— Перепро-о-ошую, мосьє, чи не бажаєте «Шустовського»? Недорого. — До високого сухорлявого пана, що тільки-но опустився на лавку в Миколаївському саду, підійшов ґевал. — Геть, телепню, — прошипів пан. — Від тебе тхне якоюсь поганню, а не «Шустовським». Ґевал посміхнувся — від нього могло «тхнути» хіба одеколоном «Прекрасна Франція», що його виробляли не на Малій Арнаутській, як варто було б очікувати, а далеко звідси. Ґевал контрабандних товарів терпіти не міг, а те, що виготовляли на згаданій вулиці його рідної Одеси, і до рук би не взяв. Пароль, звісно, звучав дуже дивно, але такі слова навряд чи вразили б когось із мешканців Південної Пальміри. Півтора місяця тому, на початку жовтня, Одеса офіційно перейшла під владу Центральної Ради і влилася до складу Української Республіки. Проте на кожній вулиці, та ледь не в кожному дворі влада була «своя» — кожен одесит обирав її за власним смаком. І тому воював на смерть із сусідами, що мали інакші політичні погляди. В умовах війни всіх з усіма гайдамаки спробували запровадити в місті «свій лад». Вони захопили вокзал і намагалися взяти під конт­роль ввезення й вивезення товарів з Одеси. Періщили нагайками на перонах спекулянтів і хабарників, хоча насправді страждав звичайнісінький люд. Безсилля «влади», невдоволення нею, непокора тому, що вважалося владою у зав­жди вільному місті, — так можна описати ситуацію в Одесі. Щодня реєструвалися десятки нальотів, пограбувань і навіть до п’ятнадцяти вбивств, зокрема і з вочевидь політичних мотивів. Насправді їх було значно більше — адже влада змінювалася мало не щотижня, де вже тут мріяти про впорядковане діловодство… Ясна річ, траплялися і курйози. Наприкінці жовтня двохтисячний натовп мешканців околиць, солдатів і кримінальників кинувся грабувати склади шампанського на Бугаївці. Усе почалося з того, що солдати-понтонери (їхні казарми розташовувалися поряд зі складами) влаштували підкоп до складів і почали жлуктити та розпродувати шампанське. Звістка про це блискавично облетіла місто. Натовп оточив склади. Загін солдатів-самокатників, що його терміново викликали для охорони, звісно, вмить налигався й розчахнув ворота навстіж. Міська влада терміново мобілізувала бронекулеметну команду, школу прапорщиків, три сотні гайдамаків і сотню козаків. Тільки така потужна сила змогла відігнати натовп від складів. На той час уже зникло близько чотирьохсот тисяч пляшок шампанського. Цього ж дня нетверезий натовп спробував узяти штурмом коньячний завод Шустова. Проте рота георгіївських кавалерів зробила декілька залпів і, поранивши кількох осіб, повернула нападників до тями. Певно, ці події вплинули на авторів такого дивного пароля. Ґевал, замість слухняно піти геть, опустився на лавку поряд із сухорлявим паном. І той, незважаючи на власні слова, не заперечував такому сусідству. Навпаки, він цілком миролюбно глянув на ґевала, дістав із кишені піджака гроші — суму, судячи з розмірів пачки, чималу — і простягнув ґевалові. — Зніміть печатку з пальця, пане хороший, — пробурмотів ґевал. — Коли б не відібрали, разом із рукою. Час такий… неспокійний. — Нехай спробують, — усміхнувся сухорлявий пан. — І руку, і голову можуть втратити. Ґевал недобре вищирився, але змовчав — він, вочевидь, мав іншу думку, проте ділитися нею зі співрозмовником не став. — На рейді стоїть пароплав… Панове французи цікавляться… — Певно, у них на вулицях тихо та любо. Ось і їдуть полоскотати нерви. Чи, може, справи нагальні мають… — Та ні, тихо та любо — це не про нас. Надвечір пароплав увійде до порту. Ось у цього француза вам треба забрати з кишені блакитний конверт. З фотокартки на ґевала глянув чорнявий молодик. — Красунчик… Певно, улюбленець панянок? — Не без того, гадаю. А втім, вас це не обходить. — Та це я ось до чого веду… як у хлопця, молодого і дужого, тверезого та при тямі, вправніше той конверт забрати. Дівулі б мені дуже підсобили. — Що менше людей знатиме про появу цього пана, то краще. Доведеться вам, любий, без дівуль упоратися. — А якщо пан не побажає розлучитися з конвертом? — Ну, тим гірше для нього. Сухорлявий підвівся і, не озирнувшись на співрозмовника, пішов алейкою. — Як хочете, пане Берг, — промимрив, устаючи, ґевал. За роки служби він бачив чимало розвідників і контррозвідників, шпигунів і резидентів. І ці ж роки служби навчили його не вибовкувати все, що він знав. Миколаївський сад майже облетів — лише декілька пожовк­лих листочків на платані тріпотіли від вранішнього вітерцю. Одеса, прекрасна о будь-якій порі року, готувалася до зими, але не бажала втрачати жодної, навіть найменшої крихти своєї чарівності — пізні троянди червоніли на куртинах і спалахували жовтим полум’ям на високих квітниках біля входу. — Даремно ти, пане французе, в Одесу-маму приїхав, — пробурмотів ґевал, звично роззираючись довкола. — Та що вже вдієш… Пароплав «Ізабель» неквапно заходив до порту. В небі ячали мартини, як у будь-якому порту, на рейді брязкав якірний ланцюг — величезні судна швартувалися в карантині. Холодне листопадове море скидалося на сіре запорошене дзеркало. Поль щільніше закутався в пальто. Звісно, йому частіше випадало носити