— Чому тут так безлюдно? Пам’ятаю, скільки разів я приїжджав сюди до війни у справах, і робота на заводі кипіла. — Війна, товаришу Леоніде, чотири роки війни… Робітників майже не залишилося. Та й тим, хто зараз працює, платню вже за місяць заборгували. — Так, щодо платні Центральний Комітет повідомили. Проте я не підозрював, що справи аж такі погані. Напівпорожній цех з вибитими шибками і щербатою підлогою, здавалося, був таким завжди. По стінах плямами розповзлася пліснява, двері рипіли від кожного подуву. Лео­нід П’ятаков обернувся на звук кроків. — Нарешті, товаришу! Він хотів було зробити крок назустріч, але матрос, який його охороняв, прошипів ледь чутно: — Пароль! Це може бути будь-хто. Незнайомець зробив ще декілька кроків назустріч і зупи­нився навпроти П’ятакова. Зупинився і мовчав. П’ятаков позадкував, рука ще міцніше стиснула ручку важкого саквояжа. — Товаришу, але де ж товариш Берг? Незнайомець мовчав, а з-поза спини пролунав якийсь дивний звук, і обидва емісари червоних обернулися на нього. Певно, то був щур. Проте більше жодного руху ні П’ятаков, ні його охоронець не встигли зробити — незнайомець кілька разів вистрелив упритул, і П’ятаков заточився. Матрос спробував кинутися на прибулого, але другий незнайомець, який стояв за спиною, накинув йому на горло брудний важкий ланцюг. Той із хрипом повалився на підлогу. Незнайомець, як і раніше не зронивши жодного звуку, обережно вийняв з пальців убитого саквояж і дав напарникові знак — відтак темні силуети розчинилися в сірих сутінках за стінами покинутого цеху. — Товариш Леонід, — пробурмотів, виходячи з укриття, Олекса. — То це був П’ятаков, інженер… Колишній, а нині революціонер і більшовик… Був… — …Таким чином, товариші, повстання на заводі «Арсенал» є вирішальним з будь-якого погляду. Рада робітничих і солдатських депутатів ухвалила остаточне рішення про початок збройного виступу. Основним осередком повстання стане завод «Арсенал». На його територію зайдуть солдати, що перейшли на бік Рад, із Богданівського та Шевченківського полків, і курінь, чотириста осіб, полку імені Сагайдачного під командуванням штабс-капітана Сили Міщенка. Самого Міщенка офіційно призначено командувачем повстанців. З середини ночі й до ранку довкола заводу точитиметься бій проти загонів міської військової комендатури і частин Київського військового округу, щоб завадити військовій владі міста вивезти із заводських складів усі запаси вугілля. Запаси вугілля, проте, вивезуть самі робітники, наші довірені товариші. Товариш Петро і товариш Київський подбають про агітацію серед іще не охоплених робітників. Після цього делегація повсталих зажадає у Центральної Ради передати всю владу робітничим і солдатським радам. На засіданні Центральної Ради планується заарештувати групу її членів з лівого крила українських есерів — вони виступлять за те, щоб пристати на умови повсталих. Із цими панами вже працює товариш Артем. Пізніше до нього долучиться і товариш Любченко — ми плануємо витягнути його з тюрми тієї ж ночі. Увечері по всьому місту розпочнуться вуличні бої. Повсталі мають захопити залізничну станцію Київ-Товарний, мости через Дніпро, Київську фортецю, склади зброї, поліцейські дільниці. Під час боїв також буде організовано спільні збори Ради, центрального бюро профспілок і ради фабзавкомів, на яких ухвалять рішення про початок загального страйку. Комітет вирішив не висувати багато вимог, досить буде двох: передати всю владу радам робітничих і солдатських депутатів та роззброїти контрреволюційне Вільне козацтво Скоропадського. За два дні після вбивства П’ятакова Олекса знову опинився в покинутому цеху. Двері зникли, вітер ворушив брудні газетні аркуші, які хтозна-як сюди занесло. Олекса пройшов через цех — тепер тут міг би сховатися хіба щур. Нарешті вогке лунке приміщення залишилося позаду. Просто біля стін цеху починався пустир — колись тут складували продукцію для відправлення, але нині тільки плями мастила та заглиблення в землі вказували на те, що раніше