Тканина реальності почала рватися. З чорної порожнечі проступали контури гігантського об’єкта, оточеного білим туманом. Спочатку розмиті обриси ставали дедалі чіткішими й набували форми сферичної хмари. Білий туман ставав яскравішим і щільнішим, але крізь нього було видно безліч структур, об’єднаних у, здавалося б, хаотичне скупчення. Туман згустився, приховуючи за непроглядною імлою величезну хаотичну структуру.
Сонячна система, що знаходилася неподалік, із молодою цивілізацією, яка щойно вийшла в космос, привернула увагу білого туману. З його непроглядних глибин у простір вирвалися кораблі. Дуже дивні, наче складені з уламків невідомих конструкцій якимось божевільним творцем, вони ринули до сонця. Через деякий час кораблі повернулися назад і зникли в тумані.
Білий туман, що остаточно набув форми кулі, рушив до сонячної системи. Він був голодний. Система була поглинута разом із сонцем за лічені години, і, швидше за все, її мешканці так і не зрозуміли, що ж сталося. Туман став яскравішим, його біле світло переливалося яскраво-сріблястими блискавками. Ресурс був отриманий, але його було так мало. Потрібно було більше, незрівнянно більше.
З тієї порожнечі, де Адохай перебували затиснутими між пусткою мертвого всесвіту та новими потенційними угіддями, вони вирвалися, втрачаючи останні сили. Контур часу, що захищав їх від руйнування, вичерпав свій ресурс, але це сталося саме тоді, коли й мало статися. Нові пасовища лежали зовсім поруч, лише за секунду застиглого часу і за тонкою плівкою іншої реальності. Починався новий цикл нескінченного поглинання.