Минуле літо видалося для Києва напрочуд м’яким. Не було ні холоду, коли без накидки й рукавичок з дому не вийти, ні спеки, яка дочиста випалює пишні квітники та сквери й примушує навіть славетні каштани втрачати листя. Софія згадала, як того літа, прогулюючись саме під каштанами, вона почула історію їх появи в місті. Розповів її молодший Савицький — Андрій. Він не рідше від старшого запрошував дівчину на прогулянки, але матінка чомусь не вбачала в ньому перспективного кавалера. Хоча Софії гуляти з ним було значно цікавіше, ніж з його братом. Адже вона мало розумілася на військовій справі й політиці, які найбільше цікавили Олексу. Вони з Андрієм неквапно йшли по Бібіковському бульвару, засадженому гордовитими пірамідальними тополями, і розмовляли. Кричали хлопчики-газетярі, базікали торговки, але Андрій розповідав не про військові дії, що охопили Балкани та Галичину, яка виявилася центром інтересів ворожих блоків, а про сади рідного Києва. — …У середині минулого століття відомий архітектор Беретті заклав Бібіковський бульвар і назвав його на честь тодішнього генерал-губернатора Києва. — Кумедно, у нас в інституті виклала мадемуазель Бібікова. Всі її дуже шанували, навіть побоювалися. Часом не родичка? — Можливо… Генерал-губернатор був паном освіченим і добре дбав про місто. Подейкували, що він тайкома сприяв і розквіту Ботанічного саду. Але це, як зараз кажуть, лише міська легенда. — Як цікаво, Андрію. Отже, каштани?.. — Спочатку на бульварі висадили каштани, проте його величності Миколі Першому розложисті крони дерев не сподобалися, і за одну ніч їх, усі до єдиного, викорчували й замінили пірамідальними тополями. Вважалося, що це надало бульвару величнішого вигляду. А кияни підібрали викорчувані дерева й посадили у дворах своїх будинків… Софія розсміялася. — Звісно, ніхто не сумнівається в хазяйновитості киян. Андрій усміхнувся у відповідь. «…Куди ж ми тоді прямували? — Софія припинила перебирати книги і визирнула у вікно. Але бачила не сірий січневий день, а пронизану сонячним світлом зелену галявину. — Мабуть, у Ботанічний сад… Так, саме туди. На нас там чекав Олекса. Андрій ніс кошик із пирогом, а я ракетки». — Ну ж бо, Андрію, кинь м’ячик! — Софія поправила капелюшок. — Братику, кинь м’яча, сіль ву пле! Андрій оговтався тільки після окрику Олекси. Він сидів у тіні, спершись на широкий стовбур старого каштана. Сьогодні вранці він розповідав Софії про сади й парки міста. Та що там! Якби вона захотіла, він міг би розповідати їй історії цілий день. Проте дівчина, яка ще нещодавно залюбки слухала його оповідки, зараз не менш охоче грала в теніс із його старшим братом. А як би він хотів, щоб Софія зараз сіла поруч, грайливо всміхнулася, побачивши свій портрет, накиданий олівцем у щоденнику, з яким Андрій уже не міг розлучитися, навіть коли б захотів. «…Чи ми тоді гуляли до Дніпра? Можливо… Андрій запропонував покататися на човні. Того разу чомусь без брата. Мабуть, той був заклопотаний своїми архіважливими таємними справами, про які “панночці навіть замислюватись не треба”». — Як вам погода, Софіє? — Ми ж самі, чому ти називаєш мене на «ви»? — За звичкою, друже мій. — Мила звичка. — Софія трохи нахилилася і зачерпнула рукою води. — Яка тепла… — Так, чудове літо. Таке спокійне, наче немає війни та незгод… — Гадаю, природі однаково. Та й що може означати для цілої планети якась битва в якихось горах? Софія ще раз зачерпнула води і, сміючись, окропила Андрія, що сидів на веслах. Але той широко усміхнувся: — Справді, дуже тепла. Роздуми Софії над книжками перервав голос матері: — Наш Бенджамін сохне, хоча раніше мав таке пишне листя. Боюся, щось із ним негаразд. Може, ґрунт замінити? Як думаєш, доню? Прибирання, що його після Різдвяних свят затіяла матінка, було в розпалі. Софія, яка перебирала і складала книжки, так поринула в думки, що не помітила, як мати зі своїм улюбленим фікусом Бенджаміном увійшла до її кімнати. Власне, у матінки всі квіти були улюбленими. Вона приділяла їм стільки часу, що маленька Софія