— Татусю, ну де ж вони? — Марічка, молодша сестричка Альтиста, трясла батька за руку. — Не бачу поки що, дитино… Але зараз будуть. Потерпи. За два кроки від Марічки витягали шию подруги Софії — Олеся й Оксана. Трохи далі вдивлялися в порожні колії бабуся Валерки, дід Володі… На пероні було велелюдно, усі погляди були спрямовані в один бік. Рейки губилися в тумані. — Що відбувається? — обурилась Оксана. — П’ять годин тому мали повернутися. — Ну, шерочко, часи такі… Може, щось із залізницею чи від червоних відбиваються. — Почекаємо, шерочки. — Софія обійняла подруг за плечі. — Почекаємо. Вони обов’язково приїдуть. Батько Альтиста спробував відвести дочку в тепло. — Марічко, ходімо у вокзал, погрієшся, а коли потяг прийде, ми побачимо. Ходімо… Та дитина заперечно похитала головою. Вона мусить дочекатися брата. Тут! — Маленька, — перед дівчинкою присіла Софія. — Йди в тепло. Обіцяю: щойно потяг прийде, я тебе покличу. Дівчинка вперто стиснула губи. Якби було можна, вона б ухопилася за перон руками. — Ну гаразд, маленька. — Тато ласкаво обійняв дівчинку за плечі. — Тоді хоч пригорнися до мене. Все тепліше… — Ой, тату, глянь! Он вони! — З туману поволі виповзав довгоочікуваний потяг. Батько Пипського скам’янів. Йому від самого початку дуже страшно було йти на вокзал. Якби не донечка, він залишився б удома… Ось-ось мала розпочатися звичайна метушня, як на всіх вокзалах, коли нарешті прибуває довгоочікуваний потяг. Та не цього разу… Потяг зупинився, з вагонів почали ді­ставати ноші з пораненими. Непритомні хлопці, скривавлені бинти, запах пороху, чаду й лиха… — Господи, який жах, — прошепотіла Олеся. — Шерочки, який жах… Це була смерть — смерть лише за півдоби від них усіх, котрі ще вчора ображалися на братів, друзів і коханих за те, що ті не залишилися вдома, втекли «на війну». Пероном пробивався генерал Савицький. Десь тут мав бути його молодший син. Про долю старшого він не дуже непокоївся, адже Олекса іноді зникав на півроку, а то й на рік. Роззиралася на всі боки і Софія, впевнена, що з Андрієм усе гаразд, він просто ще не вийшов з вагона. — Ну де ж ти, Андрію? — прошепотіла дівчина. — Софійко, ти не бачиш Володі? — спитала Олеся, яка стояла поряд. — Ой, гляньте, шерочки! Он той офіцер, з яким наші вирушали… Пане офіцере, здрастуйте! Отаманський чекав, що почнуться розпитування, і намагався зберігати спокій. Але почуття сорому за те, що він, бувалий офіцер, повернувся без єдиної подряпини, а хлопці, які довірили йому свої життя, загинули, не дозволяло підняти очі. — Здрастуйте, панночки. — Скажіть, пане офіцере, а де Володя, Валерка? Ой, студенти Гойда і Засуха? Вони в цьому вагоні? Отаманський ще раз зітхнув, важко й безнадійно. — Декілька хлопців загубились… Від цих слів Олеся заціпеніла. — Загубились, пане офіцере? Тобто як «загубились»? — голос дівчини зірвався на крик. Вона й сама вже збагнула, що це означає. Збагнула, та не могла змусити себе в це повірити. Повз дівчат протиснувся Пипський-старший. Маленька Марічка міцно трималася за його руку і першою заглядала у вагони. Але брата ніде не було. — Татусю, ну де ж він? — А ми зараз у пана офіцера спитаємо, дитино. — Здрастуйте, пане офіцере, — підняв капелюха старший Пипський. — Григорія нашого не бачили? Григорія Пипського? Отаманський не зміг відповісти — не зміг навіть поглянути в очі батька. Мовчання затягувалося, тож він мусив, кахикнувши, витиснути із себе: — Григорій був з ними. — Візьміть… — Це за спиною Отаманського з’явився Андрій. Він простягнув батькові скривавлений шарф сина. Слів не було — він, молодий і сильний, страждає від втрати друга. Що ж тоді відчуває батько, для якого Григорій був найближчою людиною? — Татусю… — Маленька Марічка спробувала потягнути батька далі. — Почекай, мала, я візьму тебе на руки. Пипський-старший обережно підняв донечку. На очі навернулися сльози, та показати, як йому боляче, він не міг. Адже Марічка була зовсім маленькою. Їй потрібен сильний і спокійний батько. — Андрі-і-ію! — Софія нарешті побачила його. — Софійко… — Андрій узяв руки Софії. — Друже мій. — Андрію… Зараз Софії було все одно, хто на неї дивиться, що потім про неї думатимуть, що говоритимуть. Він повернувся, і цього було досить. Софія обійняла Андрія, а він заховав обличчя в її волоссі. За декілька кроків від них стояв Гончаренко. Його «вояки» повернулися, однак не всі. Так, хтось був поранений, але рани можна вилікувати. Невиліковною є лише смерть. Не всіх він уберіг від цієї невиліковної хвороби, хоч як намагався. І це назавжди залишиться на його совісті. Як і радість, що багатьох він усе-таки повернув сім’ям. Гончаренко дістав з-за пазухи щоденник Андрія, який знайшов на лавці у вагоні. «Добре, хлопче, що ти повернувся. Боляче було дивитися на твої малюнки, боляче думати, що ти більше ніколи нічого не напишеш у своєму щоденнику. Живи, солдате!» — Тримай, хлопче! — На плече Андрія опустилася рука сотника. — І більше не губи! Андрій подякував кивком і простягнув руку. Гончаренко відповів рукостисканням і теж кивнув. Слова зараз були не потрібні — після вчорашнього нескінченного дня усі розуміли одне одного з напівпогляду. Андрій розгорнув щоденник. Ось усміхається Софія, ось Гончаренко, Володя з шаблею, безжурний Валерка в обнімку з гітарою… Батько… Старший брат… Здобутки й утрати. Друзі й кохання. Цей зошит у шкіряній палітурці вмістив усе його життя… яке триває. Біля виходу з перону Гончаренко побачив генерала Савицького. — Пане генерале! — виструнчився сотник. — Дякую, синку! — Генерал обійняв сотника. Йому не треба було пояснювати, за що він дякує, та й сот­никові не потрібні були пояснення. Потім, увечері, коли Андрій, віддавши конверт із документами і стомившись від розповіді, засне, генерал іще замислиться, чи вартувала гра свічок. Але це буде пізніше. Зараз Савицький-старший просто радів. Адже він ще не знав про загибель Олекси…