися Софії у своїх почуттях. Мовби у відповідь на його думки, на плацу з’явилася Софія, вишуковуючи когось поглядом. Олекса вже розтулив рота, щоб гукнути її, але побачив, що вона біжить до його брата. — Вони повинні попрощатися, — пробурмотів Олекса. — Поговорю з нею пізніше. Він іще раз глянув на дівчину і… зрозумів, що не говоритиме з нею про свої почуття — очі Софії світилися коханням до Андрія. «Ні, не зараз, — подумав Олекса і намацав крихітну коробочку з перснем, що лежала в кишені його куртки. — Колись потім. Коли Андрій повернеться… Тоді нехай обирає. Не зараз, не час». Софія дивилася в очі Андрія, не наважуючись сказати щось серйозне. Тим паче, що «чоловік мусить першим освідчитися у своїх почуттях». Хоча зараз дівчина розуміла, що це лише забобон. Можливо, вони й бачаться востаннє. «Ні-ні, дурниці. Усе буде добре. Андрій повернеться, і ми нарешті поговоримо. А зараз…» — Ох, добре, що встигла, — мовила дівчина. — Почула від подруг, що вас відправляють, ось і прибігла. Андрій мовчки милувався гарним обличчям Софії, її сяйливими очима. Він зараз нічого не міг їй сказати, навіть якби йому стало духу. Не варто говорити про важливі речі перед розлукою. — А пам’ятаєш, як ми малими втекли кататися на старому човні? І я випустила весла? Андрій мовчки кивнув — як таке забути? — Ти тоді стрибнув у воду і штовхав човна аж до берега. «І страшенно замерз, пам’ятаю. А ще я бачив, як ти злякалася, що дорослі нас сваритимуть». — Я уявляла, що я принцеса і мене захопили в полон кровожерливі пірати. А ти — сміливий і відчайдушний капітан, який мене врятував, ризикуючи життям. Ти сидів потім знесилений на березі, але всміхався щасливо. — Пам’ятаю, друже мій, — нарешті Андрій знайшов у собі сили відповісти. — Це була справжня пригода. А всміхався я тому, що навчився плавати. Завдяки тобі… Софія не знала, що відповісти. Та вже наступної миті команда Гончаренка зробила непотрібними будь-які відповіді. — По машина-ах! Завантажуйтесь! Андрій побіг — вантажівка, у яку залізали студенти та юнкери, стояла біля плацу. Софія проводжала його поглядом і усміхалася — добре, мабуть, що вони не говорили ні про що серйозне. Чи, можливо, їхні балачки й були розмовою про найголовніше? Не все ж мовиться словами… Уже за кілька годин вагони з юнкерами і студентами бадьоро долали версти до станції Крути. Лише Гончаренко мав уявлення, що чекає на його «шмаркачів». А вони, такі юні, тим часом гомоніли. Валерка підбирав на гітарі акорди, десь реготали юнкери. Андрій, скориставшись перепочинком, замальовував у щоденнику сценку з казарми, але його очі раз у раз поверталися до засніжених полів, що пропливали за вікном. — Так, adversa fortuna — злий рок — ні боїв, ні геройства, ні слави! — замріяно й сумно мовив Валерка. — Сидимо, витріщаємось у вікно. А там темрява і жодної живої душі! Андрій обернувся на його голос і всміхнувся. Він краще від багатьох знав, що «жодної живої душі» — це чудова новина. Ось би так аж до Петербурга жодної червоної душі не залишилося. Валерка заспівав: — Всё окончилось так нормально, Так цинично жесток конец, Вы сказали, что нынче в спальню Не приносят с собой сердец… Відтак запитав, перебираючи струни: — Чув нову пісню Вертинського? Обожнюю його манеру співу. Відповів приятелеві Володя: — Багато ти знаєш… Про серця. — Ну звісно, — Валерка за словом у кишеню не ліз. — Хто ж не чув про твій роман із пепіньєркою. Тепер у розмову вступив і Андрій — про Інститут і пепіньєрок він знав, певно, краще за всіх. — Ці пепіньєрки з Інституту шляхетних дівчат схожі на тістечка — суцільні мережива. — Та годі вам! — захищався Володя. — Нічого ви не розуміє­те. Виховательки молодших класів — це не жовтобілетниці12. Розмова сама собою вичерпалася. Андрій бачив тільки усмішки приятелів. Він подумав, що було б добре замалювати цю, можливо, останню мирну сценку, і розгорнув щоденник. Зі сторінки мило й трохи неуважно всміхалася Софія — майже така сама усмішка вигравала на її вустах, коли Гончаренко наказав вантажитись. Андрій збагнув, що нічого не малюватиме, — не той був настрій. Та й думати хотілося не про балачки давніх друзів, а про Софію, її голос і ті слова, що їх він не наважився їй сказати. — Глянь, а он Пипський. — Володя штурхнув ліктем Андрія. — Знайшовся, блукалець… Альтист і справді трохи розгубився, коли увійшов до вагона. Приятелі пішли вперед, а він залишився сам-один серед невідомих людей, абсолютно однакових у формі. Не ді­йшовши до Володі з Валеркою, Альтист угледів місце поряд із незнайомим товстуном і хлопцем, який щойно говорив із тим товстуном польською. Точніше, намагався говорити. — Здрастуйте, панове! Дозволите? — Звичайно, проше бардзо, — першим відгукнувся поляк. Альтист скинув благенький «сидір» на лавку й почав роздягатися. Акуратно зняв і склав шинель, потягнувся за батьковим шарфом і зрозумів, що його немає. А за його спиною рудий юнкер