навіть трохи ображалася за це на матір. Тоді батько ще був живий. Він усміхався милим дріб’язковим обра'зам донечки і пояснював, що матінка це робить тому, що більше не може щопівгодини вмивати, годувати й переодягати дочку. — Ти ж і сама цього не захочеш, донечко, чи не так? — Так, татусю. — Софія обіймала батька за шию, притулялася щокою до його щоки і вдихала такий рідний запах: мороз, тютюн, одеколон. Зараз матінка, щедро окропивши Бенджаміна, протирала батистовою серветкою й справді трохи потьмяніле листя розкішного фікуса. — Цей фікус у тебе щороку в’яне, і щороку ти кажеш одне й те саме. Не хвилюйся, матусю… Нічого з твоїм Бенджаміном не станеться. «Кумедно, я пам’ятаю так багато прогулянок із братами… Але чомусь частіше згадується позаминуле літо. Напевно, тому що війна, яка зараз гримить у нас під вікнами, тоді видавалося дуже далекою, а країна — могутньою. Та сьогодні далекі й нецікаві колись новини політики непокоять дедалі дужче». Матінка обережно поставила на місце кілька любовно политих і витертих горщиків із квітами. Софія почала складати стару забруднену газету і під нею помітила свіжу «Нову раду», яку вчора приніс Олекса. Погляд зупинився на верхньому рядку: «Англія визнала Україну». — Мамо, глянь, які у нас новини! Але матінка продовжувала витирати листя нещасного фікуса. «Зараз, мабуть, знову про заміжжя заговорить. Недарма ж Ксенія Дмитрівна, сусідка, вчора свою приятельку приводила, і вони втрьох майже дві години чаювали. У Ксенії вже обидві дочки заміжні, тож тепер вона взялася чужих дітей сватати, хочуть вони цього чи ні. А у приятельки начебто син дорослий. Матінка про нього завжди добре відгукується». — Я бачила, як тебе Олекса вчора додому проводжав. Такий красень… Думаю, за рік він стане капітаном. А там і до генерала недалеко. Чому ти до нього така холодна? «Ох, матусю, як же добре я тебе знаю. То чого ти хочеш — щоб я за Олексу пішла чи за цього приват-доцента, сина приятельки?» — Мамо! Ось ти доглядаєш за своїм фікусом, ну й доглядай далі, а я сама вирішу, як і з ким мені бути. Софія мимоволі прикусила язика. Як грубо і не гідно Явор­ських. Але часом розмови матінки про скоре й обов’язкове заміжжя дратували її. Ну чому мама не дасть їй спокій? Чому щодня намагається вмовити, що двадцять один — це вже небезпечний вік і вона, Софія, так дівкою й залишиться? Що поганого в тому, щоб вийти заміж, наприклад, у двадцять п’ять, але за того, з ким хочеться все життя прожити? У Ксенії, кажуть, дочки не дуже щасливі, хоч матінка вчасно їх заміж видала. Певно, мама почувається обділеною — не може з приятельками на рівних балакати про дочок і те, що вони «дуже щасливі» і як чоловіки носять цих «дуже щасливих» дочок на руках. Та і яке воно насправді, оте щастя? І мовби у відповідь на це питання, що не вимагало відповіді, згадалося позаторішнє літо. Мабуть, був уже липень. Вони з матінкою гостювали в маєтку Савицьких. Олекси не було. — У справах служби, — усміхнувшись, повідомив першого ж вечора генерал. — У військових, любі пані, немає ні відпусток, ні вихідних. — Служба є служба… — неуважно відповіла тоді мадам Савицька, подруга матінки по Інституту. Вона за довгі роки шлюбу з генералом уже встигла до всього звикнути. Тоді по мальовничих околицях Софія й Андрій гуляли вдвох, каталися на велосипедах, розмовляли. Андрій багато малював і розповідав дівчині цікаві історії про побут людей, що здавна жили в цих краях, про те, як утворювалися навколо міста й містечка, чому гора неподалік названа Відьмою і чому другого серпня, в день пророка Іллі, не можна лізти ні в річку, ні в ставок, ні навіть довго на самоті сидіти біля джерела. — Як багато ти знаєш, Андрію! Звідки? — Книги, Софійко… Та й із селянами з дитинства знайомий, і нянька розповідала. Коли я нічого нового на нашій планеті відкрити не можу, то маю про те, що є, докладно знати, щоб описати якомога точніше. Зараз, холодної та страшної зими, згадувати про це Софії було ще приємніше. Можливо, це й було щастя? Одна з прекрасних неповторних митей?