— Ну ось і все, медам, прошу вас розійтися по своїх ліжках і лягти спати. Для випускниць завтра підйом о дев’ятій ранку, бо попереду бал… На добраніч! Вихованки неструнким хором відповіли: «На добраніч, мадам», — і класна наставниця залишила дортуар. Її слова змусили серця дівчат закалатати. Який там сон, коли на них чекав бал! Той самий, про який мріє кожна кофулька від вступу до Інституту, адже цього дня найкращим випускницям вручають шифри, а невідмінницям — похвальні листи. І цього вечора, нарешті, на бал дозволяють запросити рідних. Та й не тільки їх. Хай там як, але в дортуарі нині зібралися найдавніші та найближчі подруги — Софія Яворська, Оксана, Олена фон Тальберт (подруги звали її Олесею) та мила Тамара Нададзе, яка більше від усіх мріяла про випускний: за довгі сім років вона вже майже забула свій прекрасний Тифліс і чекала повернення. Так, напевно, усі ці довгі сім років. — Ну, любі, ось і настала наша остання ніч у цих стінах. Чи будемо ми згадувати наш Інститут, чи збережемо нашу дружбу? — Які ж тут сумніви, — у низькому голосі Тамари зараз виразно чувся акцент. — Сім років пліч-о-пліч, в одному дортуа­рі. Скільки разів ми рятували одна одну на іспитах! А ваша гостинність на вакаціях — як забути дні у вашому маєтку, шерочко Яворська. Софія кивнула: Тамарі справді не забути ті дні. Хоча маєтком їхній будиночок у селі назвати все-таки язик не повертається. Ось у Савицьких — так, маєток… А Яворські збідніли вже майже сто років тому, тільки пенсія батькова й тримала. Навіть за навчання Софії сплачувала державна скарбниця. Дівчина всміхнулася, згадавши, як вони разом із сусідськими хлопцями, братами Савицькими, ходили на пасіку. Так уже влаштована людина: погане, дивне, болісне ми прагнемо скоріше забути, незрозуміле — пояснити чи теж викреслити з пам’яті, і тільки хороше, світле, добре, спов­нене надій — залишити в ній назавжди. — Так, люба, той мед, гадаю, ми пам’ятатимемо. — А найдужче твої кавалери, Софійко, — усміхнулася Тамара. — Та які там кавалери, вигадала таке, Нададзе… — Ох, Софіє, чи ж я не бачила, як вони дивилися на тебе минулого літа — і старший, і молодший. Шкода, що я скоро їду, — я б залюбки відвідала оперу в товаристві милого Олекси. Або модний концерт — кажуть, цього літа в Києві очікується просто нашестя іменитих іноземних співаків… Та, вибач мені, не хочу жениха відбивати. — Балакуха ти, Нададзе. Останні слова мадемуазель Яворської навряд чи хтось почув, окрім неї, — ніч уже давно поступилася новому дню. Дортуар спав. Заснула й Софія, сподіваючись, що їй насниться не іспит, а щось радісніше. Так, Інститут недарма ретельно готувався до балу, недарма прикрашали стіни й балкони, недарма паркет натирали до дзеркального блиску. На хорах гримів оркестр, величезну залу осявали не сотні — тисячі вогнів, що відбивалися в доб­рому десятку дзеркал, почеплених поміж вікнами, як у царському палаці. Ґрати, за якими раніше збиралися родичі інституток, уже зняли, і місце, де вони стояли, навряд чи можна було б відшукати — віднині і братам, і батькам, і матінкам, і сестрам, і кавалерам дозволили кружляти в танці інституток, пригощати їх ласощами та напоями. Мадемуазелі ж, щоправда лише випускниці, віднині могли запрошувати на свята своїх кавалерів. І більше не вдавати, що це кузен, або троюрідний брат, або племінник покійного вітчима. Її ясновельможність мадам начальниця, яка й сама так поводилася замолоду, вирішила, що немає нічого поганого в тому, щоб дівчата покинули хитрувати чи відверто брехати. На подив пані начальниці, скасування заборони відбулося легко — адже багато пань з Опікунської ради також колись були інститутками. А отже, чудово пам’ятали, як неприємно, коли батько чи матінка лише з-за ґрат можуть милуватися своїми донечками, які