— «Біла Лілія» плавно увійшла в атмосферу. Зараз зробимо невеличкий гак і підлетимо до застави непоміченими, — сказав Скард.

— А сенсори виявлення? — здивувався Маркай.

— Ну, їх іще ввімкнути треба, та й є тут контурна мертва зона.

Скард упевнено вів «Лілію» близько до поверхні, густо зарослої фіолетовою рослинністю. Вдалині, розрізаючи горизонт, показалося масивне гірське пасмо. На екранах тактичного огляду то тут, то там витиналися випалені ділянки — німі сліди від колишніх влучань важких плазмових зарядів. Сонце, що заходило, багряними відблисками віддзеркалювалося від щільного захисного поля, яке повністю закривало заставу.

— Ти дивись, — здивувався Скард. — Розібралися-таки в керуванні й увімкнули поле. Грамотні хлопці.

— Ну і як ми крізь поле пройдемо? — запитав Маркай, розглядаючи мерехтливий купол.

— Універсальний код вимкнення захисту, якраз на такі випадки, — Скард гордо розправив плечі у важкій броні. — Моє нівроку винахід.

— А ти, старий, із фантазією, — засміявся Маркай.

— За старого я тобі потім пригадаю, пацане.

— Ага, як і я тобі за пацана.

Корабель повільно підлетів до самого підніжжя прямовисної скелі й почав вертикально підніматися вздовж кам'яної стіни. Коли перед очима пілотів відкрилося мерехтливе марево енергетичного поля над будівлями застави, Скард швидко ввів довгий код на панелі керування. У глухому захисному бар'єрі тут же з'явилося стабільне вікно, в яке акуратно пролетіла «Лілія».

— Так, а це що у нас таке? — Маркай указав на великий корабель, що стояв просто на посадковому майданчику.

Важкий штурмовик класу «Носоріг» монолітно висився на своїх масивних гідравлічних опорах. Корабель був явно побитий життям: подекуди товсті бронепластини помітно відрізнялися за кольором, а на обшивці грубо виділялися переварені шви. Біля самого ліхтаря пілотської рубки красувалася стара, напівстерта емблема — усміхнений череп.

— Дивізія «Веселі мерці», — сказав Скард, уважно розглядаючи малюнок. — Але ж вони майже всі полягли у війні з Кастою Ра.

— А ось, бачиш, один залишився. Заслужена залізяка, — відгукнувся Маркай.

«Лілія» плавно приземлилася поруч із «Носорогом», ідеально скомпенсувавши тягу й навіть не здійнявши пилу з поверхні майданчика. Обидва офіцери синхронно вийшли зі шлюзу. Маркай натренованим рухом тримав напоготові плазмову гвинтівку, а Скард — штурмовий автомат. Двері до комплексу застави були відчинені навстіж, і з темної глибини проходу ледве помітно пробивалося технічне світло.

— Добре, що броню взяли, — стиха сказав Маркай, поправляючи нагрудник.

— Та вже ж, якщо всередині ветерани, доведеться пововтузитися, — погодився Скард.

Вони обережно, контролюючи кожен кут, увійшли всередину застави. У коридорах тьмяно горіло рідкісне аварійне освітлення. Житлові відсіки зустріли їх мертвою тишею, вони були абсолютно порожні. На центральному пункті керування теж нікого не виявилося. У повітрі виразно пахло старою тліючою проводкою, пилом і багаторічною станційною затхлістю. Скард швидко кинув погляд на портативні внутрішні сканери.

— На рівень нижче — близько п'ятдесяти живих сигналів, — скомандував він.

— Опаньки, ось ми і влипли, — тихо сказав Маркай, м'яко знімаючи гвинтівку з запобіжника.

— Так, тут має бути дещо... — Скард підійшов до стіни й почав методично обмацувати та простукувати композитну перебірку.

— Ти що, загубив щось?

— Має бути аварійний комплект захисного озброєння на випадок ворожого вторгнення, — продовжуючи простукувати стіни, пробурчав Скард. — Ага, ось воно!