тут лежало щось важке й потрібне. Назустріч Олексі, одягненому як простий робітник, ви­йшов Берг. Він кивнув, не простягнувши руки, і одразу перейшов до справи. — Я обговорив вашу пропозицію із товаришем з Петрограда. Гроші ви отримаєте, щойно я впевнюсь у достовірності всіх документів, які маєте. До речі, коли ви будете готові мені їх передати? Олексі теж, загалом, не було потреби розводити з німцем балачки. Хоча, звісно, не завадило б поторгуватися. — А мої гарантії? — Моє слово, — відповів Берг так само сухо. — Як було обумовлено. Передам тут, час і день я повідомлю. Німець кивнув. Олекса простежив за тим, як той розчиняється в сутінках. Виходити одночасно навіть із покинутого цеху було не варто. Бронепотяг стояв під парами неподалік від станції. Вночі була хурделиця, та зараз лише тонкий білий килим нагадував про це. «Головнокомандувач» Муравйов приходив до тями після чергового уколу. Вагончики дитячої залізниці й паровозик справно проходили по рейках через димок від його сигарети, не зупиняючись на крутих поворотах і погойдуючись на стрілках. Червоний командир так поринув у гру, що міг би не помітити і прямого влучання снаряду, не те що звуку кроків. Та й звуку, правду кажучи, майже не було — підлога салон-вагона була вистелена м’якими текінськими килимами, що їх відданий Муха вже давненько знайшов в одному експропрійованому будинку. Хтось кахикнув. Цей загалом безневинний і нейтральний звук подіяв мов удар грому. Муравйов обернувся і мало не перекинувся разом зі своїм кріслом. — Хто дозволив без стуку? Від стіни відокремився невисокий кремезний чоловік у шкірянці, кашкеті й пенсне. Трохи обвітрене обличчя прикрашали модні вусики щіточкою. — Михайле Артемовичу? — Товаришу Сєдой… Ох, вибачте, товаришу Штик. Слухаю вас. Хазяїн салон-вагона заметушився, адже не очікував побачити «у своєму скромному житлі» такого високого гостя. А високий гість тим часом несхвально роззирнувся на всі боки. Йому й раніше повідомляли, що товариш Муравйов перетворив штабний бронепотяг на палац на колесах. Власне, так воно й було. Щоправда, комісар не вбачав у цьому нічого поганого — доти, доки розкіш не заважає справі світової революції, вона є особистою справою командувача. «Проте він якийсь неуважний… Так, морфініст, але раніше це не заважало нашій спільній справі. Телеграф справно передавав переможні реляції. Що ж трапилося?» Комісар сів навпроти Муравйова й упився в нього важким поглядом. Муравйов зіщулився — можливо, слід було б опиратися, демонструвати свою силу. Але не з товаришем Штиком — вісті швидко дійдуть до Леніна, і тоді помилування не чекай. — Михайле Артемовичу! Я вам нагадую: П’ятакова вбито, гроші викрадено. Центральному Комітету документи потрібні якомога швидше. Товариш Старий просив узяти ситуацію під особистий контроль. — Я повідомлю Берга, — промимрив Муравйов. — Але до чого тут товариш Старий? Комісар Штик рвучко підвівся. — Тепер це не ваша справа. Я Бергу не довіряю. Він згадував ім’я продавця? — Він називає його «нашим новим товаришем». — Гаразд. Я сам його знайду. Ще одне: чому затримується наступ? Постанови Центрального Комітету ніхто не скасовував. Муравйов геть здувся — тепер це була лише тінь «великого полководця», «рівні Наполеона». — Усе йде як заплановано. Ми готуємо прорив через Крути. Незабаром я захоплю Київ. — Я буду в Чернігові, — кинув комісар, виходячи. — Чекаю вашого повідомлення. Власне, комісар не потребував повідомлень про наступ — він знайшов бронепотяг саме там, де той і мав стояти, відповідно до плану. Проте мусив налякати Муравйова: що раніше той захопить Київ, то більше балів отримає комісар Штик. Плани для того й пишуть, щоб їх виконували, а ще краще — перевиконували. Тільки-но за комісаром зачинилися двері салон-вагона, Муравйов провалився в крісло. Що ж, він мав саме такий вигляд, який і хотів, — досвідченого воєначальника, хитрого дипломата, верткого політикана. — Проте не завадить заспокоїтися, — пробурмотів Муравйов, закочуючи рукав червоної сорочки.