так подорослішали. Вузькі столи із частуванням вражали сьогодні вихованок і срібними відерцями з шампанським, і величезними чашами крюшону, і незвичайними фруктами, доправленими з усіх усюд. — Ну чим не Варшава, — зітхала мадам Савицька, одна з пань-опікунок. — Краще, шерочко. — Матінка Софії обійняла свою давню подругу. — Набагато краще. Та й душевніше. Стіни Інституту, певно, ніколи не бачили такого сліпучого сяйва коштовностей, такого барвистого параду суконь щонаймодніших фасонів, які відтіняли ошатні фраки та сюртуки. На окрему увагу заслуговували пани військові. Парадні мундири виблискували нагородами, золотом мінилися еполети, зброя в піхвах була вичищена до блиску і могла посперечатися у своїй сліпучості з коштовностями пань. — Ах, медам, якими сірими й блідими ми виглядатимемо на такому блискучому тлі… — прошепотіла Софія, підглядаючи в ледь прочинені двері, що вели з коридору в залу. — Яворська, ну що за дурниці! Ти така гарненька, що Олекса Савицький не забуде освідчитися тобі в найніжніших почуттях. Та і де це ще зробити, коли не на балу. Ах, це так романтично. Вихованки, за звичкою вишикувавшись парами, заходили в блискучу залу. Всі нагороди вже було вручено, всі похвальні листи отримано, на всіх очікував вечір, присвячений тільки задоволенням. Урочистий марш, написаний паном Глинкою, супроводжував вихованок на всьому шляху від входу в невпізнавану залу до місць, спеціально відведених для них. Перше відділення, сяючи почепленими шифрами, гордими та милими усмішками, новою, незвичною для себе красою, наближалося до наставниць. І тут їх чекав останній із сюрпризів, на які такою щедрою виявилася пані наставниця. Не сухі слова похвали, а кавалери чекали появи інституток. Перший святковий танець, як розважливо вирішила її ясновельможність, напевно запам’ятається значно краще, аніж навіть сотня похвал, що прозвучать цього вечора. Дівчата, такі несхожі на себе звичайних, були здивовані. А деякі з матерів, що теж колись навчалися в Інституті, ледь не відкрито заздрили своїм дорослим донечкам. Щойно залунали звуки полонезу, як до Софії підійшов офіцер у парадній формі й запросив на танець. Дівчина, не тямлячись від здивування, упізнала в цьому офіцерові Олександра, милого Олексу Савицького, давнього приятеля, того самого, з яким лазила по мед, ловила в річечці рибу і лякала шерочку Тамару привидами, загорнувшись у старі батистові простирадла. Від повільних м’яких кроків Олександра, того, як ніжно він вів дівчину в танці, Софія втратила дар мови. Майже половину кола вона мовчала, аж поки не відчула, що оговталась від подиву. — Олександре, вас просто не впізнати, — нарешті змог­ла вимовити вона. — Ви мені лестите, Софіє. Це вас не впізнати — ви прекрасні, мов принцеса з казки… Софія не придумала відповіді й визнала за краще змінити тему. — А ваш молодший брат теж тут? — Так, звісно, адже наша матінка — одна з пань-опікунок. І дуже дбайливих, мушу сказати. Батько навіть гнівався на неї за таке старанне служіння чужим дочкам… — Та ви жартуєте, — мимовіль розсміялася Софія. — Генерал гнівався на вашу матінку? Я навіть уявити собі такого не можу. Вони ж просто ідеальна пара. Якими були й мої батьки, поки тато не помер. — Не будемо сьогодні про сумне, мила Софіє. Адже це ваше свято, перший ваш бал. — Так, маєте слушність, Олексо. Але де ж Андрій? — Та он він, подивіться, веде в танці вашу подругу. Андрій і справді вів у полонезі Тамару. Це видовище чомусь неприємно штрикнуло Софію. Та вже наступної миті вона забула і про Андрія, і про подругу — полонез скінчився, і Олекса, вклонившись, поцілував їй руку. — Не треба… — Софіє, прошу вас, вислухайте мене… Та Софії не хотілося зараз нічого слухати, хоча Олександр говорив дуже серйозно. — Ах, друже мій, тут так