Потужним ударом важкої броньованої рукавиці він проломив фальш-стіну — потайна ніша була закрита всього лише тонкою маскувальною панеллю.

— Варвар, — кинув Маркай.

— Не крякай, — огризнувся Скард, акуратно дістаючи з ніші масивний герметичний контейнер. — Так, що тут у нас... Аптечки, пістолети, лазерний різак... О, ось те, що треба!

Він витягнув два важкі кубики завбільшки з кулак.

— Паралізатори. Радіус ураження — тридцять метрів, — усміхаючись, пояснив Скард. — Ну, пішли, постукаємо в гості.

Спустившись темними технічними сходами на рівень нижче, Скард упевнено підійшов до товстих гермодверей і голосно постукав по металу важкою рукавицею.

— Ей там, виходьте! Більше не стріляють.

— Я не зрозуміла, а ти хто такий упевнений? — долинав з-за перебірки приглушений, але дзвінкий жіночий голос.

— Я-то? Власник цієї землянки. А ти хто, дамочко? — запитав Скард.

— Який до біса власник! Ця станція ще до твого народження наглухо пустувала!

Скард лише усміхнувся і тихо, заледве чутно промовив собі під ніс:

— Знала б ти, дамочко, з ким розмовляєш...

— Виходьте, убогі! Кораблі на орбіті ми повністю знищили! — прокричав Маркай.

За дверима тут же почулися схвильовані голоси — закриті всередині люди явно радилися, чи варто відчиняти. Нарешті з динаміка донеслося:

— Ми відчиняємо. І ми озброєні!

Почувся важкий скрегіт замка, що відкривався. Скард миттєво поставив на підлогу кубик, який тут же зловісно засвітився синім світлом.

— Валимо тихенько, — кинув він Маркаю, стрімко відступаючи в глибину коридору.

Важкі двері розійшлися вбік, і тієї ж миті яскравий синій спалах концентрованою хвилею прокотився по всьому коридору. З-за прорізу почулися глухі звуки тіл, що падали на підлогу.

— От і чудненько, — ставлячи автомат на запобіжник, задоволено сказав Скард. — Тепер відпочиватимуть пару годин.

— Ідемо глянемо, — Маркай закинув гвинтівку за спину, про всяк випадок тримаючи руку на кобурі.

За причиненими дверима сховища вони побачили жінок і дітей, що лежали покотом. А біля самого входу, просто біля порога, непритомні лежали молодий хлопець і дівчина, вдягнені в легкі скафандри старого імперського зразка.

— Зовсім сопляки ще, — хмикнув Скард, акуратно забираючи у них із рук зброю. — Дивись-но, штурмові бластери... — він зі щирим подивом розглядав трофеї.

— Потужна штука, — підтвердив Маркай, заглядаючи через плече. — Наша броня б точно не допомогла.

— Є таке, — погодився Скард. — Ладно, ідемо на найнижчий рівень, там має бути одна штука, давно хотів тобі показати.

Вони обережно пішли вперед, акуратно переступаючи через сплячі тіла.

— Звідки вони тут, цікаво? Ще й на військовому «Носорозі»... — задумливо протягнув Маркай.

— Це богами забута діра. В околицях є тільки одна заселена система, але там зовсім молода цивілізація. А з молодими, сам знаєш, краще жодних справ не мати, — задумливо відповів Скард.

Ввівши старий код доступу на терміналі ліфта, вони спустилися на нижній технічний ярус. У величезному ангарі, що потопав у напівтемряві, припадали пилом кілька старих кораблів.

— Якось тут сумно, — Маркай озирнувся на всі боки. — Що ти мені показати хотів?

Пройшовши в саму глибину ангару, Скард із зусиллям скинув щільні запилені чохли. Під ними виявилися два маленькі кораблі, що більше нагадували урізані, хижі винищувачі: мінімум зовнішнього озброєння і колосальний, непомірно потужний двигун у хвостовій частині.

