За що я люблю постмодернізм
О Боже, як можна його не любити, Як можна по-іншому зараз писати, Як можеш на рамки усі тут забити, І просто робити, від серця творити. Ти можеш написати хоку, А схочеш - задом наперед, І всеодно усі зацінять, Полюбому. Захочеш - пишеш про людину, Захочеш - намалюй труси, Ніхто тут ніц не розуміє, Але всі скажуть: "Щось тут є". І жити кльово нам сьогодні, Читай, що хочеш, лиш хоти Побачити красиве десь в безодні Чужих думок. І на кінець, читайте мої твори, А я, як топ постмодерніст скажу: У мене дупця твориться в башці, І я почав писати вірші....
2018-05-22 07:00:26
7
1
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (1)
Weronika Nikulina
Геніально❗❗❗❇️
Відповісти
2018-05-22 07:21:18
Подобається
Схожі вірші
Всі
Все й одразу
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
83
2
3759
Намалюю
Намалюю тобі на обличчі Сонця промені, хмари і гай... Я не зраджую тій своїй звичці І ніколи не зраджу. Це край. Небо синє, бурхливе і темне, Наче очі твої, наче рай. Наче сховище, замок підземний. Наче темний і лячний той край. Намалюю тобі на обличчі, На сторінці клітинку. Портрет... Я не зраджую тій своїй звичці, Знов малюю лиш твій силует.
52
13
1790