Ми перестали бути кимось один одному багато тижнів тому.
Кілька перших днів сльози просилися на волю. У мене не було сенсу їх стримувати. Я плакала, довго і болюче. Щоки жахливо щипало від тих солоних крапель. Мої тихі істерики не давали спати і щоранку я приховувала синці під очима та використовувала безліч косметики, щоб бути схожою на людину.
З часом я почала за ним сумувати. Переглядала спільні фото. Щоразу гіркло в роті від тих, начебто щирих посмішок. Я щиро сподівалася на його повернення.
Після суму, до мене прийшла відраза. Підступна, та довгоочікувана. Мене нудило від одного його вигляду, навіть якщо я бачила краєм ока.
Коли мені стало легше, я почала сильно шкодувати себе, адже мене просто використали та кинули. Також я шкодувала себе тому, що не знайшла в собі сили кинути його першою.
Пізніше до мене прийшла, моя улюблена апатія. Така солодка, та легка. Спершу до всього, а потім лише до нього.
Наприкінці цього, здавалося б, нескінченного процесу, мені стало гидко по відношенню до самої себе. Я багато років не помічала очевидного. Вважала, що у нас все нормально, і що у всіх відбувається таке ж. Перечитуючи переписки я зрозуміла, що тонула у цій людині настільки, наскільки це було можливо. Найгірше ж для мене, стало те, що принижувати себе, заради нас, тоді здавалося мені правильним.
У самому ж кінці цього етапу мого життя, єдине що гріло мені душу, при його згадці, це те, що я - його рятівниця при останньому примиренні стала тираном, що можливо не правильно, але попри те я ще й стала безчуттєвою до нього людиною, яка нарешті поставила себе на перше місце у власному житті.