цивільний одяг, ніж однострій, проте однострій здавався йому і зручнішим, і практичнішим, і затишнішим. А ось у костюмі від першокласного кравця з бульвару Сен-Мішель він почувався, наче блазень у дешевому балагані. Хоч і мав вигляд (дзеркало без слів переконувало Поля) людини зі шляхетних кіл, молодого багатія, жуїра, що подорожує для власного задоволення. — Неспокійно в місті, — пробурмотів пан у котелку, що стояв поряд із Полем біля поруччя. — Надто вже метушаться матросики… — Поль здивовано поглянув на нього. — Я, добродію, подорожую в торгових справах, вважайте, десятий рік. І зроду не бачив, щоб матроси були такі заклопотані на борту й не поспішали сходити на берег. А ген там, бачите, купа биндюжників… І місцевої босоти в порту багато. Надто багато. Ви вже пильнуйте. — Чому ви мені все це говорите? — французькою поцікавився Поль. — Та тому, добродію мій, що на пальчику у вас перстень із чималим камінчиком, та й накладки на портсигарі золоті… І вдягнені ви, даруйте, не на часі, — теж французькою відповів співрозмовник. — Я б остерігся отаким дженджиком у місто виходити. Поль окинув оком чоловіка і збагнув, що той має слушність. Пан торговий представник на людину свого статусу аж ніяк не скидався — ну, щонайбільше продавець у посередній крамниці. А то й узагалі хазяїн крамниці металевих виробів. — Дякую. — Поль підняв капелюха. — Не забуду скористатися вашою порадою. Співрозмовник мовчки кивнув, не відводячи погляду від пристані, що наближалася. У сутінках «Ізабель» нарешті пришвартувалася. Довкола гриміли візки з багажем, метушилися приїжджі й радісно скрикували ті, хто їх зустрічав. Попри абсурд, що панував у країні, попри те, що влада мінялася, як карти в руках шулера, для обивателя все залишалось як було (принаймні так видавалося Полю). Перевдягнувшись за порадою незнайомця, він зійшов трапом і розгледівся. Невеличкий саквояж — наповнений пляшечками парфумів, адже зараз він був представником французької парфумерної компанії, — майже не відтягував руку. Багаж — загалом теж нічим не примітний одяг, взуття та роман про пригоди детектива — мав бути доправлений у солідний, але не найдорожчий готель. Одне слово, Поль не метушився. Зовні не метушився, як будь-який пасажир, упевнений у своєму сьогоденні. Поль піднявся славетними Потьомкінськими сходами й зупинився біля афішної тумби. Так, місто жило, мов нічого й не було: театр «Еспрес», що «навпроти Пасажу», запрошував глядачів на «нову грандіозну картину» «У владі сну», Малий театр у Колодязному провулку давав оперету-фарс «Пікантна інтрижка», а в «Кометі» анонсували гастролі відомого артиста Леоніда Утьосова. Поль роззирнувся — все було нібито спокійно, але чуття його ніколи не зраджувало: за ним стежили. Он той товстун… І оцей невисокий хлопчина в костюмі з іскрою надто пильно придивляється. А в кінці алеї біля іншої тумби надміру уважно розглядає афіші високий сухорлявий пан у тужурці та кепці. «Ага, ось нарешті й посланець генерала… Савицького, здається», — подумав Поль, прикурюючи сигарету. Він відірвався від тумби і неквапливо рушив назустріч чорнявому чоловікові з темними тоненькими вусиками. Той тримав у руках розкішний портсигар із хрестом і мацав себе по кишенях. Завваживши Поля, ступив крок назустріч: — Я забув запальничку, дозвольте прикурити? Поль кивнув і обернувся. Довкола юрмилися люди — і «чиста» публіка, і ті, кого можна було б назвати рибалками й вантажниками. Он пробіг хлопчик-газетяр, вигукуючи щось російською. Поля не полишало відчуття, що він на сцені й усі навкруги стежать тільки за ним. Навіть його візаві, що прикурив нарешті сигарету, був вочевидь заклопотаний. — Ходімо в машину, тут вітряно! — пробурмотів французькою Олекса. Поль побачив біля хідника авто з прочиненими дверцятами і кивнув на знак згоди. Уже майже стемніло, коли високий сухорлявий пан, якого ґевал назвав Бергом, з’явився в пакгаузах порту. Усе було скінчено — приїжджий француз лежав у калюжі крові. Ґевал і найняті ним люди, добряче побиті (тут Берг мимоволі осміхнувся), оточили невисокого кремезного чоловіка з тоненькими вусиками. На руці, яку той притискав до тіла, виднілася свіжа кров. Але другою рукою незнайомець стискав браунінг, який і підняв на Берга, ледве той вийшов із темряви під світло жовтого ліхтаря. — Добродію, вам краще віддати те, що сховано в он тій кишені. — Берг дістав «бульдог» і вказав пістолетом на пальто Олекси. — Так, звісно. Тільки заберіть своїх людей. Мало всю справу не зіпсували, телепні. — Но-но, тихіше, дядьку… — розпочав було один із нальотників, але замовк під недобрим поглядом ґевала. До речі, й сам ґевал не втямив, що відбувається і де взявся цей кремезний офіцер (кого-кого, а офіцерів він міг визначити безпомильно в будь-якому одязі). А вже про яку саме «справу» той торочить, узагалі не мав поняття. — Про що ви, любий? — Берг перейшов на німецьку. — Про те, — також німецькою відповів Олекса, — що в цьому конверті тільки невелика частина того, що так вас цікавить, пане Берг. І всміхнувся, дивлячись на приголомшеного німця. Гра виявилася ще цікавішою, ніж передбачалося. Навіть біль, відчув Олекса, ненадовго вщух.