задушливо. Може, ходімо на терасу? — Як хочете. Хвилинку, я наздожену вас. У залі справді було задушливо. Софія із задоволенням буквально пила свіже червневе повітря і милувалася густо-синім вечірнім небом, на якому спалахували яскраві літні зорі. — Точно як минулого літа, — пробурмотіла дівчина. — Ви маєте слушність, люба моя, — пролунав позаду голос Олекси. — І нарешті я можу сказати те, що мріяв сказати вам ще минулого літа. — Не треба, Олександре… — Софіє, прошу, вислухайте мене. Я людина військова, не люблю невизначеності. Мої мрії, як мрії будь-якого чоловіка, прості: власний будинок, дозвілля, присвячене звичайним радощам життя, родина. Та часи зараз неспокійні. І про прості мріяння можна забути. У будь-якому разі, Софіє, знайте, що для мене немає нікого кращого від вас. І якщо на те воля наших батьків… — Так от ви де сховалися, — вибіг на терасу Андрій. — Ох, братику, як же ти невчасно… — упівголоса пробурмотів Олександр. Проте Софія зраділа появі Андрія й із задоволенням відповіла: — Лише на хвилинку вийшли, Андрію. Як вам наш бал? Як Тамара? Юнак розсміявся і тільки махнув рукою. Бал відгримів уже місяць тому, й інститутки роз’їхалися по оселях. Декілька днів дівчина просто оговтувалася, знову звикаючи до рідних стін, цокання настінного годинника у вітальні, тихого співу піаніно, коли його торкалися пальці матінки… Та невдовзі повернулися в її життя подруги й кавалери. І занепокоєна матінка почала заводити із Софією розмови, яких дівчина слухати не хотіла. — Софійко, чи не варто тобі придивитися до Олександра? — О Господи, матінко, та навіщо? — Дитинко, він приходить до нас майже щодня, ви разом буваєте на концертах, у театрах, гуляєте. Скоро це буде вже непристойно часто. — Мамо, та ми ж гуляємо не вдвох! З нами і Андрій, і мої подруги. — Подруг не враховуємо. Поведінка Олександра цілком розумна — він офіцер, сім’я його з вищого світу. Та й сам він серйозний юнак… Мені здається, що кращого жениха для тебе годі й шукати. — Господи, мамо, та до чого тут «жених». Ми ж просто добрі приятелі, давні знайомі. — Проте я бачу його поведінку геть інакше. Квіти, подарунки, концерти… Так упадають за майбутньою дружиною. — Ма-а-амо! Але я ж заміж не збираюся. Та й не подобається він мені… так, як чоловік має подобатися. — Дитинко, — мати провела вузькою долонею по розкішному чорному волоссю донечки, заплетеному в широку вільну косу. — Звикнеш, то й полюбиш. Гадаю, Олександр докладе всіх зусиль, щоб завоювати твоє серденько. Софія збагнула, що матір переконати годі, й вирішила «зайти з флангу», якщо вже матінка заговорила про «завоювання» її, Софіїного, серця. — Матусю, але хіба у вас із батьком усе було так само? Очі матері зволожилися: біль утрати був іще такий свіжий. — Ну що ти, дитинко, я побачила батька й одразу закохалася. Та ще й як! І в голові паморочилося, скрізь він ввижався, тільки його голос і чула. У такому солодкому шалі мало не рік прожила, доки він наважився мені освідчитися. Виявилося потім, що він теж покохав мене, ледве побачив. — Матусю, ось і я так хочу, розумієш?! Не «серйозний юнак», не «сім’я його з вищого світу». Хочу, щоб голова обертом, щоб ніг під собою не чути! — Ох, дитинко… Розумію, але… — Отож облишмо поки що все, як є. Ну, а раптом я прокинуся одного чудового дня і зрозумію, що без Олександра мені світ не милий. — Дуже мені б цього хотілося, Софіє… — …а доти я просто буду твоєю веселою донечкою, радітиму прекрасному життю, дивовижному нашому місту й роздумуватиму над тим, як жити далі. Яворська-старша зітхнула — вдача дісталась доньці від батька: переконати її було неможливо, залишалося тільки сподіватися, що одного дня вона справді закохається в Олексу Савицького так, як він уже давно закоханий у неї. — Домовилися, донечко.