закричав, розмахуючи тим самим нагрудником, що його спробував зняти Альтист: — Гляньте, нашому Альтисту татусь плете шарфи! — Віддай! — Альтист зірвався на дискант. Як він ненавидів усі ці хлоп’ячі ігри у невразливість, як терпіти не міг знущання. Та й чимало було їх за його недовге життя. — А ти забери! — Рудий підніс шарф високо над го­ловою. Альтист спробував ухопити, але рудий уже перекинув нову іграшку іншому юнкерові, той — третьому. Бі­долашний Альтист кидався поміж своїми кривдниками і кричав: — Та віддайте ж! Віддайте! Бог знає, скільки б іще тривала ця жорстока гра, якби за спиною одного з юнкерів не виросла грізна фігура осавула Отаманського. — Це ще що таке, вояки? Ану по місцях! Ще раз побачу — накладете головою, до червоних не доїдете, додому осоромленими відправлю! Отаманський забрав шарф із рук рудого і віддав Пипському. — Надівай. Та горло бережи, синку! Потяг долав версти за верстами, за вікном темніло. Засніжені поля химерною білою смугою слалися поряд із вагонами. Веселощі давно зійшли нанівець. Нарешті відчайдушні «вояки» замислилися про майбутнє. — Хлопці, хто знає, куди нас? — озвався Володя. — Старшина сказав: у Бахмач. По вагону, окидаючи суворим поглядом своє «воїнство», ішов Гончаренко. Він почув кінець Володиної фрази і вирішив, що буде краще, якщо він одразу розкриє всі карти. — Хлопці! Я розумію, що ви хочете повоювати. На жаль, у нас не було часу, щоб підготуватися та чогось навчитися. Тому слухайте уважно накази командирів, і без самодіяльності, будь ласка. Ви всі повинні повернутися додому живими. Маєте ще багато справ у житті. Крім того, ви не самі. З вами загони юнкерів і гайдамаки. Хто знає, заспокоїли студентів слова Гончаренка чи злякали, але розмова затихла. Як би повільно не рухався ешелон, але ось він уже зупинився біля невеличкої старої, побитої часом станції. Студентський курінь почав вибиратися з вагона. Панове вчорашні студенти по одному зістрибували на замерзлі рейки, застібали благенькі шинелі, поправляли речові мішки, зручніше перехоплювали зброю. — На розвантаження тридцять хвилин, — скомандував Гончаренко. — Пане сотнику, якщо ми одразу в бій, нам потрібні набої, — озвався невгамовний Валерка. — Ні, Валеро! — Гончаренко глянув на свого «вояка» і цілком серйозно відповів: — Спершу будемо копати! І простягнув отетерілому Валерці лопату. Але Валерка був не тією людиною, щоб не підхопити гру. Він уклонився і взяв лопату так, наче її вручив перший римський патрицій. — Acta publiсa — чого не зробиш заради суспільного блага. Вояки Студентського куреня розреготалися. Скупо всміхнувся і сотник. Нарешті всі вибралися. Потяг, гуркочучи зчепленнями, поволі залишав станцію. Валерка задер голову, читаючи напис на старій цегляній стіні. «Крути». За його спиною вишикувався Студентський курінь. Володя гукнув: — Валерко, ходімо!.. Іти строєм по снігу було неможливо, отож колона студентів розтягнулася на добру сотню метрів. Андрія наздогнав інструктор із кулеметної стрільби. — Після окопів ви з Мареком заберете кулемет у гайдамаків. І десять ящиків з патронами. Будеш кулеметником. А ви, хлопці, — він обернувся до Володі та Валерки, — в охороні кулеметника. Студенти мовчки кивнули. На гру все це скидалося дедалі менше. І робилося дедалі страшніше. — Побачимось, — кинув інструктор і побіг до юнкерів. — Ну що, сезон полювання відкрито? — трохи нервово заговорив юнкер. — Думаю, ми трохи постріляємо і повернемося додому, — задумливо відповів йому товстун. — А вбивати страшно? — ззаду наспів ще один «вояк» — геть хлопчик, гімназист останнього року. — Та ні! Варто натиснути на гачок, а куля сама знайде ціль! — відповів йому юнкер. — Ох, хлопче, куля не вибирає. — Отаманський, що підійшов ззаду, докірливо похитав головою. — Он, глянь… Отаманський показав на козаків, що поверталися з бою. Брудні втомлені обличчя, двоє несуть ноші з тілом. Чи то тяжко поранений, чи то вбитий. Це були не розповіді про війну, це була сама війна. — Так, хлопці, отут будуть наші позиції. Обкопуємося і готуємось до оборони. Студентський курінь слухняно вгризався в землю. Траншеї копали всі — і Валерка з Володею, і Андрій з Альтистом, і товстун за компанію з поляком Мареком. Та за якихось кілька хвилин Володя зупинився й довго стояв, задумливо спершись на лопату. — Чому не копаєш? — Андрій скористався миттю, щоб випростатися. — Хірург Пирогов казав, що війна — це епідемія травматології, — замислено відповів Володя. — Мені не можна. — Чого це? — вступив у розмову Валерка, радіючи навіть хвилинному перепочинку. — Для хірурга руки в мозолях — це катастрофа й смерть пацієнта. А в мене навесні практика! І Володя сів на землю, відклавши лопату. — Це що таке, вояче? — хтозна-звідки взявся Отаманський. — Тебе що, хлопче, особисто запрошувати треба? Володя, здригнувшись, схопився на рівні. «Дивно, як наш офіцер відчуває, коли хтось намагається порушити наказ».