— Це що за ліліпути? — засміявся Маркай.

— Це, мій юний друже, найідіотськіший і невдалий винахід Касти Амон — «Шпага». Винищувач для ведення ближніх наземних диверсійних операцій. Погано захищений, хрінова штатна зброя, але божевільна маневреність і швидкість.

— І навіщо нам таке щастя?

— А ти подумай, якщо кілька таких машин запустити всередину Вежі? Там цілком достатньо вільного простору, щоб він міг маневрувати на повну потужність.

Маркай на секунду замислився, повільно провівши рукою по подряпаному металевому корпусу.

— Знаєш... а втім, можна спробувати. Думаю, Зігма зможе внести потрібні корекції в конструкцію, та й випробувати є де, — серйозно сказав він.

— Ну тоді вантажимо.

Через пів години легкі машини були підняті на поверхню й акуратно завантажені в просторий трюм «Білої Лілії».

— Давай-но спробуємо розбудити наших гостинних господарів, — запропонував Скард, повертаючись на житловий рівень.

Відтягнувши хлопця та дівчину трохи далі від решти сплячих, Маркай присів на навпочіпки й обережно почав поплескувати дівчину по щоках:

— Ей, красуне, ранок! Пора вставати.

Повіки дівчини різко здригнулися, і тієї ж миті Маркай отримав хльосткий, потужний ляпас, відлетівши прямісінько до стіни.

— Ей! Чого битися-то одразу?! — ображено пробурчав він, насилу підводячись на ноги.

— А міцно вона тебе приклала, пацане! — на весь голос заіржав Скард.

Від шуму молодий хлопець теж почав ворушитися, інстинктивно смикаючи рукою в пошуках порожньої кобури.

— Слухайте, дітлахи, ви звідки такі красиві в моєму заміському будинку об'явилися? — усміхаючись, запитав Скард і для проформи наставив на них автомат.

— Це Тіріган, а я Тіама, — твердо сказала дівчина, повільно підводячись на ноги. — Це чим ви нас так вирубили?

— А це, дитинко, неважливо, — Скард із клацанням прибрав автомат за спину. — Він твій чоловік?

— Не вистачало ще! — фыркнула Тіама. — Ви на нього подивіться! Брат він мій.

— Я, між іншим, у жінок успіхом користуюся, — подав голос хлопець, похмуро встаючи з підлоги.

— А це що за ясла? — Маркай кивнув у бік сплячих жінок і дітей.

— Біженці, — похмуро відрізала Тіама. — Із системи Гор, тут недалеко.

— А що не так із системою? — насупився Скард.

— А немає її більше, — розвівши руками, глухо відповів Тіріган. — Ці... не знаю хто, які це місце обстрілювали... Вони атакували систему й повністю її знищили.

— Та гаразд. Всю систему? — не повірив Скард.

— Так, всю! Ми ледве змогли втекти й ось їх забрали, — Тіама знову кивнула на сплячих. — Більше просто не влізло в корабель. А потім такий білий туман у просторі з'явився — і все, немає системи.

Обличчя Скарда миттєво стало смертельно серйозним.

— Туман, значить... Зрозуміло.

— А ви про нього знаєте, чи що? — швидко запитала дівчина, вловивши зміну в його настрої.

— Не твоя справа, рано тобі ще такі речі знати, — буркнув Маркай.

— Ой, ви подивіться, хто тут у нас проклюнувся! — уїдливо видала Тіама. — Сам-то, мабуть, тільки вчора на службу потрапив, ще й жінку, напевно, в очі не бачив.

— Чого це не бачив?! — густо почервонів Маркай. — Бачив!

— Так, досить, — Скард акуратно взяв дівчину за лікоть. — Не розбещуй мені пацана. Пішли краще до їдальні.

— О, а тут є що пожерти? — миттєво пожвавішав Тіріган.

— Тобі б тільки жерти, слоняро, — кинула навздогін сестра.

— Зміюка, — беззлобно відгукнувся брат.

