У салон-вагоні червоного бронепотяга було дуже накурено: «головнокомандувач» думав. Час від часу він запускав паровозик іграшкової залізниці й поринав у марення. Певно, про те, як йому захопити Київ найближчими днями. Хоча, можливо, і про щось інше. Ще кілька днів тому він нудився у приймальні Смольного: Троцький стрімко опанував бюрократичний стиль царських діловодів. Власне, все вже було зрозуміло — йому, Муравйову, накази не дуже й треба. А ось мета — Україна під владою більшовиків — була зрозуміла ще з грудня. — Ну-с, батєнька… — Троцький вийшов із кабінету з підписаним мандатом. — Вирушайте… Ваша теорія ешелонної війни викликала чималий інтерес у наших військ­спеців. Та й товариш Тухачевський вітає… Щоправда, Тріандафіллов назвав її дурістю, але ми ще попрацюємо з ним… Одне слово, вирушайте негайно. Отож тепер, у задушливому салон-вагоні свого бронепотяга, Муравйов замислився про те, що будь-яка теорія має підтверджуватися справами, а не тільки гучними розмовами та обіцянками. А справ було не густо. Кепські були справи, правду кажучи. Під Крутами, згідно з його теорією, бронепотяг мав зупинитися максимум на кілька годин — долити води в котел, заправитися вугіллям, харчами. А за цей час революційні солдати й матроси вичистять усе навкруги, щоб навіть сліду карликового війська незалежних українців не залишилося. Та насправді бронепотяг навіть до станції не підійшов — «карликове військо» запекло чинило опір. Ілліч говорив і писав, що Київ, Полтаву й Харків захоп­лено і наше просування до Донецького басейну, джерела вугілля, відбувається блискавично. Що тепер, із завоюванням України… наша сила міцніє. Тепер у нас є можливість отримувати паливо з Донецького басейну, є джерела хліба і продовольства. В Україні величезні запаси, надлишок хліба, їх важко взяти одразу… — Не важко, Володимире Іллічу, майже неможливо. Часом єдиний шлях — випалити все село чи розстріляти кожного другого, але… Навряд чи ті, що залишаться живими, нам хліба принесуть… А ось вила в спину ввіткнути спробують. Ін’єкції розв’язували Муравйову язика. Він вважав за краще розмовляти з людьми «свого кола», як він вважав, — з Леніним, Макіавеллі, Францом Другим Габсбургом. Проте зараз дія препарату закінчувалася, і крізь постаті «рівних» йому співрозмовників проступали обриси іграшкових теорій і голослівних тверджень. Хряснули двері тамбура — зі штабного кабінету прибіг відданий Муха. Зазвичай спокійний, зараз він геть захекався. Не чекаючи дозволу «головнокомандувача», вигукнув: — Михайле Артемовичу, з передової доповідають: на станції Крути розвантажується ешелон. Прибуло підкріп­лення… Гнів умить повернув до тями «теоретика ешелонної вій­ни». Він схопився, перекинув крісло і скомандував: — Телефон мені, мерщій! А бодай тебе… І вибіг у штабний вагон. У станції, спорожнілій ще позаминулого літа, знайшовся і стіл, і декілька стільців. Гончаренко з помічниками вирішили, що кращого приміщення для штабу годі й шукати. Вивівши Студентський курінь рити окопи, сотник повернувся в штаб і разом з Отаманським аналізував становище. Становище, правду кажучи, було мало не катастрофічним — або, якщо м’якше, відчайдушним. Чорні гайдамаки на фланзі, а необстріляні студенти — по фронту. Задзвонив телефон, що висів на стіні. Гончаренко й Отаманський ззирнулися — накази їм доправляли гінці. Сотник знизав плечима, підвівся і взяв слухавку. — Сотник Гончаренко, слухаю. Отаманський підійшов ближче. Спершу він почув тріск, та за мить крізь нього пробився п’яний нахабний голос. — Який такий «сотник»? З тобою говорить червоний командир Муравйов, чув про такого? Гончаренко недобре посміхнувся — не з тих він був людей, яких могло налякати спілкування з начальством. А тим паче, якщо ворожий «генерал» вирішив звернутися до нього особисто. — Так, чув. Чого тобі, вражий сину? Отаманський допитливо глянув в обличчя сотника, а той, підморгнувши, продовжив дивну розмову. — Слухай мій наказ! Слухаєш? — голос співрозмовника у слухавці майже зірвався на крик. — Та слухаю, — посміхаючись, відповів Гончаренко. — Кажи вже. — Приготуйтесь до зустрічі звитяжної Червоної армії, варіть обід! Помилки юнкерів прощаю, а офіцерів однаково розстріляю! Що ще міг сказати «головнокомандувач» Муравйов, якщо навколо нього в штабному вагоні юрмилися червоні бійці та матроси? Вселити віру у швидку перемогу… нехай навіть перемога буде не такою швидкою, а для декого взагалі останньою. Сотник, посміхаючись, слухав слова «головнокомандувача». Незважаючи на всю складність їхнього становища, на цього базікала, ким би він не був, міг чекати тільки вогонь з усіх видів зброї, а не обід. Помилки він прощає, яка честь… Тварюка. Проте сотник, людина вихована, офіцер, не міг назвати кожного так, як належало, отож стисло відповів: — Чекаємо… До зустрічі все готово. А вже якою буде ця «зустріч» — червоні невдовзі дізнаються. — Так, годі нам тут теорії розводити. Ходімо воювати… Отаманський, одягаючись, вийшов слідом за сотником. — Хто це був? — Дід Пихто! Ходімо, кажу, воювати! Гончаренко й Отаманський уже залишили за спиною позиції гайдамаків, отож не побачили, як від станції до командира гайдамаків підбіг посланець і передав йому конверт. На позиціях Студентського куреня все було готово — око Гончаренка тішила свіжа земля перед окопами й кулемет, біля якого метушився син генерала Савицького. — Ну ось, можна й дорогих гостей зустрічати… — пробурмотів сотник. Його «вояки», сховавшись в окопах, роззиралися на всі боки. У дзвінкій тиші лунко прозвучав голос товстуна: — Хто прикриває нас із флангу? Йому відповів Валерка, який дивився не на всі боки, а тільки вперед, туди, де, на його думку, були червоні. — Кіннотники — чорні гайдамаки! Товстун кинув погляд на Валерку, потім у бік гайдамацьких позицій, потім знову на Валерку. Майбутнього великого юриста підтримав юнкер, який вважав себе бувалим воякою: — Гайдамаки не підведуть! Володя перевів погляд на позиції гайдамаків, у допомозі яких були впевнені його досвідчені товариші, відтак знову глянув на своїх друзів. Ні, допомоги гайдамаків вони не дочекаються. Або в нього, майбутнього великого медика, щось не так із зором. — Агов, Валерику, Андрію, вам не здається, що вони відходять? Та Володі вже не здавалося — він на власні очі бачив, як тягнуться до станції курені гайдамаків. Вони поспіхом залишали табір, кінними колонами відступаючи до будівлі залізничної станції. Володі відповів Андрій, який теж не міг поскаржитися на зір і мізки: — Так, відходять… Куди вони? І, побачивши неподалік Гончаренка, дозволив собі поставити питання: — Пане сотнику, що відбувається? Гончаренко теж незмигно спостерігав за маневрами гайдамаків. Але також він побачив, що від їхніх позицій до нього чимдуж поспішає гонець. Сотник кивнув у бік вершника і відповів Андрію: — Зараз дізнаємося… Гонець віддав честь, нахилився і передав сотникові документ у конверті. — Пане сотнику! Пакет від військового міністра. Гончаренко, нетерпляче розірвавши конверт, проглянув декілька рядків і відчув, як задерев’яніло його обличчя. Становище виявилося значно гіршим за те, що він вважав поганим. — Повстання червоних у Києві. Захоплено «Арсенал», — нарешті Гончаренко здобувся пояснити ситуацію студентам. Схоже, ті ще нічого не розуміли. Але замість сотника студентам усе пояснив посланець від військового міністра: — Гайдамаків на Київ, а вам — тут тримати оборону. Гончаренко зміг лише кивнути. Андрій присвиснув — червоні і тут, і в Києві. Погані справи. А Олекса ще казав «залишся». Ну як було залишатися? «Скоро… Скоро почнеться, — думав Гончаренко. — Щой­но червоні побачать, що фланги оголені, підуть в атаку. Лічені хвилини залишилися. Ох, вояки мої. Тримайтеся…» Сотник сягнистим кроком ішов уздовж окопів. — Студенти та юнкери! Козацтво! По-перше, без команди не стріляти! Патронів не марнувати! Слухати команди! Гучний голос Гончаренка розносився над принишклими окопами — панове студенти теж готувалися, теж відчували, що ось-ось почнеться. — А яке завдання? — пролунало питання з окопу. Ясна річ, це був невгамовний Валерка. «Ох, хлопче…» — сотник подумки похитав головою, а вголос суворо відповів: — Завдання? Протриматись до вечора! Увечері підійде підкріплення! — А якщо ні? — А якщо ні — напишіть своїм у Київ, панове студенти. Нехай надішлють підводу з ліжками, ночуватимемо в полі під Крутами! — І ковдри пухові нехай не забудуть! — не міг не докинути своїх «п’яти копійок» дотепний Валерка.