— Які у вас теплі, сімейні стосунки, — засміявся Скард.

У їдальні він дістав стандартні харчові картриджі й один за одним вставив їх у припалі пилом харчові принтери.

— Старовина, звісно, але нічого кращого на цій базі немає, уже вибачайте.

— Коли біженці прокинуться, їх треба буде нормально нагодувати, — тихо сказала Тіама. — Два дні взагалі нічого не їли.

— А звідки «Носорога»-то взяли, дрібното пузата? — поцікавився Скард, спираючись на термінал.

— Таткова спадщина, — відповіла дівчина. — Він пілотом був у дивізії «Веселі мерці», а корабель під списання відправили після одного важкого бою.

— Ми його нишком трохи відновили й ось тепер як вантажівку використовуємо, — додав Тіріган.

— Так, він хоч і слоняра, але з технікою вміє поводитися, — підтвердила дівчина, вже без колишньої злості дивлячись на брата.

— Так ви, значить, із тією младою цивілізацією якісь свої справи мали? — примружився Маркай.

— А що тут такого? — насупилася Тіама. — Дикі фронтири тільки номінально у складі Імперії значаться. Ось ми й приторговували помаленьку.

— Усякий імперський непотріб їм збували? Типу списаних радарів та старих систем сканування? — здогадався Маркай.

— Ну да, для них це прям «вау-технології», — усміхнувся Тіріган.

— Запис є, як саме система загинула? — серйозно і строго запитав Скард.

— Є, звісно. На бортовому самописці корабля залишився, — відповів хлопець.

— Ось що, дітлахи, — Скард важко підвівся, поправляючи елементи броні. — Зараз ми акуратно переносимо у ваш хламоліт усі сплячі тушки. Туди ж завантажуємо цей принтер і всі харчові картриджі, що тут є. І ви лягаєте на курс до Урука.

— А чого це раптом туди? — здивовано скинула брови дівчина.

— Там вивантажите біженців, ними одразу займуться імперські чиновники. А потім полетите строго за координатами, які я особисто тобі дам, — відрізав Скард.

— А що там, за тими координатами? — з явною підозрою примружилася Тіама.

— А за тими координатами, — кумедно передразнив її Скард, — покинутий імперський аванпост. Облаштуєтесь там, займетеся своєю торгівлею. Планетка тиха, глуха, але зовсім недалеко від великих торгових шляхів.

— А чого це ти, здорованю, раптом такий добрий став? — дівчина підозріло оглянула його поглядом.

— Та так, просто... — махнув рукою Скард. — Не кожен контрабандист людей із пекла рятувати стане.

Уже на поверхні посадкового майданчика Тіріган і Тіама буквально заніміли, коли зблизька побачили «Білу Лілію», що стояла впритул до їхнього пошарпаного штурмовика.

— Це... це корабель Кадеш?! — тільки й зміг ошелешено вимовити Тіріган.

— Так, дрібното пузата, — усміхнувся Скард.

— Та хто ви такі на самому-то ділі? — абсолютно серйозно запитала Тіама, переводясь поглядом з одного офіцера на іншого.

— Тобі, дитинко, краще цього взагалі не знати. І помовчувати поки про те, що конкретно сталося з системою Гор. Зрозуміло?

Невдовзі всі біженці та сухі припаси були надійно завантажені в трюм старого штурмовика. «Носоріг», натужно й важко ревучи своїми зношеними двигунами, повільно відірвався від майданчика й незабаром остаточно зник у верхніх шарах атмосфери.

— Цікаві хлопці, — задумливо протягнув Маркай, проводжаючи поглядом цятку, що віддалялася. — Якось зовсім несподівано для звичайних контрабандистів — людей рятувати.

— Так, і дівчина симпатична, — підмігнув Скард.

— Куди тобі на таку заглядатися, артефакте ти викопний! — голосно засміявся Маркай.

— Ну, за артефакта я тобі зараз точно вріжу! — жартома схопивши Маркая за комір, вигукнув Скард.